• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Петро Джерелянський. Шевченківська енциклопедія професора Ушкалова
Відпочинок письменників →

Олександра Ковальова. Можна й справді проміння вдихати

Опубліковано в 9 Тра, 2015 Прокоментуй! 1 545 переглядів

   (Рецензія на книжку Віктора Тимченка «Земля і небо наяву», Харків: Крок, 2015)

 тимченко

         Ява, вона у кожного своя, як і уява. Ми дивимося на одне й те саме, а бачимо різне. Корінь різнобачення не лише в нас, недосконалих та непослідовних, він не в меншій мірі присутній і в самій яві.

«Земля і небо наяву» – нова книга патріарха харківського поетичного цеху Віктора Тимченка. Назва дуже промовиста. У ній і етико-естетична позиція ліричного героя, і мужня спромога бачити світ таким, яким він є. А ще тут багато, дуже багато простої людської любові до життя.  Вибудувати власне життя як храм – то непроста робота. Ось воно – ключове слово: «робота». Слово начебто досить приземлене, надміру прозаїчне, але скільки нових смислів відкривається в ньому, наприклад,  у такому контексті:

І будуть тверді мозолі

Творити, як пісню, роботу.

Й краплинами щедрого поту

Окупиться щедрість землі.

(«Дерева, неначе сліпі»)

По-перше, сам епітет «тверді» набуває вагомої концептуальної напруги у поєднанні із, здавалося б, надміру затертим образом: «мозолі». «Мозолі» – то одне, а «тверді мозолі» – то вже щось зовсім інше, глибше, знаковіше. Це позиція людини, для якої робота  –  щасливий шанс творити світ і своє життя в ньому.

Чим приваблює поезія Віктора Тимченка? Передусім справжністю і щирістю. А ще тією простотою, яка є даром Божим і свідченням непомильного окоміру мудрої людини.

Приваблює юнацька свіжість вражень і юнацьке горіння душі у прагненні зберегти цей світ і все, що живій душі дороге в цьому світі.

Туманом, немовби журбою повиті,

Мовчать очерети. Мовчать неспроста.

Немає такого комп’ютера в світі,

Щоб все пам’ятав, що вода пам’ята.

Втікає, втікає по всіх виднокругах.

Якщо не устигнем отямитись в строк,

Чи хтось залишиться із нас недолугих,

Щоб жадібно випить останній ковток?

(«Живу я над Лопанню, виріс на Удах»)

Найсильнішою частиною книги, як на мій погляд, є цикл із семи віршів, присвячений дружині, котрої, на жаль, вже немає серед живих, але присутність якої не просто надихає ліричного героя, а творить якесь диво – вона дає відчути всеприсутність різних світів: видимого і невидимого, яви та уяви, буття та небуття. Вона дає відчуття того, що в людському серці завжди є тим, що не вмирає. Це за умови вміння любити і жити любов’ю.

У віршах цього циклу щонайвиразніше проступають основні ознаки поетичної стилістики автора: сповідальність, автобіографічність, простота і точність слова, переконливість етико-естетичного виміру, суголосся світогляду ліричного героя та його вчинків, достовірність того, що літературознавці називають «ландшафтом ліричної душі».

Тут кожен вірш – це окремий епізод із життєвої напруженої драми, це та канва, по якій нитка долі позначає життєвий шлях. Як ілюстрацію до цього циклу використано напрочуд вдалу фотографію дружини поета. Жінка вже в літньому віці. Вона кудись поспішала та нараз притишила крок, бо побачила нас із вами. Зупинилася і дивиться очима вчительки. Лише в природжених учителів буває такий погляд: водночас і привітний, і вимогливий. А ще в цих лагідних очах зачаїлася усмішка: шанс дається усім, ідіть, пробуйте, будьте зразковими у всіх змаганнях життя. Дивишся і розумієш: ця жінка справжня. Вона не вагається вхопити своє щастя обома руками, яким би воно не було важким, яким би трагізмом не було позначене. Бо її зряче серце їй підказало: це і є твоє щастя – любити сліпого поета.

Хоч тоді і не було одвіту –

Скільки радості й жури гряде.

У своє прийдешнє йшло по світу

Не наосліп щастя молоде.

(«Всі чкурнули хто куди із дому»)

Другий вірш із цього циклу хотілося б зацитувати повністю. Це  той випадок, коли на музичному інструменті раптом одна струна починає звучати так, що душа завмирає від страху: а що як обірветься?

Не стало в мене другого крила,

Бо доля зайнялася ділом звичним:

У потойбічний вирій понесла

Й лишила там за видноколом вічним.

А небу й часові немає меж.

І хоч душа заобрійне відкрила,

З одним крилом хіба що підстрибнеш.

От я й підстрибую – лелека однокрилий.

(«Не стало в мене другого крила»)

Поет вживає звичайні слова, веде мову про буденні речі, але ота всеприсутність світів не дає нам забути про високість, віщу високість почуттів і вчинків, силу того, що не вмирає.

Ні, то не промисли всевишні.

То просто в сонця на очах

Без тебе усихають вишні,

Город спустошений зачах.

(«Ні, то не промисли всевишні»)

У книзі густо переплітаються минуле і сучасне. Не випадково у невеликого за обсягом вірша з’являється, здавалося б, несподівана назва «Новела». Дійсно, на такій основі міг постати і прозовий твір, але поет майстерно втискує в короткий вірш трагічний сюжет про сліпого кларнетиста, котрий відмовився тішити своєю грою німецьких окупантів, і був застрелений німецьким патрулем на вулиці Харкова. Спогади про ту війну перегукуються із роздумами про цю нову війну на теренах України. Є речі, котрі не минають, не забуваються, бо навіть простити можна все, але пам’ять людська, вона непідсудна, у неї свої закони:

І доморощені, і зайди

Даремно ждуть, що вийде строк.

Все, що боліло, завжди знайде

І рідну душу, й свій куток.

(«Ну, не хлоп’я – стрючинка перцю»)

Віктора Тимченка можна з повним правом назвати поетом соціальної тематики. Вона відчутна ледь не в усіх розділах книги, особливо помітні соціальні акценти в розділах «Червоний куток», «Тиша трави», «Тихий вогник». Найвиразніше і найгостріше соціальна тема проступає у віршах-спогадах про дитинство. Тут вагому роль часто відіграє якась окрема деталь, вдало вихоплена із виру забуття-небуття.  Пам’ять свідчить: душа поета прагне відновити світову гармонію, досягти торжества справедливості хоча б ось так –  через слово-спогад.  Поет прагне небайдужим словом достукатися до людської совісті, розбудити її. Бо одна річ повторювати ті чи інші агітки, політичні мантри на новий чи старий лад, а інша річ – говорити мовою серця:

Ми шкутильгаємо по черзі

Прямцем до фінішу свого.

І навіть ходимо до храмів,

Хоч як поважчав кожен крок.

Замість «наркомівських ста грамів»

Аби повітря хоч ковток.

І ниє, ох, як ниє серце!

Бо знов задимлена земля,

І світ на «контру» і на себе

Знов божевілля поділя.

(«Не розбирались, саме котру»)

Однією з найпереконливіших ознак справжності поезії є відчуття голосу поета. Це,  коли при читанні вірша, просто-таки на фізичному рівні тобі вчувається живий голос автора.  Якби ти не тримав у руках книгу (до речі, дуже гарну, ошатно оформлену, з добре продуманою структурою розділів та циклів), так от, якби всього цього не було, а був лише анонімний папірець з поетичними текстами, то цей голос автора все одно б звучав і ти б знав: це Віктор Петрович, це його м’яка, прониклива інтонація, це його довірливе і таке щире слово:

Я себе відчуваю свічкою.

Сподівання, як світ, старе:

Може, хтось, за доброю звичкою

Затверділі краплі збере.

Може, подих тепла уловить,

Хоч на мить відчує мене.

І моє запізніле слово

Тихим вогником спалахне.

(«Я себе відчуваю свічкою»)

Останній розділ книги – «Караван». Провідна думка цього розділу – тяглість традицій, дорога крізь вічність, спадкоємність. Хто ми в цьому вічному каравані? Чиї онуки та правнуки? Що ми отримали у спадок, що залишимо після себе?

Ми – караван. Спрадавна і понині.

І хоч усі ніяк не верблюди,

У кожного в душі, а не на спині

Є власний горб – усюди і завжди.

(«Ми – караван. Спрадавна і понині»)

Прочитавши цю мудру і водночас дуже теплу і втішну книгу до кінця, думаєш: як добре було б, якби її прочитало якомога більше людей. Вони б прочитали не просто книгу, а відкриту людську душу, багату на добро, щирість, душу,  що увібрала в себе найбагатший із усіх скарбів світу – вміння любити людей і світ.

Повернуся лицем і вдихну.

Бо не вигадка це й не загадка.

Бо у тихий у вранішний час,

Як замреш біля рідної хати,

А на серці ні зла, ні образ,

Можна й справді проміння вдихати.

(«Буде казка. Я знаю про це.»)

Віктор Тимченко , Ковальова

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Журнал «Харків. Lit» – продовжений політ
  • Пісня в юрті від «спартанця»
  • Майї Львович – 90!
  • Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”
  • «Буковинський журнал» підтримує Харків
  • “Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової
  • Премія імені М.Чабанівського 2023

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк