• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Роман Володимира Суботи “Бортонутий кумпель” (рос.)
ЗАРУЧНИК ДОВГИХ СТЕПІВ →

НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ…

Опубліковано в 18 Жов, 2012 Прокоментуй! 3 228 переглядів

“Наша дума, наша пісня не вмре, не загине” – на всі віки прозвучали пророчі слова Великого Кобзаря. Але це сказано не просто – підкреслено, що перспектива загибелі, забуття нашої мови все ще є тим привидом, який маячить на тлі нашого культурного самоїдства, незнання історії, що ще з давніх часів підтинало український народ, виснажувало його творчі потуги і національну самодостатність.

У 1917 році, коли перед Україною постав доленосний шанс відродження державності, видатний вчений-літературознавець і дослідник літератури Сергій Єфремов у своїй книзі “Історія українського письменства” писав: “Та були разом і деякі обставини, що затемнювали прозорість і чистоту цього процесу (процесу національної творчості – Л.Т.), аж поки й довели кінець-кінцем до анексії нашого старого письменства в сусідську власність. Цими обставинами  були … спільність книжної, літературної по-теперішньому мови, однаково всім близької, хоч і однаково чужої всім, з Болгарії занесеної мови церковної, це з одного боку; занепад політичної ваги українських земель і пересування політичного центру староруського життя з півдня на північ – з другого. Разом з політичним занепадом України й осадою нового центру на півночі, куди перейшли і всі культурні здобутки з півдня; спільність літературної мови помогла пересадити їх на новий ґрунт”.

Таким чином, Русь-Україна в особі церковнослов’янської мови мала собі “троянського коня”. І хоча болгарський письменник кінця ІХ століття чорноризець Храбр у своєму “Сказанії о письменах словенських” пише, що слов’яни користуються тільки “чертами і резами”, є свідчення про те, що слов’яни вже мали свою писемність. У так званих “Панонських” житіях Кирила і Мефодія записано, що в Корсуні (Херсонесі) Кирило знайшов не тільки чоловіка, який розмовляв “руським язиком”, а навіть книги, Євангеліє та псалтир “руськими письменами” писані.

І от з глибини історії приходить до нас “Велесова книга” – загадка і прозріння, непроминальний знак долі, неймовірний уламок правічної праруської Атлантиди. Вона стала тією неоціненною ланкою, яка пов’язала культурний поступ нашого народу з дохристиянських часів. На дерев’яних дощечках, які зберігались у маєтку Донець-Захаржевських на Слобожанщині тими самим “чертами і резами” постала перед нами історія наших пращурів, написана їх мовою і їх письмом. Тексти “Велесової книги” були переписані у ХVI-ХVII ст. і в такому вигляді дійшли до нашого часу. Поряд з фонетичними особливостями староукраїнської (руської) мови вона зберегла і діалектні особливості української мови ХVI-ХVII ст. “Велесова книга” посвідчує поступове освоєння кирилицею староукраїнської (руської) фонетичної системи. Поки академічна наука не проявила належної уваги до “Велесової книги”. І тут прослідковується закомплексованість на старослов’янщині з якої (і тільки з неї!) виводять усі слов’янські системи письма.

Як свідчить дослідник “Велесової книги” Борис Яценко, вивчення графіки пам’ятки показує, що алфавіт “Велесової книги” – це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Ця пам’ятка виникла в переломний період історії наддніпрянських слов’ян, які потрапили у залежність до варягів, а греки намагались запровадити християнство на Русі. У цих умовах захисники соціального укладу, побуту, світогляду слов’ян стали на позиції єдності, протиставили чужоземному впливу свої народні традиції, свою історію.

Вслухаємось у нашу прамову: Вишень – Бог, валка – війна, бродщі – бродники, кочівники, воща – віск, веіце – яйце, асуне – народ. Могутні, окриляючі, оперті на рідну землю слова правічної пам’ятки наших пращурів:

І нам ні до банкету, ні до їства борошняного,

Ні до м’яса смачного,

І маємо спати на сирій землі

І їсти траву зелену

Доки не буде Русь вільна і сильна…

Але не з цієї мови постало колись старе наше письменство – воно, фактично, було ворогом її. На староруському ґрунті зійшлися два різних світогляди – поганський культ слов’янських богів і рафінований християнський аскетизм. Христова віра, що прийшла до нас з Візантії, принесла з собою новий культ, духовенство християнське заснувало перші школи, взяло під своє начало освіту і стало на довгі часи монополістом письменства. По тодішніх цитаделях християнської культури – монастирях, зберігалась мало не вся літературна продукція перших часів. Отож і письменство набуло переважно релігійного характеру, не диво, що й мовою своєю та інтересами воно стояло досить далеко від народу. Насамперед, дійшли до нас разом з християнством церковні книги, перекладені раніше мовою болгарською. Церковна мова і стала підвалиною літературної мови на Русі. Схожа з мовою народною, церковна мова стала старим книжникам за перше знаряддя думки і заснувала багатющу скарбницю мови народної. Перейшовши через руки північних переписувачів та редакторів, наші пам’ятки втратили багато національних ознак, насамперед, щодо мови. Церковнослов’янська основа і рука чужого переписувача нівелювали місцеві ознаки. Це спричинилось до того, що народні прикмети української мови просто-таки тонули в морі церковнослов’янщини.

Як відомо, вже з Візантії наші предки, насамперед, одібрали у південнослов’янській, власне болгарській редакції, святе письмо і церковні книги, найдавніші зразки яких знаходимо у Супральському рукописі (ХІ ст.) та Остромировому Євангелії (1056-1057 рр.) З історичних творів були відомі вже згадане “Сказаніє о письменах слов’янських” чорноризця Храбра. Цей твір мав на меті довести право слов’янських народів на національне письменство.

Разом з тим народнопоетична усна творчість все-таки пробивалася у переказах та легендах, уривках пісень (“Моління Данила Заточника”, “Повчання Володимира Мономаха”). Найбільше таких окрушин, безперечно, у “Слові о полку Ігоревім”, яке відноситься до дружинної творчості, дуже близької до народної поезії. Ця близькість була відзначена вже першими дослідниками пам’ятки, які охрестили його “першою думою”. Та й сам термін “дума” у старовину означав “слово” – це зафіксовано у староукраїнській мові.

Таким чином бачимо, що староукраїнська мова, починаючи з “Велесової книги” усе ж таки виживала у конкуренції з церковнослов’янською мовою, хоча і була, фактично, відлучена від писемної традиції. Тисячолітня основа цієї мови зберегла свою самобутність, донесла до нас неповторний світогляд наших пращурів, їх розум і думку, що існували в гармонії з живою природою.

Видатний російський історик В. Ключевський, аналізуючи діяльність В. Татищева зазначає: “Ці сказання – у піснях вірогідно… Татищев вчинив за прикладом упорядника “Початкового літопису”: він не зачепив історичних уявлень руських книжників ХI-ХII ст., як ті не чіпали народних переказів свого часу”. Однак, слід сказати, що в тодішній Московії ставлення до літописів було дуже неоднозначне. З одного боку – “эллинских борзостей не знах, ни ритарских астрономов не читах, ни с мудрыми философами не бывах, философию ниже очех видех», з іншого, за часів Катерини II почалось укладання так званих “літописних зводів”, а по суті – височайша правка літописів, під приводом збереження і впорядкування історії. Загалом в тодішній Росії-Московії склалась досить цікава ситуація. Надамо слово В. Ключевському: “Руська земля, ще недавня ідолослужниця, темний закут всесвіту, явилась останнім і єдиним у світі пристановищем правої віри та істинного просвітництва; Москва, до якої не дійшов жоден апостол, якось виявилась третім Римом, московський цар залишився християнським царем у всьому Всесвіті, а сам він, цей московський книжник, ще недавній “новоук” благочестя, раптом став єдиним захисником і тлумачем істинного християнства, весь же інший світ втонув у непроникний морок невір’я і суємудрія”.

Ось таким виявився новий цензор і тлумач нашого предковічного слова, яке й так було упосліджене і фактично витіснене за рамки писемної традиції. То ж подивуємось його живучості і внутрішній силі, закодованій у “чертах і резах” нашого першопочатку.

 Леонід ТОМА

Тома

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі
  • Папір від ректора…

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк