Олександр Бобошко: “Homo homini”

Побачила світ дев’ята книга поезій Олександра Бобошка “Homo homini”.

До вашої уваги – кілька віршів із нової книги:

* * *

Який відсоток снігу в цім піску?

Ти – жертва ЖЕКів, зимо білотіла…

Якби не на короткім повідку –

ця юна хаскі в небо полетіла б!

 

Який відсоток зайвих серед нас?

Кого було б позбутися доцільно?

Ламають

кирзаки дідівські

наст…

Тримаймося, мої дорогоцінні.

 

Кому ж перемагати, як не нам,

не надто ситим,

втім, і не примхливим!

Трива багатовимірна війна –

та віру й силу духу зберегли ми.

 

Немов дитина, пальцями – по склу

замерзлого тролейбуса.

Виводжу:

„Ламаймо наст. Лупаймо сю скалу.

Тримаймося,

мої

непереможні!”

 

* * *

А дозріла калина

червоніла у садах, наче кров.

І лунали навколо вибухи, й люди гинули.

Недолугі ангели

кружляли понад могилами,

від підступних осколків

ховаючись

серед крон.

І ридали вдови, чотирнадцятий проклинаючи рік;

і впадали земні у зневіру – не вважали за гріх.

 

Жовтизну та багрянець

гойдало степовими вітрами,

навіваючи спомин про літо

м’ятно-любисткове.

(Вбережи, Одигітріє,

кожного з наших від рани,

а усіх, що по той бік –

вбережи від повного

охлобистнення).

Схід не завжди

асоціюється з ранком

новим.

Жив-був пес…

Давно. До війни ще.

Ох і жалібно вив!..

 

Все усталене, звичне

набувало присмаку гіркоти.

Повний переселенців,

черговий состав

гуркотів…

 

* * *

Вони до мене просяться у сни,

давно померлі родичі та друзі.

Сумні й веселі, тихі й голосні,

тримають

час від часу

у напрузі.

 

Когось любив. До інших – просто звик.

Із кимось

не знайшли ми об’єднавчого.

І, досвідом гірким хоч якось навчений,

тепер міцніше

стримую

язик.

 

Вони сміються,

плачуть

чи мовчать.

А іноді туди, до себе, кличуть.

Горить моя спокутниця-свіча

щоразу після

в церкві

у найближчій…

 

 

П И Т А Н Н Я    Р У Б А

 

                         1

 Рубаї

на роботі

у колі нероб

я читав, доки сон

нас усіх поборов.

Спали тиждень – а збитків ніхто не помітив:

ні туп-менеджер,

ні збайдужілий народ.

 

 

2

Скільки коштує цей невеличкий Омар?

(Я таке полюбляю, естет і гурман).

…Ойойой! У кишені – всього лиш десятка.

То ж, виходить,

зайшов до книгарні

дарма.

 

3

 „Ось Вам, Хаїме, Тора, а ось Вам – Хайям;

ось ліричні присвяти ланам і гаям;

ось – про диких тварин…

Вибирайте, мій друже!” –

„Помилився дверима. Шукаю коньяк”.

 

4

 Побував я у Бучачі влітку торік.

Бачив ратушу, кляштор. До замку добрів…

Ну і де ж наливають

дешевий „Потоцький”?

Так ніхто із місцевих

мені й не прорік.

 

І постало питання (не „бути чи ні?” –

з цим усе зрозуміло,

принаймні, мені):

чи печінку потішити „Микулинецьким” –

чи згадати, що істина, все ж, у вині?

 

5

 … Та зібрав олігархер Великий Хурал:

за пияцтво та лінощі всіх нас карав!

І рубав рубаї на дрібненькі шматочки,

і розходивсь похнюпленим електорат.

 

* * *

Поставлю на полицю

і колишніх, і нинішніх,

і тих, що короновані,

й безжалісно знищених.

Стоятимуть пліч-о-пліч

і товсті, і тонесенькі;

і хоку, й рубаї,

і, безумовно, сонетники.

Стоятиме Письмо.

(Та й неписьменні притуляться,

що пишуть – перепрошую –

про венгрів,

про Турцію).

І Сартр, і Тарас;

довідники та посібники;

а ще – Петров та Ільф

(останнім часом підсів на них).

Тримайсь, моя полице!

Опирайсь гравітації.

Агов, сусіди зверху-у,

обережніше з танцями!!