«САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ» FOREVER

Багато б могли розповісти стежки, які стоптав на шляху до істини великий наш земляк Григорій Варсава. Отож утретє, в неділю 16 вересня, незважаючи на негоду, за його порадою, уподібнювалися ми пальмі: «чим міцніше стискає її скеля, тим швидше й прекрасніше здіймається вона догори». Хоча скель у нас на шляху до криниці Сковороди в Бабаївському лісі не було, дощу вистачило з надлишком на всі парасолі. Та диво: чим більше співали й читали вірші, тим ближчим здавався нам дух нашого предтечі, що невідступно витав над нами. Та ще й принагідно вигукував сонце. І коли чисті голоси артистів з дитячого гурту «Мережка», трохи старших із «Муравії» й зовсім дорослих із «Муравського шляху» під орудою іменинниці М. Семенової полинули догори, не втрималися хмари, розбіглися врізнобіч. Навіть «лід на те й родиться, щоб танути». Тож хмари й поготів. А щирі ліричні рядки поезій В. Романовського, Д. Мамедової, майданна гітара М. Воловика на поміч пісням Л. Хворост, а ще «Всякому городу нрав і права» у виконанні Н. Афанасьєвої остаточно переконали присутніх, що всі вони – найхоробріші, найвідданіші мешканці Саду божественних пісень, а не просто випадкові гості Григорія Савича Сковороди…

3 грудня 1722 року – 9 листопада 1794 року. Між цими датами всього лише тире, в якому спресувалося життя дивовижного чоловіка. Переміщення його, за фізичною теорією, лише від Чорнух на Полтавщині до слобожанської Пан-Іванівки (себто сучасної Сковородинівки). Але шлях, змережаний його ногами, вклався б у добрий десяток життів. Досі сперечаються, був Сковорода народним мудрецем чи елітарним філософом. Християни-ортодокси прагнули бачити його серед стовпів церкви, а войовничі атеїсти, навпаки, вважали, руйнівником канонічної релігії. Син простого козака, студент Києво-Могилянської академії, співак придворної капели з чином уставщика в Петербурзі, супутник генерала Вишневського в подорожі до Європи, викладач піїтики Переяславського й піїтики, грецької мови та етики Харківського колегіумів, приватний учитель багатія з села Кавраї на Переяславщині, філософ, який 25 років провів у мандрах Україною та Південною Росією, не маючи ні постійної роботи, ні власного кутка, ні сім’ї… Усе написане Григорієм Савичем – вірші, байки, філософські роздуми, листи, переклади – вміщується у кількасот сторінок. Жодного з творів так і не побачив він надрукованим за життя. В епоху неуцтва та кріпосницької сваволі шукав мандрівний філософ і вчив інших шукати щастя не в чинах і маєтках, а в «сродній» праці. Хоча навіть улюблений учень – М. І. Ковалинський – не пішов шляхом свого вчителя, ставши катерининським вельможею… У спогадах його сучасників Г. С. Сковорода – то «гордовитий» і не галантний, то дивак і містик, то бродячий старчик. Але простий народ, не дуже-то розбираючись у його філософських міркуваннях, краще розумів його і вважав людиною товариською, щирою, дотепною і практичною. У людській пам’яті наш співвітчизник залишився народним генієм, мислителем і митцем світового масштабу. Хтось ставить його між Діогеном і Кратесом, хтось ув один ряд із Сократом і Плутархом. «Проста дернова могила вкриває кістки його; але вона викликає більше пошани, ніж інший величезний пам’ятник» – писав один із його біографів Густав Гесс-де-Кальве ще в березні 1817 року…

А простора галявина Грушника цвіла вишиванками та бриніла яскравим музикуванням. Чи то димок од похідної кухні, чи то післядощовий туманець гуляв над нею, вплітаючись у тихе звучання струн кобзи П. Приступова, тепер уже лауреата міжнародної премії ім. Г. С. Сковороди. А вітерець наслухав дихання флейти, ритми гітари та пульс барабана фолк-гурту «Грайна». У повітрі витали пахощі кулешу та аромат чаю. Лунав дитячий сміх, перегукуючись із пташиним щебетом. Здавалося, кордони держав одсунулися далеко за обрії, а часові епохи змістилися, бо учасники студії історичного танцю «Альбіон» одлунювали Київську Русь, дівчата з ансамблю «Джой» легкими пташинами линули над галявиною, а гурт «Сангам» із Дніпропетровська цілком аргументовано доводив міцність нашого індоєвропейського коріння. А яке звучання в назвах колективів – «Дана», «Воріття»! Ведучі  народного свята М. Мох і Л. Хворост міцно тримали тонкі вервечки дійства у своїх вправних руках. Співаки були і глядачами, і танцюристами, слухачі підспівували й підтанцьовували артистам. Бабаївський голова

О. Мороз, тримаючи в руках свого портрета, створеного якимось мандрівним художником, запрошував на фестиваль наступного року, чомусь не сумніваючись, що він відбудеться. Не було заздрісників і недоброзичливців, бо всі прийшли до своїх по своє…

Сутінки вперто нагадували, що все мусить мати свій кінець. Одначе, кінець свята, а не справи. Бо закута в залізо криниця Сковороди проситься на волю. Студенти Академії дизайну недаремно старалися, творячи проект її відродження. А стежки, слизькі після тривалого дощу, мріють про тверде покриття. Гості зі всього світу, що лише подумки збираються на вже близький 300-річний ювілей Григорія Савича, напевно, не в захваті будуть од сковзання по слизьких схилах… Добре було б, якби шлях до духовної криниці став душевною турботою й державців, а не тільки бідканням і порожніми обіцянками. Отож, «не кінець те, після чого ще щось має бути»!

Віктор Бойко

16.09.2012