Олександра Ковальова. Голос горлиці. Світлій пам’яті Майї Львович (23.04.1933-13.07.2015)

Кажуть, що під дощ горлиці віщують людські долі. А ще кажуть, що під шемріт дощу легше прокладаються стежки поміж світами, видимими і невидимими, цими і тими…

Я стою під Жихарськими соснами край Жихарського лісу, а думаю про інший ліс – Кароліщевицький, той, що в далекій Білорусі.

                            Каролищевицький ліс

                            Першим променем проріс.

                            На Лосинім серед лоз виріс лось.

                            Світлом сонячним проріс

                            Каролищевицький ліс.

                            Проснувсь.

                            І Алесь на ліс увесь:

                            – Добрай раніцы! – А десь –

                            Озивається здаля: – Хрусь-хрусь! –

                            Відгукається: – Шелесь! –

                            Добрай раніцы, Алесь!

                                   Добрай раніцы, зямля Бєларусь!

         Так писала Майя Львович про любі її серцю білоруські краєвиди, про місця, де вона проводила в молоді роки багато часу разом із своїми дорогими друзями – білоруськими поетами, котрих перекладала, творчість яких добре знала і цінувала. Перераховувати їх – то вийде довгий список, куди ввійдуть ледь не всі білоруські поети, давні і сучасні.

Я думаю про чисту людську душу, котра щойно покинула цей світ. Мить прощання. З  ким  ми прощаємося  в цю останню мить? Де вона тепер, душа поета на ім’я Майя Львович? Де вона в цю мить, коли земний шлях скінчився? Душа, котра невтомно прагнула вищих інтересів, котра жила цінностями трьох культур – української, білоруської, гебрейської? Душа, котра не шкодувала ні сил, ні часу для того, щоб ці цінності примножувати? Яким був земний шлях цієї душі?

Ось лише окремі уривки з біографії поетеси:

Батьки її походять із Білорусі. Єврейська родина, раніше ідишмовна, згодом російськомовна, але водночас  із невтраченим білоруським корінням. Про білоруських євреїв відомий мовознавець Я.Станкевич писав, що емігрувавши до Великого князівства Литовського зі сходу, вони засвоїли старобілоруську мову як свою мову культури, побуту і навіть релігії, від них лишилися старі переклади священних книг. У сім’ї  М. Львович білоруською мовою як мовою побуту не користувались, але:

                            Моя маці слова «теперь»

                            з мяккім т, з цьвёрдым р

                            вымавляе, хоць дауно ж

                            каля ног хлюпацеу Сож,

                            хоць плыве тут рака іншая,

                            хоць у маці дачка – украінская.

Десь по забутій стежині в багатій уяві авторки незмінно їде її єврейський предок – «балагола»:

                   Балагола, пане возу.

                   Ты бааль, калі папросту,

                   Пан – бааль, а воз – агола,

                   Пане возу, балагола.

                   Едзеш позна, едзеш рана,

                   Едзеш лукамі й барамі,

                   Каля поля каля лесу,

                   І спяваеш па-габрэйску,

                   Па-украінску й беларуску.

                   На тры мовы азавуцца,

                   Адгукнуцца на тры песны

                   Тут, удома, на Палессі.

 

Сама Майя Львович народилася в сонячній веселій Одесі. Отже, з місцем народження їй пощастило. Не пощастило з датою: страшна весна 33-го.  А далі строкатий алфавіт географічних назв, котрі в тій чи іншій мірі пов’язані з біографією поетеси:

Алза, Актюбинська область, Ашмянка, Бєларусь, Берестейщина, Гомель, Каролішчавіці, Казахстан, Одеса, Харків і т. д. … З цього непростого килиму долі можна вичитати багато: білорусько-гебрейське коріння, досвід дитини, що пережила важкі роки евакуації в далекому Казахстані, де втратила молодшу сестру.   У нашій історії все непросто:

                   * * *

Іду я на прощу

Простити прошу я

За те, що народилася

Тридцять третього року,

За те, що принесла радість

Моїй мамі і тату.

Не знаю, що помирають

У селах малята.

Іду я на прощу,

Іду до вкраїнського я

Народу.

26.11.12

         Навернення до української мови. Обрання фаху як переплетіння внутрішньої та зовнішньої біографій. Для Майї Львович змагання за фах стало викликом її  долі. Ось як про це розповідає сама авторка: «По закінченні середньої школи подала заяву на філфак університету. Це був 1951 рік.  Мене не прийняли, і причиною була національність.  Прийняли на німецьке відділення факультету іноземних мов ХДУ. Я навчалася там. Але до Сталіна пішов мій лист. І наприкінці 1952 року я дістала з Москви копію вказівки ЦК: «При наличии вак. мест принять». За півроку моя мати домоглася того, що вакантне місце знайшлося.»

Боротьба за право усе своє життя займатися українською мовою коштувало нашій авторці здоров’я. Так уже влаштовано  цей світ, що є мови затишні і престижні, а є незатишні і непрестижні. Кожен обирає те, до чого лежить його душа. Кожен платить за свою любов, як може. Для Майї Львович це три любові: українська, гебрейська, білоруська:

                            Душа — гебрейська, бєларуська

                            І українська. І людська.

                            Ви не діліть її.

         Свій творчий шлях Майя Львович починала як перекладачка. Підтримка Г.Кочура багато важила для неї в моральному плані, але не в реальному житті, і аж ніяк – у пошуках роботи в харківських видавництвах. Її мови-джерела це німецька, чеська, польська, сербська, російська, бєларуська, ідиш. Найбільше все ж перекладала бєларуських авторів: прозу Я.Бриля, У.Колесника, А.Адамовича, переклала ледь не всю бєларуську поезію, починаючи від Янки Купали та Максима Богдановича до своїх наймолодших сучасників.

А я це я, це я, не інший.

Свій шлях, свій лет.

Я бєлоруський і вкраїнський

Поет.

І Бєларусь, і Україна

Мої.
І тут, і там дочка я рідна,
Я у сім’ї.

Як двох дітей матуся має,

Так має це дитя дві мами.

22.07.08

Відомий білоруський поет Максим Танк благословив її саме як білоруського поета. Як білоруського поета Майю Львович прийняли до білоруської СП. Отже, Майя Львович одночасно  була і лишається членом української і білоруської СП. І більшість її книг з’являлися і, безумовно, будуть з’являтися друком відразу двома мовами: українською і білоруською.

У кімнаті, де жила поетеса,  полиці вгинаються від книг.  Здебільшого це книги білоруською мовою. Хто їх читатиме в Харкові?  Такі читачі, безумовно, є, вони повинні відгукнутися.  А ще  поетеса працювала над словниками, лишилися великі набутки. А ще лишився великий багатий архів.  А ще рукописи нових книг…

Для Харкова Майя Львович – знакова постать.  У час, коли слава і неслава  уже мало чим відрізняється одна від одної, коли для багатьох авторів головне – піар, а  мораль, репутація – то вже якісь рудименти чогось віджитого та забутого, у такий хисткий та непевний час тихий совісний, самозаглиблений голос  українсько-білоруськомовної харків’янки набуває особливого звучання:

* * *

Вісім, вісім десятків.

А квітне душа все.

Осінь, а не згасає

Мелодія щастя.

        Так писала Майя Львович у своїй останній книзі, котра вийшла друком цього року, і котру авторка ще встигла потримати в руках і прочитати, доки важка хвороба не забрала останні сили. Її голос, як голос віщої горлиці, звучать у наших серцях, даруючи нам чисті, тихі мелодії.