Петро ДЖЕРЕЛЯНСЬКИЙ “Послухаймо Василя Барку!”

                                                                                              Як в нації вождя нема,

                                                                                              Тоді вожді її — поети…

Євген Маланюк

Неквапливе спілкування з мудрим співрозмовником, щира бесіда, до якої подумки повертаєшся знов і знов… Подібне враження залишає по собі ця ошатна, з неабияким смаком видана книжка (Вірний М. Портрет поета. / Переднє слово А.Криловця. — Харків: Майдан, 2011. — 234 с., іл.). Автор, Микола Вірний, перебуває нібито дещо осторонь, даруючи нам можливість самим почути «роздуми вголос» великого українського письменника — Василя Барки.

Відчуття безпосереднього, без огляду на час і відстань, спілкування ні на мить не залишає читача книжки М.Вірного — не просто її автора і знавця творчості Василя Барки, а й найближчого друга та однодумця письменника. Чимала добірка адресованих побратимові листів В.Барки (як на мене, найцікавіший із розділів) містить, зокрема, безліч подробиць, що доповнюють наше уявлення про умови непростого емігрантського життя-буття, про середовище, в якому те життя проходило…

Зазвичай, від кожного століття в історії того чи іншого народу залишається (хоча й не завжди) згадка бодай про одну людину, котру можна вважати визнаним духовним провідником. У вісімнадцятому столітті (звісно, й надалі) таким для українців був Григорій Сковорода, у дев’ятнадцятому — Тарас Шевченко, а от, коли йдеться про двадцяте, то поряд із величними постатями апостолів українства Дмитра Донцова та Євгена Маланюка ми впевнено називаємо Василя Барку.

Розвиток і становлення могутнього таланту В.Барки — поета, прозаїка, есеїста, перекладача — визначали, насамперед, беззастережно прийняті письменником християнські моральні засади. Звідси й походить непримиренне світоглядне протистояння: щирої віри — духовній порожнечі, породженій войовничім атеїзмом, людяності — диявольській жорстокості. У цивілізованому, здавалося б, двадцятому сторіччі перед усім світом постали моторошні наслідки втілення в життя комуністичних теорій — страждання й загибель мільйонів людей та понівечена протягом кількох поколінь свідомість цілих народів… Реальні обставини тих жахливих злочинів і є матеріалом для нищівного викриття «боговорожого марксизму-ленінізму» Василем Баркою, дивовижно лагідним за своєю природною вдачею (про що ми також дізнаємося із книжки Миколи Вірного), натомість стійким, мов криця, у поглядах на земне й небесне.

Справді невичерпною постає тема створення та оприлюднення В.Баркою чи не найвідомішого з його творів. Навіть тоді, коли б творчий доробок письменника складався з одного-єдиного роману «Жовтий князь» (повне вітчизняне видання якого здійснив харківський «Майдан»), то й цього достатньо, щоби В.Барка не був забутий із плином часу. Страшна (і переконлива!) правда про голодомор тридцятих років минулого століття в Україні та на Кубані назавжди позбавляє душевного спокою практично всіх читачів роману. Людина, котра уважно прочитає «Жовтого князя», ніколи відтоді не житиме, не відчуватиме, не думатиме так, як до знайомства з цією унікальною книгою, що завжди викликатиме несамовиту лють у тих, для кого ненависна навіть згадка про Україну.

Особисто я глибоко переконаний, що не існує ефективнішого щеплення проти підступного вірусу комуно-фашизму (в усякому разі, для наших краян-українців), ніж звернення до творів, подібних «Жовтому князю» або роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». І визначення «комуно-фашизм», зовсім не є полемічно загостреним. Бо ще 1952 року, виступаючи на конгресі вільної пресі в Берліні, І.Багряний попереджав про смертельну небезпеку, яку несе людству «московська комуністично-імперіалістична симбіоза, що є нічим іншим, як оригінальною формою російського фашизму».

Обов’язково треба відмітити чудову українську мову — в текстах як Василя Барки, так і Миколи Вірного. Зрозуміло, що то не мова, скажімо, Григора Тютюнника, проте вона має ознаки майстерності найвищого ґатунку: точність висловленої думки тільки підсилюють вдало вжиті засоби художньої образності. А пам’ять, тим часом, підказує рядочки із вірша Євгена Маланюка:

Тоненьку свічечку любові

Задуло переможне зло…

Але творчості Василя Барки це не стосується. Вона подібна до яскравого смолоскипу, що не погасне вже ніколи. Як горітиме й вогонь нашої любові до України, а прийдешні покоління неодмінно підхоплять його та понесуть далі, у вічність…

Кілька слів про автора книжки, хоча він заслуговує на окрему докладну розповідь. Літературне псевдо Микола Вірний обрав собі талановитий письменник і журналіст Микола Француженко. Матеріали М.Вірного друкувалися в десятках часописів по всьому світу, а його голос розносив правду про Україну хвилями радіостанцій «Визволення» (Мюнхен), «Свобода» (Нью-Йорк), «Голос Америки» (Вашингтон). Вихід друком книжки «Портрет поета» — справжньої перлини у творчому доробку славетного літератора — є ще одним кроком на шляху до зближення двох гілок нашого красного письменства: на українських теренах та в діаспорі.