НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ…

“Наша дума, наша пісня не вмре, не загине” – на всі віки прозвучали пророчі слова Великого Кобзаря. Але це сказано не просто – підкреслено, що перспектива загибелі, забуття нашої мови все ще є тим привидом, який маячить на тлі нашого культурного самоїдства, незнання історії, що ще з давніх часів підтинало український народ, виснажувало його творчі потуги і національну самодостатність.

У 1917 році, коли перед Україною постав доленосний шанс відродження державності, видатний вчений-літературознавець і дослідник літератури Сергій Єфремов у своїй книзі “Історія українського письменства” писав: “Та були разом і деякі обставини, що затемнювали прозорість і чистоту цього процесу (процесу національної творчості – Л.Т.), аж поки й довели кінець-кінцем до анексії нашого старого письменства в сусідську власність. Цими обставинами  були … спільність книжної, літературної по-теперішньому мови, однаково всім близької, хоч і однаково чужої всім, з Болгарії занесеної мови церковної, це з одного боку; занепад політичної ваги українських земель і пересування політичного центру староруського життя з півдня на північ – з другого. Разом з політичним занепадом України й осадою нового центру на півночі, куди перейшли і всі культурні здобутки з півдня; спільність літературної мови помогла пересадити їх на новий ґрунт”.

Таким чином, Русь-Україна в особі церковнослов’янської мови мала собі “троянського коня”. І хоча болгарський письменник кінця ІХ століття чорноризець Храбр у своєму “Сказанії о письменах словенських” пише, що слов’яни користуються тільки “чертами і резами”, є свідчення про те, що слов’яни вже мали свою писемність. У так званих “Панонських” житіях Кирила і Мефодія записано, що в Корсуні (Херсонесі) Кирило знайшов не тільки чоловіка, який розмовляв “руським язиком”, а навіть книги, Євангеліє та псалтир “руськими письменами” писані.

І от з глибини історії приходить до нас “Велесова книга” – загадка і прозріння, непроминальний знак долі, неймовірний уламок правічної праруської Атлантиди. Вона стала тією неоціненною ланкою, яка пов’язала культурний поступ нашого народу з дохристиянських часів. На дерев’яних дощечках, які зберігались у маєтку Донець-Захаржевських на Слобожанщині тими самим “чертами і резами” постала перед нами історія наших пращурів, написана їх мовою і їх письмом. Тексти “Велесової книги” були переписані у ХVI-ХVII ст. і в такому вигляді дійшли до нашого часу. Поряд з фонетичними особливостями староукраїнської (руської) мови вона зберегла і діалектні особливості української мови ХVI-ХVII ст. “Велесова книга” посвідчує поступове освоєння кирилицею староукраїнської (руської) фонетичної системи. Поки академічна наука не проявила належної уваги до “Велесової книги”. І тут прослідковується закомплексованість на старослов’янщині з якої (і тільки з неї!) виводять усі слов’янські системи письма.

Як свідчить дослідник “Велесової книги” Борис Яценко, вивчення графіки пам’ятки показує, що алфавіт “Велесової книги” – це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Ця пам’ятка виникла в переломний період історії наддніпрянських слов’ян, які потрапили у залежність до варягів, а греки намагались запровадити християнство на Русі. У цих умовах захисники соціального укладу, побуту, світогляду слов’ян стали на позиції єдності, протиставили чужоземному впливу свої народні традиції, свою історію.

Вслухаємось у нашу прамову: Вишень – Бог, валка – війна, бродщі – бродники, кочівники, воща – віск, веіце – яйце, асуне – народ. Могутні, окриляючі, оперті на рідну землю слова правічної пам’ятки наших пращурів:

І нам ні до банкету, ні до їства борошняного,

Ні до м’яса смачного,

І маємо спати на сирій землі

І їсти траву зелену

Доки не буде Русь вільна і сильна…

Але не з цієї мови постало колись старе наше письменство – воно, фактично, було ворогом її. На староруському ґрунті зійшлися два різних світогляди – поганський культ слов’янських богів і рафінований християнський аскетизм. Христова віра, що прийшла до нас з Візантії, принесла з собою новий культ, духовенство християнське заснувало перші школи, взяло під своє начало освіту і стало на довгі часи монополістом письменства. По тодішніх цитаделях християнської культури – монастирях, зберігалась мало не вся літературна продукція перших часів. Отож і письменство набуло переважно релігійного характеру, не диво, що й мовою своєю та інтересами воно стояло досить далеко від народу. Насамперед, дійшли до нас разом з християнством церковні книги, перекладені раніше мовою болгарською. Церковна мова і стала підвалиною літературної мови на Русі. Схожа з мовою народною, церковна мова стала старим книжникам за перше знаряддя думки і заснувала багатющу скарбницю мови народної. Перейшовши через руки північних переписувачів та редакторів, наші пам’ятки втратили багато національних ознак, насамперед, щодо мови. Церковнослов’янська основа і рука чужого переписувача нівелювали місцеві ознаки. Це спричинилось до того, що народні прикмети української мови просто-таки тонули в морі церковнослов’янщини.

Як відомо, вже з Візантії наші предки, насамперед, одібрали у південнослов’янській, власне болгарській редакції, святе письмо і церковні книги, найдавніші зразки яких знаходимо у Супральському рукописі (ХІ ст.) та Остромировому Євангелії (1056-1057 рр.) З історичних творів були відомі вже згадане “Сказаніє о письменах слов’янських” чорноризця Храбра. Цей твір мав на меті довести право слов’янських народів на національне письменство.

Разом з тим народнопоетична усна творчість все-таки пробивалася у переказах та легендах, уривках пісень (“Моління Данила Заточника”, “Повчання Володимира Мономаха”). Найбільше таких окрушин, безперечно, у “Слові о полку Ігоревім”, яке відноситься до дружинної творчості, дуже близької до народної поезії. Ця близькість була відзначена вже першими дослідниками пам’ятки, які охрестили його “першою думою”. Та й сам термін “дума” у старовину означав “слово” – це зафіксовано у староукраїнській мові.

Таким чином бачимо, що староукраїнська мова, починаючи з “Велесової книги” усе ж таки виживала у конкуренції з церковнослов’янською мовою, хоча і була, фактично, відлучена від писемної традиції. Тисячолітня основа цієї мови зберегла свою самобутність, донесла до нас неповторний світогляд наших пращурів, їх розум і думку, що існували в гармонії з живою природою.

Видатний російський історик В. Ключевський, аналізуючи діяльність В. Татищева зазначає: “Ці сказання – у піснях вірогідно… Татищев вчинив за прикладом упорядника “Початкового літопису”: він не зачепив історичних уявлень руських книжників ХI-ХII ст., як ті не чіпали народних переказів свого часу”. Однак, слід сказати, що в тодішній Московії ставлення до літописів було дуже неоднозначне. З одного боку – “эллинских борзостей не знах, ни ритарских астрономов не читах, ни с мудрыми философами не бывах, философию ниже очех видех», з іншого, за часів Катерини II почалось укладання так званих “літописних зводів”, а по суті – височайша правка літописів, під приводом збереження і впорядкування історії. Загалом в тодішній Росії-Московії склалась досить цікава ситуація. Надамо слово В. Ключевському: “Руська земля, ще недавня ідолослужниця, темний закут всесвіту, явилась останнім і єдиним у світі пристановищем правої віри та істинного просвітництва; Москва, до якої не дійшов жоден апостол, якось виявилась третім Римом, московський цар залишився християнським царем у всьому Всесвіті, а сам він, цей московський книжник, ще недавній “новоук” благочестя, раптом став єдиним захисником і тлумачем істинного християнства, весь же інший світ втонув у непроникний морок невір’я і суємудрія”.

Ось таким виявився новий цензор і тлумач нашого предковічного слова, яке й так було упосліджене і фактично витіснене за рамки писемної традиції. То ж подивуємось його живучості і внутрішній силі, закодованій у “чертах і резах” нашого першопочатку.

 Леонід ТОМА