ПОЕТЕСА І ПЕРЕКЛАДАЧКА З ІМЕНЕМ, ЩО ОЗНАЧАЄ «НОВИЙ ДЕНЬ»

Дагнія Дрейка (ліворуч) з Іриною Мироненко у Польщі, на міжнародному поетичному фестивалі «Поети без кордонів»         

           Найбільша латиська громада України була свого часу в Харкові. Нині офіційно в нашій країні мешкає близько 5 тисяч латишів. На початку минулого  століття їх було в самому Харкові в чотири рази більше, ніж в усій Україні тепер.  До міста переїжджали   під час Першої світової війни латиські заводи й фабрики з усім персоналом. Архітектори і музиканти, технічні фахівці й лікарі  евакуювалися з Риги. Коли вони виходили з переповнених вагонів на перон, навряд чи знали, що приміщення залізничного вокзалу спорудив латиш Юлій Цауне. Згодом він побудував у Харкові майже 20 споруд у стилі модерн. Більшість із них тепер вважаються пам’ятками архітектури. Можна згадати корпус фармацевтичного університету з модерними квітами на фасаді (вулиця Пушкінська), ошатну споруду із скульптурами на даху напроти пам’ятника Шевченку, Харківський планетарій (будувалося як синагога). Назву за книжкою архівних документів “Латыши в Харькове” і перший для нашого міста приватно-кооперативний дім  (вул. Чернишевська, 4). Численні доходні будинки і особняки, один із яких тепер займає літературний музей.

          Меморіальні дошки в центрі міста нагадують про діяльність архітектора Юлія Цауне і мовознавця Яніса Ендзеліна, який викладав у Харківському університеті, написав тут першу наукову Латиську граматику. Його син Луцийс дитинство провів у Харкові, став шаховим гросмейстером, а дебютував на турнірі в Ризі. Далі в цій публікації  буде інтерв’ю з рижанкою, перекладачкою  з кількох європейських мов і поетесою, на чиї тексти писав музику Раймонд Паулс,  але спершу — про трагічну календарну  “зарубку для пам’яті”.

          25-28 березня 1949 року тривала депортаційна операція “Прибій”.  Три балтійських республіки за ці кілька днів втратили майже 95 тисяч жертв сталінських репресій. Найбільше — понад 42 тисячі вивезли на Сибір з Латвії.  У такі ж березневі дні ешелони “спецконтингенту” (там переважали жінки і діти) тяглися у Красноярський край, Новосибірськ, Омськ, Амурську область. Людей забирали вночі з рідних домівок, вдень — з роботи, іноді школярів просто з уроків вели на вокзал.

          Перший колгосп організували там ще  1946 року, але три роки досить повільно влада намагалася перебороти звичку жити й господарювати хуторами. Після депортації протягом кількох тижнів  більшість селянських домогосподарств  Латвії  було колективізовано. Так долався навіть натяк на спротив усуспільненню землі. Частка латиського населення стрімко знижувалася. У наступні десятиліття в маленькій Латвії, що продовжувала нагадувати центральну Європу, мешкало тільки 53% латишів.

            У середині 90-х років останні частини російської армії покинули країну.  2004 року Латвія стала членом Європейського Союзу і НАТО.  Інтернет рясніє оголошеннями про нерухомість в цій екологічно привабливій країні (хутори з лісовими ділянками, маєтки, ділянки біля озер). Один російський сайт  переконує громадян РФ: “Якщо не відчуваєте оптимізму на найближчі 12 років,  тоді вам до нас! Чому Латвія? Тому що не Росія! Можна побудувати дачу в середньо-дальному Підмосков’ї, а можна в Європі. Там дешевше, а ще спокійніше і безпечніше”. Ось така “патріотична” московська фірма, що  пропагує чисте повітря Латвії!

          На свіжому повітрі, в парку записане обіцяне   інтерв’ю з латиською перекладачкою і поетесою. Дагнія Дрейка регулярно буває на міжнародних літературних фестивалях.  Найчастіше — у Франції, Словаччині та Польщі. На одному з них, що має назву “Поети без кордонів” і проходить щороку неподалік від Вроцлава, пані Дагну поселили разом у готелі з курортною назвою “Буковий парк”. Не тільки фінансовим забезпеченням міжнародної зустрічі, культурно-мистецькою програмою, а й підбором сусідів опікувався голова Вроцлавського осередку Спілки польських письменників Казімєж Бурнат. Вдячна йому, що саме з Дагною мала нагоду спілкуватися більше. Хоча, звісно, в готельному номері ми не засиджувалися. І фестивальних заходів вистачало, і  роздивитися краєвиди містечка Поляніца-Здруй теж хотілося.

          Гуляючи з нею парком,  попросила літераторку з Риги розповісти про свою творчість і  Латвію.

ДАГНІЯ ДРЕЙКА. Мене трохи знають в Україні, тому що мене перекладав мій колега і дуже хороший друг Юрій Завгородній.  Він поміщав до своїх книжок переклади з латиської мови,  видав антологію латиської поезії. Можливо, її можна знайти в бібліотеках. Там я теж фігурую.

Ірина Мироненко. Ви пишете вірші все життя або це захоплення  більш зрілого віку?

 Д. Д. Пишу все життя, з дитинства.

І. М. Ваш вірш став піснею дякуючи музиці Раймонда Паулса. Про що співається?

Д. Д. Це  смішна історія. Я склала колискову дитині про маленького кажана, який засинає на горищі. І Раймонд Паулс написав такий рок, де вся молодь скаче. Це дуже дивно, тому що композитор іноді має зовсім інше бачення  вірша,  ніж   автор тексту.

І. М. Танцювати під колискову?!

Д. Д. Так, я теж була дуже здивована цим.

І. М. В яких країнах Ви публікуєтесь, якими мовами?

Д. Д. У мене вийшла книжка трьома мовами в Німеччині: латиською, французькою та німецькою. Видавець орієнтувався на багатомовне видання. У нього зазвичай був вибір  паралельних текстів трьома мовами. Це дуже близькі моєму серцю помисли, тому що у мене освіта – “іноземні мови”. Завжди любила мови, в тому числі славістику. Це у мене таке хобі, яким зараз мало хто захоплюється. Молодь вивчає англійську, а інші мови її не дуже цікавлять.

І. М. Рідна мова у Вас латиська?

Д. Д. Так, латиська. Польська звучить  у мене в родині, тому що я — нащадок поляків, які під час повстання втекли з Польщі і влаштувалися в Латвії. Вони навіть мали там маєток, але це все спалили. Так що в Польщі вже нічого не залишилося. Один з дідів приїхав до Латвії і  осів.

І. М. У Ризі Ви живете в новому будинку чи це стара частина міста?

Д. Д. Я живу в такому зеленому районі, де парки, багато дерев. Будинок в югенд-стилі, але не в дуже хорошому стані. Початок минулого століття. Югендстиль (модерн) буває з розкішними фасадами, буває стриманим. Фасади часто прикрашає вигадлива ліпнина, яку майстри ніби піддивилися в природи — так переплітаються різні рослини і квіти.

І. М. Ми з Вами гуляємо в парку. Тут старий санаторій. Дерева, які, здається, пам’ятають ще дам у сукнях із  шлейфами і в довгих рукавичках “просто з Парижа”. Скажіть, будь ласка, Ви працюєте і з літературою французькою?

Д. Д. Французькою, англійською та слов’янськими, зокрема польською. Перекладала вірші Казімєжа Бурната. Перекладаю романи, найчастіше класику.   Просто шкода витрачати енергію на бестселери наших днів. Звичайно, можливо,  сучасне краще оплачується, але це не для мене.

І. М. Як відпочиваєте після роботи над чужими текстами?

Д. Д. Так само, в читанні. Тільки читає вже інше. Наприклад, неспішне ХІХ століття.

І. М. Туристи їдуть відпочивати в Ригу, а куди їдуть у відпустку рижани?

Д. Д. Я зазвичай набираюся сили десь  біля моря. Мій найбільший відпочинок — у Вентспілсі.   Там є дім, де збираються перекладачі.  Чудова атмосфера. Хоча на тому узбережжі багато вітрів і море холодне, але все-таки після цього я добре почуваюся.

          Уже вдома прочитала, що Міністерство культури Латвії у співробітництві з Думою міста Вентспілс і Латвійським літературним центром заснувало 2006 року Міжнародний дім письменника і перекладача, щоб сприяти розвитку літератури  в країні, забезпечувати діалог культур і залучення латвійського літературного процесу до міжнародного контексту. Ще одна фраза із сайту згаданого Дому письменника і перекладача просто ніби про сучасну Україну: його створення покликане “прискорити децентралізацію процесу розвитку  вітчизняної  літератури, забезпечуючи відповідне культурне середовище в регіонах”.

          При цьому існують заохочувальні стипендії  (далі недосяжно-пафосна для нас і реальна для Латвії назва) Державного фонду Капіталу Культури.  Тепер можна й продовжити розмову з людиною, чию працю відносять до Капіталу Культури.

І. М. Ваше ім’я  пов’язане з морем?

Д. Д. Так. Один пан сказав: якщо носиш прізвище пірата, треба писати про море. Френсіс Дрейк був мореплавцем і піратом, здійснив навколосвітню подорож.  І в мене багато віршів про море. Дагна — це шведське ім’я. У нас навколо скандинави, є вплив — і в архітектурі, і скрізь. Це шведське ім’я, яке означає “новий день”. Батьки вибирали, тому що у мене з іншого боку в сім’ї шведи. Вся Європа, яка перейшла через нашу землю, щось залишила.

І. М. Людина часто знаходить відпочинок для своєї душі у  роботі на землі, навіть у вирощуванні в місті  власного маленького дерева під вікном. Чи є це у Вас?

Д. Д. У мене немає дачі, тільки квіти на підвіконні. Люблю домашніх тварин. Живуть вдома кішка і собака.  Письменники взагалі люблять таких тварин. У наших класиків поета Яна Райніса і його дружини Аспазії було 30 кішок.  Це вже в традиціях Хемінгуея, у якого теж жили кішки. 2015 рік названий  у Латвії роком цієї легендарної пари — Яна Райніса і Аспазії.  Вони ровесники, тоді відзначалося 150-річчя обох від дня народження.

          Поети скрізь пишуть про любов. Але якщо брати сучасну літературу, поезію Латвії, молоді коли навіть пишуть рідною мовою, часто використовують російські матюки. У нас таких образливих лайливих слів у латиській мові немає, але, на жаль, вони запозичені у сусідів. Я захоплююся ізотерикою, розумію, що в лайці закладена руйнівна енергія.

І. М. Чи вдається Вашій країні уникати різких політичних поштовхів, соціальних руйнацій  і завдяки чому?

Д. Д. Ми намагаємося, але не завжди це вдається, тому що скрізь є люди, яким це якраз і потрібно, щоб були якісь зіткнення. Вони просто не можуть нормально існувати без цього. Без якоїсь істерії і нагнітання пристрастей. То шукають адреналін, то ще щось.

І. М. Ви вважаєте, що Україні не місце в європейському домі? Вона там ще передчасний сусід?

Д. Д. Тепер європейський дім теж хитається і тріщить. У нас з вами географія така, що треба вибирати когось завжди. І як вибрати менше зло з усіх — незрозуміло.

          “Подивишся на золоту монетку кульбабки — і згадай мене”, – так колись написала у своєму вірші Дагнія Дрейка. Досить несподіваний образ простенької квітки, що золотою монетою закотилася у траву. Але він уже не дивував мене, коли    більше дізналася  про латишів і Латвію — маленьку, хазяйновиту,  привчену історією заощаджувати і сприймати із вдячною стриманістю кожен новий день.

Ірина Мироненко

Фото з архіву автора