Олександра Ковальова. ЗНАКИ ДОЛІ (До 80-ліття з дня народження Майї Львович)

Майя Львович – знакова постать не лише в культурному та літературному  житті  Харкова, присутність її творчого духу відчутна далеко за межами нашого міста. М.Львович – член бєларуської спілки письменників, у Бєларусі її знають і шанують. Бєларуська мова – це мова її душі, як і українська. Тож і книги виходять відразу двома мовами: українською і бєларуською, як дихається, так і пишеться. Так вибудовується її духовний Єрусалим, ідеальна Батьківщина – ідеальна «Літва», що є водночас Бєларуссю і Україною.

Гадаю, що ключі до розуміння творчості М. Львович варто передусім шукати в її біографії.  Батьки її походять із Бєларусі. Єврейська родина, раніше ідишмовна, згодом російськомовна, але водночас  із невтраченим бєларуським корінням. Про бєларуських євреїв відомий мовознавець Я. Станкевич писав, що емігрувавши до Великого князівства Литовського зі сходу, вони засвоїли старобєларуську мову як свою мову культури, побуту і навіть релігії, від них лишилися старі переклади священних книг. У сім’ї  М. Львович бєларуською мовою як мовою побуту не користувались, але:

Моя маці слова «теперь»

з мяккім т, з цьвёрдым р

вымавляе, хоць дауно ж

каля ног хлюпацеу Сож,

хоць плыве тут рака іншая,

хоць у маці дачка – украінская.

Біографія зовнішня і внутрішня досить-таки розбіжні. Народилася М. Львович у страшному 1933-му році в Одесі, під час війни була в евакуації в Казахстані, де вперше близько зіткнулася з українською мовою, полюбила її як рідну. З евакуації повернулася до Харкова, у кінці 40-х років почала писати вірші українською мовою. Навчатися на факультеті української мови їй не дозволили – заважала п’ята графа. Дозволили вивчати німецьку, але дівчина не здалася, писала навіть до самого «батька народів». Сьогоднішній молоді важко уявити собі таку логіку – відмовитися вивчати престижну іноземну мову, щоб випрохати найвищий дозвіл на вивчення мови, від якої практичні батьки звільняли своїх дітей у школі. М.Львович своє право виборола, хоча ця боротьба коштувала їй втрати здоров’я. Так і лишилася вона прикутою до ліжка на все життя…

Свій творчий шлях починала як перекладачка. Підтримка Г.Кочура багато важила для неї в моральному плані, але не в реальному житті, і аж ніяк – у пошуках роботи в харківських видавництвах. Перекладала бєларуських авторів: прозу Я.Бриля, У.Колесника, А.Адамовича, переклала ледь не всю бєларуську поезію, починаючи від Янки Купали та Максима Богдановича до своїх наймолодших сучасників. І лише пізніше, значно пізніше – аж у 80-х роках зважилася виступити як оригінальний бєларуськомовний автор. Логіку цієї мовної еволюції можна лише домислювати. Духовна спрага, туга за Батьківщиною ідеальною, розбудова свого духовного Єрусалиму – стрижень багатьох поезій Майї Львович.

Мова для авторки в однаковій мірі засіб самовираження і пізнання. Мова – стежка до духовного Єрусалиму. Дві стежки пробігають паралельно, вони однакові і різні, як однакові і різні їх етико-естетичні виміри.  Звідси  органічна потреба духу в обох вимірах. Це явище по-своєму цікаве як об’єкт психологічного, соціо-культурного та філологічного дослідження. Психологічний аналіз підказує, що стежин мало бути три, адже на рівні соціокультурних чинників вони прослідковуються чітко. На рівні мовного вираження третя стежина не увиразнилася з багатьох причин, одна з них:

Ня толькі ідыш дауно зрабіуся экзотыкаю.

Экзотыкаю спярша. А пасля ужо ня дыша

Забытая іншымі, пакінутая душа.

По давно забутій третій стежині їде єврейський предок – «балагола»:

Балагола, пане возу.

Ты бааль, калі папросту,

Пан – бааль, а воз – агола,

Пане возу, балагола.

Едзеш позна, едзеш рана,

Едзеш лукамі й барамі,

Каля поля каля лесу,

І спяваеш па-габрэйску,

Па-украінску й беларуску.

На тры мовы азавуцца,

Адгукнуцца на тры песны

Тут, удома, на Палессі.

Мабуть, саме в такій послідовності і лежать наріжні камені цього духовного Єрусалиму: український, бєларуський, гебрейський.  Бо так склалося біографічно, біографічний шлях виявився автодидактичним – шлях самопізнання через мови. Мова стала тереном кривавих змагань. Поетеса добре розуміє, що у мові не буває дрібниць, втрата  котроїсь мовної одиниці – то втрата, яка в етико-естетичному вимірі набирає космічних масштабів. Людська історія багата мовними репресіями, мовними могильниками. Свого часу було репресовано бєларуський м’який знак, українську літеру Ґ.  

У витонченій системі репресій з боку своїх і чужих опинилася мова ідиш. Як відомо: втрачається мова, втрачається душа народу, втрачається цілий світ, мовний космос. Мова, її доля, визначає не лише тематику, а весь образно-семантичний лад поезії Майї Львович.  У час тотальної стандартизації, намагання звести всі засоби вираження до одновимірної інформації, набуває особливої ваги і значення той масштабний мовний експеримент, у який виростає двомовна поетична творчість М.Львович.

 

*   *   *

 

На мотив бєларуської народної пісні

А моїй матусі голівка болить,

         А болить матусі голівонька,

А болить матусі об дітках малих,

         Скільки їм, скільки лишенька.

Скільки їм лиха, скільки біди,

         Скільки, скільки недоленьки:

Ані хліба, ані води.

         Ані хліба, ні води, ні мовоньки.

А моїй матусі голівка болить.

         А болить голівонька, тяжко їй.

А болить об дітках малих.

         Ти ж моя, ти ж моя пташечко…

*   *   *

Боровий бєларуський Бог

Дав мені бєларуську любов.

І з любові,

І з любові постав,

І з любові постав скарб

Бєларуської мови.

Боровий бєларуський Бог

Дав не лише на сьогодні —

Назавжди.

         І на дні самоти

Він дав скарб

Бєларуської мови.

Бєларуську мені любов.

 

2.03.2006

 

 

 

Бєларуської м’якості знак

 

1

Був споконвік наш він — знак м’якшення.

Після ц, після с, після з. Знак росте

З серця землі бєларуської. На м’якість

Наступ іде, натиск. Мова й земля рушаться.

Не дай їм пропасти. Для знаку прошу ласки.

2

Цей знак боронив м’якість

         звуків наших.

Хтось прийшов з ордером. Зняв.

Дев’ятсот тридцять третього — тридцять сьомого

Репресовано

Бєларуської м’якості знак.

До репресій давно призвичаєні,

         не помічаємо,

Чого рідний звук зазнав.

Знак якийсь… Чи й не лихо!

Богу дякувати, скрізь тихо.

Бєларуської м’якості знак.

Знак якийсь… Чи й не горе!..

Знак якийсь… Чи й не сором!

Якийсь там м’якості знак.

І зникає м’якість природи.

І зникає м’якість народу.

І нема вже, нема вже нас.

         22.05.1999

Литваки

Триптих

 

Могутня сила бєларуської землі надала особливого духовного й зовнішнього обличчя бєларуським жидам.
Тепер вони різняться від усіх інших жидів. І їх у всьому світі називають Литваками.

Змитрок Бядуля.

Жиди на Бєларусі. 1918

1

А маму називала вся Одеса,

Уся — і Молдованка, і Пересип — чомусь

Одеса називала маму литвачка.

Мов залетіла, птичка-невеличка,

Сюди, на море, Литво-Бєларусь.

2

Пізнаєте, як стрінеться він вам.

Не руський, не жамойтський,

Не ляський він і, знов же, не московський.

Литвак.

Пізнаєте його відразу ви.

Бо озовуться

І гуки вам, і пахи Бєларусі-

Литви.

І Богом даний озоветься край.

Забути хіба можна?

Литва була в Горішнім Панямонні.

Був рай.

Пізнаєте, як стрінеться. А стрінеться

Вам скрізь. Його — усі материки.

У всьому світі, всюдечки і скрізь вони

Живуть і помирають, литваки.

Не має влади аніщо над литваками.

Землі своєї бережуть ім’я

В іменні власнім. От і знов засумували.

І з ними я.

І з ними я сумую, вимовляючи

Гук слова,

Такого і солоного, й солодкого.

Литвачці…

3

Одеса називала маму литвачка.

То хай, як маму,

Уся Одеса мене кличе

І вся Литва мене.

Хто знає, де його Вітчизна,

Хто відає…

Не у Литві на світ я вийшла,

Не у Литві я.

Але Литва — моє то лоно

Прадавнє,

Але Литва — моя мелодія

Найсправжня.

Моя то мова питоманна.

І вибрала

Не я Литву — Литва сама мене.

З Литви я.

 

 

 

Балагола

                   Пам’яті мого діда Айзика

Балаголо*, ти не хтось там.

         Балаголо, ти не з простих.

Ти — бааль**. Ти — пан аголи***.

         Пане возу, балаголо!

Пане возу, балаголо!

         Їдеш ти горою, долом,

Їдеш полем, їдеш гаєм.

         І гебрейський спів лунає,

Український, бєларуський.

         На три мови озовуться,

Озовуться на три пісні

         Тут, удома, на Поліссі.

Я так само їду, їду.

         Та твого нема вже сліду.

Геть усе, усе пощезло.

         Щезла мова і гебрейська,

І вкраїнська, й бєларуська.

         Не гукай — не озовуться.

Їду світом, їду білим.

         Ні кінця ні краю бідам.

Зліва горе, справа горе.

         Посередку балагола.

Я між бідами-вогнями,

         Я не відаю, що з нами

І до чого віз-агола

         Прийде вже без балаголи.

Але тут, посеред лиха,

         Не була б я зроду-віку,

Не була б я возу пані,

         Якби струни не співали.

Зліва горе, справа горе.

         Посередку балагола.

Балагола посередку.

         Балаголо, мій ти предку…

 

 

 

* Балагола (ідиш) — візник.

** Бааль (ідиш) — пан, господар.

*** Агола (ідиш) — віз.

 

 

 

*   *   *

Коли гнали Тев’є старого

         з його села,

Ішов з онуками. Тою дорогою

         і я йшла.

Коли на Тракторному до рову,

         де мертві тіла,

Живих штовхали,— тою дорогою

         і я йшла.

Не відразу я впізнавала дорогу,

         якою йшла,

Не в радості відчувала, якого

         я джерела.

А дорога — ріка. Не притока

         мала.

Ішов мій народ тою дорогою.

         І я йшла.

 

 

 

*   *   *

Не та у моїх жилах кров.

Я тільки етнос тут меншинний.

Та разом з іншими такими

Я єсть народ ції країни,

Я єсть народ.

 

18.12.2005