• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Проспект Героїв Майдану в Харкові
Леонід ТОМА. ЧОРНИЙ ВІТЕР →

Микола ШАТИЛОВ: «КОЖЕН МІЙ ВІРШ – ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС…»

Опубліковано в 24 Лют, 2014 Прокоментуй! 2 851 переглядів

ShatylovПро нього кажуть: максималіст! – а він і не протестує. Сам зізнається, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами – поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний… нишпорю у скриньці з епітетами – але жоден не є вичерпним.

В останні роки Микола Шатилов (нар. 1939 р.) видав три помітні книжки: дві есеїстичні – «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті сімдесяті…» (2011) – та одну збірку віршів, під загадковою назвою «Дана» (2009). Мені забажалося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Виявилося, що і в нього є своя заборонена тема, – та загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання – відповідь, Харків – Постолопрти… ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання.

 

«КУШТУВАВ Я БОРЩІ ВСЯКІ…»

 

– Пане Миколо, Ви питомий харківець; із якої родини походите?

– Звичайнісінька сім’я харківських інтеліґентів. Батько, Євген Шатилов, – інженер, ціле життя викладав по інститутах, технікумах, училищах. Щоправда, по війні невеликий час служив у газеті. Журналістика – се в мене від нього.

Мама, Лариса Мартиненко, – лікарка, але за фахом майже не працювала. Самотужки навчилася шити. Була з неї неабияка кравчиня! Пізніше також викладала – крій і шиття.

За політичними критеріями тих часів – неблагонадійна сім’я. Діда мого, Сергія Шатилова, у 1938-му розстріляли. У підвалі Управління південної залізниці. Між іншим, службовцям Управління було пояснено, що в підвалі відкрито тир.

Батько носив тавро – «син ворога народу», а згодом і друге: «залишенець», себто – залишався на окупованій німцями території. З мамою ще гірше: вона походила з родини багатих сватівських землевласників – Мартиненків. За дитинство у маєтку боялася й згадувати. Аж коли-коли наважилася поїхати зі мною до своєї Боголюбівки. Жили іще баби, які пам’ятали її батька, Федора Мартиненка; казали: «Ото за вашого тата тільки й життя було… Вареники їли – масло по ліктях текло».

Словом, причин любити совєтську владу у батьків моїх не було, і вони її не любили…

– Яким Ви пам’ятаєте Харків Вашого дитинства?

– Мої перші дитячі враження – «німецькі». Мешкаємо у старій холодногірській кам’яниці на півтора поверхи. Невисокий дерев’яний ґанок, галерейка, кухня з пічкою, вітальня, яку називають кімнатою, а за нею спаленька. У спальні – батьківське залізне ліжко, медово-жовте, як і топлене масло у слоїку, що я його під те ліжко пхаю. Подалі, подалі… Наслухався: «Німці йдуть! Грабуватимуть».

Аж ось і вони. Двійко. Бахматі зеленаві шинелі. У кожного за плечем ґвинтівка. По кухні, по кімнаті… А йдуть у спальню – мені й серце холоне, заклякаю на канапі біля мами: «Знайдуть!». Та вони й не шукали. Пішли собі мовчки.

День осінній, соняшний, й світло у хаті таке саме, як моє топлене масло: медово-жовте. Витягаю слоїка. Мама сміється: «Чи ви бачили? Малий масло сховав!». Усі мене хвалять…

Навчався я у 4-й залізничній школі. Мабуть, варто пояснити, які се такі школи – залізничні. Совєтські залізниці мали певну, сказати б, автономію: свої лікувальні заклади, свої освітянські, своя система постачання, свої крамниці тощо. З учителів запам’ятався україніст – Павло Варяниця. Маленький, сухорлявий; чорна, з сивиною, кучерява чуприна. Нічого він нам не прищеплював – ні любови до рідної мови, ні любови до української книжки. Виглядало, що все йому байдуже. Знаєш, не знаєш – сідай. А, уявіть собі, таки прищепив. Як спромігся? Загадка! Талант мав. І не лише педагогічний, а й людський. Гідність мав! Усе в нього і в ньому було українське. Непомітно, але всі сорок п’ять хвилин він нам наче нагадував: «От я, Павло Варяниця, – Українець!». А тим і читали ми залюбки й «Миколу Джерю», і «Пропащу силу», і тих «Коней…», які «…не винні».

– І своїм майбутнім фахом Ви обрали філологію – щоправда, російську.

– По школі я вступав на філологічний факультет Харківського університету. Не вступив. Конкурси були фантастичні. Автошляховий технікум – кинув. Технікум молочної промисловости – кинув. Подався на завод – виробничий стаж заробляти.

Нарешті – університет, філологія. Та університет яскравих спогадів по собі якось не лишив.

Куштував я борщі всякі – був і газетником («Ленінська зміна», «Вечірній Харків»), і редактором критичного відділу (місячник «Прапор» – сьогоднішній «Березіль»), а там – пішло-поїхало: ґід, сезонний наймит, конюх, фотограф, маляр, прибиральник, сторож, головний редактор празького місячника «Пороги», власний кореспондент американського радіо «Свобода» в Чехії, редактор міжнародних новин («Свобода»)…

– Навіть конюхом? Як це Ви в конюхи подалися?

– Коні вабили з пуп’янку. Та де міський хлопчик з ними запізнається? Запізнався за свого студентства, коли восени виганяли нас на «збирання врожаю». Їздовий? То я й зголошувався. Харчі дівчатам-куховаркам возити зі складу, по воду з діжкою… Уранці приходиш на стайню, конюхи покурюють на колодах: «Сьогодні бери отого, Гнідка, а збруя його тамечки висить…». А котрийсь докине: «Та, гляди, запрягай не як той… Гришко ваш». Посміюються дядьки. Гришко – сільський хлопака, та як наказали йому взяти на Гнідка два хомути, то він й узяв. Дядьки мало з колод не попадали – так реготалися.

Надвечір несу черговому конюху шкалика. Дозволяє засідлати Чалого. Пам’ятаю і Чалого, і поночілі краснокутські бори, якими він мене носив…

Ставши газетником, писав за харківський гіподром. Потоваришував із двома наїзниками, з двома Павликами – Блудовим і Куровим. Коли вернув з ув’язнення й микався: де б його притокмитися (не в редакції ж… не в школі…), – Павлик Блудов (він уже майстром-наїзником був, мав свою стайню) і пораяв: «А ходіть-но до нас».

Директор, Василь Лебедєв, циган з академічною освітою, узяв мене нічним конюхом – бровою не повів. Звик, що біля коней усяких диваків аж-аж-аж. А Павлик Куров підохочував: «Та “нічного” коні найбільше люблять: їсти-пити дає, а нічого не вимагає…».

По якімсь часі став з мене стежовий. Се той, що стежить роботу коней, тренінґ. Ну, а від стежового до головного судді бігових перегонів – києм докинути. Судив і редаґував бігову програму. Два випуски на тиждень – суботній та недільний. У тих книжечках-метеликах я й друкував свою «Історію Харківського гіподрому». Крім того, писав звіти з великих призових днів, життєписи славетних коней… Біговим світилом 1980-х був орловський рисак Карфаген. Унікального таланту жеребець!

Любов до коней – се назавше. Як сказав один письменник, який знався на конях, можна кинути пити, курити, грати в карти… Жінки? Жінки – ті самі тебе покинуть. А вигляд коня, його дихання, його запах бентежитиме тебе аж до самої смерти. А може, і по ній.

Утім, не тільки вона, любов до коней, тримала мене на біговищі чи не десятиліття. Тримала й та на диво позачасова атмосфера, яка панувала за гіподромним муром. Ні тобі соціялістичного змагання, ні ударників комуністичної праці, ні перевиконання плянів… Сюди навіть райкомівські інструктори заходили з певним острахом: що воно за світ такий, малосовєтський?..

А то раз закортіло харківському босу Масельському покататися на найбаскішому коні. Наш циган – нема ради! – вивів сірого орловця Вольфрама. А підпилий Масельський й пусти його учвал. Рисака… чвалом… Ганьба! Конюх Оля Павлова – та сама, що викохала ґеніального Піона, –  плакала, стоявши край доріжки…

– Чом же плакала?

– Коні поділяються на бігових і скакових. Біжать риссю або інохіддю, скачуть – чвалом. Чвал – природній алюр; рись, інохідь – алюри штучні, напрацьовані. Коли рисак збивається на чвал, се означає, що він із тої чи тої причини втратив баланс. Якщо попоганяти рисака чвалом – він розбалансовується. Наїзнику доведеться знову ставити його на правильний хід.

На відміну від жокея, в наїзника (наїзник – це той, що сидить не в сідлі, а в маленькому візочку – «качалці») багато що залежить від чутливості рук. А які руки могли бути в Масельського? От Вольфрам його й «поніс». Новачок, намагаючись вдержати коня, бере його «на зуб», рве йому рота. Тож Оля і плакала.

А як з’їхав Масельський з доріжки, обматюкала його як сама схотіла. Масельський ані пари з уст…

– Ви згадали про своэ ув’язнення. Дехто Вас називає дисидентом…

– Чому називають дисидентом – питання не до мене, а до тих, що так називають. Загалом, дисидентство за умов існування в тоталітарній державі, якою був Совєтський Союз, не є ефективним методом боротьби – або, якщо хочете, протистояння – з тою державою. На вовчому хуторі по-вовчому й гутори! Побороти чи принаймні підважити основи антинародної влади можна тільки силовими методами, себто такими, до яких удається й вона. Гасло чеських дисидентів «Ми – не вони!» є фальшиве своє суттю.

Я ж до жодних «методів» не вдавався, але каґебісти досьє на мене мали, і в історії з арештом, засудженням, ув’язненням їхні пальці знати.

Сидів я на бурку. Без копійки. А такий собі кололітературний хлопчик, Славко Рисцов, і запропонуй: «Поможи відвезти вантаж на Волинь. Заробимо». Вантаж – нелеґально виготовлені церковні календарі. Поїхали. Спинилися в луцькому готелі, відвідали кілька парохій… Славкова поведінка мені не подобалася. Провокативно поводився, і я відчував, що вояж добром не скінчиться. На моє і впало. Трус у готельному номері… Арешт. Попереднє ув’язнення.

Слідство тривало півроку, мінялися слідчі. Останній мені співчував, і то не так, як вони вміють, щоб видушити з тебе якомога більше. Ні, співчував по-людськи. На допитах натякав, що підставили мені Рисцова, підставили… Від себе, не з обов’язку, повідомив моїх – маму, брата, жінку. На мою користь співпрацював із моїм захисником… Дай Боже йому здоров’я!

А далі суд. Три роки за двома статтями – «приватне підприємництво» і… «зброя». Вишмонали в мене красиву – братів подарунок – фінку. Та стаття мені потім не зашкодила. На етапі горлає конвойний начальник: «Стаття?!?!». Відказуєш число (не пам’ятаю вже, яке було) – і загучить схвально «столипін»[1]: «У-у-у… Зброя, зброя…».

 

 

«ЯКЩО ЛЮДСТВО ПРОДІСТАНЕТЬСЯ КОЛИСЬ У ТАЇНУ ВІЧНО ЖІНОЧНОГО,

ВОНО ЗІЙДЕ НА ПСИ»

 

– Поговорімо про Шатилова-поета: з чого він починався? Коли Ви почали писати? Чи були у Вас учителі?  Можливо, був якийсь автор, чия поезія Вас зачарувала, дала Вам поштовх до творчості?

– Поет Микола Шатилов починався із закоханости. З доволі пізньої закоханости. Рік 1975-й…

Учителів як таких я не мав. Живих себто. Але поет, який зачарував, був. Богдан-Ігор Антонич. Авжеж, далося взнаки те, що знайомство з його ґеніяльною поезією й зустріч із тією, яка «дала поштовх», майже збіглися в часі. Віршів моїх тоді ніхто, крім безпосередньої адресатки, а згодом – так воно вже ведеться – адресаток, не читав.

– Стривайте, таж іще в 1960-ті роки Ви видали дві талановиті збірки поезій російською мовою – «Ладонь» і «Сосновый свет»…

– Сьогодні я б не хотів про те згадувати. Для мене се знак меншовартости.

– Знаю багатьох, які з Вами тут не погодяться, – але що ж, Ваше право… А хто Вас підтримав на початку Вашого творчого шляху?

– Роберт Третьяков. Підтримав у спосіб досить незвичайний. Минуло натоді вже чимало літ, як я пішов із «Прапора», а Роберт там і досі працював. Закортіло мені дізнатися, чи варті чогось мої поезійки. Вигадав я життєпис, вигадав псевдо… Надсилаю Роберту.

Аж гульк – лист! Прочитав, мовляв, зайдіть до редакції, познайомимось, вірші пропонуватиму до друку… І знайомий третьяковський підпис.

Та надрукував ті вірші не Роберт Третьяков у «Прапорі», а Оля Керзюк у лондонському часописі «Визвольний Шлях». Вона, сказати б, «першовідкривачка». Але Робертового листа я довго зберігав. Відтоді намагався «поетично» друкуватися тільки у «Прапорі» (теперішній «Березіль»). У Юрка Стадниченка[2] – хай царствує! У Володимира Науменка2 – хай йому Бог спорить!

– Чим є для Вас поезія? Грою? Способом пізнати себе? Чи паралельним світом, у якому можливе все?..

– Пофілософувати з вами, на жаль, не зможу. Філософії як такої не люблю і погано на ній знаюся. «Не наш факультет», як казав наїзник Павлик Куров… Мені ніколи на думку не спадало і не спадає замислюватися, «чим є для мене поезія». Кожен мій вірш – щоденниковий запис. Не більше.

– Ви майстер насамперед інтимної лірики, і це рядки високої напруги…

– По моїй голові, поняття «інтимна лірика» є тавтологічне. Без інтимного нема лірики. А втіленням всього найінтимнішого є Жінка.

Ми ось балакали за коней. Так от іще один їхній знавець писав: се якісь непізнані нами істоти, бажані і звабливі, які ціле життя перебувають коло нас, та так і залишаються загадковими… Се вже він не про коней. Про жінок!

Якщо людство продістанеться колись у таїну Вічно Жіночного, воно зійде на пси. Певен, що не продістанеться ніколи. Але кожен чоловік – і кожен на свій спосіб – прагне бодай діткнутися тої таємниці. Моїм способом, до якого я вдався – певна річ, підсвідомо, – було віршування. Написане призначалося тільки й тільки тій чи тій конкретній читачці. Оприлюднювати таке? – мені попервах і на думку не спадало…

І хай не зводить вас на манівці моє «тій чи тій». На око адресаток у мене чимало, а насправді – єдина. Інші завше лише «давали привід» наблизитися до таїни тої, єдиної.

З жінками, знаєте, як із кіньми… Відомий шведський кіннозаводчик ХІХ століття (коли не милюся, граф Вранґель) мовляв: «Любити коня не означає їздити на ньому. Досить милуватися ним і думати про нього».

– Пане Миколо, поета немає без мови. Кожен, хто Вас читає, неминуче звертає увагу на Вашу специфічну лексику, а почасти й граматику. Чи близька Вам мовознавча позиція Святослава Караванського?

– Святослав Караванський доводить, що в українських виданнях панує не українська мова, а «київське койне», і я з ним цілком згоден. Колись директор української редакції «Свободи» Сашко Народецький закидав мені: я, мовляв, надто українізую тексти, себто вживаю питомо наших слів замість запозичень і кальок з московщини. Пояснення він мав злочинно наївне: «Наш слухач такого не розуміє».

Гострі, але товариські суперечки точилися в мене з редактором київського журналу «Всесвіт» Юрком Микитенком. Той вимагав змінити «опаску» на «пов’язку», «лазничку» на «ванну» тощо, тощо, тощо. «“Ані руш!”? Та ні в якому разі! Напишіть “ні з місця!”, інак наш читач не зрозуміє…».

Зрештою, мій переклад із чеської (повість Мілана Матєйчика «Помирати треба натще») «Всесвіт» подав під рубрикою «Перекладацький експеримент». А «експериментального» там тільки й того, що питома українська лексика…

– Ваш погляд на правописну реформу: варто її здійснювати чи ні?

– Правописів маємо кілька: Голоскевича, Кримського, «совєтський» від академіка з ласки КҐБ Білодіда, «совєтський» від його спадкоємців… Хай кожен вибирає той, що йому до душі, а час покаже, котрий із них стане академічним.

Доцільною є практика тих часописів, які друкують, наприклад, розвідки Святослава Караванського та інших авторів із виноскою «особливості авторського правопису збережено».

– Як розпочався Ваш «роман» зі словником Грінченка?

– Одного літа, наприкінці 70-х, сторожували ми з братом Михайлом на часникових плантаціях у Козачій Лопані. Самі посеред поля. Тижнями. З товариства – тільки пси та рушниці. Почитати? Як на лихо – нічого!

Вибиралися поспіхом, і я вхопив що на очі навернулося, а навернувся словник Грінченка. Нема ради – читаю. Та так зачитався, що й посьогодні перечитую. Багатство несказанне!

А фразеологія? Поетична, влучна, дотепна! У ній відбився наш національний характер. Певен, що відродження українщини, без чого чекає на неї доля мови канадійських інуїтів, має починатися з реанімації фразеології.

 

 

«ПРАГА – МІСТО МІСТИЧНЕ…»

 

– Пане Миколо, в який момент Ви вирішили еміґрувати? Що Вас до цього підштовхнуло?

– Не мав я такого наміру – еміґрувати. Запросили – поїхав на два тижні. Та за кілька днів почали коїтися дивні речі. Не знати де поділося відчуття, що ти на чужині. Чуже – чеське – непомітно й швидко ставало своїм. Тішив вищий – не до порівняння! – щабель всякденної культури. Коли незнайомі, заходячи у ліфт, вітаються до тебе, а виходячи, кажуть «na shledanou»[3], ти попервах тетерієш: чи, бува, не знущаються? Ну, й безліч такого…

На той час у Празі вже не лишилося жодної комуністичної назви, жодного большевицького пам’ятника. А Чоп зустрічав мене величезним гаслом «Слава КПСС!». Хоч-не-хоч замислишся, яка країна твоя, а яка не твоя.

Утім, довго я не замислювався. За місяць вернув до Чехії.

– Як Ви там освоювалися, вростали в чеську дійсність?

– Початки були не з медом. Був за прибиральника у відомому празькому вар’єте на Водічковій, торгував чужими картинами на Карловому мості, сторожував на автостоянці… Се згодом узяла мене мюнхенська «Свобода» своїм празьким кореспондентом. А як і в Празі знайшлася «Свобода» – додому мені вже не було вороття.

– Але ж Ви часом їздили в Україну?

– Їздив, звичайно… Нечасто, але їздив. Вірте чи не вірте, а завше чекав на мить, коли знов перетну чеський кордон. Як замиготять за вікном чеські краєвиди – пагорби і поля, поля і пагорби, черепичні дахи сільських домочків, костельні дзвіниці, – то й відітхнеш: «Нарешті!».

Тут, у Чехії, прокинешся – під балконом сусідки щебечуть: чисто по-чеськи, чисто по-чеськи… Підеш до трафіки[4] по свіжі газети – у хазяйки вже лежать наготовані; подякує, побажає вдалого дня і запросить заходити – чисто по-чеськи. Загляну до в’єтнамки Еви взяти сього-того на сніданок – і вона по-чеськи! Не чисто, але по-чеськи… Нормальна країна. Без шизофренічних збочень.

А в Харкові автомеханік не знає, що таке «маточина», продавчиня не знає, що таке «шинка», на пошті, зачувши українську, запитують: «А ви не з діаспори?». За тиждень чуюся як на вигулянковому дворику харківської Сабурової дачі[5]: підійде та чи та жіночка, ввічливо попросить цигарку, погомонить із тобою… говорить наче як усі люди, та за п’ять хвилин відчуваєш аж таку відсутність логіки в її балаканині, що стає моторошно і хочеш хутчій утекти з того заґратованого дворика.

– Що Ви залишили в Україні: родину, друзів, минуле? За чим шкодуєте?

– В Україні лишилося найдорожче – гробочок моєї доні Ясеньки. Молоденькою пішла вона у засвіти. Лишилася Ясеньчина мама – Жанна. Зірвати її сюди – то був би злочин. Жанна – вчителька від Бога. Без школи, без учнів себе не уявляє. Лишився в Україні і Ясеньчин чоловік Андрій. Кохав він її… Одно слово, «так ніхто не кохав».

А шкодувати… шкодувати не маю за чим. Хіба… Виїхати з несвоєї-своєї країни мав раніше. Коли не в шістдесяті, то бодай у сімдесяті.

– Хто Ви за ознакою місця, закоріненості: харків’янин? українець? европеєць? громадянин світу?

– Як визнавець і шанувальник Дмитра Донцова, я навряд чи можу бути «европейцем», а тим паче «громадянином світу».

Я празький українець. Наголошую: не чеський, а саме празький. За чеською анекдотично-соціологічною ґрадацію населення поділяється на пражаків та всіх інших. Пражаки, своєю чергою, дивляться на все, що на схід від Пардубіце, як на «балкан». Вони, пражаки, – своєрідна каста. Я українець і до касти не належу, а все ж уважаю себе в певному розумінні пражаком.

Прага – місто абсолютно містичне. Стоїте на зупинці, чекаєте на свою «чтиржіадвацітку»[6], а навпроти – дім Фавста. Леґенда, ясна річ, але… Але впливає.

Або чвалаєте з Нуслів на Виногради. Вулиця «На боїшті», і… ось він, шинок «У Каліха», куди вчащав Швейк. Гаразд, не Швейк, а Ярослав Гашек, але… впливає.

Поспішаєте в міській метушні, зирк – камениця, яка належала батькам Франца Кафки. Висівши з тої самої «чтиржіадвацітки» на Флорі, ідете до себе у Вршовіце й минаєте будинок, у якому мешкала Кафчина муза Мілена Єсенська. Чиста тобі містика…

І  так щодня, і так щомісяця, і так двадцять років… Зрозуміло, що врешті-решт стає з вас пражак.

Попервах замешкав я на Олдржіховій, під вишеградськими скелями, і невдовзі довідався, що в сусідстві жив був найвідоміший дитячий письменник Ярослав Фоґлар. Читавши його книжки (а ним захоплювалися й кілька поколінь дорослих), довідався, що пригоди маленьких героїв Фоґлара відбувалися тут-таки: на скелях, по сусідніх дворах, на Фоліманці (парк такий поблизький).

Далі була Овенецька, у празьких Дейвіцах. Будинок, у якому мала апартаменти кінозірка 1940-х Ліда Баарова[7]. Переглядав фільми, в яких вона грала. А потім не можеш позбутися відчуття, що, може і її автомобільчик «Praga Lady» стояв якраз там, під вікнами, де стоїть мій старий «опель-кадет».

Під впливом таких і безлічі схожих вражень здається, що й дитинство твоє минало у Празі, і юність… Укінці – колись чужа, далека і незнана Прага перетворюється на рідне місто.

– Ви мимохідь згадали ім’я Донцова. Хотілося б знати більше про Ваші світоглядні, культурні орієнтири.

– Безперечно, Дмитро Донцов у мене на першому пляні. Ви скажете, що об тій порі, коли мав формуватися мій світогляд, книжок Донцова вдень із свічкою не можна було знайти. Се так. Але видавалося чимало – і то грубезних! – монографій, автори яких паплюжили український націоналізм і, впавши в пасію, сторінками цитували його ідеолога. Читай уважно, виписуй і маєш… Словом, ішла голота на вигадки.

– Чому саме Донцов? Не Липинський, не…

– Пояснювати таке треба було двадцять років тому. Сьогодні – ні.

– І все-таки – поясніть мені.

– Вам скажу, що мені Донцов близький своєю відверто протимосковською спрямованістю, войовничістю, вкрай тверезою оцінкою українства (може, аж на межі українофобства), відсутністю освідчень у любові «рідному народу». А ще й тим, що ідеологія була перевірена практикою. Бандерівці таки перетворили (і то дуже швидко) волинських гречкосіїв на лицарів.

– Яких іще авторів Ви читаєте?

– Усе своє свідоме життя читаю Жоржа Сіменона. Найбільший письменник ХХ століття. Новочасний Бальзак! Психологізм, який, здається, не має дна… Вишукана простота стилю… Тряси-душу-знання людини…

З поетів мені найближчі – Євген Маланюк, Євген Плужник, Володимир Свідзінський. І, звичайно ж, Богдан-Ігор Антонич.

– Ви не назвали жодного з Ваших сучасників…

– Якщо міряти метром вічности, то сучасників нема. Є сучасниця. Ліна Костенко.

Хоча – з причин географічних – поточної поезії я просто не знаю.

– Як розпоряджається своїм дозвіллям празький українець Микола Шатилов?

– У гулящий час, якого обмаль, можу сісти десь при каві з тоніком, можу перейтися берегом Огржі, що її бачити з мого вікна, можу заїхати у той чи той замок. У Чехії замків – як ленінських пам’ятників в Україні.

– А музику слухаєте?

– Музика? Луцино (я вже Вас на чеський штиб, через «у»…), не маю слуху й на копійку. Але слухаю. Не клясику, ні. Люблю польський джаз 1930-х. Люблю французький шансон. Останньо полюбив і вкраїнський. Між іншим, завдяки Вам. Ви – найталановитіша його виконавиця.

– Дякую. Мені справді приємно чути це від Вас.

 

 

«УКРАЇНСЬКА ВЛАДА? ЇЇ НЕ БУЛО Й НЕМА.

В УКРАЇНІ РОСІЙСЬКА ВЛАДА»

 

– Пане Миколо, якщо можна, кілька слів про «Кляті сімдесяті…» – збірку есеїв-спогадів, яка розворушила харківські літературні кола, принаймні старше покоління. Як до Вас прийшов задум цієї книжки, як довго вона писалася?

– «Кляті сімдесяті…» – книжка споминальна, а спомини не приходять як задум, вони самі собою зринають. Увіходиш у літа – і мимоволі починають спадати на пам’ять ті чи ті епізоди, ті чи ті люди… Дещо занотовуєш: ануж знову забудеться…

Більшість розділів написано на початку століття, і тоді ж оприлюднив їх лондонський «Визвольний Шлях», часопис, який заслуговує на окремий спомин. Деякі есеї з’являлися друком у «Березолі».

– Слава Стецько, Ігор Муратов, Григір Тютюнник, Євмен Доломан… За яким принципом Ви добирали персоналії – героїв Ваших есеїв?

– Я їх не добирав. Се люди, які так чи так причетні до моєї долі і які на неї так чи так впливали.

– Декотрих читачів (а надто читачок) шокує один з початкових розділів «Клятих сімдесятих…», під назвою «Без горілки – нема говірки». На тих сторінках ідеться про те, як наша творча інтеліґенція доби застою, принаймні її чоловіча частина, рятувалася алкоголем і гинула від нього ж. Прокоментуйте…

– Горілка сама по собі не є ані добро («рятувалися»), ані зло («гинули»). У старосвітських куп’янських сім’ях – наприклад, брати та сестри моєї бабусі, – без оковитої за стіл не сідали. Ні вранці, ні в обід, ні ввечері. А ніхто не спився, ніхто рук на себе не наклав. Усі пішли до Бога вівці пасти старенькими-старенькими. Не пиячили – заживали. Як казав один мій товаришок, великий, між іншим, заливаха, «вміли пити культурно».

Я не хотів би надміру політизувати цієї теми, але пиячити на московський копил Україна почала з большевиками, які ставили собі за мету нищення національної культури. Усякденної, побутової, а найголовніше – сільської. Голодомор 1930-х вигубив сільську еліту. Сільський люмпен пристосувався, зацілів і пішов по трупах, стаючи «хазяїном життя». А вкраїнський інтеліґент як носій національної культури став гнаним вовком. Скільки маяв над Україною стяг Сатани (здається, так у Донцова), стільки й стояла перед українською інтеліґенцією примара розстрільного підвалу, магаданських таборів, примусової божевільні…

Тиск, тиск і тиск! Роками, десятиліттями… Академік Олександер Білецький, інтеліґент з інтеліґентів, інтелектуал европейського засягу, – і той міг набратися, як жаба мулу…

– Ви дуже гостро, навіть епатажно пишете про алкогольний досвід.

– Зверніть, прошу, увагу: перша частина «Клятих…» має підназву – «З повсякдення літературної провінції». Написати саме так, як я написав, змусили мене спомини деяких верстаків. Читав я їх – і не міг з дива вийти. Як, виявляється, хороше жилося нам за совєтів! Якими, виявляється, українолюбами були оті всі шелести, щербицькі, ващенки, підгорні! Яких, виявляється, «клясиків» ми мали: дмитерків, полторацьких, новиченків, збанацьких! Які дискусії точилися! Які книжки видавалися! А про те, чим жив український інтеліґент, який іще мав, як той каже, Бога в животі, – ані пари з вуст.

А жив він бажанням: очі б мої того всього не бачили. Тож мусив їх заливати.

– Багато хто заливає їх і сьогодні – очевидно, відбулися не всі зміни, яких би ми бажали. Якою Ви бачите Україну з відстані?

– Радше скажу, якої України з відстані я не бачу. Не бачу української, не бачу незалежної. Залежність від Московії колосальна, і завинив не так каґебіст Путін із своєю гоп-компанією, як так зване російськомовне населення, яке дістало наличку «п’ятої колони». Помилка! П’ята колона діє за обставин воєнних. У мирний час вона не рипається на панівне становище. А наші «колоністи» рипаються, і неабияк.

Ситуація нагадує передвоєнну Чехословаччину, в якій мешкало три з половиною мільйони німців. Ні чеськими, ні словацькими патріотами вони не були. Були, як і годиться, патріотами німецькими. Зразу ж по війні чехи і словаки з ними жорстоко поквиталися. Під час ґвалтівного виселення було забито десь тридцять тисяч німецького люду: старі, жінки, діти… Містечко Постолопрти (колишній Постелберґ), до якого я переїхав із Праги, «уславилося» влітку 1945-го наймасовішим розстрілом (близько тисячі осіб). Я за те, щоб усі чеські злочини проти німецького населення було розсліджено, а винуватців… названо (карати-бо вже нема кого). Та коли йдеться про саме виселення… Се не був акт помсти. Се був акт справедливости, освячений, між іншим, «Великою трійкою» – Рузвельт, Сталін, Черчилль.

На нову «Велику трійку» (хоч я про Сталіна й найлихішої думки) чекати годі. Тож і виселення москалів ніхто українцям не освятить. А самі вони з України не поїдуть.

Після большевицького перевороту у Петрограді в Україну Грушевського-Петлюри-Винниченка-Скоропадського ринув потік москалів. З-під большевика тікали? Меншина! Більшина хотіла елементарно нажертися. Не вернули б на північ і за умови повернення царя-батюшки, бо голод не тітка… Трималися б ситої України, як воша кожуха.

Так і тепер тримаються.

– Таж нинішня Україна вже далеко не така сита.

– А все ж тримаються. І поки тримаються, поти й не бути Україні українською і незалежною. Моє бачення найближчого майбутнього невеселе: Москва задушить-таки Київ у «сестринських обіймах». І жоден заокеанський пес не гавкне.

– Песимістично, нема слів… Схоже, нам, українцям, фатально не щастить із владою. Можливо, одна з причин такого стану речей – це той факт, що в Україні так і не відбулася люстрація? Як Ви гадаєте, чому не відбулася?

– Перепрошую, але почну анекдотою. Повернулися совєтські туристки з Італії. Чоловік питає в жінки: «Як там, у Римі? – Показали нам Колізей, а в готелі…  в готелі усіх поґвалтували. – Усіх? – Та ні, крім Лільки». Те саме і в Неаполі, і в Венеції, і в Мілані. Усіх… за винятком Лільки. Чоловік не витримує: «А чого ж Лільки ніхто не схотів?» – «Та ні, то вона сама не схотіла».

Чехія люструвала, Польща люструвала… А Україна? Не схотіла! Та й кому було хотіти? Кравчуку? Кучмі? «Батькам нації» з тодішньої Верховної Ради? Таж серед них аґентів КҐБ було – хоч греблю гати. На посаду глави незалежної держави претендував чільний каґебіст Євген Марчук – той самий, який ціле своє життя незалежність поборював!

Наслідки нелюстрованости й сьогодні даються взнаки. Главою держави маємо кримінального злочинця.

А де поділися списки конфідентів КҐБ, власників конспіративних помешкань et cetera? Вони у Москві.

То скільки ж має Росія в Україні своїх сексотів, а найголовніше – аґентів впливу? П’яний їжак – і той вам скаже: тисячі й тисячі! А ви про якусь українську владу… Не було такої в Україні і нема. В Україні російська влада.

– Але хтось же з наших сучасників усе-таки є для Вас моральним авторитетом? Не політик, то хоч письменник, митець…

– Не замислюся ані на мить. Євген Сверстюк! Постать сковородинівської духовної величі і по-шевченківськи сталевої незламности. Таким пам’ятники за життя годиться ставити.

– Ви є колумністом кількох чеських видань. Який образ України Ви прагнете створити у чехів?

– Чехи, з огляду на досвід співіснування з судетськими німцями, краще за інших европейців розуміють, що коїться в Україні. Але не всі і не завжди.

Пам’ятаю, як заповзялися на мене деякі політичні оглядачі, коли я написав у газеті Lidov? noviny, що Чехія не мала б підтримувати української кандидатури ні в Европейській Унії (київським койне – Європейський Союз), ні в НАТО. Чому? Та тому, що Україна – байдуже, хто в ній за президента, – ввійде в ті европейські та евроатлантичні інституції як троянський кінь Росії.

Неґативний образ України? J? za to nem??u[8], як кажуть чехи. Такою є українська реальність – національна, політична, економічна, і я хочу, щоб чехи, яких маю за свій народ, знали: серпень 1968-го може мати своє повторення. Сього разу не в Чехії, а в Україні.

– Чому, на Вашу думку, українці за кордоном живуть матеріально краще, ніж українці в Україні? Візьму те, що мені близьке, – літературні журнали. В Україні майже всі вони – животіють, іншого слова не добереш. Задихаються без фінансування. Звісно, про якість поліграфії, дизайну частенько не випадає й згадувати. А в Чехії вкраїнські «Пороги» спокійнісінько виходять друком, і то на цілком професійному рівні. Попри те, що українська культура для Чехії – не національна, а меншинна. Що за парадокс, як його пояснити?

– Чеський уряд має Раду з питань національних меншин, а Рада має бюджет, кошти якого розподіляє між українцями, словаками, в’єтнамцями, поляками, німцями, мадярами… Кожна меншина має свій друкований орган, а то й два, як-от українці. Наші видання – «Пороги» та «Український журнал». Обидві редакції не розкошують, але мають на те, щоб виплачувати навіть авторські гонорари. Невеличкі, але й не копійчані.

А ностальгійні зітхання деяких українських письменників: от, мовляв, за совєтських часів, діставши гонорар, я міг умеблювати помешкання… – виглядають у Чехії смішно. З продажу своїх книжок живе два-три чеські письменники, не більше.

– Література і політика: як Ви бачите цю складну систему взаємозалежностей?

– Зв’язок між літературою і політикою, авжеж, існує, але без «взаємо-». Політика без літератури є, а літератури без політики нема. Де держава, там і політика. Конче! Та не конче – література. Пошлюся на Сполучені Штати в XVIII столітті: американська політика – була (і то яка витончена!), а літератури американської – було ще голо.

Загалом – політика присутня в будь-якому літературному творі. Навіть у найінтимніших поезіях. Ба навіть і в клясично порнографічному романі Джона Клеланда «Фанні Гілл». Не вірю письменникові, який каже: «Я політикою не цікавлюся». Він – попри власне небажання – цікавиться. Підсвідомо, інтуїтивно… Бо людина – істота політична, вона шкурою відчуває: не цікавитимешся – політика сама зацікавиться тобою, й буде зле. А відтак, певний відбиток політики лежить на всьому, що вийшло з-під мистецького пера.

Десятиліттями несвободи нас привчено, що словесним утіленням зв’язку політика-література є «громадянська лірика». Ми звикли протиставляти камерність та громадянськість і завчасто не помічаємо, що в поетичне пір’я вбилося покоління, викохане Свободою. Його поети, замість лізти на барикади, можуть, як Ви, «лінуватися із томиком Верлена», залишаючись водночас поетами глибоко громадянськими.

– Наостанок: чого б Ви побажали молодим, які залишилися тут, в Україні?

– Побажав би – хай Бог мені простить! – ТАМ не залишатися. Хай здобувають західню освіту, переймають стиль західнього життя, політичний зокрема, і вертають в Україну її президентами, її прем’єрами, її міністрами.

 

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Харків (Україна) – Постолопрти (Чехія), червень 2012 р.



[1] Столипінський вагон.

[2] Юрій Стадниченко (1929–2009) і Володимир Науменко (нар. 1954) – головні редактори журналу «Березіль» (Стадниченко – від 1990 до 1999 року, Науменко – від 1999 року).

[3] До побачення (чеськ.).

[4] Трафіка (чеськ.) – крамничка, де продають газети, часописи, тютюн, письмове приладдя.

[5] Знана харківська божевільня.

[6] Трамвай № 42.

[7] Ліда Баарова (1914–2000) – чеська кінозірка, багато знімалася в Німеччині у 1930-х і на початку 1940-х років. Була коханкою Йозефа Ґеббельса.

[8] Я в цьому не винен (чеськ.).

Микола Шатилов , Хворост

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк