• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← «Очима культури» № 4. Григорій Сковорода.
Антоніна Тимченко «Гарячі нитки» (Київ: «Просвіта», 2008) →

Лицарство у слові

Опубліковано в 10 Січ, 2013 1 коментар 1 831 переглядів

Божий світ у Його довершеності облаштований так, що зазвичай події, віддалені в часопросторі, власне те, що ми звикли називати історією, ваблять і завжди будуть розбурхувати людську свідомість. І це природно. Адже все, що відбувалося колись, інтригує, заворожує уяву, як і те, що буде в майбутньому. Теперішнє не тільки єднає минуле і майбутнє, воно однією ногою стоїть у минулому, а другою намагається намацати хитку і ще незвідану твердь прийдешнього.

Та допоки існує земне перетривання, людина намагатиметься, окрім задоволення тілесних потреб, жити життям духовним, тобто не позбавленим вищого змісту.

Звісно, що в такому випадку автор не подорожній у царстві тіней, який знічев’я роздивляється довкола: а як то було колись? — він дослідник, що намагається прояснити своє і людини загалом призначення, розкрити сенси свого існування.

Отже, не марнотним подивуванням до старожитнього життя продиктована його мотивація до творчості, а намаганням загострити читачеве світобачення, наповнити його потягом до пошуків істини спочатку в минулому, а відтак і через нинішнє — в майбутньому.

«Козацькі чайки» — твір не просто на історичну тематику, в якому автор, бодай, робить спроби знайти відповіді на питання минулого, він скорше ставить перед собою і читачем моральноетичні проблеми сьогодення, загострює світобачення свого сучасника.

Образ козацької чайки став символом незламності, мужності, патріотизму та військової звитяги українців. Козацькі човни пливуть через час, простір, народну долю, захоплюючи в історичний вир не тільки протиборчі сили, а й окремі долі людей. Але куди б не пливли козацькі човни, зажди їх вітрила напинав вітер України. І це неодноразово підкреслює автор.

Минали часи, прокочувалися, наче чумацькі мажари, віки, а малинові корогви підхоплювали дужі руки нових поколінь звитяжців. Так же безгучно й зачаєно у своєму безгомінні лежав степ половецький, який століттями стерегли кам’яні баби, що їх зрідка звеселяли своїм свистом байбаки, вирувало козацьке Подніпров’я, а люд український жив очікуваннями миру, злагоди і єдності. І майже ніколи ці надії не справджувалися: «Один Дніпро — // Дві половини. // Навпіл — // Розрубана душа».

Не було єдності серед проводирів, не було її й довкола. «Шукали докази // Й причини // Для шматування // Половин».

Не про човни, баталії і вояків пише Микола Возіянов, не це цікавить і бентежить автора, а доля народу, а відтак і України. На жаль, ні мова, ні віра не об’єднували, не робили одним цілим, вороги ставали до молитви в одній церкві, молились за Україну, її нарід і заледве виходили — творили чвари, розбрат, плющили людську совість і християнську мораль, топтали святе поняття віри, Божої Істини і Божого Провидіння. Розбрат і хиже зрадництво жили серед люду, невідь ким і коли посіяні між ними. Усі битви розгорались не проти далекого і чужого зайди, а того ворога, що сидів усередині. Його ні шаблею, ні козацькою чайкою, ні мортирою не виб’єш. Через це звитяга на морі чи перемога на суші оберталися неодмінною поразкою, довкруг сіялися зневіра і відчай, а православний християнський люд усе чекав і чекав…

Автор практично не розглядає жодної конкретноісторичної події тих далеких часів. Він прагне зрозуміти мотиви, які рухали і людей, і історію в той чи інший бік. Він частіше ставить запитання, ніж дає на них відповіді. Цілком умотивований хід, адже все залишилось у минулому і нічого змінити не можна. А ось зрозуміти причини наших негараздів, змусити читача задуматися, наштовхнути його на розмисли автор спромігся. Хоча, здається, українців найбільше стосується аксіома, що історія нічому не вчить. Минали сто­ліття, відбувалися заледве не тектонічні зрушення на наших землях, але якось непомітно, нишком, усе поверталося на круги своя, залишалося як і досі. Нікчеми знову видряпувалися на соціальні й урядові вершини, герої блякли й пропадали у марноті, велич звитяг дрібніла і викликала кривий усміх. Зрадники і пристосуванці торжествували, хизувалися неправдою і підлістю, наче чеснотами. А народ при цьому мріяв про час спасенний і благодатний. Проте він усе не надходив, бо йти йому все­таки краще назустріч, а не нидіти в очікуванні і бездіяльності. Перемоги треба не тільки завойовувати, а й уміти відстоювати, інакше їх розтягнуть на забавки для марнославців, як це вже було десятки разів. Нещодавня історія вчить, що ми так і не зробили висновків, бо вже вкотре намагаємося вмочити ногу в одну й ту саму воду. І це найвагоміший здобуток невеличкої книжки, яку складають три поеми, радше, я б сказав, три новели у віршах. Екскурс у минуле у формі істори­копубліцистичних новел, найімовірніше, розрахованих на юного читача, який цікавиться істо­рією рідної землі і свого народу. Одне незапереч­не: без пам’яті людина не спроможна не тільки бути повноцінним членом суспільства, а й зрозуміти високе значення Добра і Честі.

Прикладом вірного служіння своїй землі і вій­ськової доблесті виступає козацький старшина Іван Сірко. Автор епіграфом до розділу про нього взяв фрагмент легенди про те, як Сірко і після смерті сім літ допомагав в обороні рідної землі. Але тут же закономірно постає інше питання, особливо з огляду на безлад, державне безголів’я, бажання бути господарем у своїй хаті в умовах, коли народ уже вкотре скрутили в баранячий ріг, і не у чесній і відвертій боротьбі, а хитрощами та підступом. «Невже Сірки // І Байди відгуляли?!»

Звісно, що ні. Принаймні, разом з автором хочеться вірити у це. Вони є, просто ще не настав їх час, ще не «загомоніла Україна», не вдарив вічовий дзвін і не спитав грізно хтось: «А де наша правда? Де наша воля?!» Чому український народ уже вкотре опинився на узбіччі шляху, по якому впевнено йдуть європейські народи? Надто багато питань, і передусім — до кожного з нас. В очікуванні відповіді минають століття, і колито ще прийде той «Апостол правди і добра»? Але найголовніше поки що — де ж Сірки і Байди? Звісно, що не вони виводять народи на широку дорогу оновлення, але саме вони відкривають шлях, розчищають його від непотребу…

Неймовірний факт, але чомусь українська спільнота, а представники влади і поготів, оминають своєю увагою Коліївщину, а Гонту й Залізняка сприймають лише як Шевченкових персонажів. Либонь, страшно від самої згадки… Та й як інакше, адже неформально своє походження від булгаків­ського Шарікова та гоголівського Чичикова через любов до vipготелів і не менш благородних ресторанів з їх іменами так звана «українська еліта» визнала. Але навіть із таким родоводом ще не зовсім витравлене з огарків душ застереження Христове: «…І тоді віддасть кожному згідно з його ділами».

Автор наче визбирує в українській історії найпотужніші постаті, бо вже в наступному розділі до роздумів про українське буття, про українську справу нас кличе не менш легендарний Іван Богун. Що ж, минувшина багата і на особистості, і на величні події, а чи то може вони такими стають із часом? Достеменно ніхто не може дати відповідь. Це належить вирішувати самому читачеві.

Автор пунктирно окреслює події та історичні постаті, але вони від цього не програють і не втрачають, більше того, книга сприймається динамічно, з історичною масштабністю і спрямованістю на зацікавлення минувшиною, у якому ми мусимо знайти відповіді на виклики сьогодення.

А тому не породжують відчуття занепаду, морального скепсису рядки: «На «чайках» // Згорнуті вітрила». Це тільки тимчасове явище — переконує читача автор. А якщо зважити, що вся книга підводить нас до думки, що автор — людина мисляча і досвідчена, то так воно і є. Бо інакше нашому народові знову будуть Соловки, де свої «жнива», свій календар, своя епоха і своя Голгофа. Тож нам доводиться стояти на смерть: «За кожну гілочку // Вербову, // За кожну // Виплакану п’ядь».

Одна зі строф завершального розділу мала б стати пересторогою для кожного небайдужого українця: «Не сподівайся на милість — // Підлість чужа не дріма. // Щирість твою і терпимість // Ворог за слабкість сприйма».

Що ж, як­то кажуть, коментарі тут зайві.

Все просто, чесно і відверто в книзі Миколи Возіянова: «Тільки лиш силу сміливих // Сила чужа визнає».

Хто ще не зрозумів, нехай замислиться. Відступати можна, але не до безконечності, бо все має свою межу. Не переходьмо за неї!

 Анатолій Стожук

Возіянов , Стожук

  1. гриша :
    13.01.2013 о 10:33

    А я і не знав, що Возіянов такий гігант “мислі”. Дай Боже, здається і в нас щось уродило.

    Увійдіть, щоб відповісти

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Журнал «Харків. Lit» – продовжений політ
  • Пісня в юрті від «спартанця»
  • Майї Львович – 90!
  • Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”
  • «Буковинський журнал» підтримує Харків
  • “Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової
  • Премія імені М.Чабанівського 2023

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк