Різні частини складної країни іноді вдається єднати поетам. 22 січня — День Соборності України, тобто день, що символізує збирання всіх українських земель в єдину незалежну державу. Нинішня проблема не тільки у втрачених територіях і війні, а й роз’єднаності громадян однієї країни. Території ще можна вважати неподільними, а що робити з душами, людськими переконаннями?
Об’єднання Італії у ХІХ столітті народило блискучий афоризм, що стосується і нашого сьогодення: «Італію ми створили, тепер слід створювати італійців». Слова належать графу Кавуру, який був ключовою фігурою Рісорджименто (відродження, оновлення), першим головою ради міністрів нової держави, але невдовзі помер. Камілло Кавур прожив усього 50 років.
То чим тут зарадить слово поетеси, щоб у створеній Україні почуватися українцем було не прикро і не принизливо? Їй теж судилося прожити трішки більше 50-ти років. Так складається в нашій історії, що відповіді шукаємо часто в тих, хто йде від нас передчасно. Дошукуємося у книжках, дослухаємося до записів голосу.
Різдвяної пори 2017-го урвався земний шлях поетеси, чиї вірші любили в різних куточках України. Світлана Костюк з Волині, вже тяжко хворою, встигла побувати в Італії, отримати 2015 року в Неаполі премію міжнародного літературного конкурсу «Між словом і вічністю». Головна умова конкурсу — щоб вірші були перекладені чотирма мовами: англійською, іспанською, італійською та французькою. Змагалося майже 500 авторів. Єдиною від України у п’ятірці переможців була Світлана Костюк. 2016 року знову ж таки в Італії нашу незабутню співвітчизницю нагороджено Міжнародною премією літературних критиків за малу прозу. Останній повний рік її життя став щедрим на проекти — у Чернівцях вийшла книжка “Зцілення любов’ю”, а в Нью-Йорку — англомовні переклади “Босоніж у небо”. Яка назва, ніби передсмертна, майнула тоді думка, але я відганяла її. Он скільки людей зі сходу й заходу пишуть Світлані до лікарні, діти надсилають малюнки. І друзі влаштували день народження її та щойно згаданих книжок аж у Єрусалимі.
Діти не закривають її сторінок у соціальних мережах. Тож процитую останній запис, зроблений Світланою Костюк 20 грудня 2017 року: “Я з дитинства мріяла про добрі дива… Вірила в них… Інакше, напевно, нічого у мене не написалося б ніколи… Незважаючи на всі мої попередні відмови, вірні друзі і щирі шанувальники поезії вирішили таки допомогти здійснитися ще одній моїй мрії — побувати в Єрусалимі, відвідати Храм Гробу Господнього … Стіну Плачу… Голгофу… камінь, який мироточить… відчути енергетику цих намолених місць… Усі лікарі були категорично проти, пояснюючи серйозні ризики такого перельоту всього за два тижні після дуже тяжкого (14-го !) циклу токсичної хіміотерапії… Але ж люди вже все організували, про все подбали… І ми з чоловіком полетіли… Уже в літаку зрозуміла, що цього разу варто було дослухатися до думки медиків… Просила Бога не наробити нікому зайвого клопоту.
Два наступні дні відвідували святі місця. Почувалася вже краще. Світлі сльозинки самі котилися з очей. Було напрочуд легко і добре… Від ще одного (15-го) циклу, який мала приймати в грудні, відмовилась… Організм не залізний… Протестує серйозно…
Тримаймося світла. В любові до ближнього свого”.
2015 року пані Світлана подарувала мені свою збірку «Траекторія самоспалення». Був там вірш “Черемухова біла повінь”, який мені багато пояснив біографічного в постчорнобильській творчості авторки.
(“І віра у саркофазі, що тліє все ще”… “І краплі живої крові цвітуть у квітні”, “уже не підносять крила, уже не лікують вірші”. “І гола душа стає єдиним собором”).
Канцелярсько-чиновницький факт.
Влітку 1991 року (тобто через 5 літ після аварії на ЧАЕС) було затверджено постанову Кабміну щодо введення в дію закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Терміни з тієї постанови: Зона відчуження, зона безумовного (обов’язкового) відселення і зона гарантованого добровільного відселення. В останній — населені пункти Маневицького району Волині, де працювала кореспондентом місцевої газети Світлана Костюк. Із забрудненої території вона переїхала до Нововолинська — молодого міста, що виросло із шахтарського селища. Зовсім не курорт для зачеплених Чорнобилем. Вона писала: «Мої дороги болем перелатані, потоптані новітніми Пілатами… Тримаюся в оскаженілім паводку у паперово білому кораблику”.
З наших із Світланою листів не зробиш паперових корабликів, бо приходили електронною поштою. На запитання “Які асоціації викликає назва “Харків”? Волинянка відповіла: “Асоціації найкращі…Велике прогресивне місто, колишня столиця України… Жаль, що не була жодного разу, хоч мрію про це… Там десь живе мій троюрідний брат ( одружився, завершивши військову службу)… Та зараз обірвалися з ним усі зв’язки… На Сході країни у мене багато друзів, особливо поетів, митців”.
Додам, що на слова Світлани Костюк написано кілька десятків пісень. Тривалий час з нею співпрацювала композитор і співачка Оксана Первова — Рошка.
“Вибір завжди залишається, що не кажи…Тільки не будьмо схожими на муляжі”.
Світлана Костюк пов’язала своє життя після переїзду із радіоактивної зони із викладанням у школі української мови та літератури. Вона – дипломант міжнародного конкурсу «Зірка Полин», учасниця конгресу «Література і мир», який збирав у Пакистані представників 35 країн світу. У кількох колективних збірках про сучасні війну і мир надруковано вірш пані Світлани «Генералу-зраднику» (« Пихатий генерале, як живеш? Я вчителька, що того хлопця вчила, в якого свіжо вирита могила, в яку ти і сльозинки не проллєш»). Вона помічала й підказувала тим, хто шукатиме в її книжках не щоденник однієї жінки, а історію країни, в якій «десь весілля, а десь війна». І в тій країні є ще одчайдухи, які намагаються щось роздивитися «під жорнами буднів вицвілих» Усе вже перемололося, залишилася пісня на слова Світлани Костюк з рядками: «А щастя — це просто музика, посіяна між людьми».
***
Боляче тільки спочатку, а потім уже…
Потім звикаєш… звикаєш… звикаєш до всього…
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем…
Зрештою, все це дорога… дорога до Бога…
Світ цей сказився… сказився… сказився уже…
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави…
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?
Серце стукоче… стукоче… як змерзле пташа…
Хочеться світла, і правди, і віри у вище…
Стукаєш в двері, у душі… задля відкоша…
Сієш слова, та не сходять – кругом попелище…
Будуть спасенні, хто вірує, – скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини…
Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так… сумно так… сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
…Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою – і пітьма відступає…
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем…
Ну а спасати – любов`ю…
без неї ніщо не спасає…
Вірш Світлани Костюк з міжнародної антології “Зеленіє дерево миру”, виданої в Польщі, поданий в антології трьома мовами. Книжка прийшла до її дому через кілька днів після смерті поетеси.
***
Засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні…
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
хоч сліз нема
і слів
уже
нема…
Ірина Мироненко
Фото із сторінки Фейсбук-спільноти «На відстані променя», створеної шанувальниками Світлани Костюк