«Очима культури» № 20. Князь Олександр Безбородько.

Коли одіозні пропутінські демагоги силкуються роздмухувати імперський міф про південь України як «Новоросію», а інші оправдують існування в Одесі пам’ятника Катерині ІІ, називаючи її, мовляв, засновницею міста, то вони, самозрозуміло, не тільки виявляють цілковите незнання (чи свідоме іґнорування?) реальних фактів історії, а й послідовно пробують утверджувати наратив історичної пам’яті, який, замість об’єднувати, плекає штучний конфлікт ідеологій і суспільну напругу на півдні України, найтрагічнішою сторінкю якої стали події 2 травня 2014 в Одесі.

Шодо історичних фактів, то досить прочитати тексти двох нібито «основоположних» указів (з 17 травня 1794 р.), які стосувалися порту Хаджибей (сьогоднішнньої Одеси). У них вказано всього-на-всього, що Хаджибей є не тільки військовим, але й торговельним портом. І все. Про жоден акт заснування міста нема й не може бути мови. Адже ж і логіка такого заснування була б насправді дивовижна, – неначебто спершу очолене Жозепом де Рібасом імперське військо (із континґентом запорозьких козаків, які відіграли ключову роль у здобутті міста) штурмом підкорило Хаджибей, а щойно згодом, мовляв, «велінням великої імператриці» це місто узагалі було засноване… Гадаю, коментарі тут повністю зайві.

Катерина ІІ не лише не заснувала Хаджибея (вона ніколи в місті не бувала й, по суті, не звернула на нього уваги, а за її життя місто лишилося невеличким провінційним портом), але й не мала нічого спільного з переіменуванням Хаджибея на Одесу. Зміна назви (повернення до старовинної назви Одесос, якою іменували одну із античних грецьких колоній на територї міста), наскільки можемо сьогодні судити, належить секретареві Катерини, козакові з Лубен, Адріянові Грибовському (точніше про це можна прочитати в інтерв’ю із Тарасом Гончаруком в газеті «День»: «День Одеси: подолання міфу»).

Якщо шукати історичної постаті, яка справді мала вирішальний вплив на те, що Хаджибей перестав бути турецьким портом і перетворився імперську і водночас українську Одесу, – себто постаті, якій належиться памятник в Одесі і яка (на мою думку) була б об’єднуючою для історичного наративу України, бувши сприйнятною як для задивлених в минуле російськомовнгих нащадків імперії, так і для модерних громадян України, що визнають корінну українськість цих земель (а про цей аспект теми можна почитати, приміром, у статті Олександра Палія в газеті «День»), — то, як на мене, такою постаттю є канцлер імперії та й один з провідних представників козацької старшини Олександр Безбородько.

Навряд чи хтось інший мав більш вирішальний вплив на процес відвоювання півдня України з-під турецького і татарського панування, ніж Безбородько: найвидатніший дипломат імперії свого часу, який відіграв провідну роль уже в 1774 р. при заключенні Кючук-Кайнарджійського миру, але який був абсолютним архітектом Ясського миру 1791 р., що закріпив за імперією контроль над мало не всім північним побережжям Чорного Моря. Без його дипломатичного хисту, територія нинішньої Одещчини навряд була б тоді здобутою для імперії.

А для нас українців постать Олександра Безбородька досі залишється однією із найзагадковіших у нашій ранньомодерній історії. Адже окрім його дипломатичних досягнень, у наслідку яких майже всі етнічні українські території опинилися в межах однієї держави, він надзвичайно важливий для нас також як один із тих інтелектуалів, що визначили напрям процесу формування нашої модерної національної самототожності. Незалежно від того, чи був він сам чи ні автором знаменитої «Історії Русів», цей епохальний у нашій інтелектуальної історії твір був, майже без сумнівів, задуманий та написаний кимось із його найближчого кола, під його особистим протекторатом…

Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 21 про основоположника класицизму в малярстві східної Европи, українця Антона Лосенка.