Віктор Кириченко “ЯЛТИНСЬКІ АКВАРЕЛІ”

 

І РОЗДІЛ

 

МІСТО ЩАСТЯ

 

*    *     *

Вже гори сплять, виблискують зірки,

А нижче – золоті, зелені, жовті, сині,

Немов серця людські, мерехкотять в темнині

Морського простору – вогні, вогні, вогні…

 

Дивуються дельфіни в таємній глибині:

Підкралась ніч, тут промінці зорі –

В порту блукають блискавичні спиці,

Прожекторний огром – на ялтинській землиці.

 

Затихло місто. Хай йому насниться

Майбутній день без нудного дощу,

У павутинні сонячного світла,

І гомін музики у ялтинськім порту.

 

В Лівадії – запрошення органного хоралу,

Дитячий сміх – в Нікітінськім саду,

А зараз бачу – зранку до крамниці

Не завітають сяйні молодиці:

 

Бо ніч, як день, робота, як робота…

… Чутливий міста сон – міліції турбота…

А вранці сонечко із моря вирина

І заспане вклоняється йому Ведмідь-Гора.

 

 

*     *     *

 

У Ялті – осінь. Вже штормить…

Вітряно-хвильові бризкоти

Лягли на площі та шляхи,

Й відразу місто підмели.

Вже сонце землю не маніжить:

Думки осінні, бач, прийшли.

 

А вдалині, на дальнім взмор’ї

Від Аю-дагу, від гори

Вже сунуть хмари, чи стовпи?

Немов блукальці-гречкосіїї,

Зненацька в місто забрели,

Притягши у плащах дощі.

 

І вже відчувся дивний свист:

Із лівадійської імли

На місто налягли вітри,

Ось закружляв кленовий лист.

Все вище, вище, вгору – він,

Немов злітає до хмарин.

 

Снігами вкрились перевали,

Зненацька в пащі льодяні

Потраплять люди і машини.

І враз хурделиця накрила

Останні осені сліди.

 

О, як поквапливо й сердито

Від нас втекло чарівне літо…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*     *     *

 

Переді мною – Партеніт – Долина Дів,

Тут кипариси сторожко дивляться в світи:

Немов би з вічності години

В життя сучасне закотили,

В завмерлий ритм недобудівль.

 

В часи татарського вигнання

Розподілили береги.

Стовпи бетонні та ці дроти

Позахопили дивні гроти,

То й в санаторне, бач, життя

Пливуть невільником дельфіни.

 

А – Синьо-Жовтий – серед площі,

Ледь майоріє в вишині,

Бо прапор, люди пересічні,

Ознака рідної землі,

Вітають мить в сучасній днині,

Й нові події, мов дощі.

 

Все, як було. А ніч – це фея,

Вкрива чарівний Партеніт,

Ось феєрверкові зірниці,

Розквітне дивний краєвид:

За Аю-Дагом, за горою

Салюти мерехтять навскид.

 

Що вічне тут? Це море, скелі,

Чи люди, й посмішки веселі…?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВОРОНЦОВСЬКА ВЕСНА

 

Ліцинія розквітла, і пахучі

Вона вітання людям надсила.

Це вже було – немов юрба

Кружляла, вальсу таємнича сила…

… Оркестре, грай мелодії співучі.

Цвіте ліцинія, а мармурові леви

Знов на місцях – вдивляються у море.

Людське обличчя в них – то й відганяють горе,

Повітря й сонце тут, мов щастя неозоре,

Й стежки бетонні без трави.

Прийшла весна. Зимове надбання

Зника, як дощ. Було і не було,

Лише палац нагадує нам чуло.

Зв’язок часів – майбутнє і минуле.

Чому ж такі сумні мої передчуття?

Краса і сум, минуле і сучасність

Переплелись, та сьогодення не дає

Достатньо фарб: незрозуміла власність.

Палац – державне, а то значить – не моє.

Буває інколи бездушною сучасність.

Принось нам, вітре, мов флейтист чарівний,

Мелодії святі прадавнини.

Враз дійство зрушило – вже піднялися леви,

Неначе – ось, на ґанку, рипнуть двері…

…Й гостей представить розпорядник молодий.

Таємна мить – незнана і проста:

Веде екскурсовод – в прадавнії літа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НОСТАЛЬГІЯ

 

Море, здрастуй!

Мене ти питаєш,

Чом так довго до тебе я йшов?

Вибач, друже, співав

конопляник,

Не дивуйся, цю пісню не знаєш.

То не чайок твоїх переклик –

Тихий легіт примхливих дібров.

 

Так складалось життя, у краї

У далекі манило:

Камські схили, таємні Курил острови

Чарували людьми, а холодні

охотськії хвилі

Підкидали мої мерефянські вітрила.

Наповняв їх пасат і тягло

до святої землі,

Де старенькі віконця вірно вахту несли.

 

Щось у серці пече – море виклик приймає,

Вітер білий картуз знов

на хвилю надів.

Я в твою глибочінь потихеньку ступаю,

І лягаю, немов на ногах

не встою,

Й партенітна, бач, хвиля мене ніжно гойдає.

Чую вітрів заспів і знайомий

Курильський мотив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГУРЗУФ

 

З причалу починається дорога,

Причал та пірс – то будні моряка.

 

Вузенькі вулиці – їх підмели вітри,

Їх вимив дощ, як палубу на баці.

Таємні постаті, старі і молоді,

Бо зустрічі отут такі непередбачені…

Тут перетнулись сучасні, ген, шляхи,

 

Шторми й розлуки, доля нелегка,

Та знову тягне в море рибака.

 

А вдалині – вітрильник серед хвиль,

Стара фелюга йде до Зурбагану,

Шука  стерничий чулу сторону,

Ассоль  чекає там із вечора й доранку.

На березі вона запалює вогонь.

 

Ми розуміємо без довгих передмов:

Розлука – спрага, полум’я – любов.

 

Її маяк – надійний світлячок.

Що з’єднує серця усупереч туману,

Ховає місяць блискіт у пісок,

Мов посмішки чарівні, без обману,

… На пляжі чути ніжний голосок.

 

Море, ти безкрає, зорі і смеркання,

Хай дорогу знайде молоде кохання.

 

В Гурзуфі – ніч. Ще вітер принесе

Любов і пристрасть, почуття святе,

Солодкі пахощі бажаного дурману.

Ассоль засмутиться, замріяно засне…

…Їй сниться Грей та кліпер з Зурбагану.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МОЇ КУРИЛИ

 

 

Я на кладки ступлю –

Ніч ляга у траву.

І розсипле вона

Золоті дивоцвіти,

Що палають завжди,

Де блискуча роса.

 

Не роса, а серця

Променяться і б’ються

Із далеких світів,

Із сучасного дня.

Бачу знані обличчя

З рідних тих островів.

 

Так далеко від них!

Так далеко від вірних!

Але зараз в уяві

Серед ночі і дня –

Вовче вулканеня –

Той Чирип на Богдані*…

 

І безкраїй залив –

Царство рейдо-просторів,

Шепіт лагідний хвиль

Ув Охотському морі,

І холодні дощі,

Човнів вірних сліди,

А на рейді, в затоці

Стоять кораблі.

• Чирип. Богдан Хмельницький – сплячі вулкани на о. Ітуруп (Курили).

 

 

 

 

 

 

 

 

Штормотворні вітри,

Зачекайте, не дміте.

Дайте добре спочити

Цим натомленим людям:

Бо чекає їх хвиля,

Наче рідного брата,

І віддячить їм доля,

Всім, чим море багате.

 

Рідні думи мої,

Знаю, ніде вас діти,

Заховайтесь в росі,

Мов Курил дивоцвіти.

Щоб не шкодила вам

Сьогоденно навала,

А курильськая хвиля,

Як дітей, вас гойдала.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*   *    *

 

І знов прокинусь уночі,

І буде планів перехрестя.

Вимірюю нові ходи,

Й зажура насува до серця:

Не встигну, Боже, поможи,

Дай мені сили, вдачі й хисту,

Здолати довгу череду

Важливих справ – до падолисту.

 

Бо опадають теплі дні,

Дощі вже стукають у двері,

А десь зимовії Химери

У сани запрягли вітри.

 

Остудить серце рання осінь,

Душа – тепла і літа просить.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

САМОТНІСТЬ

 

Місяць примостився на сосні.

На верхів’ї. Дивиться на море,

А на морі – велетні вали

Захопили простори прозорі.

Не сезон. Минуло дивне літо,

На відпливі – чайки гомінкі,

Поруч з ними кричучи гортанно,

Все сміття визбирують баклани.

Мов ті гуси, сваряться, гелгочуть,

Мерехтять дзьобами – їсти хочуть.

 

День минув, прийшла до влади ніч,

Місяченько пильно й безталанно

Несе вахту – з вечора до ранка,

Розсипає блискіт навсібіч.

Мов сівач, він засіває хвилі,

Щоб вони старанно гомоніли,

І з розмахом, скільки б мали сили…

…Берегам таємним ноги мили.

Дивний простір світиться навколо,

Я один стою, один… і море.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БОРОТЬБА

 

 

Двобій одвічний – дня і ночі.

Тут хмари й сонечко – зійшлись,

Й моя душа устряти хоче:

За обрій думки понеслись.

 

Там – боротьба! Могутній морок –

Стіною темною до хвиль,

Лише вгорі – куточок – спалах,

Навічно обрій оточив.

 

Та ось могутнє ген, світило

Десь в недосяжній вишині,

У темряві – вікно пробило –

І світло лине по землі.

Миттєвий успіх! Перемога!

І знов – двобій. І знов – тривога…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

На березі – хмарно. І вітер, і хвилі

Немов би долають бетонні ці брили.

А серце завмерло: зачаєні сили –

Нестерпна навала – тремтять хвильорізи,

 

Могутня стихія! А хвилі – то діти

Малі, недорослі – ідуть в ар’єргарді,

Ці шості і п’яті – середні вали,

А восьмі й дев’яті – могутні, чубаті.

 

Похмурились небо – сльозима дощу

Хлюпне на цей берег мою сивину,

А хвилі розтрощать спохмурені дні…

Промокнув до нитки – на пірсі, вночі…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В ОБІЙМАХ МОРЯ

 

 

Звичайний катер. Та незвичайний рейс,

Прогулянка по осені і морю.

Ліворуч – хвилі сині до небес,

Позаду – піна біла за кормою.

 

А вітерець в’юнкий раптово напада,

Враз майорить твоя розплетена коса,

Ще й лагідно мені лоскоче носа…

І сонце тулиться до ластів’ят гнізда*.

 

Алупка тишею гостинно зукстріча.

Ось хвильорізи сяють дивоцвітом,

Немов вони прощаються із літом

І ріжуть хвилі каменем плеча.

 

Оці останні райдужні вогні

Ми ловимо в притулені долоні,

Бо на плато Ай-Петрі**, у пітьми –

Холодні вже гуртуються вітри.

 

В обіймах моря, у безкраї неба

Весь Всесвіт нам ввижається відкритим…

…Останній рейс, немов душі потреба, –

Це зустріч з осінню й, на жаль,

прощання з літом.

 

 

 

 

 

*«Ласточкине гніздо» і с. Місхор

** Гора в Криму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕЛЕГІЯ

 

От-от зима насуне. Гупа в шибку

Осінній вітер. Многосилий – гонить

Дощу завої, кида їх у поле,

Мов засіває ниву – тільки чим?..

Спочинь, блукальцю, позостав турботи,

У сіни грюкають настирні холоди.

Калини гроно яро-соковите

До шибки тулиться. Минулий день,

Немов життя, пригадуєш. Як швидко.

Як швидко збігло… І зима вже суне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В ЯЛТІ ХЛЮПАЮТЬ ДОЩІ

 

 

Стали чайки на пуанти,

Не свистять вітри у ванти.

 

Лізуть чайки дружньо в воду, –

Штормову чекай погоду.

 

В Ялті хлюпають дощі,

Люди дістають плащі.

 

Чайки в морі: парування?

То до них прийшло кохання.

 

Разом з кличем лебединим

Парами крейсують клином:

 

Рідні хвилі, рідний дім,

Може гріє їх Гольфстрім?

 

Скрізь на пляжах парасольки,

Під одною – аж дві дольки.

 

Поцілунки без обману –

В час курортного роману.

 

Пристрасть скрізь, їм не самотньо,

Хай біжать роки зворотньо.

 

Все змішалось – чайки, люди,

Бо кохання – звідусюди:

 

Поцілунком першим б’ється,

Разом з квітами – сміється…

 

Це у нас, не на Мон-Марті:

Березень розцвів у Ялті.

 

 

 

 

 

*     *      *

 

То сумна, то дуже бойка

Тече річка Дерекойка.

 

А щоб лиха не зробила –

Одяглась в бетонні брили.

 

Люди  їй, розваги ради,

Збудували водопади.

 

Час біжить, аж загуло,

Та чи завжди так було?

 

Може давні гени-гони

В ній заклали забубони?

 

Мабуть, річечка ця знана

Рід веде з Дерекой-Хана?

 

Сонце чуйне гарно гріє –

Дере койка враз міліє.

 

Якщо дощ вночі заплаче –

Дерекойка дивно скаче.

 

В місті творить хибні шкоди,

Заливає переходи.

 

В них – гарненькі молодиці

Мочать ноги, та… спідниці.

 

Раз намокли молодиці –

Познімали ті спідниці.

 

І стоять, мов постать мила,

В чому мати народила…

 

 

 

 

 

 

 

 

А на пляжі – дзвінко, вголос

Подала собачка голос.

 

Дама чеховська всміхнулась

І навколо… озирнулась.

 

Дере койка не вщухає:

Глей у море вимиває.

 

То й на гальці – загорілі,

Всі жінки стають враз білі:

 

Бо вздовж пляжів наплива

Мутно-спінена вода.

 

Сонце  в серпні знай кигиче,

Чорне море – в хвилі кличе.

 

Стала тиха і спокійна

Кума файна – Дереківка.

 

То сумна, то дуже бойка,

Тече в Ялті Дерекойка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ШЛЯХИ ЯЛТИ

 

Із пагорбів полікурівських – униз,

Дорога нас веде до міста,

 

Де перехрестя, мов каприз,

Вдягло розв’язку – свитка тісна.

 

Ці автобами міста чуле

Так обійняли, що від гулу

Рятує тільки подих моря,

Його безмежне неозорря!

 

Стежина, бачиться здаля,

Аж попід Яйлою кружля,

А нижче, мов би немовля,

Це місто, ген, повзе до моря.

 

Хоч Севастополь завжди кличе,

Байдарська брама не мине,

Та я – ліворуч, місто зиче:

До пляжів нас асфальт веде.

 

Ось ми ступаємо по гальці,

Нам море шле із глибини

Сліди сивої давнини:

Колись було, подібно чайці,

 

Козацькі лагідні човни.

Пливли в степу – тягли воли:

Долали відстань і вали

Сірка могутні козаки.

 

Понтійська кланялась держава,

В віках лунало: Слава! Слава!…

… Вгамуйся, мить і далина,

Приймай нас чемно, глибина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЕВАСТОПОЛЬ

 

 

Пустели рейду – на усім просторі

Морському – тільки спогади прозорі.

Бо кораблі не тут, а в Балаклаві

Під листям вимислів стоять зів’ялим.

Гвинти сумують, сутемній воді

Ходи бракує, як бракує слави

І Віліну, й чарівній Балаклаві…

І я отут, у Віліні зомлілім,

В сон поринаю – радо і нерадо –

Ні «Магарач» не гріє, ні «Бастардо»…

В душі моїй сніги – холодні, білі…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТАЄМНИЙ СКАРБ

 

Зв’язок часу, німих тисячоліть?

Що так поєднує – минуле й сьогодення?

Здається, щось загублено на мить

В старі часи. Загублено й щемить,

А, може, то – щасливий знак, знамення?

 

Це щось – не крик, не стогін, і не пил,

Якщо не думка, то чарівне слово,

Що припливло до нас на плечах у вітрил,

Мов самородок, зблискує чудово

І надає натхнення, й виток сил.

 

Це слово – злагода! То давні правіки

Колись, давно вони про нас подбали:

То й заховали чуйне слово у пітьмі,

Щоб ми його, на щастя, віднайшли

Й в кінці життя – в Майбутнє надіслали…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СТЕЖИНА

 

Той, хто не в лісі, – мабуть, пожалкує:

Бо день дзвінкий і сонце молоде.

І череда хмарин у висоті крокує, –

Їх вітер на налигачі веде.

О миготіння сонячного дзвону –

Замість морозу й снігових навал.

Весні спасибі! І антициклону,

Що зрана нам її подарував…

Візьму цеберку, і підставлю сонцю,

І, світла повну, в хату принесу.

І друзів пригощу біля віконця –

Нехай смакують неземну красу.

А ще уклоняться нехай стежині:

Де не водила – а сюди вела

І цеберками нам – не по краплині! –

Давала щастя, вдачі і добра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

Ще лютий біситься. В холодні вечори

Він надсила могутні поторочі.

Снігами час вкрива безжалісно на площі,

Бо в місто раптом прорвались вітри.

 

Із димарів – розпластують сліди

Тепла і затишку, і домової тиші,

Коли сновиддя, як дітей, колише,

Святково, бач, зодягнено думки.

 

В безодні спокою вицокує будильник,

А візерунки – на віконнім склі,

Там зорецвіт – в далечі-вишині,

Неначе ночі потаємний сонник.

 

Спинився час? Не крутиться Земля?

На мить і я погляну з-під вітрила:

На галсі часу хвиля віднесла

Від міста рідного… То  й гляну іздаля…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*  *  *

 

Я молитву читаю щодня.

Я за себе молюся, бо винен,

Бо така обступає бридня,

А душа не спалахує крином.

 

А душа не розкриється, ні,

Якщо сил не знайду подолати

Дні безпутні, глухі, навісні,

Що зайшли й не виходять із хати…

 

Україно – домівко моя,

Чи розвидниться вранішнє небо?

Я молитву читаю щодня.

Не за себе молюся – за тебе.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧОМ НЕ МИ?

 

Ми дивимось – над нами журавлі,

Їх вічний клин – трикутником по небу

Долає вічність. Сумно так мені:

Чому ізнов стоїмо на землі,

Чому не ми прямуємо по небу?

 

Земля притягує? Одвічне це тяжіння?

Рівняння сил-могутні і мілкі:

Прив’язують навік потреби гомінкі,

Ми на землі, мов в’язні сьогодення.

А десь у небі кличуть журавлі.

 

Наш сон і лінощі – ми називаєм – рай,

Щоденний клопіт – система виживання,

І, як оазис, – зустрічі й кохання,

Немов жага – прокинеться бажання…

… Жорстокий час, ти неба не займай!

 

Скрапне сльоза – чи клопіт, чи потреба:

Затихне клич, розтануть їх сліди,

Чому не ми летімо, чом не ми?

… Ми мудрі в передбаченні біди…

Ми стоїмо – обличчями до неба.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕЧІЯ ЖИТТЯ

 

 

Хоч сніг лежить, царює ще зима –

Мине усе: стакато за вікном

В дашок балкону, наче метроном,

Відмірює сегментом сьогодення –

І стукіт, й паузи – то весняне знамення…

А місто зранку ліхтарі вмика.

 

Мов світять сонечка. Ось гості: – «цві-церень», –

Синиць подружжя у вікно стукоче,

А двері гупають в під’їзді неохоче,

То вже о восьмій із наплічником на плечах

До школи йде ще заспана малеча.

Всміхнулось сонечко і розпочався день.

 

В цей вир життя, громохку течію

Щодня пірнаємо і пливемо по світу,

І мріємо, й нудьгуємо стосовно заповіту:

Роботі – день, сновиддям – ніч, а решту – непокою,

Й дізнаємось, під кінець, хто нам дарує долю,

Хто нас затягує в ці клопоти бурхливі…

… А десь вже літечко збира чарівні теплі зливи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЕРЦЯ Й МОРЯ ГЛИБИНА…

 

Міняється, як завжди, восени

І мрії наші, й серця тріпотіння,

І, наче привид. настрою сумління.

А течія морська із піною волни

Приносять дивний потаємний легіт:

Чи то віків, так бачиться мені,

Чи то сучасний біг у самоті,

Й фітонцидів осені цілющий шелест?

 

А сонце марить, думка піднялась

У височінь – безодня наді мною,

Злетів, і… вниз, торкаюся прибою,

І знову вгору: бачу – підвелась,

Одначе, хвиля – шоста, може і дев’ята…

…На пляжі я, немов чекаю свята:

Єднає – моря й серця глибина,

І ніжно пестить ця чарівна днина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІСТО ЩАСТЯ

 

 

 

Всю ніч – ще борсалась з вітрами,

Тому й втомилась до нестями,

На плечі міста прилягла –

Могутня ялтинська Яйла.

А доки місто сонно дише –

Світанок сонечко колише,

І, ген, курортниці старі,

Вночі не рахували зорі,

До моря йдуть, обличчя вмити

І місце гарне захопити…

На цім казковім узбережжі

Ламає влада хибні межі,

То й в помаранчевій зорі

На рейд заходять кораблі.

А найсучасніший стерничий

Справля буденно давній звичай:

В секстант впіймає чуйне сонце –

Зачинить дощ своє віконце.

І гомонить чарівне місто,

Бо вже прийшло, нарешті, літо,

І враз замлілі лежаки

Тіла засмаглі прийняли.

А мрії, як зірок багаття,

Прийшли у Ялту. Місто щастя…

 

2.07.2005 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРИЧАЛИ СЕРЦЯ

 

 

Причал – у місті. Тут стомлені вітри

Спочити мають – безсилі і могутні.

На щоглах яхт, тіснесенькі ряди,

Яскраві сонечка – запалено вогні.

 

А море ввечері вщухає і добріє,

І очі берегів, немов дитини, миє.

Тут ми – удвох, над хвилею морською,

На краєчку вечірнього прибою.

 

Так радісно, так хочеться мені

Побачити фрегат у темній далені

І по стежині місячного світла

Іти до нього разом, як до літа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЩЕМ

 

Запитало сонце у малини:

–         Чом себе ізнурюєш плачем?

Бачиш, день у вічність знову лине,

Хоч гойда оцей неситий щем.

 

Не горюй, посохла зоряниця,

На вітрянім пеклі – сирота,

Бо мені нашептує землиця,

Що мине жага, мине сльота.

 

Ось захмарить далечінь, захмарить

І піде в минуле сірий щем!!!

…Спить отава і малинник марить

Прохолодним росяним дощем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗІРКОВІ БРАТИ

 

Від коріння, що просить в землі

І наснаги, і вдачі і сили,

І по кадмію, чи по корі –

До верхівок – зростають щосили –

І дерева і наша жага –

До пізнання небесного світу.

Підростають із нами щасливі літа

І пірнають в туман зоре цвіту.

Розмахнулися глиці, мов руки стрункі,

Мов рибалки, такі от щасливі,

Закидаючи сіть у чумацькі шляхи,

Чи впусте? Чи то зірку вловили?

І невдовзі, невдовзі на краю пітьми,

Спалахнуло зіркове багаття,

І, здається, на вогник до нас забрели

Чи брати, чи блискуче латаття?

Пітьма й світло – то вимір буття,

Може тягнуться глиці у новітнє життя?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЛІПИЙ ДОЩ

 

 

Од Півдня сунуть сіро-чорні хмари;

Вгорі – чорніші, сірі – до землі,

У місті лунко дріботять дощі,

А Захід, й Схід – ізнов шукають пари,

 

Мов ковдру, дощик цей притягують до себе.

Відчули подих в могутніх небесах.

Невдовзі вир – по кришах і шибках,

Лящить, лящить, з’єднавши землю й небо.

 

А Північ зиче синю височінь,

Немов ступає вперше у цю річку.

Пірнає згодом в хмару невеличку,

Розгонить рій за духових творінь.

 

Вщухає дощ, освітлює про кволо

Вечірнє сонечко цей неземний пейзаж

Пилюка – в дірках, з Марсу екіпаж

Мов прокотив по місту, і навколо –

 

Блищить асфальт, прицмокує трава,

Потік бурхливий місто домива…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОБРІЇ ДАРСАНУ

 

 

Змінився за вікном розцвічений пейзаж:

Вночі тумани мовчки з гір спустились,

Й біля Дарсану* – раптом зупинились,

Немовби хтось піклується про нас.

 

Невже Держава? Може, то Весна

Взяла в обійми місто це і гори?

І відступила хижа далина,

Бо сонце увійшло в мікрорайони.

 

То й гріє, світить. Від цієї ласки

Маленькі абрикосові гілки

Прокинулись, й, не боячись опасти,

Цілують небо цвітом залюбки.

 

Вже перші старти на зеленім полі,

Навколо стадіону відбулись:

І спис летить, й плигун, – немов шукають долі,

А кола стаєрів в мережива злились.

 

Юнацькі старти – як Весни кохання,

Ковтнув хоч крихітку – на все життя бажання…

 

 

 

 

*Дарсан – пагорб у м. Ялта

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖИТТЄВІ ШЛЯХИ

 

 

Майстерність – це, мабуть, сестра таланту.

Чи, може, виняток буває, зокрема

Без праці плідної? Даремно, ні дарма:

Ні – успіху, ні – творчого дурману,

Що забира і ставить в тінь до Слави!

А гомін партеру, туманного рядка

Щемливо й радісно серденько пробира…

Мов пливемо, навколо величаві

Ці мрії, люди, їх могутні гули,

Здається, Ви колись таке відчули:

Душа сміється, серденько бренить,

І заповітно-лагідна приходе мить.

 

Де слава – піт, де успіх – там страждання,

А ми шукаємо в житті – і Слави, і Кохання!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

САДИ ЕДЕМА

 

 

«Лопата» і «Авінда» – дві гряди,

Вершини  гір – тримають окраєць неба.

«Ай-Петрі» та «Нікіта» – дві яйли –

Заслін вітрам, та й іншого – не треба.

 

Євкінський Понт із пресивих давнин,

Тепер – сучасне рідне Чорне море,

Утворюють цей фітонцидний плин,

Баюкають і відганяють горе.

 

Едемів сад – він був в оцих краях?

Чи є сліди? Вони іще трапляться…

Чарівне місто – на дивних берегах:

Це місто-Ялта, чуйне місто щастя!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НОВІТНІЙ ДЕНЬ

 

 

Вже зблідла ніч. Вогні сторожові

Погасли. День свої здіймає крила.

Враз відступили хмари дощові:

Пітьма могутня очі вже закрила.

 

Ще не зібралось сонечко у путь,

Та лівадійський півень місто будить,

І люд базарний на зупинці гомонить:

Життя невтішне і чиновництво осудить.

 

А день міркує – місто має «смак»:

У моді тут, не квіти, а плакати…

Блекбард Вітренко, з ляпасом «Не так»:

Міркує Ялта – брехні не позичати…

 

А владний колір закликає: «ТАК!»

Голосять із парканів «Регіони»…

Бач, люд затурканий робитиме – навспак:

Бо ділу – голос, а брехні – прокльони.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЩАСТЯ НЕОЗОРЕ

 

 

Тумани, що за Ялтою стоять,

Мов яничари, дивляться на місто.

Чи, може, їм у горах стало тісно,

Чи, може, унизу шукають немовлят?

 

То вже даремно, бо ці вірні гори,

Ліси і пагорби могутньої Яйли

Чарівне місто – ніжно пригорнули,

У цих туманів хижих відняли.

 

І бісяться вологові вітри,

І сльозі ллють, немов відчули горе,

А Учан-Су* і Дерекойка* – струмочки прийняли,

І віднесли ту сіль у синє-синє море.

 

Отак Земля піклується завжди,

Вбирає гіркоту в безодні, чи у море,

Щоб не відчули люди самоти,

Відчули радість, й щастя неозоре.

 

Що ми цінуємо у довгому житті?

Турботу і подяку рідної Землі!

 

 

 

 

 

 

 

* Учан-Су, Дере койка – Бистра – річки м. Ялта

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЕСНЯНІ МРІЇ

 

 

Увечері лягає зорецвіт

На патіо, малесенькі садочки,

І східці з каменю. Враз наступає мить:

Спалахкують над Ялтою зірки.

 

Оцей чарівний Ялтинський пейзаж

Пливе собі у неозоре море.

Ще холоди тупцюються, як горе,

Та весняний з’являється типаж:

 

То на зупинках, поруч з мерседесом –

Дві пари ніг, в забрьоханій ряднині.

Волосся – в пасмах, кельми – у торбині:

Це будівельники, затюкані прогресом…

 

Тож повернулись. Бач, заїли злидні,

Тепер гуртом сумують на зупинці.

І, наче спів, щось старшому почулось:

За допомогою дівча до них звернулось…

 

А патіо, малесенькі садочки?

Дрімають ще, їм досинають сни.

Тут марить все обіймами Весни –

І перших квітів лагідні клубочки.

 

В оселі мешканців таємно зазирнули…

Нарциси зацвіли. У місті – мрії чулі…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЕСНА НА ПОРОЗІ

 

 

До рідної чарівної Яйли –

Мабуть з годину доброї ходи.

То й у підніжжя зупинюсь замліло,

Задравши голову стою закам’яніло.

 

Як давні скелі. Дивляться вони

На море синє і чарівність міста,

А я – внизу, мураха непомітна,

Цією величчю дивуюся завжди.

 

Ось у щілинах – білі рівчаки:

Зимові пасма, чи – біляві жили?

Сльота-зима на Північ, ген, біжить,

Бо у садах прокинулись бруньки.

 

Чи то вони, чи людство, бач, погнало

Ці хуртовини – подихи глевкі…

… Весна знімає шолом і забрало:

Вже кипариси струшують гілки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СОНЦЕ – ЖИТТЯ

 

 

О шостій сонце додає вогню:

Рожевим кольором розцвічує навколо…

Нарешті, море відпускає коло,

Воно вискакує і зиче нам зорю.

 

І зиче день, котрий приходить в місто.

Ось гаснуть жовті хижі поторочі,

Пихата ніч вже закриває очі:

Зорі чарівній в морі стало тісно.

 

То й розлилась – на річку і на гори,

На крутизне мереживо шляхів,

Людей розбудить, мрії і турботи,

Вже починає місто дивний спів:

 

Співа тролейбус, і гудуть машини,

А чайки з моря голос подають,

І леви давнини, могутні і щасливі,

На постаменти у палацах постають.

 

Чекають дня – базари і ці люди,

Котрі на землю розкладуть товар,

І гомін, гомін – лине звідусюди…

Розквітнув день, немає ночі чар.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОЛИСОЧКА ВЕСНИ

 

 

Зачепилась хмара за Яйлу.

То й пішла, хмаринка – залишилась,

Згодом, вітерець ледь-ледь дмухнув,

І вона тихенько покотилась

 

В небосинь, у це чарівне місто,

Що чекає днину весняну.

Хтось вгорі натискує струну –

І лягає дзвін той непомітно

 

На будинки – і малі, й великі,

На оці турботливі шляхи,

А у небі, наче вітряки,

Інверсійні пролягли сліди.

 

Хоч повітря холоду ще зиче,

Сонце пригріва моє чоло,

Вже весна колисочку колише:

Народився день. Таке було.

 

І в старі часи, і в наші будні…

… А зима дріма вже десь на кутні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕ ЗУПИНЯЙМОСЬ

 

 

 

Ми діло починаємо з нуля.

Чи будувати дім, рушати у дорогу,

Бадьоро – зразу, з рештою – і втому

Відчуємо. Чи не почати знову?

Якщо зупинимось, то почнемо з нуля.

 

З початку – все. Немов, ізнову в річку,

Як вперше, та біжить собі життя:

Ось ми в Ліва дії ступаємо на стежку,

Котра дарує далечінь безмежну,

Оця стежина знала ще й царя…

 

Не зичте смутку, що Ви тут не перші, –

Втішають нас позначки – сотні перші…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАВЖДИ ВЕСНА

 

 

Вже гуляють тумани над морем,

А на березі – тепло і сухо,

Разом з ніжним садовим барвінком

Серце ранок засмучений слуха.

 

Ще не стогне од вітру сосна,

Росянисте опале голиння…

Наче ковдрою, вкрилась земля,

Й залишилася в серці одна –

 

Ця остання одвічна надія,

Що по осені прийде зима

І завіють сліпі сніговії,

Та крізь них заяріє весна…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

М Р І Ї

 

Хто будить нас? Хто гуркотить вночі?

Рілля у небі – білі смуги, й сині:

Чи то в кублі нуртуються вітри,

Чи божих колісниць залишились сліди?

 

А сонце зранку хвилі прогріва,

Озон морський й небесний – надсилає,

І рідна Ялта добре відчуває

Чарівні подихи – кизил вже зацвіта.

 

Іще, бува, притиснуть холоди,

Сплакнуть тумани, коли зійде сонце,

В будинку, п’ять хвилин квапливої ходи,

Моя кохана відкрива віконце.

 

Я з ранку – тут, не сонечку молюсь:

Стою, чекаю, коли рипнуть двері…

Мовчу, мовчу. Освідчитись боюсь,

Молюсь тобі, й… малюнкам на папері.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БЕЗМЕЖНИЙ СВІТ

 

 

 

Всміхнеться море. Сонце принесе

Своє проміння в зоряних долонях,

Омиє моє стомлене лице.

Помітивши щось снігове на скронях.

 

Відразу по вщухають всі вітри,

Що напинали латані вітрила.

Лишаться – хвилі, небо, я і ти,

Безмежний світ… Рожеві щастя крила!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МОЯ ЯЛТА

 

 

Праворуч поверну – стоїть крута гора,

Ліворуч поверну – стоїть одвіку друга,

В долонях пагорбів, тендітна і свята,

Дріма спокійно Ялта золота.

Із півночі, де хмари-табуни

На південь суне нескінченна злива, –

Сучасні коні, дивні скакуни,

Зі скла та криці – й курява мінлива

Ляга на площу, на людей, на кручі.

Стоять замріяні ці парки і стежки…

Згадай-но Ялту, про віки бігучі

І усміхнись: бо тягне нас сюди.

В твої обійми – ніжні клопіткі

У твій озон – тут не дівує спека

Насняться зустрічі – чарівні, гомінкі:

Хлюпоче море, щось несе… лелека.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*     *     *

 

 

Акації стрючечки пожовтілі

От-от затріскотять, бо осінь.

А ген по морю вітер гонить хвилі,

Спокійні хвилі у холодну просинь.

Невже пройшло, невже минуло літо,

Лишивши нам і спогади, й жалі…

І десь за обрієм все догоряє світло –

То світло нашої остиглої зорі.

Ще сонце зійде і обійме плечі –

Твої й мої. Я пошепки скажу:

Ми знов зустрінемось у далечі лелечій…

Хлюпоче хвиля сива за межу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗОРЕЦВІТИ

 

Ці спалахи, немов  чарівний дзвін,

Малиновий, святковий, променистий,

Виблискують – й лавиною униз, –

Спливають відчайдушним падолистом.

За мить – життя, від світла – до пітьми,

Немовби навстіж світ стає відкритим –

Для мене в нім не блискавки вогні

. . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . .

Твоїх очей чарівні зоре цвіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОХАННЯ

 

З-за  обрію, зненацька, з глибини

Посеред моря викотилось сонце,

Яскраві промені доріжкою лягли

І зазирнули у твоє віконце,

Зігріли враз… і з подихом зорі

Ті зайченята вже лоскочуть очі.

Ти дочекалась щастя і весни…

То я – не сонце – грію знов долоні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАДІЇ

 

 

Хвилі моря солоні, наче сльози твої,

Я не плачу, коханий, то плачуть жалі.

 

Час минає поволі, нашу зустріч згадай…

Я завдячую долі за нев’янучий рай.

 

Чи зустрінемось знову, чи приїдем сюди?

Ми в країну кохання – повернемось завжди.

 

Хвилі моря  солоні, наче сльози твої…

Я не плачу, коханий, плачуть в серці жалі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МОРЕ І ЛЮБОВ

 

 

 

Малює скутер вправно на воді

Моїх думок таємні паралелі:

Ось широта, де не бувать біді,

Ось довгота, де солов’їні трелі.

Так запекло: колись, давно було –

І буруни, і пестощі, і… муки.

Я згадую твоїх очей тепло,

Твої пахучі, твої ніжні руки…

…Малюй-но, скутере, малюй мені ізнов

Осінню акварель – це море, ту любов…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕЛЕГІЯ

 

Місячним сяйвом виткане поле,

За очеретом – річка, як море,

Десь по низині – дівча блукає,

Місяць серпневий в червні шукає.

Пливуть тумани, там за горою

Батьківська хата – поруч з вербою,

Наче дитинство знов повернулось,

І наче вперше дівча посміхнулось.

Прийде кохана – сонечко сходе,

Посмішка щира – радість приходе,

Чом забарилось – мабуть не знає,

Хто біля кручі довго чекає.

Линуть тумани, ген за горою,

Батьківська хата поруч з вербою,

Наче дитинство знов повернулось,

І наче вперше дівча посміхнулось.

Мрії, шукання, життя дороги

Ми не зустрілись з тобою ніколи.

В серці лишились спогади милі,

Марево срібне в старій хатині,

Линуть тумани, ген, за горою

Батьківська хата поруч з вербою…

…Тільки дитинство – не повернулось,

Мені дівчина – не посміхнулась.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІЧНА ЛЮБОВ

 

Любов поставить на крило,

Любов відкине всі вагання –

Лети! Щоб сяяло чоло

І не настала мить остання.

 

Любов не вірить, що вона,

Як все довкіл, – минуща, смертна…

О ти,, єднання таїна

У галактичній круговерті.

 

Не всім ти дана, і тому

Так обезкрилено і гірко

Нещасні дивляться в пітьму –

І та зніма з них куцу мірку…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗУСТРІЧ

 

 

Я знов дивлюсь у темну глибину,

Таку знайому, ніжну та далеку.

Все, як колись. Клекочуть нам лелеки,

Я знову присягаюсь… і тону,

І на руках несу. Шепочеш ти мені:

«Коханий мій». І ми такі щасливі.

І я зберу всі зорі – в дві зорі,

Сховаю ніжно у твої долоні,

До ніженьок складу казкову далину,

І сіру височінь, і різнобарв’я світу,

І поцілунком довгим припаду…

Я знов дивлюсь у темну глибину,

Та бачу – тільки посмішку далеку,

Все, як колись. Та тільки не лелеки –

Гудуть – асфальт, кіоскові ряди,

Ряди машин і натовпи людські,

А ми удвох на берегах «протоки»

На різних берегах – застиглі, одинокі…

Було нам щастя у роки далекі,

Коли його прикликали лелеки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*   *    *

 

 

Немов з лопати – білий сніг.

Лягає, сиплеться до ніг.

 

Гуляє вітер по пероні…

Давай похукаю в долоні.

 

Прошепочу тобі: – Згадай

Мене, себе, липневий рай.

 

А ти у відповідь: – Розлуку?

І довгу зиму, довгу муку?..

 

А я укотре: – Зачекай,

Іще ж ми тут, іще ж не край…

 

Та пада сніг, та пада сніг,

І в ньому нам нема доріг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*   *   *

 

Я пам’ятаю вечір і зорю,

Твої обійми і освідчення – кохаю,

І відтоді – щоденно промовляю:

Тебе – кохаю, так тебе люблю!

Та раптом бачу – ти чомусь бліда,

І пестощі мої – і зайві, й не доречі,

Я бачу, що чомусь здригнулись плечі,

А по щоці, ген, котиться сльоза.

Бо на моє звичайне запитання,

Почувся плач, гіркесеньке зітхання.

– Невже я когось знайшла, – тихесенько питаю.

– Коханий мій, відтоді промовляю,

Я долю віддала свою – тобі,

Чи не багато справ залишилось мені?

В буденному житті не вистачало сили,

І, мабуть, в самоті кохання ми згубили.

Враз зупинився день, і сонце, ген, присіло,

Та тільки на душі хоч трохи повидніло,

І я схопив відро, за двері вибігаю,

Шматую буряки, корову напуваю,

Нагодував гусей, попорався надворі,

Під вечір білизну поправ в старій коморі…

Відразу на душі все стало зрозуміло, –

Що почуття моє, насамперед, зміцніло.

Що не пройшла любов, не згублено кохання,

Лишились замість слів – повага й сподівання:

Що забренить зоря, на кухні зустрічаю,

Сніданок подаю: – Я так тебе кохаю!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ!

 

 

Не залишайте жінку в самоті,

В буденному, нелегкому житті,

Коли вирують ті прокляті ціни,

Коли тріщать від речей магазини,

Так порожньо в кишені, як в коморі,

Що похилилась від важкої долі.

Не залишайте жінку в самоті,

В квапливому, дрібняному житті,

Коли діла та немеджменти спілі

Нам заміняють пестощі постілі,

Вона вночі до тебе припадає,

Тремтить, шепоче і тебе благає,

А чоловік ніяк не розуміє…

Хропить собі, аж місяць червоніє,

До ранку їй не бути в забутті…

Не залишайте жінку в самоті.

Не залишайте жінку в самоті,

Насиченим спокусами житті,

Коли стірчать, стірчать замліло груди,

Хода пружніє, поруч до біди,

Коли в сім’ї все робиться не так,

Коли в сім’ї з’являється чужак.

Не залишайте жінку в самоті,

Нестримному, мінливому житті,

Тоді не буде на душі образи,

Не буде сліз, нікчемної зневаги,

Через повагу, ввічливість, благання

Яскраво спалахне занедбане кохання –

Не залишайте жінку в самоті,

Буденному, нелегкому житті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАРІВНИЙ ВЕЧІР

 

Святковий вечір, наш святковий вечір!

Примарні тіні, тьмяні силуети,

Дівочі посмішки, майстерні піруети,

І нереальність – начебто на плечі

Це не твоя рука лягла мені,

А мрій далеких зоряна туманність…

Твоя рука в моїй – свята реальність…

Кружляємо у вальсі – два світи,

На цій одній планеті – я і ти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*   *   *

Та    як не люби – не відтане

Од сліз, од усіх вболівань

Озима загибла, захланна –

Життя виживань, доживань…

 

Та хоч би упасти й обняти,

Та хоч би молитись в снігах –

Залишишся вічно лежати

Байдужому небу в ногах.

 

А може – не вічно?.. І ладен

Уже ти чекать і терпіть,

Тумани вважати за ладан,

Любить і благати:

– Любіть!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

З роботи прийде – і на кухню зразу,

А потім прасування чи прання.

І весело усе, все без образи –

Промінчику мій серед ночі-дня!..

 

Бува так темно на душі, та знаю,

Що ти у мене є, що є сім’я.

І це так просто: я тебе кохаю,

І тим одним живу на світі я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

Дві  ластівки розкрилені – ці брови

От-от злетять, от-от назустріч знову

Мені рвонуться!.. Ні, здалось, на жаль.

Пройшла, таємний усміх приховавши…

І затопила серце знов печаль,

І маю те, що мав на світі завше.

Красо божественна! Нема добра і зла!

Є тільки ти – мов поцілунок неба

І вічна втрата…

Зіронька мала,

Не гасни! Дай дійти до тебе!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

Г.

 

Галю, рідна, онде як накрило

Хмаровиння… Та здолаєм все!

За парканом тьма розкрила крила, –

І куди цей світ вона несе?

 

Ти відчуй: кохаю до нестями…

Я закрию далеч, затулю

Крилами, надіями, піснями

Від негоди… я тебе люблю!

 

Скільки літ було і скільки буде!

Розпросторю обрії, змету

Перепони, – тільки б, моя люба,

У святе внести тебе, святу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАМ’ЯТЬ

 

 

Шукає вітер сонні вітряки.

Нема ніде вітрил – він ліг відпочивати.

Вже сон насунув на мої стежки,

У місті люди полягали спати,

В старенькій хаті очі до зорі

Старенька жінка навіть не закриє:

Не спить, не може – хоч на мить здрімне,

І зразу гомін, хата оживе,

Ці голоси та кроки на подвір’ї –

Такі знайомі, незабутні, рідні…

То з постаментів рушили в дорогу,

Складають речі зайві на підлогу,

А впоравшись надворі, на городі,

Махорку палять у нічній пітьмі –

Її сини, три соколи її.

Вже й сліз нема, бо виплакала сльози,

Та пам’яті, думкам немає заборони,

Тож і не спить вона до першої зорі…

А потім день і юрми на базарі –

Вона собі тихенько чимчикує,

Купує хліб, погляне навкруги –

Чи не примітили сусіди тії сльози.

А прийде ніч – і знову на подвір’ї

Лунають кроки, чути голоси,

Ізнов вона у Бога просить сили –

Пожити ще: повернуться сини!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *     *

 

Наливається квітка неба снагою,

Наливається квітка красою землі.

Журавлі повернули…

Без тебе й з тобою

Відчуваю я вітер в перебитім крилі.

 

Упаде іще квітка, наче зірка погасла.

Ще зростеться крило і покличуть ключі…

І тоді, лиш тоді зрозуміло, як щасно,

Ясно як було вдень і вночі.

 

Лиш тоді, лиш тоді закурличу-заплачу,

І тоді, може, будеш ти вся при мені.

О любове моя, о моя необачна

Ти іще поцінуєш наші згаяні дні!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗУСТРІЧ

 

Я не можу приїхати до тебе…

Бо я вже… тут.

Р.Бах

 

Була та служба – глянути здаля –

Стіна, що підпирала так надійно

Моє життя…

Співають «дембеля»*.

І з ними я похитуюся мрійно.

А все-таки чи біде, як було?

Чи в домі рідному чека тепло?

Десь за квартал спинюсь.

Зніму шапчину

І обіпрусь на патичку-тичину.

Іду в незнане – хоч і йду додому.

Спасибі, службо… Здрастуй, інша доле!

Що буде? Я підходжу до дзвінка.

І тисну, тисну – аж тремтить рука.

Та за дверима чомусь тиша довга.

І знов тривога:

що там, за порогом?

І раптом впізнаю твою ходу…

-Коханий, чую! Я іду-у—у, іду!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* Військові, строк служби котрих закінчується

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

Подзвони – увімкни мені світло,

Посміхнися зорею здаля.

Бо душа – як не визріле жито.

А під нею – неплідна земля.

 

Наче згарище диха щоночі,

У пітьму забира…

Подзвони!

Хай у прірву впадуть поторочі

І, як попіл, сипкі кажани.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

Підземний вітер. Двері розчахнулись.

Мить – і майне у безвість електричка.

Та я побачив щось до болю чуле

В очах. І стримується. Й кличе.

Шука кохання, долі, мов в дурмані,

Шукає рідних станцій – там і тут.

І пропада, і світиться в тумані, –

Чи вирветься з грімких підземних пут?

Поїхали! Поїхали по колу,

Пол підземеллю, в маревах-вогнях!

Ні, не віддам нікому ясночолу,

Омріяну в мовчанні і піснях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕХАЙ ГОВОРЯТЬ

 

Нехай говорять, що нема кохання,

Хай кажуть, що не варто хвилюватись.

А я люблю, люблю немов востаннє.

Й мені не соромно у цім признатись.

 

А я весь час повторюю коханій:

-Люблю, люблю! – І перелітні зграї

Листів – летять, курличуть у тумані, –

І на землі і у душі світає.

 

А я щодня готовий дарувати

Букети квітів лиш тобі, кохана,

І цілу ніч, і цілу ніч не спати –

Про те спізна думати й до рана.

 

Хай кажуть, що кохання – то слова лиш,

А я в них душу  влив – і ти це знаєш.

Кохана, де з тобою цілувались. –

Там знову квітень – знову щастя зав’язь!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТИ І Я

 

Пізній вечір. Немає світла.

У сусіда дзюрчить вода.

Ми удвох у бетонній клітці.

Чути – в двері грима біда.

Увійшла й усілася… Рветься

Із грудей магма слів, пала

І безжально – обом до серця –

Прикипає, немов смола.

Вже кричу аж… Та  раптом бачу –

Ластів’ята коханих брів,

Небо щастя, що ледь не плаче,

В душу дивиться, наче в рів.

Як же так, як же я дозволив,

Щоби стало між нами щось, –

Хай іде, хай воно ніколи

Тут не знайде собі суголось!

А панують нехай тут завше:

Ти, і я, і кохання наше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗКАЖИ

 

Розкажи своїх дум рої:

Чом у серці печаль глибока,

Чом примовкли в садку солов’ї

Й не вчуваються наші кроки?

 

Поміж нами межа пролягла

І розкраяла світ єдиний.

На моїй половині – імла,

Сірий день – на твоїй половині.

 

Та була в нас, була любов,

У високе небо злітала,

І дзвеніла там знов і знов –

Як альти оркестрові співала.

 

Де згубили її і себе?

Може, злидні занапастили?

Було небонько голубе.

А тепер – дощове, сльотливе.

 

Що зробити мені, скажи,

Щоб вернулось до нас кохання,

Щоби крил ніхто не зложив,

Не упав на землю, мов камінь?

 

Щоб дзвеніли в саду солов’ї.

Щоби світ став обом – єдиним

І не крапали сльози твої

За перлинонькою –

перлина…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЮБЛЮ

 

Дівчина працює на лотку.

Відпускає щастя чи біду?

Уявляю – ніжну ясночолу,

То й своїх очей не відведу…

 

Кожен день приходжу і купую

Навмання. Приваблює краса!..

Хочу запросити на вечерю –

Мовчки пропонує гарбуза.

 

Тільки знаю: щось нас об’єднало,

Соромливу посмішку ловлю,

Не багато це, але й не мало,

Зрозуміла:

я її люблю…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖИТТЄВІ ШЛЯХИ

 

В життєвій днині довго йшов,

Бажання розцвіли, мов віти.

Отак зібрав незграбний віник,

Під чулий шурхіт підошов.

 

Моя хода – пружня, струнка,

Дорога, мов стріла пряма.

 

Все далі й далі – дивний лет:

Під дзвін бажаннєвих історій,

Без нудних, зайвих категорій

Той віник переріс в букет.

 

Прийшла і туга непомітно.

Хоч жіночки іще не видно!

 

Ось серед дня, не опівночі!

Зустрів нарешті дивні очі.

Все переповнило бажання:

Немов би полум’я – кохання…

 

Забув відразу рідну днину,

Бо в хвилях пестощів тону!

 

Повітря – засть, я – на поверхню:

Повій і знову вільний вітре,

Спадай-но з плеч, важкий тягарю,

Примусливе життя – нестерпне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я вкотре хукаю в долоні,

Життя, знай, жменями – на скроні…

 

Я так шукаю повноти

Життя і дихання… бажання,

Немов розв’язую рівняння:

Дорожче – воля, чи – гноти?

 

Біжу від рідного порога:

Бо кличе знов мене дорога…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДВОЄ

 

 

Отак зустрілись – земні зірок світи:

Вона і він, то – чоловік і жінка,

І прагматична, й лагідно-чарівна…

Кружля від чарів в хлопця голова,

Ще й – очі карі, вії, наче віти.

 

Спинився час. Який довжезний день!

Дожити як до вечора святого?

І він, мов вартовий, – до знаного порога,

А дівчина давно в віконце вигляда,

Прибіг і став, немов мовчазний пень.

 

Вони обіймуться! Бо ніч – чарівна і свята:

В ній – поцілунки, стукіт серця, й… росяна трава.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВІТИТЬСЯ ДУША

 

Не хочу я купатись у мовчанні,

Тонути у холодній глибині,

І відчувати, що стікають сірі дні,

Бо ти – мовчиш, я – в довгому чеканні…

 

Засмійся, леле, радість через край

В мені шумує – най могутня сила,

Немов у небо піднімають крила,

О, сонце-сонце, день цей потримай!

 

Хай він пливе, і в ніч не поспіша:

Моя зоря – це посмішка щаслива,

У моє серце – не насуне злива,

Яскравіш сонця – світиться душа.

 

Ти посміхайся, люба, ще, і ще,

Враз день стає і добрий, і кмітливий,

І в ньому – я, веселий і щасливий,

Він нас обох у дивокрай несе.

 

Поглянь, зі сходу насувають хмари,

Що обрій хижий знову надає?

Мовчання, дощ… я пригорну тебе,

Тебе усю – і відступили чари…

… Бажаний сміх почувся, бач, мені:

Льодиці тануть у сирітці-самоті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОБОЖНЮЮ ТЕБЕ

 

Я так люблю, обожнюю тебе,

Люблю ходу і зачіску, і очі

Люблю притомлені ці плечі найдорожчі,

Мов похилилась мить – запрошує мене,

 

Щоб обійняв, підтримав, допоміг,

І разом, в світ, бо руки – ніжні віти,

Сплітають нас – ні в вік не розлучити,

Вже шлях життєвий стелиться до ніг.

 

Ми напуваємо із келиха жагу,

Таку неситу – палить нас свідомо,

Чи ми в раю пливемо, чи ми вдома?..

Тебе і рай оцей – надійно бережу.

 

Я так люблю, та, мабуть, не тебе,

Бо відчуваю, може й не свідомо –

Це почуття – пихате, незнайоме,

В коханні я – утверджую себе…

 

Шепоче нам щось лагідне трава,

І річка, й ліс, і обрій в небосині,

Вже сонце задивилось в очі сині…

А місяць уночі – у спальню загляда…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РАНОК

 

Рахуємо літа від сьогодення-дня:

У лісі закувала знов зозуля.

 

Все спить навколо, пригріває сонце,

Що виринає із нічного світу

Й розцвічує на листячку роса,

А ранок гомонить в моє віконце.

 

І, мов будильник, чую за вікном –

То стукотить двірник своїм відром.

 

Вставайте, люди, вже початок дня.

Бо на вербі, ген, цокотить сороченя,

І прокидаються тролейбуси заснулі,

А водії – натомлено-сонливі.

 

Виводять хвацькі мату переливи,

Згасають раннії досвітнії вогні.

 

Ще не співають зранку солов’ї:

Мов люди, слухають ці сповіді мої,

Такдень почався – дивний і кмітливий,

А на причалі люд – веселий, гомінливий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІЙ ДІМ

 

 

Ми назавжди будуємо житло:

Метал – в колони, все це – у бетоні.

А поміж ними – ракушняк землі,

І вікна в світ у пластиковому гоні.

Усе щільнесенько, та міцно прилягло.

 

Той прийде день і щастя в цім краю,

У ці паркетно-райдужні будівлі,

Ген, десь під ними – подихи землі –

Не спиться давній юрській брилі…

А море плескотить мелодію свою.

 

Хай дім стоїть, хай буде радість в ньому,

Ще й гомін дітлахів у білому садку:

Мигдалю цвіт, ліцинія – в платку,

Вже гори одягли свою весняну свитку…

… Хай Вічність шле мелодію знайому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«КАМО ГРЯДЕШІ…»

 

 

Моя кімната – вікнами на море.

Тому вдивляюсь, може вдалині

Майне фелюга у зимовій днині.

Безодня неба – сяють очі сині

В коханої – приваблює мене

 

Ця височінь. А Ялта – піді мною:

Живе вона у гуркоті машин

І спогадами – вічності давнин:

Були щасливі? Цих реформних змін

Ми не відчули в рокоті прибою…

 

А що тепер? Тепер – нові пісні,

Бо про старі ліричні вщент забули…

Листівки, лозунги – то зграї весняні,

Ми вибираємо… Реально, чи вві сні?

«Камо градеші»?.. У веснянім гулі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЕСНЯНІ НАДІЇ

 

Так розпочався березневий день:

У морі – шторм, на пірсі – як у морі.

До неба – бризки. Я на дикім взмор’ї

Стою, стою хай вітряних пісень

 

Відчує серце. Чайки – до прибою

У море всілись, наче поплавки,

І скачуть, міряють розхристані валки,

Напевно, як мені, немає їм спокою.

 

А голуби на берег прилетіли:

Як жебраки, шукають в смітті їжі.

Могутній вітер гонить хвилі хижі…

Малечі гомін – і птахи злетіли.

 

Так у житті – дмухне таємна мить:

І над водою тріпотять вітрила,

Лелека-думка – чиста, щира, мила…

Минає день. І серденько щемить…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГОМІН І СПОКУСА

 

 

Червневий дощ, немов мусонні зливи.

Бо вулиці – не вулиці, річки.

Навіщо дощ вирує у цім місті?

Нехай поллється на Добро… в селі.

 

Цей дощ – художник в жовті кольори

Вдягає схили, море і стежки.

І, завше знай, і тиха, і мілка –

Лютує і клекоче Дерекойка.

 

Старий тролейбус радісно зітхнув:

Нарешті вир йому промиє очі,

Він із калюж на плечі дівочі

Перед зупинкою – замріяно хлюпнув…

 

І жмуриться, як кіт, пантографи – то вуса…

… У місті – злива, гомін… і спокуса.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОЗНАКИ ВІЧНОСТІ

 

 

У Ялті ранок. Співа акордеон.

Гра – не Табачник, так, стара людина.

Мелодія на березі – така чарівна…

Притягує немов вечірній дзвін.

З-за моря – сонце: начеб-то відкрито

Вікно в таємне і чутливе літо,

В буденний вир; не зморщуйте чоло:

Турботи, вибори – майнуло і пішло…

 

В минулий день, бо вічності вбрання –

Сучасні люди. Чується здаля

Басовий рик – швартується дбайливо

Величне судно – враз оркестру злива –

 

У небо синь – на пірсі нотам тісно …

Пливе мелодія. І слуха чуйне місто…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАРІВНЕ ЛІТО

 

Прозорий день. Таємна прохолода

З Яйли повзе тихесенько у місто.

Тече по Блюхера на інші насіда,

То вулиць серпантин, на пагорбах їм тісно.

 

Ось на Дарсані*, білі і стрункі,

На сонечку – будівлі, мов опеньки,

Співа ранкову пісню соловейко

І люди слухають чарівні ті пісні.

 

А море знай настирливо хлюпоче –

Холодні хвилі, та мене лоскоче

Бажання – не зайти, пірнути в воду:

Нехай відчує серце прохолоду.

 

Чудовий ранок. Обрії відкрито…

П’ємо ми жадібно оце червневе літо.

 

 

 

 

 

 

*Дарсан – пагорб – житловий масив в м.Ялта.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІСТО СПИТЬ

 

У місті – ніч. І начеб-то зірки,

Вона вогні запалює свої.

Немов-би прилягло на Землю небо:

Рахуй світи, якщо така потреба.

 

У темряві глухій – земні координати –

На вулицях мигають ліхтарі,

То райдужіння світла у пітьмі,

Й мерехкотять таксі від хати і до хати.

 

Тут на контрасті темряви і світла –

Мов підросли оці об’єми міста.

А десь вгорі, бач, кольори червоні:

То «Тауер» схилився у поклоні…

 

А місто спить. Зоря розплющить очі –

Ховає ніч таємні поторочі…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАРАЛЕЛІ ЖИТТЯ

 

Опівдні сонце щиро пригріва,

Втекло від хмар і небосинь відкрило.

Холодне море. Вдалині вітрило

Біляво майорить – за обрій, ген, пірна.

 

Старезна буна радісно зітхнула:

Бо вже не сирота, немов тремтить від сміху,

Дарує дітям насолоду й втіху –

У хвилі дітвора зажмурившись стриба.

 

Спочатку – холод, та страху нема:

І зойк, і сміх – так гомонить юрба…

А як дорослі? Чемно лізуть в воду,

Ледь-ледь побризкають – відчули прохолоду…

 

…Все поруч прилягло, змішалась, бач, на пляжі:

І молодість, і старість… в камуфляжі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АЛГОРИТМ ЖИТТЯ

 

Могутній розум і короткий вік

Дала природа? Може це від бога?

Тендітна жінка, мужній чоловік:

І вже сім’я, і підроста небога…

 

…Немов маслята, дітки від дощу,

Бо сита їжа і сімейна ласка,

Вже кличе обрій і на тім шляху –

Їм зиче доля – і любов, і щастя.

 

Так що первинне – жінка, чоловік?

Що важливіше – чуйність, чи ця сила?

Чи може доля? Я від неї втік:

Романтика – десь по світах носила.

 

Нестримний час. Прийшов, нарешті, день:

Вони удвох, бо дітки відлетіли

В своє життя, у них зміцніли крила,

Їм доля зиче вітряних пісень…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДУРМАНИ ЯЛТИ

 

Я руку протягну – і доторкнусь до гір,

А трохи нижче – доторкнусь до лісу.

Все поруч– ворон на верхівці кипарису,

І за вікном – ранково чуйний вир:

 

З ущелин наповза підсинений туман,

По східцях ранок поспіша до міста,

Праворуч – смуга моря файно-чиста,

І місто п’є цей дивоцвіт – дурман:

 

Чарівний край уже розплющив очі,

Та парки сплять, бо не гримлять пісні,

Чи я пливу, чи, може, уві сні…

… Останній сон, остання влада ночі:

 

Вже  миє день у морі ноги босі,

І дзвони Ялтою пливуть святоголосі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СТОРОЖА МІСТА

 

Покотилось сонце за Яйлу,

Тихий вечір поспіша до міста,

А у горах хмари, мов намиста,

Нанизались в хижу дощину.

 

Клубочаться, збираються в гурти,

Щоби в вир –похід униз іти,

І вже просять місяць-воєводу

Дати дозвіл на таку нагоду.

 

Засміявся місяченько в небі:

-Не пущу, не має в вас потреби,

Запитайте вранці, ген, у сонця,

До його постукайте віконця.

 

Засмутились в горах сірі хмари:

Зійшло сонце – і вони… розтали.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ

 

Ознаки щастя! Може, це життя.

Що надала могутня – нам природа?

Чи, може, то кохання відчуття –

Оця жіноча таємнича врода.

 

Які складові треба віднайти,

Щоби відчути всю безмежність щастя?

Ось ми стоїмо на кінці мети,

Таки дійшли, та жевріє багаття.

 

Нового пошуку – і місця і кохання,

Тому з єдиною – бодай і на край світу…

Відчулось раптом дивне хвилювання:

Дмухнуло ніжно знане спіле жито.

 

І стала враз повільніша хода,

Бо здивувала різнобарвність краю:

Оцей асфальт, і східці, й… лобода,

І зрозуміло серце, що не маю

 

Чогось ріднішого за хвилями шукати:

Є – чуйне місто, гори і… старенька мати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *   *

 

Навкруг погляну – неба синь,

І так духмяно, і прозоро,

Довкруг життя із вишень, і калин,

Із серць людських, і хвиль озону.

 

Весна втекла і враз вітри зі Сходу

Вдягли гілки у тополиний пух.

А чуйний вітер – вклонився і вщух.

Тепліє море – людство лізе в воду.

 

Гукають пляжі: – Гей, іди сюди!

Знайди свої на березі сліди,

Що залишились тут з минулого сезону.

І віднайшлись. Вже хтось шукає броду.

 

Хмаринонька зникла за обрій вдалині,

У Ялті – літо. Сонце – в вишині…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А В МОРЯ ОЧІ СИНІ

 

 

Могутній грім і блискавка – до пари…

Сідає в горах сонце, затухають чари:

Тому в ущелинах, біля Яйли

Вирують блискавки і гуркотять громи.

 

Дощовий щем на це притихло місто

Стіною синьою настирно насува,

Вологу п’є духмяна, ген, трава.

І райдузі у горах стало тісно.

 

Сліпі дощі – а в моря очі сині,

Грибні дощі – чекає їх земля,

Вже фітонцидами краплини розбавля

Могутня злива з лісової скрині…

… Земля прокинулась – і чиста, і умита,

Сміється сонце у державі літа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОЛЯ

 

Липнева ковдра – тепла і важка,

Хмарин – нема, а вітерець-лінивець

Вщухає зовсім. Місто горілиць…

Втомилось, бач, бо доленька гірка.

 

Барометр, наче цвяхами прибито,

Ні вниз, ні вгору – тільки вдалині –

Міраж душі – стіною йдуть дощі…

Щось серце жме – таке спекотне літо.

 

А як тролейбус? Він собі біжить –

Одвічне коло, відкриває двері,

А люди, як малюнки на папері,

Біля вікна – вітряну ловлять мить.

 

Нас не вгамуєш, взимку сниться осінь,

Минає час, навесні – літа просинь…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІЙ ПРИЧАЛ

 

Я капітан. Балкон – це мій місток,

А дім – фрегат, відчув-но прилив моці:

Будівлі – поруч, наче міноносці,

Пливуть вперед і ріжуть темний морок.

 

Ще місто спить, не має навіть гадки,

Що є причал в моїй самотині,

Бо в довгі ночі і новітні дні

Завжди на рейді – будинки і думки.

 

Замкнуто коло, а по-середині,

Немов жуки притомлені машини,

Не спати їм, бо зранку – довгі днини:

Смак водіїв – здебільше в біганині…

 

Заплаче ніч – зоря нам зиче світло,

Босоніж день ступає непомітно…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЛИБИНА НОСТАЛЬГІЇ

 

Із серця і душі – тече чарівна Мжа.

Текла в минулому і… моєму сторіччі,

Чи може вужча стала в межиріччі?

Була могутня, а тепер – мілка.

 

Тепер пірнає, бач, притомлено у землю.

Фільтрує води у замріяній траві

Тому, що чистою виходить на поверхню,

Міста наповнює – великі і малі.

 

Стоїть навкруг могутня охорона:

Стіна на обрії колючої сосни.

А трохи ближче – зарості верби,

А третя – з комишу, переплелися грона.

 

У затишку оцім – лілеї розцвіли,

Водицю п’ють – і жовті, й чисто-білі,

Чи – то з старих часів чи в наші ночі білі –

Комахи хмарою, немов збожеволілі…

 

За плесом човен мірить розмір річки,

Неначе груди файні в молодички.

Аж сльози на очах: бо хочу охопити

Все навкруги, й… води зі дна попити.

 

 

 

 

Мжа – річка на Слобожанщині, у м. Мерефа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ РОЗДІЛ

 

 

 

 

ВІТРИ СЬОГОДЕННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОТОКА СИЛИ

 

 

Ці аналогії зустрів я у житті:

Тамань* і Тузла, російські береги

Й Сивий Азов, його настирні хвилі,

Котрі вгризаються у тузлинський пісок,

І миють, миють… дивний відголосок –

Незнаний гомін, дивнії події,

Нестримний вал – чи люди, чи повії?

Вогні вночі – зростають хвильорізи:

Коса вдягла нові бетонні брили.

 

Що ранок принесе – турботи, може страх?

Надію? Згадку – на Курильських островах

Є – Вітрове**, й його вузька коса,

І море там – в настирливих валах,

Так лагідно і ніжно берег миє,

А в океані Тихому – могутній вітер виє,

І б’є накат, нахабно берег б’є.

Знов Тихий божеволіє – моє!

І вужчає коса Охотська, мов Азовська,

Ще мить – й нова протока на дивних островах…

 

… Десь марять вдалині курильські береги,

Й багаття жевріють на Тузлинській косі.

 

 

 

 

 

*  місцевість у Тузлинській протоці Азовського моря

** місцевість на о. Ітуруп (Курили), що розділяє Тихий океан та Охотське море

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЕРТЕП

 

Від довгих виборів – біда,

Навпіл розколота громада.

То й синьо-жовті прапори

Тепер на площі розцвіли.

 

Хоч невгамовність між світами

Не вщухла, З новими людьми

Тепер нова прямує влада.

Та бач, юрба не дуже рада,

 

Що в крісло всілись безхребетні:

Заздалегідь свої торби

Приготували й – піднесли…

… Тому і з владою й прийшли.

 

А щоб з народом – не сваритись,

Щоб людям в очі подивитись,

Мов для дітей, припасли казку:

Прозріли люди… А в заначку.

 

Торби кладуть – знайомі звички,

Щоб не цвіли харчі даремно,

Раз піднесли – то їх таємно,

Складають мовчки на полички.

 

А з тих поличок, знані звички,

Хабар поцуплять молодички…

…Минуле дійство, дні кумедні,

Брехня, здається знов в оренді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *   *

 

Розжар в країні. Боже, поможи!

Надай-но людям глузду, а не сили,

Щоби вони минуле не місили,

І щоб вночі багаття не горіли,

Надай-но людям – розуму, не сили.

 

Ти підкажи, Месія, з висоти

Невдалій владі – треба ж зрозуміти,

Що вже тріщать наведені містки

І помаранчо-сині виростають квіти…

…Не залиши, Месія, в самоті

 

Мою країну – в розпачі й двобої,

Коли у сім’ях крик – до хрипоти,

Так боляче горять, немов, набиті пики,

Мутузять одне одного Тарасові сини…

А сили вражії готують, бач, торби:

 

Щоби наповнити – добром і чорноземом,

Навпіл розкраяти наш український дім,

І рознести по світу гарищ попіл…

Ця ніч мине, й висоти журавлині,

З жовто-блакитним рідним прапорцем,

Вітають Україну в золотавій днині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У КИЄВІ

 

 

Я знов на Нивках, де ряди машин,

Немов стрічки, барвисті і стрімкі, –

Куди? Куди? З життя у вічний тлін,

У безвість – крізь миттєвості мілкі?

 

Але живе – живому! І уже

Солодкі спогади навіюють тополі,

І гомонить синиця: «Чом, душе

Людська,

Шукаєш щастя долі?

 

Злети над ці вервечки міркувань

Про всю минущість світу і марноту!

І день буденний ступить за ту грань,

Де буде місце тільки для польоту.

 

Куди? Увись! Над шелести землі,

Над провіщання дрібної синиці…»

Стою і слухаю. І сірі журавлі

Летять над Нивками –

То птиці, то не птиці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАКОН І ВЛАДА

 

 

Раннє сонце бавить діток,

День приходить іздаля,

Суне зранку люд сердито,

Прокидається земля.

 

З ранньо-зболеному гоні

Майорять не папірці,

Бо в тролейбусних віконцях

На обличчях, бач, синці.

 

З заклопотано-поспішним,

З сонним суне люд лицем,

А на площі вже палатки,

З помаранчевим вогнем.

 

Не звертайся-но до влади,

Люд, затуркано – святий,

Бо у влади, не у Бога,

Є на совість… вихідний.

 

Розступітесь! Вже на площі,

Не оціплення – кордон,

А за ними – невмирущі:

Влада, совість і… Закон?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕМОГА

 

У рабстві – все.

Бо полонив нас світ:

Його пітьма –

зневажила свідомість.

Той не дзвенить набатом

Благовіст…

Людьми керують –

воля і безсвідомість.

 

Та, мабуть, ні

бо надали Боги

Мені й Сізіфові, прикутій назавжди,

Здолати гору, не гору,

а нікчему,

Що безнадійність надсила

шалену.

 

Ось біля неї – велетень Сізіф,

Чи в рабстві він, чи в праці –

вільний Сокіл?

Сміється й падає,

а втім, поодиноко

Каміння тягне не вгору,

а з гори

Покотиться вона з пітом і

слізьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А доля, надали її прогнівані

Боги,

Як камінь, теж

скотилась-но з гори.

…Є камінь. Мій. Його.

Знов тягнемо на гору…

Моя й Сізіфова презирливість –

святкує Перемогу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖИТО У ДОЛОНЯХ

 

Я держу в долонях, наче віти,

Темну ніч, з розпатланим дощем.

А у серці – проростають квіти,

І воно не зайдеться плачем.

 

Тай навіщо плач той у господі,

Місяченько з хмари вигляда,

Десь старіють чумаків підводи,

І у тінь ховається біда.

 

А долоні вже сухі, не мокрі,

Бо нема, мов в рушників, плачу.

Дім затих. Вже північ суне спокій,

Я у сніння радо полечу.

 

І зустріне файно пережите,

Тінь моя ступає на містки,

А навкруг і знов буяє жито,

Квіти – розкривають пелюстки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДІТИ СЛУХАЮТЬ ВІРШІ

 

Діти слухають вірші. А чують?

Може й чують, не буду судить.

І не буду їх ганити всує,

Що не вічність їм ближче, а мить.

 

Хтозна. Може, та вічність – уявна,

А за миттю, а в миті – усе,

Що мене обступа і роями

Жалить, кров нерозвиднену ссе.

 

І дає оцим дітям напиться,

І вони забувають про те,

Що лишаються все-таки віттям,

Хоч і здійнятим в небо пусте…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ХРЕЩАТИК

 

 

Бруньки каштанові біліють

Десь вгорі.

Ще сірі стовбури,

ХРЕЩАТИК

Ще не вмився,

Бо Бессарабський пил…

Вбачається мені.

Що дівчина-весна

Невдовзі забарилась.

 

Та не сумує день:

Веснянії празники

Дмухнуть дощем,

Холодним вировієм.

Я – на ХРЕЩАТИКУ,

Дівчаткові спіднички

Чорняво зблискують…

Таємним враз повіє.

 

Весняні пахощі –

То загадки весни,

І незабутнії юнацькі,

Шалі мрії…

…ХРЕЩАТИК говорить!

Щасти йому,

Щасти!

 

Вгорі, в безодні

Юрмляться

Надії…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

І знову Сарапул. І знову –

Ген баржі по Камі ідуть

І слухають хвиль колискову,

А треба їм інше, мабуть.

Те знають рибалки, те знають

Ці руки натруджені й ці

Світання, що сіть закидають:

Хто вловиться – люди, людці?

Вловились! І я з ними? Дивно…

Не срібла живого шукав,

Не марев над ними, не диму,

В якому б твій лик виникав,

Як сонце. Й сіяв одинокий,

І плив би подалі звідсіль…

Сльози ж мені солодко око,

Сарапул!.. Озоновий хміль!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВЯТ-ВЕЧІР

 

 

Розляглося Різдво аж до Старого року,

Між Новим і Старим – найщасливе життя,

Відпочинок і праця, і шампанське… до схочу…

І банкетів, і тостів – палке мерехтя.

 

І цей вечір святий – всі думки про майбутнє,

На теренах часу, у минулих віках…

…Віфлеєм і Христос – то святе, незабутнє…

А надія на щастя – у наших серцях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КРОКИ

 

То вже хазяїн. Дорослі й малеча,

Що погляда, бува отак зніяковіло,

Але це перше – і її, і батька файне діло –

Таке вагоме! Начеб-то й вроста

Її душа в довжезні підрахунки.

Торгівлі світ відкриється не скоро,

Та щось до серця наче й прилягло!..

…Приємні гаманців пухнесенькі пакунки.

 

А ввечері, на лавці біля хати

Так тягне ще комусь про діло розказати,

Пакети пластівців, цукерок ціла жменя.

Приємна й затишна подружня тут вечеря…

… На ранок треба до прилавку злізти,

І досхочу цукерок продати й попоїсти…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧИНОВНИК

 

Що ж далі? Йти мені куди?

Шукать не захисту – притулку?..

Чиновник з торбою сидить,

Ні не жебрак… Та порятунку

Не дочекаюсь. – «Набіга

Провин багато…» – от він гроші

Й зніма з рахунку. Вимага

Іще, іще – такий не просить! –

І все – у торбу. Обдира.

Як липку. Піде – і хай голосить

Твоя душа, немов мара:

Здавай печатку, закривайся –

І знову в «човники» збирайся…

Бандитський рекет чи… державний?!

Щось не второпаю. Безжально

Чиновник в торбу, що без дна, –

Бюджет поповнити! – склада

Мій хист, моє добро, мій біль…

Мене ж до ринку вів не хміль,

А лиш бажання: якось вижить,

Та – не таких, як він, маніжить!

То що ж робити? Йти куди?

Шукать не захисту – притулку?..

Чиновник з торбою сидить,

Й нема від нього порятунку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УГОДА

 

У нас,

У кожного,

У задумці – своє:

Шляхи, підходи,

Методи та речі,

Котрі обожнюють –

Тебе й мене –

Чи, Може, й застують –

До тебе

Ще не достукаюсь,

То й не візьму

За плечі:

Так тьмяно й клопітно…

Та вже присів до столу,

Та вже й гортаю, ніби й непомітно,

Нотатки – розпити в знайомих…

неодмінно.

Твої секрети у діяльності

знайду.

Ти віддзеркалення моє –

моя ти тінь,

Вже десь годину

я веду свою промову –

Про наміри й розбещеність сторін,

Немов вимірюю тут справи

глибочінь –

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Твою й свою – шукаю підоснову…

Нарешті вирішив

і паперів вітрила,

Печаткою закріплюю  сміливо.

Ще не забрала доля –

та вже принесла –

Обов’язків та прав –

одновічного добра:

…І вдача, і жура –

мигтять поодиноко:

Угода в далечінь

вдивляється стооко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕВЖЕ ЖИТТЯ

 

 

Пияцтву – бій, а лінощам – джихад

Я об’явлю, бо тягнуть нас назад.

 

У сірий день, де сутінки завжди,

Життя безрадісне, немов замкнулось коло

Твоїх надій, а день збігає кволо

І сонце не повернеться сюди.

 

Жага – сльота, пошерхли сині губи,

Зоря ранкова вже надію будить.

 

Яке це довге, водночас коротке,

Принизливе життя у нас с тобою,

Незграбне, безталанне і мілке,

Якщо воно промірене жагою.

 

Останній крок, остання серця мрія:

Пляшки на смітнику збираю, як повія.

 

А думка, мов та блискавка, майне:

Невже ніхто мені не піднесе?

Ні не наллють, якщо не буду працювати,

Я здам той посуд, і маю випивати.

 

І день з’явився, на весілля схожий,

І посміхається вже кожний перехожий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А настрій дивний, сонечко сміється,

Розсунувсь обрій, планів – череда,

Орлино-соколина враз хода.

Так радісно й гуркотно серце б’ється!

 

Ось день минув, враз – настрою нема:

Бо знову, як завжди, бач тягне до шинка…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ХОЛОДНІ РОЗДУМИ

 

…В цю осінь не

зачинене вікно.

І в пам’яті теж, то й – я

лицем до скла,

До темряви,

що вечір поглина,

А руки часу

довгі й прохолодні

Затягують

у спогадів безодні,

В долини тіней –

ховаються від світла:

Стовпи освітлення,

та подих ліхтаря…

…Враз в чуйнім конусі

зігрілася земля.

Й мої думки,

бо нікому сказати,

Що перекинуто із вічності

мости –

В сучасний вимір,

аж до самоти…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІТРИ СЬОГОДЕННЯ

 

 

Закрию очі – і довкола

Одвічне, рабське – ті вогні

Татарські. Линуть тьмяним полем, –

Не заховатись і вві сні.

Тому і вранці йду до церкви,

Крізь торговельний вир рядів,

Де навіть привиди завмерли, –

Невже цього Ти так хотів?

Невже знущань, грабунку, знищень,

Невже відмови і від мрій?!

…Аркан віків все свище, свище,

Й ковтає люд повітря гній…

Що ж? провалитися і слухать

Іржання коней, регіт орд?

І набридать Тобі, як мука,

Докіль складаєш цей кросворд?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

Моєму батькові

 

 

Барвінок вклониться землі,

А чорнобривців теплі хвилі

Гойдають ріднії могили,

Мов в чуйнім морі кораблі.

Так немовлят гойдала мати…

В далеких спогадах щербатих –

Життя минулого відлунь:

Нема ні  бідних, ні багатих –

По кладовищу суне сум.

Думки гіркотні, безпорадні

Пливуть у тихому безладді.

Хмарина сонце зачепила –

Ген, по щоці повзе сльозина.

І кадри – пам’яті кіно –

Біжать назад, у ті хвилини,

Де щось колись не так зробили,

Ні, звинувачувать не треба:

Батькам вклоняємось – для себе,

Їм – в пам’яті довічно жити

І, може, гріх нам – відпустити…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАМ’ЯТЬ СЕРЦЯ

 

 

У грудні – дощ. Тумани капелюхи

На вуха натягли, виблискують плащі,

Й холодна мжичка. Аромати кави –

Сусідська кухня, пахощі землі.

 

Стою я біля рідного порога,

Він вже чужий, хоч дорогий мені.

В кімнаті тінь, неначе засторога:

І дихання, і звуки незнайомі.

 

Дитячий плач: мій дім ізнов живе.

Він по-сучасному обставився парканом,

Бо молодь тут ще засвітла встає

І брязкотить, видзенькує металом.

 

Як дзвін коси. Що відбивалась хвацько,

Не по собі – сама, а отчою рукою.

Боюсь – ще мить, неначе й чудернацько,

Рвону… у двір і обніму тополю…

 

Минулий день – сучасне небуття,

Бо я не тут, а поринаю в спомин,

Немов прокручую усе своє життя,

Кріплюсь, не взмозі… не вгамую стогін:

 

Любов у серці, як завжди пала,

Зі мною – пам’ять, в ній – святе ім’я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ХРИСТОС І ДАНА

 

Який чудовий дивний день!

Бо навкруги – дзвінка вже тиша,

І у душі – немає лиха,

А снігу дивна, ген, хода,

Не застаріла, молода,

На ковзани, та лижі кличе…

… Такий прийшов різдвяний січень.

 

І сповістив – кінець поста.

Стіл – у скоромнішім вбранні:

Бо накривали, як змогли…

На інші дивимось світи

Своїми, власними очима.

Бо, мабуть, очі вже закрили –

Оті волхви, що донесли

До нас, у будні сьогоденні

Цей день – народження Христа.

 

І до Христа були віки.

А люди – жили та любили,

І, врешті, щось своє творили:

Були й тоді свої пісні,

Боги прикмети, будні, злидні…

Так із сивої давнини

В життя сучасне надійшли

Колядки, згадки, дивна Дана,

Котра Трипіллю була дана…

… Невже Месія і тоді

Творив діла – прості й святі?

Як зазирнути у літа

Ще до народження Христа?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЛИБИНИ ЩАСТЯ

 

У повітрі – синь-прозорість.

Гомін, гуркіт за вікном.

Ще й легких підборів радість –

Дітки в школу йдуть гуртом.

 

Все затихло. Чи надовго?

А бетонний дім кудись,

Мов фрегат, пливе неквапно,

Ледь похитуючи вись…

 

Де ж твої причали, диво –

День мій сонячний, мій дім?

Я од щастя розчиняюсь

В осяйнім мареві твоїм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Г Р А

 

 

Обожнюю футбольну гру,

У серце старість не беру.

 

Муштрують разом з хлопчаками –

Тренуюсь досі до нестями.

 

Однак нагадують роки,

Що вже я майстер не такий,

 

Як був у спеку і дощі

М’яча пускав, немов з пращі,

 

Надійну стінку пробивав,

Шовкову сітку розкривав!

 

А ті фінти, підкати, рухи

Обманні – спробуй, потерухо,

 

Отак, як зараз, обіграй,

М’яча супернику віддай…

 

Та вірю все одно в фортуну!

По полю бігаю Перуном,

 

А довкіл – немов Предтеча

Футболу віддана малеча…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДРУГЕ ДИХАННЯ

 

Біжу – собі на радість чи біду?

Попереду – плащівки з дедерону,

Довжезне коло, ледь не упаду…

Нарешті – і ворота стадіону.

 

Яскраве сонце, сніг, блакитне небо,

А груди стисло, дихання звело.

Луна команда: «Уперед! Ривок!»

Останні кроки – й насуває морок.

 

І блискавка в очах, і мерехтіння,

Ледь майорять дерева та кущі,

Суглоби пута обвили цупкі.

…Звалився в сніг. О радісне падіння!

 

В нім – тиша й спокій, і безодня світла!

Не підведусь ніколи, хай що є,

Нехай команди тренер подає,

Я збайдужів до нього, як до світу!

 

Футболка змокла, голова гуде,

Але… встаю, й життя – ясне довкола,

І дихання глибоке, – а не кволе,

Й за колом знову біг веде.

 

Сміється сонечко, зникає все сумне…

І тренер підбадьорює мене:

– Футбол, – говорить, – друже, річ така:

Ковтнув хоч крихту – вік не відпуска!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ФУТБОЛ

 

Пам’яті В.Шаргородського

 

По бровці поля ринув ти.

На мить піддавшись на фінти,

Я вслід рвонувся – наздогнати,

Хоч у падінні, та дістати!

І враз змітаю у підкаті, –

Й ревуть у захваті ротаті,

Вогненноокі, невгамовні

Трибуни, наче пеклом повні!

Свисток судді – і все в тривозі,

І «стінка», мовби на морозі,

Плече в плече уже стоїть,

І я у ній. І раптом світ

Мені зника. Удар гарматний –

В обличчя прямо! З хрипом, з матом –

Так поквитався потерпілий

Зі мною: в пику що є сили…

Хилюся. Падаю. Не знаю:

Де я і що… І рев зникає.

Й трибуни – як одна потвора –

Не свердлять вже вогненнозоро…

Чого ж хотів я? Не секрет –

Футбол і справді не балет!

Тут б’ють безжально, б’ють відчайно,

Ані краси тут, ані тайни

Високої.

А все ж встаю.

Все ж граю. Бо цю гру – люблю.

Люблю – як світ. Святий, ревучий,

Жорстокий, рідний, неминучий…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НОСТАЛЬГІЯ

 

 

Якесь забуте, дивне відчуття,

Мов був я тут: такі знайомі стіни,

Мовчить спортзал – немов осиротілий.

Бо все чекав, та розвело життя.

І вмить вбігає хлопчаків юрма.

Все загуло, все замигтіло. Ніби

Мене з моїми думами й нема,

Мов я одрізана і зачерствіла скиба.

Чого ж чекаю? Ось вам – хліб і сіль!

Сіль поту на футболці й смак удару –

В дев’ятку! Ви згадаєте цей хміль

Колись, колись, – то неповторні чари…

Хай многоводдям стане многоліття:

В нім тонеш, та є в нім –

ковток повітря!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«МЕТАЛІСТ», АТАКУЙ!

 

Ми, приходим на матч,

Наче в рідну домівку,

І вирує навколо надій падолист.

Вболіваєм і вірим:

Нам сьогодні на втіху

Перемогу здобуде

Наш «Металіст».

 

«Металіст», атакуй! Ми серцями

з тобою,

Підкоряться тобі чемпіонські шляхи.

Хай вітрила твої напинають весною

Вірний подих трибун, переможні

Вітри.

 

Незрівнянний футбол! Щем у серці

Проходить,

На трибунах стоять

Скандування і свист,

Все повітря довкруг уже повниться

Голом

 

Блискавичну атаку веде «Металіст».

«Металіст» – чемпіон! В це ми віримо

свято, –

Допоможуть наснаги і тренерський

Хист,

Неминучі голи подарують нам

Свято,

Атакуй, «Металіст»,

Атакуй, «Металіст»!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВЯТИЙ ТАЛІСМАН

 

От і вечір настав.

Стадіоном пішли пелехаті

Довгі тіні.

Дерева – свічки у вогні,

Та без диму – ховається сонце за

темнії ґрати:

Аж до неба стовпи з пилюги,

З мерехтіння гравців, з хрипоти…

Піт, мов річка, тече – бурякове лице,

Цілий день до безтями м’яч по полю

качаю.

Чую рефері посвист – він мені

нагадає,

Що скінчилася гра, а притомлений

день,

Мов той дядько рідненький:

– Хліба вдома – ні крихти!

В мене ноги не гнуться, але треба

ще бігти

Й купувати мерщій пластівці

для дітей.

Звідси я не піду, я на полі стою,

Знову тягне мене у штрафну цю

нестерпно,

Хоч лягла кріпотура, мов криця,

на стегна.

Завтра – гра, як двобій, душа

просить двобою,

Я себе не стиджусь, і футбол

не виню,

А приспущений м’яч – то святий

Талісман, забираю з собою…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЕЧІР ПРОЩАНЬ

 

Так бува на світанку життя:

Нам розлуки приносять досаду,

Накопичує втому доріг небуття

І сприймаєм роки як життєву пораду…

 

 

Спішимо, хто в пухку заметіль,

Де романтики голос потужний,

Мов в виставу життя, що дає Березіль…

…Вечір – чемний, й гіркотливо – чуйний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕРЕФ’ЯНАМ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

 

 

 

 

ГЛИБИНА НОСТАЛЬГІЇ

 

 

Із серця, із душі – тече чарівна Мжа*.

Текла в минулому і… моєму сторіччі,

Чи, може вужча стала в межиріччі?

Була могутня, а тепер – мілка.

 

Тепер пірнає, бач, притомлено у землю,

Фільтрує воду у замріяній траві.

Міста напоює – великі і малі..

Тому, що чистою виходить на поверхню.

 

Стоїть навкруг могутня охорона:

Стіна на обрії з колючої сосни,

А трохи ближче – зарості верби,

А третя – очерет. Переплелися грона.

 

У затишку оцім – лілеї розцвіли,

Водицю п’ють – і жовті, й чисто-білі,

Чи то з старих часів, чи в наші ночі білі –

Комахи – хмарою, немов збожеволіли…

 

За плесом човен мірить розмір річки,

Немов би груди файні, в молодички.

А ж сьози на очах: бо хочу охопити

Все навкруги, й … води зі дна попити.

 

 

 

*   Річка  у м. Мерефа, Слобожанщина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НИВКИ

 

На Нивках, на Нивках кульбаб острівці –

Мов зорі на полі зеленім.

А поле футбольне – як душі оці

Людей, сновигаючих в сірому, в темнім…

І сунуть машини… Та душ бур’яни,

Страшніші за усякі потвори,

Встають і гойдаються: їм від весни

Нічого не треба – лиш мору.

І мор вже хитає каштани, юрбу, –

Хоч ті й не вважають чумою

Ні чорний бур’ян, ні гнітючу судьбу…

Кульбабко! Я твій! Я з тобою!

Я також на Нивках мигкий острівець!

Хай сонце ногами футболять, –

Я знаю, що це не кінець, не кінець:

Мене ще не вигнали з поля!

І гру до кінця я зіграю таки,

Бо ще з бур’яном не братаюсь…

На Нивках, на Нивках у думах стрімких

До Бога в надії звертаюсь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БАТУРИН

 

Шелестить сіно п’яне, духмяне,

Гола річка лежить вдалині.

По-єсенівськи білостанну

Обійнять би берізку мені.

 

Крикнув птах і розкинув крила,

І повіяв на зоряний жар.

Над густим очеретом сивим

Молодик – поміж хмар-примар…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІІ розділ

 

 

 

 

МОЄ СЕЛО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЗВОНИ

 

 

У феєрії світла і звуків,

Мов пухнасте слабке кошенятко,

Заховалась малесенька цятка! –

Срібна нота святого клавіра

Підголосочків ніжная ліра,

Обіпершись на плечі басів…

… Мені вчулось – дискантний наспів.

 

Не контральто, таємно сміється,

Так сподобалось, лине до серця.

Доторкнулось враз подихом ніжним,

Бо дмухнуло – новим і чарівним,

До душі, вкотре, знов припадає,

І новітнім – у серце вражає.

 

І одразу війнула безмежна

Ця рапсодія вічності й світу,

А у ній-то стрункими рядами –

Нотоносця закохані пари,

Мов для себе, видзвонюють дивно

Дивним дзвоном – таємність далеку.

 

І озветься, враз серце, озветься

Заповітним палким тріпотінням,

І одразу – впливають мерехти,

Дивовижна мелодія – з серцем

Обійнялись – то щастя безмежжя…

Все навколо щасливо сміється.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НІЧНА НОСТАЛЬГІЯ

 

 

Бродять сни в кімнаті опівночі,

Сплять давно замлілі дітлахи,

Я – до ранку не заплющу очі:

Знов мандрую в чарівні степи.

 

Підійду до рідної оселі,

Чуйно спить, притомлене село,

Тут шляхи – великі і малі…

– Споришем доріжки затягло.

 

Вже сіріє, мама будять сонце,

Глянуть з-під долоні у вікно:

– Чом не спиш, зажурене віконце?

– Дітки не вертаються в село…

 

Біля тину на жердинці глечик,

Той щербатий, є на нім сліди…

Я схоплю його за вірні плечі.

Й наберу цілющої води.

 

Із криниці, що за осокором –

П’ять хвилин квапливої ходи,

Принесу – нап’ються діти хором,

Щоб і їх завжди тягло сюди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розкажу моїй святій малечі

Чому сонце спати не лягло:

То дзвіночки відганяють вечір –

Череда вертається в село.

 

Заблищать дитячі оченята,

Казка довга й сонячно-рясна,

Притулились… і тихенько просять:

– Татку, дай напитись молока…

 

… А десь мама будять вранці сонце,

Глянуть з-під долоні у вікно, –

Щось нове угледіло віконце:

–         Діточки приїхали в село!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    ЧОВНИ ДОЛІ

 

 

Я вивіряю день цим рейсом в Молодову*,

Маршрут ранковий – сонце насіда,

Зі мною, поруч – жінка молода,

Вона і я – ми їдемо додому.

 

Що нас єднає? Ми їдемо в село,

Котре нам снилось часто серед ночі,

Чебрець, меліса – сни такі пахучі…

Село нас кликало, чекало і звало.

 

Ми виросли – старіє, бач, воно

Із нами виросли – дерева і літа.

Їх не впізнати – пам’ять винувата,

Лишилось вічним лише це вікно,

 

Яке завжди гукало уночі

І не давало довго засинати,

В вікні – жарини – очі – рідна мати…

Й сльозина котиться солона по щоці.

 

Минає все – хода нестримна часу,

Життя, як річка, ми – на берегах

Тече воно – ми, начебто, в човнах,

Прикуті долею – нема від неї спасу…

 

 

* Молодова – село на Харківщині

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВУЛИЦЯ*

 

Небога-місяць тихо ллє

свої протуберанці,

І все навколо виграє,

Як молодь, йде на

танці.

 

На танці сенсу і надій,

Така прикмета літа,

Та вальс, неначе лиходій,

Кружля несамовито.

 

Нічні мелодії – село,

Що мрійливо зітхає,

Склада до скриньок

І чуток,

А серце – завмирає.

На мить спинилось і перо:

Пейзаж дописано давно.

 

 

 

 

 

 

 

* Вулиця* в українському селі…

там плекалася пошана до народної пісні,

народних традицій, розвивалися кращі

товариські відносини, зароджувалась

справжня чиста людська любов»

 

О.Воропай «Звичаї нашого народу» т.2 стр. 57

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕРЕФА

 

 

Будую дім батькам… Так треба.

А хто ми? Йдем куди? Звідкіль?..

 

Мерефа. Сонце. Синє небо.

Та море трав. Та поту сіль.

О сіль життя! О ніч безгласа

Степів, якими йшов Сірко

На яничар. І з кухля часу,

Звичайно, пив не молоко…

То він правий?!

А ці старенькі

А я, що їм будую дім,

А наші доленьки сіренькі –

Невже лиш дим?

 

… Невже – лиш дим?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАДІЯ

 

Чуйно спить, мов марить, серед літа,

Дім старий і верби за двором,

Мрії та минуле – добра втіха,

Спогади повіюють теплом.

Добрі сни та зоряну реальність

Сьогодення вранці принесла,

І хоча по саду швендя старість –

Вже зоря розцвічує вікно.

 

Не вертайте, дітки, не вертайте,

Відкривайте новії світи,

Хай вам буде легкою дорога,

А на тій дорозі Всім – щасти!

Мої леле, добре Нам, ятайте,

Рідний край і хату вдалині,

Час, мов повінь, але два лелеки

В’ють гніздо у нашому дворі.

 

Не гадаю, та свята криниця,

Де струмочком дзюркотить вода,

Запитала в журавля – сусіда,

Що відро до неї нахиля,

Чи не видно в далині – далечі

Тих хлоп’ят, котрі все берегли:

Ці холодні соромливі плечі,

Що дарують воду із землі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

День минає і вже блідий місяць

Потаємно світить у вікно,

А в кімнатах тільки пил на стільцях;

Двері вже зачинено давно,

Ходить по господі майорянка –

Тіням всім та спогадам – сестра…

… Спить собі з надією старенька:

Хтось  вночі постука до вікна.

 

Не вертайте дітки, не вертайте,

Відкривайте новії світи,

Хай Вам буде легкою дорога,

А на тій дорозі Всім – щасти!

Мої леле, добре, нам, ятайте

Рідний край і хату в далині,

Час, мов повінь, та вже три лелеки

Вас чекають в рідному краї.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Т А Т О

 

Ти кажеш, світла мало

в небутті.

Воно у нас, у сонячній Мерефі,

В твоїх колонках,

з дзюркотом води,

У перламутрі сліз,

що скрапують завжди

З моєго серця,

Котре болить і терпне.

… А Вічність зиче почуття безсмертне…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

М А М О

 

 

Не жди мене, зарання не чекай.

Настане час, він прийде і для мене,

Схилю і я до Господа знамена,

Із небуття, рідненька, помолись за мене…

… А рушу в путь… Ти з раю – виглядай…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Н Е Н Е

 

 

У потой мирі, рідна, ти одна,

Там вічне все, а зорі – нерухомі.

В Мерефі – я, як ти, біля вікна

Сиджу, сумуючи, у сиротливім домі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МОЄ СЕЛО

 

 

Кину я святий клубочок,

Шляхів безліч пролягло:

– Приведи мене в садочок,

В рідне серденько – село.

 

Приведи мене в дитинство,

В потаємні сни мої.

Мерехтить чарів не дійство

У свяченому гаї…

 

Яковівка, наче квітка,

Заховалась у ярочку,

Біля липового гаю,

Де співають солов’ї,

Яковівка – дивна квітка

Притулилась до ставочку.

Заховалась, серцем чую,

В мрії райдужні мої.

 

Тут моє надійне місце,

В серце радість наплива,

Як колись, тут сходить сонце

І за вічністю – сіда.

А життя – сучасна стрічка

В шлях будівлі заплело,

Зустріча мене лелека –

Повернулася в село.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я вклонюсь старенькій хаті,

Часто снилась-но мені,

Тож приємно відчувати:

Не зайвий – в цій стороні.

До спини наплечник жметься,

Наміча шляхи нові,

Та частина мого серця

Залишається в селі.

 

Яковівка, наче квітка,

Заховалась у ярочку,

Біля липового гаю,

Де співають солов’ї.

Яковівка – дивна квітка

Притулилась… до ставочку,

Заховалась, серцем чую,

В мрії райдужні мої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*    *    *

 

Потепліло під вечір. І село

Потроху вгамувало хвилювання

Про землю необроблену. Лягло

Поспати, щоб – за працю на світанні.

І закипить робота у полях

Нехай лишень погода не підводить.

Ще трактори й машини в цих краях

Є, та частішають – підводи…

Отож і йду – під гуркіт, а не гул –

До батьківської хати… Як весніє!

Й потроху світло в дум моїх намул

Не місяць тільки, а і сонце сіє…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕТИ!

 

Біліють хати, наче у долонях

Натруджених, селянських. Мовби птах,

Село дрімає у зарошених житах.

Я зупинюсь і затамую подих…

 

Розкину руки – і уже от-от

Таким же птахом полечу в світи –

Світи щедрот небесних, не скорбот…

… Христове з неба чується:

–         Лети!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

             КРУТІ СХИЛИ

 

 

Ми заглянемо в минуле:

Хто там ходить по дорогах?

По життєвих по тривогах

Розстелилось листя чуле.

 

Але спогади липучі –

Тягнуться до нас руками,

І події неминучі

Постають ізнов між нами…

 

Промайнуло життя-літо,

Мрійні спогади лишились.

На краю села береза

Низько осені вклонилась…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВЯТО ПИВА

 

Розбудить вранці поклик: – Мо-ло-ка! –

Немов тягучий наспів муедзина,

А голова тріщить – безсила і важка,

Байдужий світ, не хочу більше пива.

 

І свята теж. На площі, як вві сні,

Ще децибели гупають могутні,

І вдрузки розлітаються скляні

Пляшки – й регоче світ на кутні…

 

Огроме пристрастей, навало нежиття.

Мов карнавал ти в Ріо-де-Жанейро,

І розважає публіку борейтор,

І двірники визбирують сміття.

 

Vivat, Рогань! Вдалося свято пива.

П’є і спивається десятирічна Україна!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІV розділ

 

 

ЗОЛОТЕ ІМ’Я

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗОЛОТЕ ІМ’Я

 

 

 

Цей день – відрізок, мить і доля,

Ним Вічність виміряти треба,

І щоб не впало хмаровиння –

Тополі підпирають небо.

 

Під ним – соборне сьогодення,

Той течія часу легка…

… На площі – Вічності знамення –

Бюст земляка мого – Сірка.

 

Немов в карбовано в життя,

Нам в пам’ять – золоте ім’я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗОЛОТА УКРАЇНА

 

Люблю Вкраїну і Мерефу

Як рідну матінку святу!..

Обох обожнюю та мрію…

Що день новий змете сумну

Сучасність. І подасть надію…

Даруй відірваність – від часу

Ти, мите, мудра і свята,

Згадай: Сіркові діти пасли

Худобу й сіяли жита,

Але й тоді – було не краще,

Але й тоді – лунав той зойк.

Мерефа – ні, тепер не плаче.

Мабуть, чекає: може, той,

Хто обіцяв життя пристойне,

Сучасні лагідні вітри,

Нарешті, стане перед Богом,

Та перед совістю, й людьми…

… Любіть ріднесеньку Мерефу!*

Від цих Михайлівських лісів –

До Заборянської яси.

Під гул малинового дзвону

Серпанки пестять Оболону,

Та серед Вічності – одна,

Стоїть – мовчазна й непохитна,

 

____________________

 

* Невеличке місто на Слобожанщині

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Увечері – вогнями вкрита –

Ця величезна бурова…

А на шляху, що йде не зблизька,

Йде за чумацьку, за  Межу,

Корейську «Дейву» місяць лизька,

Прямуючи в туман на Мжу.

Десь угорі – зірок мерехти:

У серпні зорепаду жди.

Храни ж тебе Господь, Мерефо,

Храни – тепер, храни – завжди!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НОВИЙ СІРКО

 

Шукаю по ярках сліди отих людей,

Що у Мерефі мешкали в далекі й дивні літа,

Знайшов, нарешті, зразу, мов з очей,

Спадає темрява, бо скрізь долоні світла

Ввижається, що по м’якій отаві

Сірко іде – могутній і сумний.

Вклонився світ його безмежній славі

Та мудрості, а він ще молодий, –

Й тепер, на площі, вічно поруч з нами,

Суворо дивиться у наш новітній день.

На свята й будні, сповнені ділами.

Вслухається в мелодії нечуваних пісень.

Яка то пісня? Чарівна і щира.

Все про кохання, про земну любов,

Сіркові бачаться – малі й великі села,

Й пролита кров – свята козацька кров.

Пролита скрізь – у рідній Україні,

В чужих степах. Турецькому ярмі…

А сьогоденні дні – спокійні та щасливі:

Бо небо мирне на святій Землі.

Йдемо з Сірком похмурі і веселі,

З глибин земних ми сили беремо,

І віримо, що в нашій Україні

Вже народився, десь новий Сірко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МОЯ СЛОБОДА

 

 

Археологія – наука,

Знавець минулого життя

Вона не знає сьогодення?

Вона – старанна та кмітлива,

В полон себе і заточила,

В ній оживають відчуття

Давно минулого буття.

 

А втім, складемо краще зброю,

Словесну, і вже не до бою –

Візьмемо вірную машину

Й на шлях курний, і на рівнину,

На ту стежину, де воли,

Я працював – вони везли,

Під – Цоб! Цебе! – тягли вози

В Мерефо-цвинтарські доли.

 

А ця Мерефа-Слобода –

І не велика, й не мала.

До неї – дві години ходу,

Ще пів години – пошук броду,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Той спорожніли враз вози…

Бики біжать, що мають сили,

І не зважають, що в ярмі,

Бо чують пахощі барди.*

То ж хто з нас ближче до Сірка?

Я? Чи землерийная наука?

Я – за кермом, моя онука

Так зачаровано й замліло,

Я розповідь веду сумлінно,

Ледь-ледь торкається керма:

– Розповідай іще, дідусю,

– Про половців, я не боюся,

– І про прапрадіда – Сірка!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* Барда –  відкиди спиртового виробництва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          ВІЧНИЙ СТРУМОК

 

 

День минув. Навколо посіріло,

Сонечко до ліжка поспіша.

Щось гнітить, бо серденько замліло,

Вогнищем не спалахне душа.

 

Наче чотки, я переберу події:

Календарні шелестять листки,

Теплий вир – химернії Надії,

В новий вимір прокладу містки

 

По хлипким, по цим тремтячим східцям,

А під ними – темна глибина…

Я пройду й вклонюся давнім схилам –

І відразу – спалахне душа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧОТИРИ СВЯТІ*

 

Хто знайде цвіту золоті ключі?

Хто відімкне навесні щире небо?

В рядочок шеренгують три святі,

Четвертого – холодного – не треба.

 

З одним зустрінемо ми дівчину-красу,

А з другим, разом зажинаймо жито,

Бач, третій – скирди склав талановито,

Стоїть четвертий – губить цю красу,

 

Так кожен рік – природи рідне коло,

А ми у нім – з надіями й думками:

З старими живимо, чи новими святами…

… Життя, як день, стікає, бач, прокволо.

 

Нам не страшні зимові поторочі:

Ключі – у Юрія. Весна відкриє очі…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* Чотири святі – святий Юрій – уособлює Весну

святий Петро – уособлює літо

святий Ілля – уособлює осінь

святий Дмитро – уособлює зиму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖИТТЄВІ ТАЄМНИЦІ

 

День вкорочує ніч. Дивні плеса

Причаїлись, мов тіні чортів,

Що сховавши і списи, і леза…

Надсилають своїх поготів.

 

Доле, доле, собі ти на згадку

Забери-но гидку чорноту,

Хоч і зламано кимось то гілку –

Залиши ти її золоту.

 

Все минає. Мов повінь осіння,

З кодуванням таємного дня,

Чом присохла рідненька раїна,

Чом старечо погляне здаля.

 

Мабуть, доста зцілила землиці,

Все віддавши з посохлих вершин,

Задивляється в плутані глиці –

Перехрестя шляхів та ожин.

 

В тих тенетах лежить засторога!

Шлях життєвий – таємна дорога.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІЧНІ МЕЛОДІЇ

 

Хто вночі по вулиці крадеться?

Може мить із зоряним дощем?

Мабуть, гість – у місті обізветься,

Мій одвічний і неситий щем.

 

Він, як думка, блискавично чуйний,

Все навколо забира в полон,

Ось чому, я, наче безпритульний,

П’ю водицю з росяних долонь.

 

Серед ночі, серед різнотрав’я,

Цих знайомих з малечку домів,

Наче згадка – першого кохання,

Може вчулось, чути тихий спів.

 

Як же так, неначе, й не судилось,

Що зостався в світі я один?

Ось бузок – це в пам’яті лишилось,

Я його з коханою садив.

 

Біля двору – завжди посиденьки,

Щільний гурт притулених колін,

Тут по колу наповняють чарки –

Кришталево-чистий чути дзвін.

 

А йому ріднесеньке контральто,

Як сопілка, вторить скрипалю…

… Слуха ніч – замріяно-замліло,

Й моє серце – молодість свою.

 

 

2005 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЕ БАРВІНОК САМОТНЬО ЦВІТЕ…

 

Заростають травою будівлі,

Як і стежка, що з ними живе,

Та лишаються спогади милі,

Серед них – є дві рідні могили,

Де барвінок самотньо цвіте.

 

Вічне дійство. – І вітер, і хмари,

І дощі. Коли лист опаде –

Щось у серці озветься плакуче,

Зупинивши – буденне й бігуче,

Ми спішимо на цвинтар завжди.

 

Все завмерло – життєві блукання,

Бо реальність – хрести вдалині,

І ця тиша, й душевне безладдя:

Перехльостують думки сумні…

… І сльозливо хлюпочуть дощі.

 

Мій уклін – до землі, до гробниці,

Вибачайте-но, любі мої,

Мої ноги занадто місили

І шляхи, і далекі краї…

… А сьогодні – сюди привели.

 

Посиджу . Щось на віях лоскоче,

Рідна тінь від святого хреста,

Я, невдовзі, стаю на коліна,

А з глибин – наче стогін долине,

І сумливо шепоче трава.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НІ – ВІЙНІ!

 

Стрункі шеренги – шикуються в ряди,

Зелена форма, стріли, наче списи,

Я нахилюсь – малесенький підкіп,

Один, другий – недовго зеленіти…

… І – в оберемок військо, наче сніп,

У кошик покладу, з надійної лози.

 

Цю вершу, в ній – полонену орду,

По росяній, довірливій стежині

Я понесу. І дожене свисток –

То – електричка, й заспівають півні,

А сонце лагідно зігріє мій місток…

… Цей ранок зичить днину золоту.

 

Базар чи вир? Чи вдача забарилась?

Тут світ надій із травневим теплом:

По гривні за пучок – пішло зелене «військо…»

Пустіє кошик, десь зітхнув сумливо –

Сад молодий: – хоч решта залишилась…

… Рядки цибулі під моїм вікном.

 

Я вірю – їм, ще довго зеленіти:

Й на шлях війни – ніколи не ступити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВІТЛО СОНЦЯ

 

Зима з’явилась, бач, невчасно:

Безмежна осінь – сухо, тепло,

Здається, зірвано угоду

Між літом, осінню й зимою.

Хай не приходять холоди –

До грудня, до груддя землі.

 

Та ось могутні-но фронти

Із Скандинавії – стіною,

З вітрами, торбою морозу…

… Й на місто налягли сніги.

 

Зима – надворі. Вранці двері

Я відчиню, мов на папері.

Навколо барви диво-дійства:

Ще не опало жовте листя

З раїн, бо сіро-чорна хмара –

– Граків – в полоні їх тримала.

 

Ось це крикливе-но вбрання

Війнуло вгору і кружля…

…І вже спогорда, неохоче

Нам завірюха щось шепоче.

 

Отак пташину знов юрбу,

Настирно, всупереч прогнозу,

Заздалегідь чекали дні

З суворим диханням зими.

А поруч – дівчина-берізка

В біло-хітоновім вбранні,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якось довірливо, мені

Говорить про нещасну долю,

Що з лісу – завела в неволю.

На гілці – «роз-цві-рінь» – синиця –

Березу кличе до світлиці,

 

Щоб зазирнути до віконця:

Там, на екрані – світло сонця,

То й роздивитись непомітно,

Чи може тут сховалось літо?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕЧЕНЦІ ЗЕМЛІ

 

Стає осмисленим життя:

Ліцей, емблема – знана чаша,

Над нею – ця в’юнка змія,

І, мов мелодія свята,

Лунає клятва Гіпократа

 

Навчи, ліцей, скоріш навчи

Людей цілюще лікувати,

Ми білії вдягли халати,

Бо лікар – реченець землі.

Ліцей, навчи! Скоріш навчи!

 

Ми людям зичимо тепло.

Даруємо… Ним повна хата,

Нам доля, трішечки щербата,

Немов лелечине крило,

Ще подарує дивні свята.

 

Нехай приходять у життя,

У лікарняні коридори

Здорові люди, а не хворі,

Нехай не буде небуття,

А у Мерефі – сяють зорі.

 

Навчи, ліцей! Скоріш навчи!

Людей цілюще лікувати,

Ми одягли святі халати,

Бо лікар – реченець Землі.

Ліцей, навчи! Ліцей, навчи!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЙДЕ ЗИМА ОБІЙНЯВШИСЬ З ЖУРБОЮ

 

Вже надій не лишилось у світі:

По крижано-настирній водиці,

По калюжах, немов з водопою,

Йде зима, обійнявшись з журбою.

 

І обидві – чи п’яні, чи хворі,

Бо в січневу годину, як в горі, –

Враз задули південні вітри,

Насуваючи теплі фронти.

 

Як же люди? Їм – що до людей?

Вони зичать і хмари, і мряку,

Невгамонні. Скупі на подяку,

Розуміють, по-людськи, принаду речей.

 

ІІ

 

Гроші, гроші – прагматиків доля,

Невгамонних спокуси – безкраї поля,

Це наживка одвіку, часу немовля,

То й зробилась занедбана наша земля.

 

Не руйнуйте Природу, не треба,

Не здіймайте в знедолене небо

Промислові багаття, фреонні тавра, –

Бо Земля – хоч велика, та й занад-то мала.

 

І я вірю – літальним фронтам не пройти:

Нас врятують сьогодні –

Зелені пости!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗА ОБРІЙ

 

 

З усіх наук – приваблює одна,

Біоніка – зв’язок природи й людства,

Що пошуки веде не в політичних сварах,

А так приземлено, в зв’язках моєго міста,

Моєї річки в сплесках-блискавицях,

Та знаних постатях – і бідних, і багатих…

То чим-но доленька будинку рідного знаменна?

 

І зріством поверхів, й антенно-хмизовинням,

Котре відчує перший подих вітру.

Його настирний переспів – у щілинах віконних,

Чим вище, тим гучніш – у витяжках кухонних,

Тому й здається мешканцям життя,

Своїх квартир, що вітер невгамовний

Вирує скрізь – посеред ночі й дня.

 

А що ж біоніка? Вона дає розгадку

Фізичним сенсам рухів піднебесся,

Парінню птаха у польоті вічнім.

В якого запозичим, врешті, крила

І полетімо – вільно та сміливо

В майбутнє, чи у височінь далеку…

… Як радісно й потужно серце б’ється!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА

 

Вітай її, мій Якове, й прости…

Що можеш ти своїй дитині дати?

Бодай нікчемній владі

Спробуй нагадати,

Що прийде божий син,

Він прийде назавжди.

 

Світанок знову розправляє крила,

Він зичить людям щирого тепла,

Марію, Якова, дитину приласка.

…Вітає людство, бо душа замліла,

народження – Спасителя-Христа.