Любов ТИХОНЕНКО. СЛОВО ПРО КОБЗАРЯ (ТАРАС ШЕВЧЕНКО У ВІРШАХ ПОЕТІВ ХАРКІВЩИНИ)

Отже, нема нічого дивного в тому, що син упослідженого кріпака, який у дитинстві змушений був гнути спину в наймах, а згодом потрапив на ціле десятиліття до найстрашнішої катівні – царської казарми в пустельних оренбурзьких степах, став пророком свого народу. Саме йому судилося поставити на сторожі пригнобленого люду українське слово, усім своїм життям засвідчити, що українці не зникнуть зі світової арени, не перетворяться на «рабів німих», а знайдуть сили до розбудови власної держави.

Сьогодні портрет Шевченка дивиться на нас із урочистих залів, в кожній школі є куточок чи кабінет, де в рушниках прозирає з минулого в майбутнє славетний Кобзар. Він стоїть у Каневі на високій кручі і слухає ревучий Дніпро, а я, зовсім юна дівчина третього тисячоліття, злітаю подумки над священною могилою, де лежать ключі від нашого минулого і майбутнього. Ці символічні ключі – життя і буття Шевченка в ім’я людей.

«Нам треба голосу Тараса» – ці рядки, що стали назвою  збірки харківських поетів, взяті з  книги Павла Тичини «В ім’я людей». Шевченківська поетична книга харків»ян вийшла у видавництві «Майдан» до Міжнародного шевченківського свята, яке відбулося у травні цього року в нашій області.

У сферу уваги авторів збірника потрапляють як основоположні ідеї  шевченківської творчості, так і значення Шевченка  для народу.

Поет Леонід Тома підкреслює у  вірші «Пам’ятник» висоту шевченківського ідеалу та його пророчий погляд в глибину історії:

 

Стоїть у бронзі високо Шевченко,

З плеча кирею вічну не зніма.

І бачить він, напевно, далеченько,

Де, може, й нас, товаришу, нема.

 

Поет разом із нами приходить у священний Канів, щоб з висоти шевченківського погляду побачити многотрудний шлях рідного народу:

 

Я йду до тебе у святий наш Канів,

Де на могилі устаєш ти знов.

Народом даний ти чи Богом даний,

Ступаю в «Сон», у твій пророчий «Сон».

«Летим аж світає»…

О Земле! З космічних висот

Не так воно видно,

Як з висоти «Кобзаря»

Побачив себе український народ!

 

У вірші «Чекання пророка» Леонід Тома прагне віднайти глибинні першооснови свого народу, побачити віковічні закони ідентичності нації:

 

Бо що лежить на споді в нас?

Яке каміння нам збирати?

Кому – чолом, кому – на страту,

Куди волом гне шию час?

 

Поет Василь Боровий, який зазнав усіх страхіть сталінських таборів, бере на озброєння гнівне і пристрасне слово Кобзаря, щоб захистити творчу думку:

 

Вогонь не спопелить моїх одеж,

Залізо мої скроні не розкрає…

Я – дума Кобзаря, і Гойї – теж,

І тих, чиїх імен давно немає.

(Вірш «Ода творчій мислі»)

 

Не завжди витримуєш напругу шевченкових рядків, але й рядки харківських поетів, що постали від вогню слова Тараса, вражають збратаних народів. Поетеса Олександра Ковальова бере епіграф із вірша Шевченка «Немає другого Дніпра»… Вона малює апокаліптичну картину, коли не буде в нас Дніпра:

І череда вертатиме із лісу,

Нестиме дух відстояного літа,

Стрибатиме безжурно дітвора,

Яку навчить хтось жити без Дніпра…

 

Похмура і вражаюча картина! Але хіба вже така нереальна? Уже сьогодні екологи б’ють тривогу – наша ріка, наш національний символ гине. Перегачений греблями, насичений фосфатами Дніпро перетворюється  у велетенське стояче озеро. І це в той час, коли більшість українців п’ють воду зі Славутича! Отже, наскільки актуальна і злободенна поезія харків’ян, пов’язана з іменем великого Кобзаря!

Що й казати – байдужість, недбалість дуже часто трапляються в нашому житті. І коли ми стоїмо біля синьо-жовтого прапора, а з портрета на нас дивиться Поет і Пророк, чи завжди усвідомлюємо міру нашої відповідальності ? Збірка харківських поетів є своєрідним зрізом духовного настрою останніх років. Як ми живемо і як мислимо, що бентежить і втішає, вселяючи надію, а що втрачаємо і вже ніколи не здобудемо. Поетичне слово харків»ян з»єднає Шевченків час із сучасністю. Весна, коли народився Кобзар, і стала весною-відродженням для нашого народу, стверджує у  вірші-присвяті «Тарасові» поет Микола Побелян:

 

Сонце підбивалось

Височенько…

Тиждень-два –

І вибухне зело,

Журавлиний ключ

Відімкне небо:

До Шевченка

Весен не було…

 

 

Розморений  весняним сонцем шлях, засмучена хата на краю села, і на латках ще не розталого снігу чорні, мов звуглілі, образи святих. А в кутку світлиці – Тарас, наче запитує: як воно на Україні? Давно вже так ведеться: слово до слова, думка до думки збираються в народі – і за час затишку накопичується величезна вибухова сила, яка сама рве греблі й виливається чи то любов»ю, чи то гнівом народним.

Є поети одного села, одного міста… Але є поети всіх сіл, всіх міст і всіх народів. Шевченко – саме такий поет. І саме тому поети Харківщини прагнуть розширити та поглибити шевченківську   тематику, не завжди ставлячи у центр своїх поезій «біографічну» постать Кобзаря. Вони переймаються його образами та духом, виставляють на авансцену своєї уваги непересічні цивілізаційні цінності. Про це у вірші «Почуття моє –слово» Віктора Кулика, який іде за Тарасом польовою стежкою і мріє про чистоту і святість слова:

 

А я мрію про пісню із сонця.

Вже торкнувся її волоконця.

Мені треба зерна, не полови,

Геть від мене! Не застуйте слову!

 

Підкреслюючи природну велич Шевченка, його непроминальність у нашій історії, харківські поети закликають у своїх віршах не впадати у профанацію, ідеологічну хвилю «звеличування». Велетень духу не потребує жодних котурнів, бо сповідається перед народом і Богом. Отже, зайвими є «протокольні» іменини-роковини, про що йдеться у вірші Ірини Мироненко:

 

«Спи, Тарасе, спи, Шевченку»,-

Заколисує капела.

Іменини-роковини,

Снігом знічений граніт.

Ох, які в нас невичерпні

Профанації джерела:

Розкопаєш – проступає

Сьомий янгол, сьомий піт.

 

Сьомий ангел – останній ангел апокаліпсису не раз з»являвся в Україні- війни, революції, голодомори – все це стало реальністю ХХ століття. То ж не дивно, що українська мова, мова Шевченка й нині перебуває  в загроженому стані. Інколи стає просто нестерпно, коли мова Кобзаря, Каменяра, Лесі Українки, відгранена ними до чистоти та сяйва діаманта, і досі ще там, внизу, серед пилу і бруду. За висловом Франка, нашу мову, «цей діамант дорогий», підняв із пилу і бруду саме Шевченко. Однак і досі про неї з гіркотою пише поетеса Наталя Матюх у вірші «Слово про рідну мову»:

 

Над чолом моєї мови

Ще горить вінець терновий –

Хай вже трошечки оббитий,

Павутиннячком обвитий,

Все одно чоло до крові

Розтина він рідній мові.

Однак великий оптиміст Шевченко й зараз запалює своїм вогнистим духом поетів. А в Україні поетична школа розвинута й велика. Є в нас поети, які сумірні зоряній величі Кобзаря. Про це у вірші-присвяті «Лесі Українці, Ліні Костенко» Олексія Бінкевича:

Чи душа помирає, чи хтозна?..

Де вікує безсмертя вогонь?..

Спи, Кобзарю, спокійно, бо кобза

У руках твоїх зоряних донь.

Шевченкове слово й сама постать Кобзаря в поетичній збірці харківських поетів «Нам треба голосу Тараса» накладаються на сучасність, одухотворюються вічними істинами, будять наше сумління. Відбувається своєрідне «передавання вогню» від Шевченка до нинішніх поколінь, до нас, які на зорі своєї долі звіряють свій шлях за великим Поетом і Пророком українського народу.

                                Любов ТИХОНЕНКО, учитель

                              м.Балаклія на Харківщині