Сергій Шелковий. Захист Нарбута

Володимир Нарбут – одна із знакових постатей свого часу. Яскравий, ні на кого не схожий поет, магнетично-сильний творчий характер. Людина, яка сповна розділила зі своїм народом криваво-хресний шлях першої половини минулого століття.

Народився В. Нарбут у 1888 році в теплих краях, у споконвічних землях славного колись чернігівського князівства – поблизу містечка Глухова, що був свого часу однією зі столиць українського гетьманства. А люту смерть прийняв на крижаному краю світу, на північно-східній околиці неозорої надімперії. Загинув, чи то скинутий з баржі чоботом конвойного в крижану воду приколимської бухти Находка, чи то підірваний у плавучій в’язниці разом з іншими каліками – каторжанами, що були не придатні, як і він сам, до ударної праці. Страта відбулася в день п’ятдесятиріччя Володимира Нарбута – 14 квітня 1938-го, того ж року, коли був знищений ще один російський поет, друг Нарбута, Осип Мандельштам.

Трагічну зумовленість нового етапу російської історії, жорстокість і жертовність власної долі передчував Володимир Нарбут уже і в 13-му, і в 22-му – у роки, якими датовано його вірш «Великодня жертва» (рос. «Пасхальная жертва»), один із безперечних поетичних шедеврів «чернігівського князя»:

Молчите, твари! И меня прикончит,

по рукоять вогнав клинок, тоска,

и будет выть и рыскать сукой гончей

душа моя ребенка-старичка.

Но, перед Вечностью свершая танец,

стопой едва касаясь колеса,

Фортуна скажет: «Вот — пасхальный агнец,

и кровь его — убойная роса».

В раздутых жилах пой о мудрых жертвах

и сердце рыхлое, как мох, изрой,

чтоб, смертью смерть поправ, восстать из мертвых,

утробою отравленная кровь!

Володимиру Нарбуту, знищеному людожерським режимом разом із мільйонами його співвітчизників, судилося повстати з мертвих. Його вірші, що близько семи десятків років не з’являлися в радянській періодиці, на початку дев’яностих років знову стали надбанням читачів. Його непересічна особистість була наділена рідкісним енергетичним даром, адже, залишивши помітний слід у культурному житті багатьох міст Росії та України, продовжує викликати інтерес дослідників, розкривається в нових аспектах, під новими кутами зору.

Петербург і Харків стали досить важливими етапами письменницької біографії В. Нарбута. У першу чергу, це твердження стосується, звичайно, Санкт-Петербурга, що був на початку століття не тільки адміністративною, але й культурною, літературною столицею Російської імперії. Сюди, в північний град Петра, куди трьома чвертями століття раніше кинувся з глибин патріархальної Полтавщини двадцятирічний Микола Гоголь, попрямували в 1906 році і брати Нарбути – Георгій і Володимир, двадцяти й вісімнадцяти років від народження.

Нарбути були зараховані до Петербурзького університету, причому Володимир протягом шести років навчався послідовно на трьох факультетах: математичному, східних мов, філологічному. Фортуна була прихильною до молодих провінціалів, почиваючи з перших їхніх петербурзьких кроків – майже відразу після прибуття їм пощастило оселитися в будинку відомого російського художника І. Я. Білібіна. Білібін досить істотно та професійно вплинув на старшого з двох братів, Георгія Нарбута, що згодом став одним з найбільших майстрів російської та української книжкової графіки початку ХХ-го століття.

Не викликає сумніву й та обставина, що на Володимира Нарбута, який стояв тоді лише біля витоків свого поетичного майбутнього, глибинна і захоплива художницька натура Івана Білібіна мала благодатний вплив. Бібілінські ілюстрації до билин про Добриню і Муромця, до російських народних і пушкінських казок позначені не тільки повнозвучною барвистістю, не тільки витонченістю лінії, а й химерно поєднують у собі іконописну традицію з модерном. У художній манері Білібіна, одного з кращих учнів Іллі Рєпіна, відчувається більше – закохане, філософськи підживлене вростання в безперервний багатовіковий контекст фольклорного дійства: народного орнаменту, міфології й демонології, у контекст давньоруської мініатюри.

Ці ж ознаки глибинно-часових, генетичних, згущено-метафоричних проростань художньої фактури неможливо не помітити в подальшій поетиці Володимира Нарбута. Так само, як дія дорівнює протидії у відомій теоремі, так і захопливо-вольове вростання художника в ґрунт, у велич традицій, визначає зустрічний рух образу, піднімає життєздатні пагони невідомого, але сущого.

Петербурзьке коло спілкування В. Нарбута безсумнівно зобов’язувало його до ревних художницьких зусиль. Згадуючи про перші роки свого життя в Петербурзі в нотатках «Про Блока» (О Блоке // Календарь искусств. – Харьков, 1923. – № 1), Нарбут пише: «З Олександром Олександровичем я вже був знайомий і носив пушкінський його, темно-зеленого кольору, з великими вилогами і прямою талією сюртук. Згадаю, між іншим, що останній успадкував я від художника І. Я. Білібіна, у квартирі якого я в ту пору жив, і де, якщо не зраджує мені пам’ять, уперше побачив Блока».

Які химерні – більш гіллясті, ніж у Бібіліна – орнаменти з імен, асоціацій, окликів і замовчувань вишиковуються при читанні цього короткого абзацу, «клаптика спогадів»: Пушкін, Блок, Рєпін, Білібін, Нарбут … Але хтось же великоокий і далекозорий ці візерунки-зчіпки накидав – нехай і ескізно – і прихований їхній зміст повинен бути і поміченим, і розгаданим.

Звичайно, і батьківське духовне заступництво Білібіна (його звали Іваном Яковичем, так само, як і рідного деспота-батька Володимира Нарбута), і барвисто-поверхневі сплески фольклорної «Ярі» нарбутівського друга-акмеїста Сергія Городецького лише допомогли Нарбуту зміцнитися у своєму власному, природженому, внутрішньо і невід’ємно притаманному йому поетичному заряді. І цей заряд – майже незмінно негативний стосовно «істеблішменту», як прийнято тепер термінологічно англізувати російську «сыть да гладь». У складі чорного пороху цього заряду, що хоч і частково, але все ж дістався йому від «хорунжого сотні Глухівської Романа Нарбута», про якого згадується ще в гетьманському універсалі Мазепи XVII століття… До речі, не випадково, мабуть, назве пізніше Романом Володимир Нарбут і свого єдиного сина.

Петербург – і позитивними імпульсами, і від зворотного – підштовхнув Нарбута до усвідомлення свого «гоголіанства», свого семиколінного родичання з віями-відьмаками, упирями-вовкулаками українського народного побуту. Усвідомлення цього виявилося художницьки-загрозливим і незабаром було переведено поетом у шорстку тканину віршової метафори. Вікові мотиви, де фантастичні ноти часом нероздільні з реальним звучанням «бульбашок землі», ледь-ледь були чутні вже в першій петербурзькій книзі В. Нарбута «Вірші», що вийшла в 1910 році. Але цей же мотив, піднятий автором майже до крещендо, зарядив потужною вібрацією більш десятка віршів другої його збірки «Алілуя» (1912), що викликала чималий скандал в пристойному суспільстві.

Велику частину зі 100 примірників тиражу було знищено за постановою Департаменту друку, який затаврував книгу як блюзнірську. Виключений з університету, Нарбут змушений був переховуватися кілька місяців від судового переслідування – далеко від Петербурга, в етнографічній експедиції в Абіссінії і Сомалі. Тим часом «Алілуя» була прочитана не тільки цензорами, а й літературними колами Петербурга і викликала безліч різноголосих відгуків. Найбільш пильно спробував вдивитися тоді в незвичність нової книги поета, в її смислове і генетичне ядро (хто і звідки? та камо грядеши?) старший соратник Нарбута по колу акмеїстів Микола Гумільов у своїх «Листах про російську поезію». У віршах «Алілуї», де інші вбачали лише навмисний фізіологізм, прагнення до епатажу, Гумільов відзначив «галлюціонуючий реалізм», послідовний протест проти «беззмістовних красивих слів», «увагу до всього справді відкинутого, слизу, бруду і кіптяви світу». І далі з гумільовських «Листів»: «Здався б простою кунсткамерою весь цей набір сильного, земляного, кремезного словника, ці малоросійські слівця, іноді безглузді рими, грубуваті історії, якби не було вірша «Ворожка». У ньому є пояснення мрії поета, зачарованість і підкореність матерією, що обступила її…»

Ось дві останні строфи «Ворожки» (рос. «Гадалка»):

Вся закоптелая, несметный груз

годов несущая в спине сутулой, —

она напомнила степную Русь

(ковыль и таборы), когда взглянула.

И земляное злое ведовство

прозрачно было так, что я покорно

без слез, без злобы — приняла его,

 как в осень пашня — вызревшие зерна.

Гумільов професійно чуйно вловив камертонність цих восьми рядків, помітив у них проблиск-натяк на розгадку незручного і темно-грозового задуму «Алілуї». Авторського задуму чи іншого, владно-нетутешнього, що лише змушує злегка ворушитися мужицькі нарбутівської губи? Ні, цей проблиск у фіналі «Ворожки» – зовсім не «пояснення мрії», не «підкореність матерією, що обступила її» … Крізь прозорість «земляного злого знахарства» В. Нарбуту – хотів він цього чи ні – уже зримо з’явилися і жертовний «пасхальний агнець», і «кров його – забійна роса» – те, про що напише він, ще виразніше засвідчуючи, всього через рік – у 1913-му. Те, що почне реально збуватися ще через рік – у 1914-му і досягне небачених масштабів жертволюб’я – починаючи з 1917-го року і на довгі-довгі десятиліття вперед.

Головне в «Алілуї» те, що це книга поганих передчуттів. Молох загального катаклізму підступав, глибинні шари ґрунту болісно передавали на поверхню поки що тільки глухий тривожний гул. Цей наднизький невідворотно-згубний звук, ці ноти соціально-тектонічної катастрофи – основний тон нарбутівської збірки. Невідворотність загрози сприймаємо не інакше, як «покірно, без сліз, без злоби» – іпостассю жіночності. Не інакше, як презирством до загибелі, у разі іпостасі мужності: «Молчите, твари! И меня прикончат…».

Недарма В. Нарбут восени 1919 року, рецензуючи збірку «Верба» С. Городецького, на противагу її авторові згадує «той гнів, той безвихідний жах, яким пройняті рядки битовиків-народників». Недарма ж до вірша «Портрет», що стоїть в «Алілуї» поруч з «Ворожкою», передує епіграф з Григорія Сковороди: «Поглянь на рід людський. Адже він є книга: книга ж чорна».

Зникаюче мало життєвого простору для надій залишає ущільнена смислова і образна система «Алілуї». Перший вірш своєї книги «Нежити» (рос. «Нежить») Нарбут ще завершує якоюсь просвітленою нотою, немов би намагаючись прислухатися до відгуку, до луни непривітного зовнішнього світу:

А в крайней хате в миске-черепе на припече

уху задергивает пленка перламутра,

и в сарафане замусоленном на цыпочки

приподнялся над ней ребенок льнянокудрый.

Але цей світлоголовий дитячий образ у фіналі останнього вірша «Упир», у кінці всієї «Алілуї» обертається повною протилежністю – немовлям-перевертнем, вигодуваним «присадкуватою мамкою», селянкою, яка нічого не підозрює:

Невдомек ротозейке-неряхе…

что при гноте жестяной каптючки —

в жидком пепле — дитенок чудной

всковырнется и липкие ручки,

как присоски при щедрой получке,

лягут властно на плечи, и — вой…

І справді всі дії людей, нелюдей і речей, всі скрипи, скреготи та схлипування в химерній багатофігурній композиції «Алілуї» розміщені між «нежиттям» і «Упирем», між Вієм і виттям… За винятком, хіба що, ще одного наївно-безмовного запитання в середині книги: «Вьется-плачет жаворонок невидимка (ты ль то, ангелок серебрянокрылатый?)» … І здійснена ця похмура дислокація подій зовсім не через злу волю автора. Панує і звучить сам матеріал, що його безстрашно гукнув Нарбут, – ґрунт як стихія. Сама мати – сира Земля – черевовіщає утробним і безжалісним гулом.

У рік виходу «Алілуї» майже ніхто не розчув і не розпізнав повністю навряд чи не зрозумілого і самому автору фатального інфразвуку. Але вже найближчі роки показали Росії, що погані передчуття книги, непочуті застереження підтверджуються, на жаль, стократно і тисячократно.

Примітно, наскільки природно підкріпив Нарбут смисловий зміст «Алілуї» відповідною поетичною пластикою – оцим глухим і обтяжливим, вайлуватим і незграбним, потужним і самовладним словом. Цією утрудненою, плутаною, наче загальмованою ритмікою. Знову зринає думка про поета, як про резонатора для звучання за своїми власними законами земляних горбів і кам’яних брил, про книгу, як про перекладання голосів стихії на мову, близьку до людської.

Утім, навіть вчену, норовливу та премудру лексику старця Сковороди можна часом розпізнати в нарбутівському інструментарії:

Яблоком является плотская сласть безчестна,

В кую влечет, как змий, плоть хитра и прелестна…

Але в першу чергу на своїй кухні слово Нарбут залишається самим собою – хутірським, кряжистим, першородно-ґрунтовим. І зовсім він не потенькує словом як прозорим севрським фарфором, а напористо гримить ним як «предметом кухонного приладдя», повертаючи то тяжкі чавунні сковороди, то шаршаво-глиняні горщики-макітри .

Навіть не до кінця зрозуміла «Алілуя» кинула вельми виразне освітлення на авторську фігуру. У листі 1913 року  до Анни Ахматової Микола Гумільов, як на мене, анітрохи не кривив душею: «Я абсолютно переконаний, що з усієї постсимволічної поезії ти та, мабуть (по-своєму), Нарбут виявитесь найбільш значущими».

Володимир Нарбут покинув Петербург у 1913 році після невдалої видавничої затії. Редагований ним «Новий журнал для всіх» у зв’язку з фінансовими негараздами довелося продати, причому продати людям, досить непопулярним у петербурзьких культурних колах. Нарбут повертається на кілька років у чернігівські краї, до Глухова, однак його публікації продовжують з’являтися в петербурзьких журналах і після 1913 року. Відомо, що поет не один раз буватиме у місті, де пройшли перші сім років його літературної діяльності – це і поїздки з Воронежа у справах журналу «Сирена», і приїзд із Харкова в 1921 році, мабуть, у зв’язку зі смертю О. Блока.

Не викликає сумніву, що Петербург, його літературна, загальнокультурна аура зіграли першочергову роль у формуванні Нарбута-поета. Навіть формальні ознаки красномовні: саме в цьому місті вийшли у світ перші три його книги –  «Вірші», «Алілуя» , «Любов і любов» (1913).

Також тут доля подарувала йому дружбу з А. Ахматовою, О. Мандельштамом, М. Зенкевичем – дружбу, що тривала майже три десятиліття, що зберегла людське обличчя навіть у нелюдські часи, аж до фатального арешту Нарбута в 1936 році.

Тим часом, слід ясно розуміти, що і «Цех поетів», і акмеїстична  співдружність, і спілкування з художниками кола І. Білібіна, і десятки прозових і поетичних публікацій в петербурзьких журналах, і безліч інших, по-своєму цінних, культуроформуючих імпульсів протягом довгих семи років петербурзького життя поета допомогли сформуватися лише спусковому механізмові складної і своєрідної поетичної системи В. Нарбута. Занадто самоцінною, міцно вкоріненою у власний фізичний, історичний, міфологічний ґрунт була ця надзвичайна людина.

І характер поета, нерідко досі засуджуваний, неоднозначний, пристрасний і бунтівний, лише включався до сфери його духу – в координати терпіння, мужності, стійкості, в координати істинної творчості нарешті.

«Владимиръ Нарбутъ» – з двома твердими знаками, що немов дивляться впритул, очі в очі, з обкладинки «Алілуї». Нарбут – навіть безпосередньо в фонетиці власного імені «якийсь твердий знак сих вавилонських місць». Поет, який через кілька років після Петербурга, вже поранений пекельними колами російської смути, мав повне право писати так і про себе, і про свій час:

Обритый наголо хунгуз безусый,

хромая, по пятам твоим плетусь,

о Иоанн, предтеча Иисуса,

чрез воющую волкодавом Русь.

И под мохнатой мордой великана

пугаю высунутым языком,

как будто зубы крепкого капкана

зажали сердца обгоревший ком…

Харківський період біографії В. Нарбута охоплює переважно 1921-1922 роки. Але, працюючи в 1919-1920 роках організатором нового радянського друку в Києві, Полтаві, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, Нарбут нерідко бував у Харкові, який з 1918 року став більшовицькою столицею України. Більш того, в єдиному досі посмертному вітчизняному томі його творів (Москва:  Современник, 1990) присутні два вірші В. Нарбута – 1919-го і 1920-го років – написані в Харкові:

России синяя роса

крупитчатый железный порох,

и тонких сабель полоса,

сквозь вихрь свистящая в просторах…

Взрывайся, пороха крупа!

Свисти, разящий полумесяц!

Россия, дочь

Жена!

Ступай —

и мертвому скажи: «Воскресе».

Навіть ці кілька рядків, народжених у Харкові, свідчать, що з часів «Алілуї» і В. Нарбут, і вся країна зазнали великих змін. Отруйні бульбашки землі, приховане бродіння яких чуяв Нарбут ще в петербурзькі роки, вийшли на поверхню в 17-му, і вже кілька років над Росією і Україною ніяк не розвіється запах гару і порохового диму.

У 1917 році треба було робити вибір, тож В. Нарбут із властивими йому рішучістю і пристрастю присягнув новій більшовицькій вірі. Напередодні 1918 року в садибі під Глуховом був скоєний збройний напад на сім’ю Нарбутів, імовірно, «зеленою» бандитською вольницею і з політичних мотивів. Були вбиті молодший брат Володимира, Сергій Нарбут, і управитель маєтку Міллер. А В. Нарбут отримав кульове поранення в ліву руку (чи далеко до «сердца обгоревшего кома»?) Кисть руки довелося терміново ампутувати. На щастя, перш, ніж почалася стрілянина, дружина Нарбута встигла заховати під ліжко їх дворічного сина Романа…

Через кілька місяців, восени 1918-го, в Ростові-на-Дону Нарбута було заарештовано денікінською контррозвідкою, і як більшовицькому газетному редакторові, йому був винесений смертний вирок. З в’язниці він був звільнений червоними кіннотниками колишнього вахмістра Першої світової Бориса Думенко, проте Нарбут залишився назавжди з клеймом білогвардійського полону. У 1928 році, уже в Москві, один з «великих організаторів радянського літературного процесу» А. Воронський залучив до розлюченої партлітдискуссії документи про нарбутівські дні в денікінських катівнях. Таким чином доля Нарбута була вирішена – у тому ж 1928 році він був виключений з партії і позбавлений усіх посад, а в 36-му році не забарився й фатальний арешт. Жорна того ж репресивного механізму знищили в 30-ті роки й самого Воронського, що був, окрім усіх його інших заслуг, і особистим другом Леніна. Спаситель же В. Нарбута, бравий рубака Думенко, був розстріляний ще в 1920 році, як формулюється нині, «за безпідставним звинуваченням» …

Однак від часу суттєвої появи В. Нарбута в Харкові до його колимської страти залишалося ще понад півтора десятка років. У Харкові Нарбут з’явився на підйомі своєї долі, переведений в українську столицю з Одеси та призначений директором Радіотелеграфної агенції України. До цього часу в Одесі було видано дві книги його нових віршів – «Плоть» (1920) і «У вогневих стовпах» (рос. «В огненных столбах») (1920).

Два неповних харківських роки В. Нарбута так само позначені виходом нових поетичних книг: «Радянська земля» (1921) і «Олександра Павлівна» (1922, видавництво «Лирень», кероване Г. Петниковим). Останній прижиттєвий збірник Нарбута «Олександра Павлівна» (рос. «Александра Павловна») деякі дослідники схильні вважати вершиною нарбутівської лірики:

Вы набожны, высокомерно-строги.

Но разве я не помню, как (давно)

во флигиле при городской дороге

летело настежь, в бузину, окно!

Вас облегал доверчиво и плотно

Капот из кубового полотна.

О май!. Уж эти тонкие полотна,

уж эти разговоры у окна!

Чи не правда, дивно чиста й цнотлива тут лірична інтонація поета Нарбута? І ні революціонер Нарбут, мічений кулею, в’язницею, смертним вироком, ні суворий комчиновник Нарбут, «організатор і водовоз» радянського друку, ніколи й нічого з цим поетом не могли вдіяти. Іншими словами, на інтонації, на подихові воістину оживляє В. Нарбут цей травневий день біля вікна. І зароджується, можливо, цей світлий заспів до «Олександри Павлівни» не без знайомої ноти весняного бунінського «Нового храму»:

Порог на солнце в Назарете,

верстак и кубовый хитон…

З-поміж віршів, що вперше увійшли до книг харківських видань, особливої уваги заслуговує «Більшовик» – тетраптих або, точніше, віршований цикл, опублікований у збірці з максималістськи-лобовою назвою «Радянська земля» (рос. «Советская земля»), обраною скоріше Нарбутом-драконоборцем, ніж Нарбутом-поетом.

Обкладинка книги, між іншим, була оформлена відомим харківським художником-авангардистом Борисом Косаревим, що залишив кілька плутаних рядків спогадів про Нарбута в дусі горезвісного «Алмазного вінця» В. Катаєва з його майже оперетковим персонажем Колченогого. Пройшовши через зіпсований телефон, суттєво протиражований альманахом «Двуречье» (Xарків, 2004), усний пасаж Косарєва нагадує сумний випадок з якимось академіком, що примудрився вліпити двічі по дві помилки в нелегких для написання словах «професор » і « прем’єр-міністр» …

Саме з харківського циклу «Більшовик» узяті ті самі вірші, які із захопленням цитує в мемуарах «Ні дня без рядка» (рос. «Ни дня без строчки») Юрій Олеша, який спілкувався з Нарбутом в Одесі, Харкові та Москві:

Над озером не плачь, моя свирель.

Как пахнет милой долгая ладонь!

…Благословение тебе, апрель.

Тебе, небес козлёнок молодой!

Також про ці вірші пише у своїх, як завжди яскравих, спогадах Костянтин Паустовський: «На сцену вийшов поет Володимир Нарбут – сухорука людина з розумним, жовчним обличчям. Я захоплювався його прекрасними віршами, але ще жодного разу не бачився з ним особисто. Не звертаючи уваги на киплячу аудиторію, Нарбут почав читати свої поезії загрозливим, безжальним голосом. Читав він з українським акцентом:

А я трухлявая колода,

годами выветренный гроб…

Вірші його справляли враження чогось зловісного. Але несподівано в ці похмурі рядки раптом вривалася щемлива і неймовірна ніжність:

Мне хочется о Вас, о Вас, о Вас

бессонными стихами говорить…

Нарбут читав, і в залі встановилася глибока тиша … » Продовжимо те, що неодмінно хочеться продовжити:

Над нами ворожит луна-сова,

и наше имя и в разлуке: три.

Как розовата каждая слеза

из Ваших глаз, прорезанных впродоль!

О тёплый жемчуг!

Серые глаза,

и за ресницами живая боль…

Цю загадку про ім’я «три» та «сірі очі», знаючи канву нарбутівської біографії, розгадати не так вже й важко. Колізія з ім’ям «три» якраз в Харкові 22-го року вирішилася щасливо для закоханого Нарбута. Більш боляче та обтяжливо як для поета, так і для його читача, і навіть для самого неподільного часу – минулого-теперішнього-майбутнього – щоразу повертатися до сумнівів, читаючи інші рядки цього тетраптиха:

Мария!

Обернись, перед тобой

Иуда, красногубый, как упырь.

К нему в плаще сбегала ты тропой

чуть в звездах проносился нетопырь.

Лилейная Магдала,

Кариот,

оранжевый от апельсинных рощ…

И у источника кувшин…

Поет

девичий поцелуй сквозь пыль и дождь.

………………………………

И, опершись на посох, как привык,

пред Вами тот же, тот же, — он один!

Иуда, красногубый большевик,

грозовых дум девичьих господин…

То яка ж нота буде остаточною і справжньою в цьому несподіваному, привертаючому увагу рядку про Юду-більшовика? Може, покаяння в смертному гріху братовбивства? Чи блюзнірське піднесення-запрошення Іуди до більшовицького партбрацтва, до комуністичного Піррового бенкету? Однак Пірр – був, а також були знекровлені і спустошені в розбраті міста і села, тіла і душі, а до бенкету так і не вдалося дістатися… Або ж це той, уже недетермінованої природи, випадок, коли електризована мова тягнеться до сенсу самовладно і безпосередньо, не піддаючись авторській вольовій і раціональній видозміні?

Так в «Чевенгурі» і «Котловані» Андрія Платонова висвітлено наркотичними очима адептів червоної справи, висвітлена в усій патології фантасмагорія кумачово-стадного щастя. Босхови і Брейгелеви сліпці і виродки воскресають і заклопотано снують, тримаючись один за одного, по воронезькому степу. «Червоногубий Юда-більшовик» Нарбута як стилістично, так і всією суттю – незамінний поводир цієї урочистої процесії.

Апокаліптичний час, жорстока біографія Нарбута, що кидає поетові щогодини виклик за викликом, здатні сказати певною мірою «так» будь-якому з трьох варіантів припущення стосовно «юдиного» рядка віршу «Більшовик». Об’єктивність важко поєднувана з перешкодами простору-часу. Та все ж тема покаяння, прийняття провини – і загальної, і особистої – невід’ємна від багатозначності цього тексту. Той же больовий мотив звучить у Нарбута – уже явно і чітко, на форсуючій ноті – у вірші «Совість» з іншої його харківської книги – «Олександра Павлівна»:

Жизнь моя, как летопись загублена,

киноварь не вьется по письму.

Я и сам не знаю, почему

мне рука вторая не отрублена…

У своїй книзі «На рубежі двох епох» Корнелій Зелінський пише про зустріч із В. Нарбутом у Харкові в 1921 році. Нарбут днями повернувся з Петербурга і «привіз до Харкова витончену книжку М. Гумільова «Вогняний стовп…» Нарбут у задумі взяв до рук і свою збірку «У вогненних стовпах» (рос. «В огненных столбах»), що вийшла друком в Одесі роком раніше Гумільовської, і вимовив: «Нам усім горіти вогняними стовпами. Але який вітер розвіє наш попіл?» Вогнем і вітром судного часу помічені кращі вірші В. Нарбута з двох останніх прижиттєвих – харківських – книг, вірші про мужність і покаяння, про «скам’яніле борошно» і «залізний потік».

У збірці «Олександра Павлівна» вміщено й нарбутівський вірш «На смерть Олександра Блока». Та поїздка Нарбута з Харкова до Петербурга-Петрограда, про яку згадує К. Зелінський, імовірно, була пов’язана зі смертю Блока на початку серпня і з участю Нарбута у прощанні з поетом. Занадто опукло-документальне зображення останків, що збігається до деталей і з мемуарами Н. Берберової, і з відомою замальовкою Ю. Анненкова, дає Нарбут у своїх рядках:

Узнать, догадаться о тебе,

Лежащем под жестким одеялом,

По страшной отвиснувшей губе,

По темным под скулами провалам?..

Увидеть, догадаться о твоем

Всегда задыхающемся сердце?..

Оно задохнулось!

Продаем

Мы песни о веке-погорельце…

Вік-віровідступник і вік-погорілець усе ж подарував Володимиру Нарбуту в 1922 році щедре просвітлення, воістину «летящее настежь, в бузину, окно». У Харкові доля об’єднала його з Серафимою Густавівною Суок, жінкою, яку він кохав уже давно і яку судилося йому було любити до останнього, передсмертного магаданського подиху. У Москву, куди перевели Нарбута в тому ж 1922 році, вони вже приїхали як подружжя. До всесоюзної столиці Нарбут переводився знову з підвищенням – партійне керівництво все ще цінувало його енергію і організаторський талант.

Прощаючись з неповним харківським дворіччям В. Нарбута, відзначимо, крім двох названих повноцінних поетичних книг, виданих тут, на слобожанській землі, також часті його виступи в харківській періодиці – у вже згаданому «Календаре искусств» ( № № 1, 2, 4), у журналі «Художесвенная мысль», у газетах «Коммунист», «Понедельник». Звідси ж, з Харкова, клопотав Нарбут у 1922 році про одеське перевидання «Алілуї», яку він намагався видрукувати заново ще в 1919 році в Києві. Тоді обкладинку і фронтиспис для нового видання знову, як і в 1912 році, оформив брат поета, талановитий і своєрідний графік Георгій Нарбут. Однак цей задум не вдалося здійснити, а Георгію жити в Києві залишалося усього лише рік. У 1920 році старшого з братів Нарбутів не стало…

Життя В. Нарбута в Москві з 1922-го по 1936 рік – окрема чимала тема. Про цей відрізок біографії поета залишилися живі, хоча і нерідко більш ніж суб’єктивні свідчення у двох книгах спогадів Надії Мандельштам, а також у «Мемуарах» Емми Герштейн. У 1940 році, коли стало остаточно ясно, що Володимира Нарбута немає серед живих (а страчений він був ще в квітні 38-го року), Ахматова і Зенкевич відгукнулися на загибель друга-поета віршами. Вісім хореїчних рядків Анни Ахматової з циклу «Таємниці ремесла», які вона присвятила Володимиру Нарбуту, – одна з найбільш прозоро-глибинних і проникливо-особистісних ахматівських мініатюр. Це вірші, де в міжрядковому просторі мова йде одночасно про поезію і життя, про людину і Бога, про смерть і пам’ять:

Это — выжимки бессонниц,

Это — свеч кривой нагар,

Это сотен белых звонниц

Первый утренний удар…

Это теплый подоконник

Под черниговской луной,

Это — пчелы, это донник.

Это пыль, и мрак, и зной.

Вдова поета С. Нарбут-Суок зберегла всі рукописи загиблого, що залишилися не відібраними під час арешту, зберегла одинадцять листів Володимира Нарбута, відправлених ним з пересильних і колимських таборів. На відміну від вдови Михайла Булгакова їй не вдалося домогтися за життя видання чоловікових рукописів. Але багато в чому, зберігаючи вірність пам’яті Нарбута, ця тендітна жінка змогла переконати вищі, зрозуміло, що неземні сили… У 1956 році Серафима Нарбут стає дружиною відомого письменника Б. Шкловського. У 1960 році дача Шкловського в підмосковному Шереметьєво згоряє.

На згарищі залишається єдина не знищена вогнем річ – старий портфель з товстої рудої шкіри. Поняті, відкривши портфель, виявляють там абсолютно не пошкоджені вогнем рукописи Володимира Нарбута. Знаходять ті самі, останні й повні пронизливої ніжності листи зі згубних таборів, що були адресовані поетом до дружини. І хіба не справжнім знаменням є ця неопалимість! Хіба не замовив слово на небесах за великомученика Нарбута його невидимий «янгол срібнокрилий», якому дивним чином вдалося вижити?

Пройшло ще майже чверть земного віку після шереметьївської «вісті зверху», поки, нарешті, у Парижі в 1983 році не був виданий вагомий том «Вибраних віршів» Володимира Нарбута. Та й уже дихаючий на ладан монстр тоталітаризму зробив згодом – з власного бажання чи мимоволі – глибокий реверанс у бік згубленого ним поета: об’ємистий том «Віршів» («Современник», 1990), що вміщує більшу частину збережених поезій Нарбута, його табірні листи до дружини, небайдужий і ґрунтовний нарис про поетів Н. Бялосінску і М. Панченко, був виданий накладом 50 000 примірників. Для нинішніх пострадянських часів і просторів подібні тиражі поетичних книг, звичайно, немислимі.

Навряд чи лазареве повстання з мертвих наздогнало крізь «пил, морок і спеку» вірші Володимира Нарбута. І все ж постійно відчуваю бажання вимовити слова на його захист. Причин цьому – безліч. Можливо, серед них – і власне самовідчуття услід десятиліттям письменництва .

Незахищеність людини поетичного складу, ефемерність його поробок з тонкої матерії, зшитих живою ниткою-римою, постають притчею на вустах для відчуженої більшості й сумом для небагатьох співчуваючих. Ця неприкаяність художника, крихкість його буття проникливо препаровані вже В. Набоковим у його психологічно блискучому «Захисті Лужина».

Тим більше гідне захоплення те, що серед цих людей, поставлених на вітер і на юру самою своєю натурою, реально існують непереможені. Чи то вони були віддані до страти, чи самі зачинили перед собою двері, чи були піднесені низкою принижень – але не переможені, не зім’яті, вони залишили по собі – словом, вчинком, життям – усю повноту своєї поетичної правоти. Такими є Осип Мандельштам і Марина Цвєтаєва. Такий великий поет без рими Андрій Платонов.

За найвищим рахунком, за дуже особистим відчуттям залишається для мене – не в пантеоні! – у сонячній системі непереможених і Володимир Нарбут. І це моє ставлення до нього вже тільки частково визначається і кількістю, і якістю залишених ним поетичних текстів. Словесний образ, який народив перше – і вирішальне! – протягування, звичайно ж, не зникає. Природа його впливу не може не лишитися назавжди – споріднена, кістякова, арматурна.

Але цілком природно й те, що з плином часу звучать уже й інші регістри. Сигналізують інші, у багатьох сенсах більш великі, джерела імпульсів. Ореол-харизма, біографічний заряд пристрасного терпіння, що став усталеним міфом – не на глиняних ногах, а на повітряних світлових стовпах. Людино-метафора, переконлива і морально, і естетично. Можливо, тим більше життєздатна, що постає швидше пристрасно-суперечливою у своїй основі, ніж стерильно-вихолощеною. Людино-метафора, переконлива психологічно, історично, етнічно, – спираюся тут виключно на своє особисте сприйняття – довіра. Ті самі два твердих знака в російському імені та литовському прізвищі. Спадщина поневоленого українства і розплющеної козацької вольниці. Бунт кіноварною літерою і земляним словом, відсіченою рукою і черезсмужжям помилок проти трьох поспіль століть деспотії, насильства, закабалення. І верхню межу цих трьох століть дай Бог нам усім разом без обману вгледіти у сьогоденні, у просвітління, яке щойно з’явилося…

За найвищим людським і поетичними рахунками, за твердим рахунком чернігівсько-глухівським та московсько-магаданським мій захист Нарбуту не потрібен. Можливо, дружні клопоти про нього – лише якась потреба в догляді за неіснуючою нарбутівською могилою. Кажу про те, що часом мені все ж дуже хочеться затулити Володимира Нарбута від суєти земних шумів і скреготів, від криворотих і щербатих поцілунків.

Наприклад, захистити його від луни колишніх шапкових знайомств – розв’язних жовтополосих пасажів із катаєвського «Вінця» і псевдомемуарів Георгія Іванова. Або, здавалося б, від майже любовних зізнань Надії Манднльштам: «Я любила Нарбута: панич, хохол, гетьманський нащадок, знесилений відросток могутніх і жорстоких людей, він залишив купку віршів, написаних по-російськи, але просочених українським духом… » Бо слідом за цими свідченнями симпатії, на сторінках цієї ж «Другої книги», красуються норовливі виплески неприкритої зневаги: «По-моєму, Нарбут не зрозумів жодного слова у статті, яку він протискав у своєму воронезькому «Бузку» …», «Мандельштам поводився з Нарбутом ніжно, як з хворою дитиною. Нічого пояснювати йому не намагався, але цінував у ньому хохлацьку дотепність і любов до жарту…»

Не сумніваюся, що сам Осип Мандельштам бачив суть Володимира Нарбута значно глибше поверхні горезвісної «хохлацької дотепності». Тому й залишався протягом багатьох десятиліть другом людини, чия ментальність чи не протистояла його власній. Уважаючи, що навряд чи вдова нарбутівської друга дала собі роботу вчитатися і вдуматися в згадану нею «купку віршів», передаю слово для додаткових – і вельми доречних для даного абзацу – спостережень Л. Чорткову, автору нарису «Доля Володимира Нарбута» в паризькому виданні «Вибраних віршів» 1983-го року: «Загалом вірші книги «Алілуя» нам здається правомірним обережно порівняти зі створеними багато років по тому «Віршами про невідомого солдата» (1937) співтовариша Нарбута по «Цеху поетів» Осипа Мандельштама. Як і у Мандельштама, надзвичайно складні, герметичні образи сусідять у Нарбута з прозор-виразними фрагментами. Можна було б, наприклад, зіставити по- акмеїстичному виразний фінал «Віршів про невідомого солдата» з кінцівкою першого вірша «Алілуї».

Я погоджуюся з думкою деяких дослідників про недооціненість творчої спадщини Нарбута. Нарбутознавство як розділ літературної критики, теорії та історії літератури існує на сьогодні в самому зародковому стані. «Першопрохідцем серйозного вивчення творчості Нарбута» Олег Лекманов називає вже згаданого вище Леоніда Черткова. Дослідження самого О. Лекманова про книгу «Алілуя», уже відзначений нарис Н. Бялосінської і М.  Панченка, статті Р. Тіменчіка і Т. Нарбута, В. Устинівського, недавня нью-йоркська публікація І. Померанцева – ось, мабуть, і все, що може бути потрактовано як спроба зацікавленого та поглибленого погляду на поезію Володимира Нарбута.

Причин цієї стриманості і неспішності, прохолоди та побоювання на підступах літературної братії до Нарбута – декілька. Перша – звичайно, фактор часу. Вірші Нарбута стали доступними сучасному вітчизняному читачеві зовсім недавно, тільки лише після виходу в 90- му році згаданого московського тому «Віршів». Збірки, видані до 22-го року включно, збереглися в небагатьох, буквально одиничних, примірниках. Зіграла свою зловісну роль практика знищення книг ГУЛАГівських в’язнів, адже «вороги народу» підлягають повному забуттю. Так, у Харківській науковій бібліотеці ім. В. Короленка, відомій багатством книжкових фондів, не залишилося жодного прижиттєвого видання Нарбута, незважаючи навіть на те, що дві книги його віршів видавалися в 20-ті роки саме у Харкові.

Друга причина загальмованого сприйняття Нарбута, полягає, як на мене, у тому, що зацікавлення читачів і дослідників «срібним віком», акмеїзмом та й самомим феноменом поетичного «воскресіння з мертвих» було більшою мірою вгамоване новим відкриттям яскравої словесної галактики Осипа Мандельштама. Починаючи з появи в 1973 -му році синьої мандельштамівської книжки «Бібліотеки поета» з «відмінною по огидності передмовою літературного упиря Димшиця» (визначення І. Вишневецького), лавина публікацій, присвячених Мандельштаму, не зупиняється і не піддається вже реальним кількісним оцінкам. Число томів про автора «Каменя», «Тристій» і «Воронежських зошитів» – багато сотень, число статей – тисячі. Філологічний караул або втомився, або притомився і тому в’ялувато-підозріло переводить погляд на іншого поета – Нарбута, що поруч з визнаним кумиром звучить до того ж в некомфортно-іншій – незграбній, чи не так? кострубатій, чи не так? – пластичній тональності.

Третя причина певної відстороненості читацької публіки від Нарбута також, гадаю, об’єктивно існує. Імовірно, що вона додає солі і перцю до смаку в порушену, другорядну, – так би мовити, порівняльно-змагальну, – колізію. Нарбут дуже незручний конформістській інтелігентській більшості своїм вроджено-генетичним бунтарством,  що нікуди не ділося з 1912-го року і до сьогодні, бунтарством далеко не простої мужицько-хутірської природи.

Чи не здається Вам, гіпотетичний співрозмовнику, що серцевина людського і творчого характеру Володимира Нарбута була раз і назавжди забарвлена тією ж хромосомою довгої історичної пам’яті, якою заражені і заряджені, наприклад, Ірландська Республіканська армія чи фронда Басконії, що штовхають нині в сонно-м’які запливаючі боки європейський істеблішмент? Чи не здасться Вам таке припущення диким? Або дикуватим? Або настільки ж непристойним, як, наприклад, інші з нарбутівських текстів: «Упир», «Портрет», «Причинна», «Тиф», «Самогубець», «Небіжчик»? Мабуть, тут не «хвора дитина» Надії Яківни попискує, а подає голос позбавлена спокою істота як мінімум трьохсотлітньої недужої – і вельми небезпечної, з огляду на застарілу хворобу – пам’яті.

Здавалося б, ранні вірші Нарбута здатні свідчити про факт українства автора виключно в естетичному ключі, хоча майже кожного разу – і форсовано, і виразно. Така, між іншим, уся нарбутівська пейзажна лірика. Але деколи і зовсім ще молодий віршотворець (рядки 1909-го, 1910-го і 1912-го років) промовляється про наболіле, те, що не має терміну давності:

Прощай, Украина, до весны!

Ведь в череп города я еду,

И будут сны мои грозны,

Но я вернусь к тебе, как к деду.

І далі – про глухівський акт переказу анафемі гетьмана Мазепи з ритуалом спалення опудала непокірного старця (чи того самого діда з попереднього ямба?):

Подыму полено медленно,

Стану бить по масти ведьминой —

От загривка до бедра…

В Глухове, в Никольской, гетмана

Отлучили от Петра…

 

Или и вовсе в дерзко-пророческом ключе:

 

Я в облако войду без колебаний

(украинский апостол) в постолах.

Кардіограма подальшої протестної реалізації Нарбута нестійка і химерна. Не тільки погані передчуття в «Алілуї», а й майже неприкриті оклики-притягання прийдешнього катаклізму: «Чим гірше, тим краще…» нелюб’язне розставання з Петербургом і повернення на немощений чернігівський ґрунт. Нарешті, прийняття згубного рішення на переломі 17-го року – інших, не згубних, кроків назустріч загальній катастрофі просто не існувало – сублімація благородно-наслідного бунтарського заряду в присягу лжеідей Інтернаціоналу.

Окликання «батько своїх» у віршах 20-го року свідчить про чи не повне зачорнення і особистісної, і родової карми:

Кто победителем из праха

Поднимется, скажи, закат?

И для кого чернеет плаха?..

…Ясновельможные молчат.

 

Или в другом опусе:

 

Пусть треснет под твоею шашкой

Шляхетский череп-скорлупа!

Вакханалія братовбивства дала неймовірно мало шансів Нарбуту, щоб залишитися в майбутньому, «за підсумками століття», «українським апостолом» і послушником російського вірша. Дивним чином йому вдалося залишитися – принаймні, на мій погляд і смак – і тим, і іншим. Мабуть, ескізом, начерком апостола і, напевно, одним з неслухняних послушників поезії. Він залишився самоцінним творчим явищем завдяки кращим віршам і 1910-х, і 1920-х років, всупереч усім людським слабкостям – ні, не знесиленого – «гетьманського нащадка», всупереч нелюдськості бісівської спокуси, що заполонила Русь. Не зник, заплативши за найжорстокішим рахунком за «вогнанность по рукоять» у свою епоху, за мутацію святого бунтарського духу в «гримучу доблесть» повапленних трун.

Ось ця намішаність у Нарбутові «різного і багато», його дворянство і мужицтво, шляхетство і більшовизм, що вмістилося разом в одну хвацько-гайдамацьку вдачу, – насторожують багатьох. І настільки ж багатьох дратує те, як часто розмашисто виламується він з канонів гармонії та естетики вірша. Чи не кожному з вгамованих філологів якимось боком своєї поліхромності та наденергетики Нарбут видається не зовсім своїм.

На ивах иволги горели

Жар-птицею иногородней —

писав на початку минулого століття двадцятиоднорічний провінціал, який нещодавно приїхав до столиці. І дійсно, Нарбут здійснився в результаті – і у вірші, і в біографії – зухвалим нестоличним птахом з іншого міста, що не клює зі столу. Не іволгою, звичайно, зовсім іншим – різко-співочим rаrа avis з яструбиним поглядом, підрубаним крилом, соколиними манерами. «Смерть летит, как кобчик пёстренький грозна…» – із його ж, нарбутівської, з степовим клекотом, пісні.

Це – реальність. Істотою з іншого міста здається Нарбут – напевно навіть іноземельно-іноземним – більшості, що є причетною до озвучення подій і надійно скріпляючою якусь важливу систему:

В Москве хохол, а в неньке-Украине

нездешний псалмопевец и москаль…

Не гріх і завершити строфу – гадаю, Володимир Нарбут не відмовив би в даному випадку в солідарності:

Аз есмъ! Аз на крыле ещё доныне,

не лизоблюд, не трезвенник, не враль.

Тож, коли називати речі своїми іменами, то слід відкрито сказати про переважне ігнорування явища Нарбута критичним бомондом протягом півтора десятків років, слідом за виходом тому «Віршів» 90-го року. Нітрохи не сумніваюся, однак, у тимчасовості цієї омани. Рідкісне особистісно- енергетичне наповнення зводу з двохсот з гаком віршів, які увійшли до книги, робить самозахист Володимира Нарбута самодостатнім.

Непідробний заряд нарбутівських текстів пристрастю і образністю – не лише яснооко-ліричний, а й багатозоро-історичний, – намагніченість його слів ґрунтовною міфологією, давньою і прадавньою пам’яттю, орнаментами фактури і фонетики прирікає поетична спадщина Нарбута на подальше проростання й розгалуження. Міг би підсумувати зовсім коротко, і не злякавшись двозначності, що кращі вірші Володимира Нарбута просякнуті кров’ю і молоком. Не сумніваюся, що для більш докладного аналізу десь, зовсім поруч, «грамотіє плем’я» нарбутознавців.

Було б справедливо, якби «відали» вони поета виходячи саме з його, нарбутівського, характеру і дару. Бо безперечні переваги поезії Нарбута з лишком перекривають ті справді чималі огріхи, які так охоче поспішають пред’явити йому недоброзичливці. Було б справедливо і мудро з боку літературної критики направити у бік Володимира Нарбута не лазерний промінь рафінованості і снобізму, а дружньо-м’яке світло й звук ну хоча б трьох воронезьких рядків Осипа Мандельштама, великого поета, який жодного разу не засумнівався у своїй пошані до Нарбута за майже три десятиліття їх дружби:

Не сравнивай: живущий несравним.

С каким-то ласковым испугом

Я соглашался с равенством равнин…

Поезія Володимира Нарбута для неупередженого співрозмовника, що відчуває слово, не вимагає спеціальних рекомендацій. Як і все справжнє, вона говорить і говоритиме сама за себе. Нарбута цінують сьогоднішні «смисловики» і «звуколюби». Дасть Бог, буде в нього читач і завтра. Якщо, звичайно, не «зникнуть як клас» люди поезії – читачі та письменники – не загине саме слово, звернене до кращого в людині … «Зникнення літератури (в її «високому» сенсі й статусі) не є, по суті, нічим неможливим і трагічним…», – меланхолійно філософствує Д. Прігов, прогулюючись зі своїм полохливим догом чи то по Абрамцеву, чи то по Швейцарії. Адже вимерли ж у соціальному «сенсі й статусі» колись незамінні бойові коні!

Не хочеться вірити в настільки болюче й ущербне прогнозування, в торжество самовдоволеної ринкової зими. Та й не віриться, не віриться навіть зараз, на похмурому початку третього тисячоліття, адже варто хоча б почути живий і магнетичний голос російського поета і «чернігівського князя» Володимира Нарбута з уже далекої весни минулого тисячоліття:

…Благословение тебе, апрель.

Тебе, небес козлёнок молодой!