О. Ковальова. Відгомін розчахнутого світу (рецензія на книгу Валентини Овод)

«У розчахнутому світі» – так називається нова книга прози Валентини Овод.  Як підзаголовок іде перелік жанрів, з котрими читач має зіткнутися в книзі.  Це, очевидно, просто загальне означення, а читач має сам відгадати, що саме він читає: новелу чи оповідання. Надто все це жанрове розмаїття розмите, це скоріше своєрідний ребус для читача. З етюдами простіше, а от знайти критерії поділу на оповідання та новели навряд чи  наразі можливо, і навряд чи в цьому є нагальна потреба.

Процес читання цілком захоплює  твою читацьку увагу, вона повністю прикута до змісту, до розгортання сюжетів, сприйняття та осмислення психологічних деталей, до самої нарації, такої невимушеної і позірно невигадливої, що, здається, маєш справу не з художнім твором, а з явищем природи.  Однак, в літературі, як і в інших видах мистецтва, природність та позірна простота – то передусім є свідченням майстерності автора та його граничної щирості.  Адже саме щира сповідь лежить в основі кожного твору.

Майже всі оповідання книги написано від третьої особи, але  скрізь і повсюди переважає голос автора.  Вміло розставлені автором акценти направляють потік мови найпрямішою дорогою – через усі пороги, через стрімкі часом надто несподівані повороти до головного – до розв’язки, яка визначає долю кожного героя.

Яка ж часова перспектива цієї динамічної, драматично-напруженої на рації? Це окрема розмова. Час оповіді охоплює період від 1965-го до 2015-го років. Півстоліття! За цей період змінилося кілька означень соціалістичної та постсоціалістичної дійсності (хрущовська відлига, брежнєвський застій, соціалізм з людським обличчям, горбачовська перебудова, здобуття українцями незалежності, піратські 90-і, два майдани, гібридна війна, у якій продовжують гинути саможертовні патріоти і завдяки якій все ті ж олігархи  перекраюють світ наново).

Композиційно виграшною видається рамочна конструкція, завдяки чому між початком та кінцем книги напинається своєрідна високовольтна дуга, напинається потужне силове поле, без якого багато інших акцентів просто загубилися б у загальному потоці ( друге оповідання від початку: «Дві матері» та два прикінцеві: «Все більш менш», «У розчахнутому світі»).

«Дві матері» – таку назву мала перша книги прози Валентини Овод, котра вийшла друком за часів горбачовської перебудови у вже такому далекому 1987-му році. Саме ж оповідання «Дві матері» вперше було оприлюднене в 1965-му році. У ньому знаходить своє відображення типова для 60-х років спроба осмислити досвід та наслідки війни. Дві жінки колись у свої молоді роки були суперницями. Саме цим настроєм суперництва пронизане все в їхньому нелегкому житті.  Одна (Лазуриха) мала щасливе заміжжя, у якому народила сина – втіху і горе  усього її життя. Інша (Ганна) змушена була вийти заміж за нелюба у далеке село. Але і в неї була втіха – улюблений син, який загинув на війні, як і син Лазурихи.  На старості Ганна повернулася в рідне село і з заздрістю помічає, як її суперниця ходить кудись із квітами. Куди? Мабуть, що до могили сина. Отже, вона має хоча б рідну могилу у цьому страшному світі!  Важкий клубок непростих подій авторці вдається викласти в одному абзаці:

«В усьому за мене щасливіша Лазуриха… Удвох одного любили, та він уподобав Лазуриху. Довелося в друге село за нелюба заміж віддатися. Син, щоправда прип’яв радістю до життя. А війна проклятуща згубила його. Ждала-дожидала, та й зневірилась. Оце на старості літ повернулася до свого села, до рідного обійстя. Помирати… А Лазуриха ще потроху тупає… Казала сусідка, в неї теж горе: сина вбито. Але, мабуть, могила на сільському цвинтарі, бо не раз бачила, як іде повз двір із квітами. Й то розрада. Поплаче, поговорить із ним». (с.9)

Отже, маємо двох жінок: одну – «щасливу» (Лазуриху), іншу таки зовсім нещасливу (Ганну). Авторка в коротенькому оповіданні (жодного зайвого слова!)  розгортає трагедію вселенського масштабу. Тоненьку-тоненьку струну тут нап’ято так туго, що вона не може не обірватися. Вона й обривається – прямісінько в серці читача.  Нещаслива Ганна заздрить «щасливій» Ларузисі, бо та має десь поряд могилу сина, до якої може ледь не щодня навідуватися, приносити квіти, може над нею сісти і поплакати, хоча б на такий лад позбутися своєї самотності. Нещаслива Ганна навіть такої могили не має. Щоб врятувати власну душу, старенька вирішує носити квіти до могили невідомого солдата, котру війна залишила після себе за селом. Ось тут і зустрічаються дві жінки-суперниці. Коротко, стисло, кожне слово б’є навідліг:

«Не зогледілась, як підійшла до могили, викладеної плитами. У світло-бузкових сутінках одразу помітила похилену постать. Коли роздивилася, вертати було пізно. Жінка підвела голову, і Ганна зустрілася зі скорботними очима Лазурихи.» (с.10)

Перед спільною бідою, перед небезпекою, що загрожує людській душі, самій долі людського роду немає місця для егоїзму, зникає почуття суперництва, заздрості, усього того, що здрібнює людину.

Авторка ставить останню крапку у цьому двобою жінок тривалістю в ціле людське життя. Такий нещадний фінал цієї дуже сумної історії. Двох осиротілих стареньких відтепер поєднує одна спільна могила за селом – могила невідомого солдата.

Досить скупими штрихами авторці вдається винести свій вирок страшній епосі, вдається затаврувати війни як найжахливіші явища  людської історії.

Про нову війну йде мова у двох прикінцевих оповіданнях книги, датованих 2015-им роком. Назва одного з них стала назвою всієї книги: «У розчахнутому світі». Саме в такому світі опиняються герої цього твору. Афганець В’ячеслав зазнає на Донбасі тяжкого поранення ноги і як результат – її ампутації. Йому страшно повідомити про це батькам, особливо батькові-інвалідові, покаліченому на тій давній війні з німецькими фашистами. Батько і досі не може простити синові його вибору військової професії, його юнацької мрії – стати офіцером. Перед очима батька щоразу зринає моторошна картина: фашисти добивають на полі бою саме офіцерів, вишукують їх серед поранених і дострілюють. Батько не сприймає ані вибору сина, ані його участі у воєнних діях на Донбасі. Він впевнений, що ніколи не простить сина, та коли, отямившись від чергового нападу хвороби, бачить свою скалічену дорослу дитину, не може стримати свого серця, що знемагає від розпачу і любові:

«… Прийшовши до тями, зобачив ранкове сонце у  шибці. Та раптом перед ним постають велетенські костури, підняті ними розлогі плечі та вимальовується, наближається до нього жовто-бліде, але таке рідне обличчя.

Руки батька тягнуться до В’ячеслава, тремтять і лунає скрик, од якого тріскається і корчиться найтихіша тиша.

• А-а-а… Сину-у! Мій синочку…»

Початок і кінець книги. Рамка. Рамка, збита вмілою рукою.  А що всередині рамки? Більшість оповідань було написано давно, ще в радянський час і про радянський час. Чи сприймаються і як сприймаються такі тексти сьогодні, коли відкрилося багато такого, чого в ті часи пересічні люди не знали і не могли знати? Якими постають ці пересічні радянські люди в оповіданнях Валентини Овод? Про що, власне, йдеться? Передусім  ідеться про жіночу долю, жіночу саможертовність, жіноче терпіння. Власне, йдеться про те, на чому завжди тримався, тримається і буде триматися світ, незалежно від соціального устрою, політичних тенденцій та режимів.

У цих текстах не розмазується по мізках читача виробнича тематики, не канонізуються комуністичні ідеали, що було притаманно творам розкручених авторів часів розвинутого соціалізму, хоча деякі відголоски виробничої тематики трапляються й тут («Ти, я і Амур», «Прошу слова» тощо). Але і в названих оповіданнях йдеться передусім про людину, про людську долю.

Письменниця добре розуміється на дитячій психології. До кращих творів книги можна віднести оповідання «Стежечка до серця», «Ветеринар», «Відвідини».

Автору вдається вплітати в голоси героїв свої власні авторські інтонації, підніматися над головами героїв, бачити і показувати більше, ніж сказане словами, вдається вибудовувати багатошаровий підтекст, використовуючи різні невербальні засоби вираження, змішуючи часову та просторову перспективи. Хоча, на жаль, вдається це не завжди і в окремих (дуже небагатьох творах) оповідь так і не піднімається вище побутово-подієвого фону, пересічність героїв зумовлює  пересічність усієї панорами зображення. Потенціал губиться у цій пересічності. Адже справжній майстер слова може найнікчемнішим героям, найбанальнішим їхнім вчинкам надати космічних масштабів. Згадаймо, наприклад, малу прозу Антона Чехова.

У своїх кращих творах Валентина Овод досягає оцього чеховського вміння через щось дрібне показати вселенські масштаби того чи іншого явища, скупими штрихами створити багатошарову панорамність події,  показати своєрідне симультанне розгортання подієвого сюжету, створює короткі, але надзвичайно місткі вертепні драми.

Дещо випадає із загального стильового потоку оповідання «Кам’яне намисто». Спроба освоїти жанр фантастики? Можливо. Але в загальному контексті книги воно сприймається  як щось чужорідне.

Окремо хотілося б зупинитися на мові. Мабуть, у нашому випадку це спільна заслуга автора та редактора. З редактором нашій авторці пощастило. Віктор Бойко – відомий майстер слова, котрий окрім письменницького, має ще й багаторічний редакторський досвід.

Мова оповідань із «Розчахнутого світу» багата, в ній вміло поєднуються народна та літературна основи, помітні відголоски фольклорних впливів як на лексичному, так і на інтонаційному рівнях. Тут дається взнаки і чернігівське коріння авторки, і слобожанські набутки:  «сунія (черніг.  – жаровня, лист;  колінчити – діймати, сварити; «витолочена душа» тощо.  Часом  в інтонації героїнь книги пробиваються елементи традиційних українських заплачок: «Ой, порадилася біда з бідою та обняли так, що й передихнути несила.» («Чи довго до радості?».  «Стебли-ночка ж ти моя, – з розпачем виводила у душі слова…» («Ти, я і Амур»). У творах вміло поєднується драматична напруга та глибокий, щемкий ліризм.

Прочитавши книгу до кінця, закриваю її і думаю: Чи такої розмови про світ (розчахнутий світ!) я чекала від цієї авторки?  Можливо, і такої також, але не лише такої. Валентина Овод для мене (як і для дуже багатьох харків’ян) –– це передусім харківська Жанна Д’Арк, одна із найвиразніших постатей  на ниві харківського українського відродження кінця 80-х – 90-х років, активна діячка харківського народного руху, учасниця всіх майданів, тих, що відбулися і тих, що мали би збутися, якби люди більше слухали власного серця, а не хитромудрих намовлянь лихих маніпуляторів. Після всього сказаного стає зрозуміло, що я чекала від такої авторки передусім творів про героїв національних змагань на харківському ґрунті, сюжетів про злети і падіння на ниві українського відродження у нашому місті. Кому, як не їй, написати про все це?! Отже, я з нетерпінням чекаю на наступну книгу, а особливо на книгу мемуарів, яку (я це знаю) авторка вже пише.

(рецензія на книгу

Валентина Овод: « У розчахнутому світі», Харків: Майдан. – 2015.)