ЗАРУЧНИК ДОВГИХ СТЕПІВ

Кимось колись уже було справедливо зазначено, що найдовша дорога – до рідної домівки. Чим більше я мандрую світами: реально – як міжнародний чиновник, віртуально – як поет і перекладач, тим більше переконуюсь у слушності цього парадоксального твердження. Світ наш єдиний і людство у ньому єдине, однак, якими б пекучими не були мої поривання до освоєння таких ще мало відомих в Україні в літературному відношенні реґіонів нашої Планети, як Фризландія, Уельс, Каталонія і Прованс, свій рідний край часом дарує такі відкриття, що знов пересвідчуєшся: своя земля – найменше відома.

Справжнім одкровенням стало для мене відкриття творчости мого ровесника і земляка Віктора Полянецького – людини, з якою ми в дитинстві ходили, мабуть, одними й тими ж степами і полями, купалися в одних і тих же ставках і річках і – хто зна, може, й на побачення ходили до одних і тих же дівчат нашого благословенного з діда-прадіда Новокозацького Краю, який, через примхи та ідеолоґеми чужинської царсько-імперської та комуно-шовіністичної влади, називався спочатку Єлисаветградщиною, а тепер (ще й досі, вже на двадцятому році нашої Незалежности – яка ганьба!) Кіровоградщиною.

Таким відкриттям стала для мене його книга «За другим каменем», що побачила світ у харківському видавництві «Слобожанщина» 2003 року[1] і потрапила мені до рук тут, у Нью-Йорку, мабуть, невипадково, бо надіслав її мій середульший брат Всеволод, який з її автором на той час був уже добре знайомий. Ця книга була презентована мені літературною трійцею – «Віктором, Леонідом і Всеволодом»: третім дарувальником виявився Леонід Череватенко, який власне і написав розлогу передмову до цієї книги.

Належачи до тих старомодних науковців, які все читають від початку до кінця (а не навпаки), я, звісно, розпочав із передмови. Знаючи з власного досвіду, що Леонід Васильович не належить до числа тих критиків, які направо й наліво роздають схвальні відгуки і думка яких, будьмо відверті, не завжди є строго об’єктивною, я був не стільки заінтриґований, скільки насторожений тією високою оцінкою, яку він дав цьому – ще невідомому мені – письменникові. Аж поки не перейшов до самої книги. А коли перейшов, то забув про все на світі – так захопила вона мене своєю степовою стихією.

Мої враження були справжнім потрясінням. І це з урахуванням того, що на той час я сам – після майже тридцятилітньої перерви (через зміну місця проживання у зв’язку з навчанням у Київському університеті та аспірантурі, а потім викладанням у Київському інституті іноземних мов, а згодом і роботою в Секретаріаті ООН) – вже встиг «повернутися» в рідні краї, присвятивши цьому кілька своїх щорічних відпусток, протягом яких зав’язав дружні стосунки з національно свідомою інтеліґенцією рідних мені з дитинства Голованівського та Ульянівського районів, заснувавши перший у тих краях всеукраїнський літературно-мистецький часопис «Ятра?нь» і написавши кілька циклів поетичних і публіцистичних творів, присвячених моїй «малій Батьківщині».

Проза Віктора Полянецького стала значно яскравішим, аніж моє власне, «перевідкриттям» краю мого дитинства. Його оповідання «За другим каменем», «Весільної пори», «Хата над кручею», «Хмільна музика весни», «Третім часом», «Восени листя жовкне», «Капельмейстер» буквально приголомшили мене. Я побачив і почув те, що носив у своїй душі і не знав, як виразити, ходячи кругами навколо своїх ідей. І от з’явився письменник, який знайшов цей голос – абсолютно щирий і автентичний, повний щемких асоціацій і спогадів дитинства. В героях Віктора Полянецького я побачив себе самого і своїх ровесників – тих, кого життя розкидало по далеких світах і з ким я не бачився уже кілька десятків (цілу вічність!) років. Яким духмяним ароматом і гострим місцевим колоритом дихали і пахли слова і речення в оповідках цього письменника-земляка!

Ніколи не забуду своєї першої зустрічі з ним у його рідному селі, що має незвичну як для Степової України назву – Капітанка. Питалося б, чого його так було хвилюватися мені, людині, звиклій до рутинних зустрічей з президентами та прем’єр-міністрами різних країн світу, не кажучи вже про ґенеральних секретарів КПРС, КПУ та ООН, зрештою – як письменнику, що двічі бачився з найголовнішим поетом Надбужжя – Миколою Вінграновським?.. Коли, ледве-ледь укоськавши своє хвилювання, я переступив поріг хати Вікторового батька, то потрапив у самісінький розпал сільського застілля: серед ґіґантських полумисків, по вінця наповнених червоним борщем, і стоґрамових гранчаків із пекучою, як вогонь, буряківкою, в тісному колі сусідів і земляків – Віктор Полянецький, водночас гордий і простий, – мав вигляд хрестоматійного гоголівського полковника.

Зазначаючи в рецензії на нову книгу Віктора Полянецького, що головним героєм його новел є проста людина, івано-франківський критик Євген Баран мимохіть вигукнув: «Аж не віриться, що про таке ще потрібно писати. Стільки ж бо написано – і ким!.. і як!..»[2]. Мотиви творчости письменника пояснюються дуже просто: він є син свого народу і свого життя окремо від нього не мислить. Хоча письменник уже багато років мешкає і працює в технократичній столиці України – місті Харкові, серце його завжди там, де він народився і виріс. Як слушно зауважив у передмові до книги «На гостинах» відомий київський критик Микола Славинський, «автор пише для тих і від імені тих, хто не може виповісти свого слова, немовби виступає свідком за дорученням сільських трударів, мовчазних від народження, забутих часом і державою, упосліджених долею»[3].

Уточнімо: пише не тільки для них, а й про них: «Про тих, котрі і чесні, і роботящі, і тямущі, і співучі, і все вони вміють, і до всього зугарні, та от не щастить їм ані в колективному, ані в особистому житті…»[4]. Це, так би мовити, народницько-романтичний погляд на цих людей. А може бути й тверезо-реалістичний погляд – як на тих, хто на кинутий «Батьківщиною» навесні минулого року дотепний заклик – «спочатку посадити президента, а потім картоплю», пішов садити картоплю (не оцінивши козацького гумору). Тих, кому Оксана Пахльовська у нещодавному інтерв’ю на «Радіо Свобода» винесла нещадно суворий вирок: «Це суспільство неможливо реформувати, воно мертве».

Чи знають земляки про свого письменника, чи читають його твори? Таке питання є знущально риторичним, зважаючи на жалюгідний стан культури в Україні. Краєм вуха чув, що редактор районної ґазети «Вісник Голованівщини» (яка є фактично рупором місцевого феодала і колишнього нардепа Віктора Лозинського), куди Віктор Полянецький надіслав одне зі своїх оповідань, відмовилась його там надрукувати (!). А от Фонд Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету у Нью-Йорку і з-поза океану розгледів і належним чином оцінив літературний талант і письменницькі заслуги Віктора Полянецького, присудивши йому свою літературну премію 2007 року.

На світлині, надісланій мені нещодавно, герой цієї замітки сфотоґрафований на березі своєї найголовнішої ріки. Знімок зроблено пізно восени, коли дерева уже безлисті, а вода в ріці – холодно-синього кольору. З одного боку видніються степи, які Віктор називає довгими, з іншого – Капітанка, її хаотично розкидані хати, вкриті нудно-сірим шифером. Письменник стоїть у глибокій задумі – про свою землю, що знов стала об’єктом навали «зі Сходу». Хоча 102-й виборчий округ, до якого належить і Голованівщина, показав на минулорічних президентських виборах досить пристойні результати – 39,88 % виборців у першому турі і 61,41 % виборців у другому турі проголосували за Юлію Тимошенко (за її опонента віддали голоси відповідно 22,08 % і 33,62 % виборців), явка людей на цей раз була дуже низькою – біля 60 %. Народ явно стомився і розчарувався у своїх кумирах.

Цілком згоден з висновком Шевченківського лавреата: «Якщо Григір Тютюнник залишив нам картини повоєнного колгоспного буття, то голосом Віктора Полянецького заговорило українське село кінця ХХ століття, село пострадянського періоду»[5]. Та традиційна наративна манера – «від Марка Вовчка і Нечуя-Левицького», той «чумацький плинний виклад» (Євген Баран), у руслі якого пише Віктор Полянецький і на який неодноразово звертали увагу його критики, є скоріше плюсом, аніж мінусом його стилю, бо це лише ґенеральна «духовно-моральна лінія», яку письменник наповнює цілком модерним змістом і яка – що найголовніше! – спрямована не в минуле, а в майбутнє.

Екзистенційне питання – «писати чи не писати», а «якщо писати, то для кого», –повинен задавати собі кожен працівник пера. В європейській літературі останнім письменником, який чесно відповів на це запитання, був Артюр Рембо. Коли йому стало ясно, що та вселюдська (саме так – не менше!) місія, яку він покладав на поетичне слово, не може бути зреалізована (через причини, що є темою вже іншої розмови), він просто припинив творчість – «без малого» у двадцять літ (почавши, до речі, в п’ятнадцять).

Як і все наше нинішнє письменницьке покоління, Віктор Полянецький живе і працює у складних умовах: у переважно російськомовному місті і на переважно російськомовній роботі (Віктор – головний редактор ґазети «Южная магистраль», що є орґаном Південної залізниці і виходить щотижня, розміщуючи на своїх 10 сторінках матеріали про життя залізничників – переважно російською і трохи українською мовами). Душевною віддушиною і відрадою письменника є його україномовна родина: жінка Шура і донька Галя. Та ще патріотична громада Харківського університету й місцева філія письменницької Спілки.

Віктор Полянецький уже третій десяток років мозільно трудиться в літературі – не тому, що сподівається на великі гонорари чи на почесні премії. За весь той час, що я його знаю, він жодного разу навіть і не заїкнувся про такі речі. Він пише тому, що у своїй душі носить іскорку Божого вогню, таким от робом висловлюючи своє прометеївське ставлення до читача: «Знай, що я довіряю тобі найдорожче – біль свого серця»[6]. Він пише свої оповідки тому, що письменництво – це його високе духовне покликання, це та велика місія, яку, як своєму вірному сину, завдав йому на плечі його рідний край, розташований на берегах тієї вічної ріки, що з прадавніх часів носить священне ім’я – Південний Бог.

Сергій І. ТКАЧЕНКО,

лавреат Міжнародної премії імени В.Винниченка,

співробітник Центральних Установ Орґанізації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк)