Олександра Ковальова. Можна й справді проміння вдихати

   (Рецензія на книжку Віктора Тимченка «Земля і небо наяву», Харків: Крок, 2015)

 

         Ява, вона у кожного своя, як і уява. Ми дивимося на одне й те саме, а бачимо різне. Корінь різнобачення не лише в нас, недосконалих та непослідовних, він не в меншій мірі присутній і в самій яві.

«Земля і небо наяву» – нова книга патріарха харківського поетичного цеху Віктора Тимченка. Назва дуже промовиста. У ній і етико-естетична позиція ліричного героя, і мужня спромога бачити світ таким, яким він є. А ще тут багато, дуже багато простої людської любові до життя.  Вибудувати власне життя як храм – то непроста робота. Ось воно – ключове слово: «робота». Слово начебто досить приземлене, надміру прозаїчне, але скільки нових смислів відкривається в ньому, наприклад,  у такому контексті:

І будуть тверді мозолі

Творити, як пісню, роботу.

Й краплинами щедрого поту

Окупиться щедрість землі.

(«Дерева, неначе сліпі»)

По-перше, сам епітет «тверді» набуває вагомої концептуальної напруги у поєднанні із, здавалося б, надміру затертим образом: «мозолі». «Мозолі» – то одне, а «тверді мозолі» – то вже щось зовсім інше, глибше, знаковіше. Це позиція людини, для якої робота  –  щасливий шанс творити світ і своє життя в ньому.

Чим приваблює поезія Віктора Тимченка? Передусім справжністю і щирістю. А ще тією простотою, яка є даром Божим і свідченням непомильного окоміру мудрої людини.

Приваблює юнацька свіжість вражень і юнацьке горіння душі у прагненні зберегти цей світ і все, що живій душі дороге в цьому світі.

Туманом, немовби журбою повиті,

Мовчать очерети. Мовчать неспроста.

Немає такого комп’ютера в світі,

Щоб все пам’ятав, що вода пам’ята.

Втікає, втікає по всіх виднокругах.

Якщо не устигнем отямитись в строк,

Чи хтось залишиться із нас недолугих,

Щоб жадібно випить останній ковток?

(«Живу я над Лопанню, виріс на Удах»)

Найсильнішою частиною книги, як на мій погляд, є цикл із семи віршів, присвячений дружині, котрої, на жаль, вже немає серед живих, але присутність якої не просто надихає ліричного героя, а творить якесь диво – вона дає відчути всеприсутність різних світів: видимого і невидимого, яви та уяви, буття та небуття. Вона дає відчуття того, що в людському серці завжди є тим, що не вмирає. Це за умови вміння любити і жити любов’ю.

У віршах цього циклу щонайвиразніше проступають основні ознаки поетичної стилістики автора: сповідальність, автобіографічність, простота і точність слова, переконливість етико-естетичного виміру, суголосся світогляду ліричного героя та його вчинків, достовірність того, що літературознавці називають «ландшафтом ліричної душі».

Тут кожен вірш – це окремий епізод із життєвої напруженої драми, це та канва, по якій нитка долі позначає життєвий шлях. Як ілюстрацію до цього циклу використано напрочуд вдалу фотографію дружини поета. Жінка вже в літньому віці. Вона кудись поспішала та нараз притишила крок, бо побачила нас із вами. Зупинилася і дивиться очима вчительки. Лише в природжених учителів буває такий погляд: водночас і привітний, і вимогливий. А ще в цих лагідних очах зачаїлася усмішка: шанс дається усім, ідіть, пробуйте, будьте зразковими у всіх змаганнях життя. Дивишся і розумієш: ця жінка справжня. Вона не вагається вхопити своє щастя обома руками, яким би воно не було важким, яким би трагізмом не було позначене. Бо її зряче серце їй підказало: це і є твоє щастя – любити сліпого поета.

Хоч тоді і не було одвіту –

Скільки радості й жури гряде.

У своє прийдешнє йшло по світу

Не наосліп щастя молоде.

(«Всі чкурнули хто куди із дому»)

Другий вірш із цього циклу хотілося б зацитувати повністю. Це  той випадок, коли на музичному інструменті раптом одна струна починає звучати так, що душа завмирає від страху: а що як обірветься?

Не стало в мене другого крила,

Бо доля зайнялася ділом звичним:

У потойбічний вирій понесла

Й лишила там за видноколом вічним.

А небу й часові немає меж.

І хоч душа заобрійне відкрила,

З одним крилом хіба що підстрибнеш.

От я й підстрибую – лелека однокрилий.

(«Не стало в мене другого крила»)

Поет вживає звичайні слова, веде мову про буденні речі, але ота всеприсутність світів не дає нам забути про високість, віщу високість почуттів і вчинків, силу того, що не вмирає.

Ні, то не промисли всевишні.

То просто в сонця на очах

Без тебе усихають вишні,

Город спустошений зачах.

(«Ні, то не промисли всевишні»)

У книзі густо переплітаються минуле і сучасне. Не випадково у невеликого за обсягом вірша з’являється, здавалося б, несподівана назва «Новела». Дійсно, на такій основі міг постати і прозовий твір, але поет майстерно втискує в короткий вірш трагічний сюжет про сліпого кларнетиста, котрий відмовився тішити своєю грою німецьких окупантів, і був застрелений німецьким патрулем на вулиці Харкова. Спогади про ту війну перегукуються із роздумами про цю нову війну на теренах України. Є речі, котрі не минають, не забуваються, бо навіть простити можна все, але пам’ять людська, вона непідсудна, у неї свої закони:

І доморощені, і зайди

Даремно ждуть, що вийде строк.

Все, що боліло, завжди знайде

І рідну душу, й свій куток.

(«Ну, не хлоп’я – стрючинка перцю»)

Віктора Тимченка можна з повним правом назвати поетом соціальної тематики. Вона відчутна ледь не в усіх розділах книги, особливо помітні соціальні акценти в розділах «Червоний куток», «Тиша трави», «Тихий вогник». Найвиразніше і найгостріше соціальна тема проступає у віршах-спогадах про дитинство. Тут вагому роль часто відіграє якась окрема деталь, вдало вихоплена із виру забуття-небуття.  Пам’ять свідчить: душа поета прагне відновити світову гармонію, досягти торжества справедливості хоча б ось так –  через слово-спогад.  Поет прагне небайдужим словом достукатися до людської совісті, розбудити її. Бо одна річ повторювати ті чи інші агітки, політичні мантри на новий чи старий лад, а інша річ – говорити мовою серця:

Ми шкутильгаємо по черзі

Прямцем до фінішу свого.

І навіть ходимо до храмів,

Хоч як поважчав кожен крок.

Замість «наркомівських ста грамів»

Аби повітря хоч ковток.

І ниє, ох, як ниє серце!

Бо знов задимлена земля,

І світ на «контру» і на себе

Знов божевілля поділя.

(«Не розбирались, саме котру»)

Однією з найпереконливіших ознак справжності поезії є відчуття голосу поета. Це,  коли при читанні вірша, просто-таки на фізичному рівні тобі вчувається живий голос автора.  Якби ти не тримав у руках книгу (до речі, дуже гарну, ошатно оформлену, з добре продуманою структурою розділів та циклів), так от, якби всього цього не було, а був лише анонімний папірець з поетичними текстами, то цей голос автора все одно б звучав і ти б знав: це Віктор Петрович, це його м’яка, прониклива інтонація, це його довірливе і таке щире слово:

Я себе відчуваю свічкою.

Сподівання, як світ, старе:

Може, хтось, за доброю звичкою

Затверділі краплі збере.

Може, подих тепла уловить,

Хоч на мить відчує мене.

І моє запізніле слово

Тихим вогником спалахне.

(«Я себе відчуваю свічкою»)

Останній розділ книги – «Караван». Провідна думка цього розділу – тяглість традицій, дорога крізь вічність, спадкоємність. Хто ми в цьому вічному каравані? Чиї онуки та правнуки? Що ми отримали у спадок, що залишимо після себе?

Ми – караван. Спрадавна і понині.

І хоч усі ніяк не верблюди,

У кожного в душі, а не на спині

Є власний горб – усюди і завжди.

(«Ми – караван. Спрадавна і понині»)

Прочитавши цю мудру і водночас дуже теплу і втішну книгу до кінця, думаєш: як добре було б, якби її прочитало якомога більше людей. Вони б прочитали не просто книгу, а відкриту людську душу, багату на добро, щирість, душу,  що увібрала в себе найбагатший із усіх скарбів світу – вміння любити людей і світ.

Повернуся лицем і вдихну.

Бо не вигадка це й не загадка.

Бо у тихий у вранішний час,

Як замреш біля рідної хати,

А на серці ні зла, ні образ,

Можна й справді проміння вдихати.

(«Буде казка. Я знаю про це.»)