Лицарство у слові

Божий світ у Його довершеності облаштований так, що зазвичай події, віддалені в часопросторі, власне те, що ми звикли називати історією, ваблять і завжди будуть розбурхувати людську свідомість. І це природно. Адже все, що відбувалося колись, інтригує, заворожує уяву, як і те, що буде в майбутньому. Теперішнє не тільки єднає минуле і майбутнє, воно однією ногою стоїть у минулому, а другою намагається намацати хитку і ще незвідану твердь прийдешнього.

Та допоки існує земне перетривання, людина намагатиметься, окрім задоволення тілесних потреб, жити життям духовним, тобто не позбавленим вищого змісту.

Звісно, що в такому випадку автор не подорожній у царстві тіней, який знічев’я роздивляється довкола: а як то було колись? — він дослідник, що намагається прояснити своє і людини загалом призначення, розкрити сенси свого існування.

Отже, не марнотним подивуванням до старожитнього життя продиктована його мотивація до творчості, а намаганням загострити читачеве світобачення, наповнити його потягом до пошуків істини спочатку в минулому, а відтак і через нинішнє — в майбутньому.

«Козацькі чайки» — твір не просто на історичну тематику, в якому автор, бодай, робить спроби знайти відповіді на питання минулого, він скорше ставить перед собою і читачем моральноетичні проблеми сьогодення, загострює світобачення свого сучасника.

Образ козацької чайки став символом незламності, мужності, патріотизму та військової звитяги українців. Козацькі човни пливуть через час, простір, народну долю, захоплюючи в історичний вир не тільки протиборчі сили, а й окремі долі людей. Але куди б не пливли козацькі човни, зажди їх вітрила напинав вітер України. І це неодноразово підкреслює автор.

Минали часи, прокочувалися, наче чумацькі мажари, віки, а малинові корогви підхоплювали дужі руки нових поколінь звитяжців. Так же безгучно й зачаєно у своєму безгомінні лежав степ половецький, який століттями стерегли кам’яні баби, що їх зрідка звеселяли своїм свистом байбаки, вирувало козацьке Подніпров’я, а люд український жив очікуваннями миру, злагоди і єдності. І майже ніколи ці надії не справджувалися: «Один Дніпро — // Дві половини. // Навпіл — // Розрубана душа».

Не було єдності серед проводирів, не було її й довкола. «Шукали докази // Й причини // Для шматування // Половин».

Не про човни, баталії і вояків пише Микола Возіянов, не це цікавить і бентежить автора, а доля народу, а відтак і України. На жаль, ні мова, ні віра не об’єднували, не робили одним цілим, вороги ставали до молитви в одній церкві, молились за Україну, її нарід і заледве виходили — творили чвари, розбрат, плющили людську совість і християнську мораль, топтали святе поняття віри, Божої Істини і Божого Провидіння. Розбрат і хиже зрадництво жили серед люду, невідь ким і коли посіяні між ними. Усі битви розгорались не проти далекого і чужого зайди, а того ворога, що сидів усередині. Його ні шаблею, ні козацькою чайкою, ні мортирою не виб’єш. Через це звитяга на морі чи перемога на суші оберталися неодмінною поразкою, довкруг сіялися зневіра і відчай, а православний християнський люд усе чекав і чекав…

Автор практично не розглядає жодної конкретноісторичної події тих далеких часів. Він прагне зрозуміти мотиви, які рухали і людей, і історію в той чи інший бік. Він частіше ставить запитання, ніж дає на них відповіді. Цілком умотивований хід, адже все залишилось у минулому і нічого змінити не можна. А ось зрозуміти причини наших негараздів, змусити читача задуматися, наштовхнути його на розмисли автор спромігся. Хоча, здається, українців найбільше стосується аксіома, що історія нічому не вчить. Минали сто­ліття, відбувалися заледве не тектонічні зрушення на наших землях, але якось непомітно, нишком, усе поверталося на круги своя, залишалося як і досі. Нікчеми знову видряпувалися на соціальні й урядові вершини, герої блякли й пропадали у марноті, велич звитяг дрібніла і викликала кривий усміх. Зрадники і пристосуванці торжествували, хизувалися неправдою і підлістю, наче чеснотами. А народ при цьому мріяв про час спасенний і благодатний. Проте він усе не надходив, бо йти йому все­таки краще назустріч, а не нидіти в очікуванні і бездіяльності. Перемоги треба не тільки завойовувати, а й уміти відстоювати, інакше їх розтягнуть на забавки для марнославців, як це вже було десятки разів. Нещодавня історія вчить, що ми так і не зробили висновків, бо вже вкотре намагаємося вмочити ногу в одну й ту саму воду. І це найвагоміший здобуток невеличкої книжки, яку складають три поеми, радше, я б сказав, три новели у віршах. Екскурс у минуле у формі істори­копубліцистичних новел, найімовірніше, розрахованих на юного читача, який цікавиться істо­рією рідної землі і свого народу. Одне незапереч­не: без пам’яті людина не спроможна не тільки бути повноцінним членом суспільства, а й зрозуміти високе значення Добра і Честі.

Прикладом вірного служіння своїй землі і вій­ськової доблесті виступає козацький старшина Іван Сірко. Автор епіграфом до розділу про нього взяв фрагмент легенди про те, як Сірко і після смерті сім літ допомагав в обороні рідної землі. Але тут же закономірно постає інше питання, особливо з огляду на безлад, державне безголів’я, бажання бути господарем у своїй хаті в умовах, коли народ уже вкотре скрутили в баранячий ріг, і не у чесній і відвертій боротьбі, а хитрощами та підступом. «Невже Сірки // І Байди відгуляли?!»

Звісно, що ні. Принаймні, разом з автором хочеться вірити у це. Вони є, просто ще не настав їх час, ще не «загомоніла Україна», не вдарив вічовий дзвін і не спитав грізно хтось: «А де наша правда? Де наша воля?!» Чому український народ уже вкотре опинився на узбіччі шляху, по якому впевнено йдуть європейські народи? Надто багато питань, і передусім — до кожного з нас. В очікуванні відповіді минають століття, і колито ще прийде той «Апостол правди і добра»? Але найголовніше поки що — де ж Сірки і Байди? Звісно, що не вони виводять народи на широку дорогу оновлення, але саме вони відкривають шлях, розчищають його від непотребу…

Неймовірний факт, але чомусь українська спільнота, а представники влади і поготів, оминають своєю увагою Коліївщину, а Гонту й Залізняка сприймають лише як Шевченкових персонажів. Либонь, страшно від самої згадки… Та й як інакше, адже неформально своє походження від булгаків­ського Шарікова та гоголівського Чичикова через любов до vipготелів і не менш благородних ресторанів з їх іменами так звана «українська еліта» визнала. Але навіть із таким родоводом ще не зовсім витравлене з огарків душ застереження Христове: «…І тоді віддасть кожному згідно з його ділами».

Автор наче визбирує в українській історії найпотужніші постаті, бо вже в наступному розділі до роздумів про українське буття, про українську справу нас кличе не менш легендарний Іван Богун. Що ж, минувшина багата і на особистості, і на величні події, а чи то може вони такими стають із часом? Достеменно ніхто не може дати відповідь. Це належить вирішувати самому читачеві.

Автор пунктирно окреслює події та історичні постаті, але вони від цього не програють і не втрачають, більше того, книга сприймається динамічно, з історичною масштабністю і спрямованістю на зацікавлення минувшиною, у якому ми мусимо знайти відповіді на виклики сьогодення.

А тому не породжують відчуття занепаду, морального скепсису рядки: «На «чайках» // Згорнуті вітрила». Це тільки тимчасове явище — переконує читача автор. А якщо зважити, що вся книга підводить нас до думки, що автор — людина мисляча і досвідчена, то так воно і є. Бо інакше нашому народові знову будуть Соловки, де свої «жнива», свій календар, своя епоха і своя Голгофа. Тож нам доводиться стояти на смерть: «За кожну гілочку // Вербову, // За кожну // Виплакану п’ядь».

Одна зі строф завершального розділу мала б стати пересторогою для кожного небайдужого українця: «Не сподівайся на милість — // Підлість чужа не дріма. // Щирість твою і терпимість // Ворог за слабкість сприйма».

Що ж, як­то кажуть, коментарі тут зайві.

Все просто, чесно і відверто в книзі Миколи Возіянова: «Тільки лиш силу сміливих // Сила чужа визнає».

Хто ще не зрозумів, нехай замислиться. Відступати можна, але не до безконечності, бо все має свою межу. Не переходьмо за неї!

 Анатолій Стожук