«ЧОРНИЙ ЧАС» І ВЕЛИЧ ЕСКАПІЗМУ
Написати про «Повітря резервацій» Володимира Базилевського я наважилася, прочитавши в одному з чисел «Літературної України» допис п. Олександра Шугая, присвячений цій книжці, яка об’єднала вірші 2011–2012 рр. Статтю п. Шугая редакція супроводила заохоченням до дискусії – і я піймалася на цей манок, хоча й не почуваюся «фаховим літературознавцем чи критиком». Взагалі «фаховий літератор», як на моє вухо, звучить трохи пафосно і мимоволі самоіронічно, майже як «фаховий філософ». Література – не тільки і не стільки ремесло, скільки спосіб життя, і ця солодко-гірка істина пронизує чи не всю творчість Володимира Базилевського – поета-мислителя, причому мислителя вельми багатогранного, нешаблонного, незрідка парадоксального й геть непередбачуваного.
Нечасто в якогось автора можна зустріти таку інтелектуальну насиченість у поєднанні з такою інтенсивністю емоцій – зазвичай домінує щось одне. Базилевський-поет має ці два розлогі крила – думку і почуття, – і завдяки цим крилам, перепрошую за ризиковану аналогію, вміє не лише виконувати приземні польоти над реальністю повсякдення (чим і твориться «література факту»), а й сягати тих сфер, де нетреновані легені виснажило б розріджене повітря філософських абстракцій. За цю всеохопність ми й цінуємо його лірику – подекуди пророчо-патетичну, подекуди смиренно-сентиментальну, а подекуди гостро інвективну, з домішкою сатири на кінчику ножа.
Поїхали із провінції
нібито українцями.
Приїхали на запросини
хохлами та малоросами…(с. 131)
«Декларація», яку цитує у своєму відгуку Олександр Шугай, вразила й мене. Що ж, текст прицільний, як постріл. Микола Шатилов, український поет-еміґрант, майже одноліток Базилевського, пише мені з Праги: «“Декларація” від Базилевського – поезія геть хрестоматійна. Цитуватимуть його й тоді, коли нікого з нас не буде. Як цитують Панька Куліша».
Я єсмь народ… (Тичина)
Я ворог народу, що вдарився в лежу,
в безпам’ять,
в безтям’я,
в солодку олжу.
Народу, який самохіть, як одежу,
міня свою мову на мову чужу.
Народу, що смика його за вуздечку
й сідла, мов коня, кочівний верховод.
Народу, який продається за гречку,
бо сам собі кат і коваль несвобод.
Я ворог народу, що досі не знає,
що є другорядне, а що головне.
Я ворог народу, який обтинає
себе, як Прокруст.
Розстріляйте мене.
(с. 126)
Та визнаючи всю влучність соціально-політичних філіппік і вагомість «літератури факту» як явища, я все ж далека від того, щоб зводити всю книжку Базилевського – хоч яка вона сердита, повна надмірностей, непричесана та гірко-іронічна, – до голої фактографії, до хроніки «чорного часу» (ганебної каденції Януковича). Поезія Володимира Олександровича – не заримована публіцистика, а насамперед поезія, поезія par excellence, із її живою, п’янкою, впізнаваною образністю, з оспівуванням – попри все! – краси світу:
…лускою у зубчатій оболонці
сліпуча риба сонця мерехтить… (с. 27)
…ящірка шмига по капітелі
іонійській, як душа руїн… (с. 73)
…Бляшаний місяць – як імператив,
вмерзають мощі яблунь в синій присмерк… (с. 101)
Схоже, автор і сам прекрасно усвідомлює власну двоїстість, свій потяг і до жорсткої фактури факту, і до метафізичних висот, оскільки в довірливо-розмовному тоні зізнається: «Місце поета – в пеклі, ну – і в раю небесному».
Мало того: тяжіння до ідеалізму, до горніх сфер у Базилевського – не що інше, як вияв протесту, індивідуальної волі – волі до втечі від реальності, яка стає нестерпною. Подібний висновок підказує нам один із найсильніших, на мою думку, текстів збірки – «Мистецтво жити поступилось місцем…», у якому автор художньо осмислює самогубство консула Валерія Азіатика. Самогубство вимушене, але обставлене з таким собі гедоністичним смаком, у якому прочитується і хлоп’яче зухвальство, і суто римська доблесть (до речі, в аналогічний спосіб завершив свої земні дні й уславлений Петроній Арбітр). Абстрагуючись трохи від того, як личить Базилевському антична тоґа і спроба промовляти в неокласичній манері (а личить дуже – аж ніяк не менш, аніж образ похмурого козацького характерника), спробуймо вгадати, звідки така авторська симпатія до постаті мужнього консула.
Мистецтво вмерти поступилось місцем
мистецтву жити, та лишень тому,
що знає за собою перевагу
твоєї волі, витримки твоєї,
які в протистоянні роковому
плоть замогли – болящу і слабку. (c. 19)
Особисто я – як читач – розгадку вбачаю саме в цій незламності, у цій демонстративній душевній гордості, яка робить величною навіть утечу. Азіатик – теж ескапіст, він тікає з убивчої дійсності єдино можливим для себе способом. Але поет (дослівно з грецької – «творець») має ще й інший, не настільки радикально-трагічний спосіб утечі: розчарований світом реальним, він творить для себе інші світи, пронизані гармонією, осяяні його духовним світлом. Проте, допоки ми живі, дійсність теж не відпускає нас – і ці міжсвітні метання доглибно знані Базилевському.
Довга ніч, та й вона не остання.
Зуби зціп і ставай на крило,
а не ремствуй, що світла не стало, –
в цій країні його й не було.
Є в надземної сили в запасі
те, що наших ляка ворогів.
Нам не вперше у чорному часі
зір гострити при світлі снігів.
Чорні діри епохи латати
западанням у сни-міражі.
І світитися, цебто літати
за рахунок резервів душі. (c. 139)
Отже, поезія як відчайдушна воля до вивищення. Поезія як утеча від приниження – як загальнонаціонального, так і глибинно людського, екзистенційного (приниження душі плоттю – майже за Платоном). Інколи треба пережити приниження – саме для того, щоб розгніватися й злетіти всупереч усьому. Іноді й народ мусить побути в резервації й відчути себе недонацією – якраз для того, щоб дозріти до нації, довести згодом усьому світові своє право на існування та чесне ім’я.
Люцина Хворост
Харків, початок вересня 2016 р.