ВЛОВИТИ НЕВЛОВНЕ (Роздуми над новими книгами ОЛЕКСІЯ КОВАЛЕВСЬКОГО)

Для  мене  Олексій Ковалевський – один із найцікавіших сучасних поетів Слобожанщини. Наперед хочу застерегти, що мої роздуми про дві його нові книги – це не літературознавча розвідка, не аналіз вимогливого критика, а враження читача, до того ж враження безпосередні – в процесі читання.  Ось так, як я ці книги читаю, так і складаються враження.

Відстань між роками видання цих книг зовсім мала, всього два роки.  Поетична книга («Сон гетьмана») видана українською мовою: «Майдан», 2014 р.. Літературний щоденник  («После  Майдана») видано російською мовою: «Факт», 2016р.

Вірші О.Ковалевського мені чомусь завжди нагадували Є. Плужника. Чим? Десь проривалася плужниківська напружено-трагічна інтонація, якась невимовна зболеність тонкої, ранимої душі. Обірваність окремих рядків. Драматична заякореність образу в глибинах української ментальності. Може, тут варто говорити і про якісь регіональні нюанси, і не лише на рівні слова, а й на рівні всієї картини світу. Ці два, в принципі дуже різні поети,  родом із краю крейдяного мовчання – східної білогірської Слобожанщини. Уся топоніміка тут як алюзія на крейдяно-камінне дно океану вічності (Білолуцьк, Біловодськ, Білокуракіне, Старобільськ)…

Пейзажі  О.Ковалевського часом дивні, химерні, вони аж ніяк не тло для подій чи переживань душі. Кожен із них сам на свій власний лад і подія, і переживання.

                                      Траур снігів

В очі так і б’є вона,

Горобина – кров сумна,

Сніг її не забинтує –

Треба ждати дотемна.

Та до вечора нескоро…

Сніг в крові. Путі криві.

  – Хто тут, хто?..

   – Забудь про чорне!

 Ми хоч зранені – Живі…

 

Так само не тло в цих текстах і історико-культурні та культурно-філософські мотиви.

* * *

У лопушинні, за сараєм –

Дитя замурзане. Святе!

На саморобній дудці грає –

Мов розливає золоте,

 

Високе сяйво. Незмаліле!

Не перетовчене ніким!…

Невже і я, мій світе білий,

Мій світе чорний, був таким?

Шевченко, Гоголь, Плужник, Стус присутні в поетичних текстах не через епіграф або цитату,  вони вплетені, всотані в саму тканину поетичної думки, їх звідси не видалити, не визолити, бо  їхній світ і світ автора поетичних рядків виростали зі спільного ґрунту. Таким має бути і читач. Не просто добре обізнаним із історією України, її культурою, літературою, а носити все це в душі, жити цим вдень і вночі, дихати цим.

«Сон гетьмана» – така назва всієї книги, але є і вірш з таким заголовком.

Сон гетьмана

Корона впала – у траві

Свінула і погасла.

Котись к іржавій булаві,

Щасливице нещасна!

 

Не тільки гетьмани – й царі

Укрилися травою.

Та сонце зблисне угорі

Назавтра – булавою!

За своєю пафосно-оптимістичною атмосферою цей вірш випадає із загального досить трагічного і аж ніяк не оптимістичного контексту. Але водночас він випадає і за соціальні рамки вирішення колізії. Булава – сонце. Сильний образ. Космічні виміри.  Не людськими силами вирішено проблему. То чиїми?..

А людські сили і людські виміри десь отакі:

* * *

У Суботові цім субота,

Як і неділя – вихідний.

О час погідний, о дрімота –

Мов у раю на прохідній.

 

Ніде не трапиться Богдана,

Могили навіть  не знайти.

… Аби, видать, не дуже ганив

Новітнє рабство і хрести

Невідбуття історичної провини, несплата історичного оброку своєму народові, недорівняння до самого себе. У кожного гетьмана своя спокута: у Богдана своя, у Івана своя:

Мазепа взяв би в козачки?

А чи на смерть засік на стайні? –

За те, що стали вітряки,

За те, що знаю ваші тайни.

Про покоління чортівні

І з хрещеницею перелюб…

Вкраїна тоне у багні.

Вкраїна – це багно перейде?!

Розмова про поводарів – вона ж і є розмовою про героїв нації. Якими вони мають бути? Які вони в  інших народів, інших людей? Варіанти різні. Є політики-дипломати, котрі за допомогою свого зміїного розуму щось виклопотали в долі і для свого народу. Є лицарі-завойовники – типи із середньовіччя, в сьогоднішньому глобальному світі – музейна розкіш. Є моральні апостоли, які своєю саможертовністю потрясли світ. Таких у нас в усі часи було, хоч греблю гати. Але в час глобальних маніпуляцій перемагають не люди, а  проекти. У проектів свої автори не з нашими інтересами…

«Дневник – роман о внутренней жизни. По крайней мере, хотел бы  я, чтобы мой был таким».   Так хоче автор книги «После Майдана». А як воно вийшло?  Тут у кожного читача може бути своя думка.  Звісно, потік думок і є свідченням внутрішнього життя. Питання: наскільки все цілісне, наскільки воно може бути цілісним в рамках цього жанру взагалі?

М’ясорубка інтелекту, казан почуттів, згарища сумнівів. Що в поезії, те і в роздумах. Але в поезії воно нещадно пересіяне, вимогливо відібране, звірене з глибинним голосом свого роду-народу. У щоденнику відбір чиниться за законами хаосу живої людської душі.  Мабуть, у цьому є свої чесноти. Чесноти щирості, мужності бути відвертим із самим собою.

Як поет О.Ковалевський одночасно інтелектуал і глибокий, тонкий лірик. А ще він вимогливий стиліст. А ще він поет глибоко національний. Його вибір слова заслуговує на особливу увагу літературознавців та критиків. Тут багато тонких нюансів, заглибленості в  таємниці народної душі.  І ось такий автор пише двома мовами. Його російськомовна поезія не менш талановита і цікава, ніж україномовна. Але чи російська вона за ментальністю? Будь-яке явище двомовності,  вимагає  делікатного і неодновекторного підходу.  Це питання для окремого дослідження.  Тут багато чого залежить від того, чиї це мови. Малі народи вдячні за інтерес та увагу до їхніх мов. Великоімперські мови мають інші тенденції: усе поглинути, асимілювати, увібрати. Тут про взаємність не йдеться.  Усе, що не імперське. – меншовартісне.  За духом. За ментальністю, за подачею. Може, для когось і робляться винятки, але вони, як правило, позалітературного походження. То вже конкуренція не людей, а  проектів.

Не можу сказати, що щоденник О.Ковалевського читається на одному подихові. Для цього він надто великий за обсягом і надто різний за багатьма критеріями, в тому числі і за рівнем самої думки: від провидіння до банальності.  Але можу сказати, що давно хотілося прочитати ось таку сповідь автора сучасника, до того ж автора-земляка.  Назва книги задає напрям осмислення:  Після Майдану. У людському житті є такі рубежі, які змінюють увесь хід історії одного народу, кількох народів,  цілого світу.  І окреме людське життя відповідно ділиться на «до» і «після».  Наш Майдан виявився подією надто великого масштабу в житті не лише українців.  Наслідки його ще довго будуть аналізувати не лише сучасники, а й нащадки.

А надто в співвідношенні «революція – контрреволюція» в українському контексті.

Які лінії в своїх роздумах автор накреслює як провідні? Які тематичні кола виписує його письменницька рука?  До чого він знову й знову повертається? Де він дивує своєю глибиною, а де своєю наївністю?

Звісно, на першому плані в письменника – література.  Роздуми про літературний процес в Росії і в Україні. Літературному процесу в Росії  автор і уваги приділяє більше, і обізнаний він із ним краще. Тут більше заглиблення в кожну окрему творчість,  більше порівнянь,  більше і власного, біографічного. Це цікаво, системно, переконливо.

Український літпроцес подано скупіше, принагідно-фрагментарно. Цікаве сприйняття ролі шістдесятників, не іконно-виписане,  це інший погляд,  по своєму переконливий і цікавий. Дивує, що так мало автора цікавить сучасний  харківський  літературний процес.  Ніби його й немає. Щось надто провінційне? Ну, то й що? Яким би він не був, у ньому випало формуватися (з злагоді чи в спротиві),  з ним автор уже пов’язаний хоча би  біографією. Крім С.Потимкова та С.Мінакова, власне, нікого й не згадано.  Немає друга в своєму поколінні? Також не причина для незгадування. Звісно,  про С.Жадана згадано не один раз. Багато слушного, багато спірного.  Цікаві роздуми про модернізм: – «Если модернизм – почва для фашизма, что же тогда постмодернизм? Храм для сионо-расизма?»  Але складається таке сумне враження, що для автора модернізм, мов мокрою ганчіркою, накрив усе життєтвірне в українській культурі, а скинути ту ганчірку чужа зловорожа рука не дає. У автора чуле серце і зірке око, його песимізм небезпідставний. І все ж є ще сила  природного ґрунту, сила квітки-самосійки. В усякому разі хочеться в це вірити.

Ще одна лінія роздумів: Україна – Росія, Галичина – Слобожанщина. Роль слов’янства. Євреї в Україні.  Це варте прочитання. Не можна ж у короткому відгукові цитувати те, що написане на 447 сторінках.

«Майдан – народ – олігархи» – ще одна дітклива тема для роздумів.

Але коли читаєш ось таке: «Порошенко талантлив. Талантлив  и  Путин. Но первый открыт и честен, по крайней мере – насколько открыт и честен может быть политик, а у второго даже лицо и мимика плутовские, морально ущербные. Россиянам нравится. Больше, чем наш нам. Превратности любви…» – не знаєш, що й думати.  Моя неграмотна бабуся в таких випадках говорила: «Відвернися і сплюнь через праве плече, а ще не згадуй на ніч».  І першого, й другого… А ще Кернеса з Аваковим. Роздуми про них відверто безпомічні, щоб не сказати більше.  Не для поета герої…

Дивує, як мало в щоденнику суто особистісного: роздумів про близьких друзів, про недругів,  про конкретні почуття, викликані конкретним спілкуванням з конкретними людьми.  Мало про стосунки з рідними, лише кілька штрихів, щоб зрозуміти,  які вони складні і нелегкі. Автор здебільшого застебнутий на всі  ґудзики.  Що ж, він має право бути й таким.  Не в цьому  річ. Річ у тому, що він талановитий і думаючий,  освічений і не ледачий. Автор написав дуже потрібну та актуальну книгу.  Хто її читатиме?  Подивимося…

Олександра Ковальова