Глибока борозна на ниві Слова…

— А я без літ… — Стверджував колись з нагоди власного дня народження видатний український поет Степан Сапеляк. Тепер ці слова сприймаються в іншому контексті — земне життя мистця завершилось понад три роки тому (1 лютого 2012 року), натомість його полум’яна поезія, а разом із нею і талановита публіцистика, лунають дедалі гучніше. Гідним вшануванням світлої пам’яті поета стала виставка «Страсті по любові», відкрита саме на день його народження (26 березня) у Виставковій залі Харківського художнього музею.

 Час — категорія підступна. Здається, ніби все це сталося зовсім недавно. Був лютий 1987 року. Чималий гурт харків’ян прибув тоді до Києва на святкування сторіччя Леся Курбаса. Пройшла наукова конференція у столичному Будинку актора, відбулися урочистості в театрі імені Лесі Українки… А на завершення — поетичний вечір у Київському молодіжному театрі.

Лунали хороші, але якісь надто вже звичні вірші. І раптом на сцену стрімко вийшов молодий чоловік з романтичною зовнішністю — густе, ледь кучеряве волосся хвилями падало на плечі — і почав читати. У залі майже миттєво запанувала абсолютна тиша, бо всі раптом зрозуміли — нічого подібного вони ще не чули:

Ми знов не ми. Не наші ніч і день.

Не наші мальви. Ржа перед очима.

І гетьманська хода. Невольником іде.

Вся в темноті. Без шаблі і Вітчизни.

Таку назву — «Без шаблі і Вітчизни» — дістане потім одна із книжок Степана Сапеляка. А тоді шанувальники поезії вимагали від нього все нових і нових віршів, можливо, побоюючись підсвідомо, що подібного вечора в їхньому житті більше не буде. На щастя, перший публічний виступ не перетворився для поета на останній. Суспільно-політична ситуація змінювалася напрочуд швидко і аж ніяк не користь консервативних сил. Ім’я Сапеляка з’являлося дедалі частіше, спочатку — в часописах, а потім — і на обкладинках його власних поетичних збірок. Нарешті (це відбулося 1993 року) він став лавреатом Шевченківської премії. І зараз важко повірити, що за Степановими плечима залишилися довгі роки поневірянь у брежнєвських концтаборах, на засланні, жорстокі переслідування «єдино за слово своє».

Усе міняється із плином часу. Дещо іншою стала згодом і поезія Степана Сапеляка. Ні, її не можна назвати оптимістичною у звичному розумінні цього слова. Але завжди присутня в ній туга видається дещо світлішою:

Вечірній оксамит — зорі Твоєї мить.

Келішечки з вином і красні матіоли…

Як хочеться мовчать, коли свіча горить,

Як хочеться любить, як не любив ніколи…

Попри загальне визнання, що зовсім не вплинуло на спосіб життя поета та його родини, Степан (як і раніше) дуже стримано ставився до своїх ювілейних дат:

 Мій день народження. А я без літ.

По миру йду помазаником Божим.

 Не лише фахівці-мистецтвознавці, а й чимало шанувальників українського красного письменства, обізнаних із сучасним живописом, звернули увагу на внутрішню спорідненість Степанових творів із роботами знаного харківського художника Віктора Гонтарова. Різними шляхами, вдаючись до властивих кожному із них виражальних засобів, обидва мистці прийшли до створення багато в чому подібних між собою художніх образів. Взаємна близькість метафоричного ряду поезій Сапеляка й картин Гонтарова зробили ці картини (разом із графічними роботами славетного Івана Остафійчука) чи не найкращими ілюстраціями до книг поета. А щире захоплення Степана малярством (взагалі, образотворчим мистецтвом) знайшло відбиток у цілій низці його публікацій, зокрема, — в авторитетних спеціальних виданнях.

Не варто квапитися з пошуками витоків поезії Степана Сапеляка. Вичерпну відповідь дадуть згодом монографічні дослідження його творчості, а в пам’яті сучасників мистця зберігаються свідчення дивовижної працьовитості, фундаментальної обізнаності поета в царині красного письменства, образотворчого і театрального мистецтва, приклади суворої та безкомпромісної вимогливості до самого себе. А от чимала родинна книгозбірня завжди була для нього незамінним знаряддям плідної творчої праці. Він повсякчас звертався до поетичного спадку Євгена Маланюка, Володимира Свідзінського, Олега Ольжича, Олени Теліги… Скромна збірка поезій Маланюка, видана на початку 90-х років минулого століття у Львові, відтоді практично незмінно перебувала на робочому столі мого друга. Проте, в його віршах ми не знаходимо жодних ознак прямого чи опосередкованого наслідування будь-кого з відомих поетів. Він творив свій неповторний художній всесвіт!

 У Степановій особистості завжди поєднувалися рідкісна толерантність у ставленні до людей з іншим світобаченням із непохитною та послідовною відданістю своїм власним світоглядним засадам. Близький для мене приклад — наша багаторічна дружба, що не була затьмарена деякою відмінністю поглядів на дуже важливі речі. Усе поетове життя — шлях невпинного духовного поступу. Йдеться не лише про самоосвіту, повсякчасне накопичення знань стосовно світу, людини, мистецтва, а й про те, що годилося б назвати такою собі «тугою за досконалістю»…

А хіба можна забути його щирі поради авторові цих рядків? Жодних компромісів, коли йдеться про майстерність віршування, — справжня поезія потребує не менше сумлінної копіткої роботи, ніж Богом дарованого таланту! Так склалося, що я не зізнався другові (завжди шкодуватиму про це) стосовно одного свого невеличкого й надзвичайно простого вірша: він був написаний з думкою про нього, Степана Сапеляка, та його дружну родину. Ось цей вірш:

Пора — сумна й щаслива

Давно минула літа середина,

Так проминає й полудень життя:

Радієш, коли добре все в родині,

Хоч десь попереду — шляхи без вороття.

Але з того не варто сумувати —

Глибока борозна вже за тобою є,

Пишається сивенька сином мати,

І діточок твоїх геть кожен впізнає…

Дарунки щедрі нам приготували

Чарівне літо й ворожбитка-доля:

Від літечка — серпневі карнавали,

Від доленьки — безмежна в серці воля!..

Стосовно ж щойно відкритої виставки, то до її експозиції ввійшли понад сорок творів живопису, графіки й декоративного мистецтва з колекції Харківського художнього музею та приватних збірок, а також примірники книжок і окремих прижиттєвих публікацій Степана Сапеляка. Особливо слід відзначити роботи згадуваного вже Віктора Гонтарова та Валерія Бондаря — вірних (і не лише творчих) Степанових побратимів — та кілька творів, які було виконано спеціально для виставки.

Справді незабутньою подією стало відкриття експозиції, оскільки то був рідкісний випадок, коли зібралися разом харківські літератори та художники, котрих об’єднала світла пам’ять про Степана. Втім, аби скласти власне уявлення про виставку, її варто відвідати, а таку можливість матимемо, сподіваємось, і далі, бо вже обговорюється слушна пропозиція — зробити напрочуд вдалу музейну експозицію, присвячену нашому славетному краянинові, постійною.

Петро Джерелянський    

Світлини Ірини ДЕРКАЧ