«Влада глушить совість» (над сторінками історичної повісті про Івана Сірка)

Колись  поет-харків’янин Олекса Марченко підкинув нам, школярам-початківцям, дорожню гру в рими. Їхали ми на всеукраїнську (чи тоді, в 70-х республіканську) нараду творчої молоді до Вінниці. Отож Олекса Андрійович серед інших слів зрештою виголосив, ніби зупинку для неуважних  пасажирів: “Вінниця!” Хтось шепнув “відмінниця”. Більше ідей не з’являлося. І тут наш куратор, розтягуючи-смакуючи склади промовив: “біло піниться”. Спіймавши погляди хлопців, розтлумачив: “Не пиво у вокзальному буфеті, а садок у цвітінні біло піниться”. Отак і залишилося головною словесною асоціацією з Вінницею на довгі роки.

Гортаю нову книжку, видану у Вінниці 2017 року. На одній з ілюстрацій  “біло піниться” хмарне небо. Підпис “Запорозький козак Іван Забабаха готується до походу”. Ох і прізвище було у козарлюги! На самій обкладинці — не менш суворе обличчя та й шабля замашна. Стилізовано під алфавіт козацької доби написано: “Кошовий отаман Іван Сірко”.

Журнал “Вінницький край” до сторіччя української національно-визвольної революції  видав історичну повість Миколи Рябого “Правиця, або Чорна Долина”.

Події в ній відбуваються значно далі в часі, ніж доба Центральної Ради. Але ж революції не виникають з білої піни моря чи хмар. Їхня енергія повинна сконцентруватися, зіпертися в уяві потенційних учасників переломних подій на образи минулого й фантазії про світле майбутнє. Тому й Іван Сірко не чужий до революційної посвяти в серії “Історичні постаті Поділля”. Саме з Поділля його рід. Слобожанська Мерефа, з якою пов’язана доля Сірка, і Мурафа на Вінничині, перегукуються в часі.

Це вже друга книжка згаданої серії, розрахованої передусім на поповнення бібліотек шкільних та вищих навчальних закладів. Вступне слово головного редактора журналу “Вінницький край” Вадима Вітковського пояснює, що  2015 року спільно із працівниками департаменту інформаційної діяльності Вінницької облдержадміністрації заснували книжкову серію “Історичні постаті Поділля”. Відкрив її твір Миколи Крижанівського “Третя куля, або Остап Гоголь, полковник Могилівський”.

Микола Рябий (праворуч) та Вадим Вітковський на презентації повісті про Івана Сірка у приміщенні Вінницької обласної ради. Весна 2017 року

Цитується у вступі до історичної повісті Миколи Рябого “Правиця, або Чорна Долина” політичний діяч кінця 18-го століття Олександр Безбородько. Звертався той ніби до нас: “Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей появилися кар’єристи, які шукають тільки посад і відзнак”.

Додам від себе: українські поразки, яким майже сто років, втрачені шанси почати будувати власну державу ще у 20-х роках минулого століття, випливають із, на жаль, незнищенних пошуків “посад і відзнак”.

 

Книжку Миколи Рябого відкриває лист, адресований  йому півстоліття тому. Літератор із Чернівців Роман Андріяшик писав: “Твій, брате Миколо, задум роману “Берестечко” мені подобається. Але чому ти не візьмешся за “Чорну Долину” і Сірка? Це — вужчий канал, більше на грунті людської трагедії з політичним підтекстом. Та й, до речі, ніде гідно досі не змальовано цю трагедію. Тут ширше поле для домислу і художнього осмислення речі”.

Тоді адресату листа Миколі Рябому було 30 років, а на поличці власних видань  стояла перша його збірка новел  «Тост за невпольованого оленя». Прозаїк, публіцист, перекладач за роки, що сплинули, устиг попрацювати не тільки журналістом (звичний “хліб” для літератора), а й гірником. Микола Рябий починав з Вінницьких вапнякових кар’єрів. Один із приятелів переповідав, як звичайний гвіздок підштовхнув щойно одруженого Миколу до зміни професії. У дружини в черевику виткнувся цвях. Чоботар ніби й полагодив, але за добу той цвях знову виліз і поранив ногу. Микола розсердився і написав їдку замітку до районної газети, зайшов до редакції. Там почитали й поцікавилися: “Ви, часом, оповідань не пишете? Бо фейлетон вийшов блискучий”.

 

Дебютну повість Микола Рябий  видав 1973 року і назвав «П’ять пелюсток бузкового квіту». Хто з нас у дитинстві не шукав і  не їв п’ятипелюстковий цвіт бузку? Але не до споглядання цвіту було героям історичної повісті, опублікованої 2017 року і презентованої у приміщенні Вінницької обласної ради. Процитую  дещо із книжки, подарованої, до речі, музею місцевого самоврядування Харківщини, в експозиції якого теж представлена козацька доба. Отож якою описав її Микола Рябий.

“Їхали у напрямку Чорної Долини степовим ковилово-полиновим шляхом, який називався Муравським.

Наприкінці серпня 1675 року 20-тисячне Військо Запорозьке поверталося з месницького походу до Криму на Січ… Молодих козаків бентежила назва Чорна Долина. Чому Чорна, коли мала Зеленою бути? Січові знатьки розраджували: там, в отому урочищі, з давніх давен  ховали небіжчиків, подекуди поховання позападалися, видно круглі ями, обмуровані каменем-дикунцем. Звідси й Чорна Долина. Тут, у Чорній Долині, за словами курінних отаманів, мали улаштувати перепочинок собі, семи тисячам визволених з татарської неволі християнських душ та двом тисяч ординців-полоняників, за котрих сподівалися отримати чималий викуп.

Попереду звитяжного війська їхав на баскому буланому коні кошовий отаман Іван  Сірко, уже сивий, як степовий полин, і такий же висушений, однак усе ще цупкий, хапкий, кріпкий… Три роки тому він опинився у далекому холодному Тобольську з “ласки” високорангових амбіціянтів-наклепників, що не перевелися в Україні й після Хмельниччини та, либонь, ніколи не переведуться, насіватимуться усе густіше, бо влада глушить совість”.

Микола Рябий. Автографи для виконавців козацьких пісень

Кожна глава повісті Миколи Рябого має назву. Одна з них  —  “Господь Бог дав козакам вождя”. Йдеться про Богдана Хмельницького та його “бойову правицю”  —  Івана Сірка. Знайшлося місце на сторінках повісті й Богдановій матері та Сірковому діду-кобзареві, теж Івану. Вона слухає  під чигиринською церквою думу про полон Богдана. Спливе  час, і в  Чорній Долині  онук кобзаря — давно вже сивий кошовий отаман віддасть наказ порубати кілька тисяч християн, визволених козаками з полону. Вони  захотіли повернутися до Криму, своїх родин і овець. Охочих прямувати в рідний край не знайшлося. Там і полягли, бо наказ кошового був — знищити христопродавців. Автору повісті захотілося, аби глибоко релігійний козацький ватажок ще й вибачився над тілами убитих: “Простіть нам, братове, а самі спіть отут до страшного суду Господнього”.

Де ж спочив сам Сірко після смерті на власному хуторі у Дніпрових плавнях влітку 1680 року і як мандрував світом його череп, розповів  під час одного з приїздів до Харкова антрополог Сергій Сегеда, доктор історичних наук, автор книжок, серед яких “У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України”, видана 2012 року в серії “Невідома Україна”. Спершу — цитата із згаданого видання, із розділу “Погляди з минулого: антропологічні портрети”, де зібралися Нестор Літописець, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл, герої, вбиті під Берестечком та  Іван Сірко: “Детальний опис поховання кошового  отамана подав Дмитро Яворницький, який уперше навідався до Капулівки 1887 року. Тоді могила була у садибі селянина  дбайливо обсаджена “кучерявими” шовковицями  та високими тополями…1909 року вчений викупив ділянку землі із Сірковим похованням і збудував поблизу нього світлицю-музей, де зберігалися речі козаків, знайдені під час розкопок, видання про Запорозьку Січ. У світлиці зупинялися і подорожні. На жаль, вона була пограбована під час громадянської війни… У 30-х роках минулого століття кожного, хто навіть просто підходив до могили, викликали в органи НКВС “на розмову”. А після того, як розлилося рукотворне Каховське “море”, над Сірковою могилою нависла нова загроза… Місцеві органи влади мусили якось зреагувати, тож 1 квітня 1967 року Дніпропетровський облвиконком прийняв рішення про перенесення праху кошового на давній курган Сторожова могила, розташований на відстані 1100 м від  Капулівки. Однак виконувати це рішення не поспішали. Тим часом 21 листопада на Каховському морі здійнялася буря, що тривала дві доби. Берег, розмитий хвилями, обвалювався брилами у воду. У цій ситуації Нікопольський  райвиконком дав розпорядження спеціальній комісії негайно розпочати перепоховання Сіркового праху”.

Сергій Сегеда на зустрічі з харків’янами  переповідав таке: “Я особисто привіз череп Івана Сірка з Москви в Україну, а потім не знав, що з ним робити, бо ніхто не хотів забирати. Справа була така. 1967 року була проведена експедиція, коли було холодно, сніг вночі. Приїхали із Дніпропетровського музею. Прислали археолога Людмилу Крилову. Вона була звичайним виконавцем, бо начальство наказало, змушена була провести з грубими порушеннями  археологічної методи ці розкопки, бо не було часу. Ніч. Сніг іде. При фарах машини вони якось узяли кістки нашого кошового отамана. Далі вона   з благородною ціллю закотила череп собі під широку спідницю, а в могилу непомітно поклала череп людини доби бронзи. Там стояли козаки й казали: “Не віддамо нашого Сірка”. Вона провернула цю таємну операцію, і череп Сірка відправили до Москви у лабораторію Михайла Герасимова, а кості кошового поховали в новій могилі з черепом людини катакомбної культури. Я  дуже часто бував у цій лабораторії, навіть і ночував там, коли ми їздили в експедиції.       Одного разу я наткнувся на зелену коробку, на якій написано “Иван Серко”. Я здивувався, взяв ту коробку, відкрив — чоловічий череп, відреставрований. Приніс Галині В’ячеславівні Лебединській. Михайло Михайлович Герасимов на той час уже помер, а це його учениця. Приніс їй той череп і кажу: “Це що, наш Сірко?” А вона посміхнулася й каже: “От хитрый хохол! Сразу своего атамана нашел!” Але вона дуже доброзичливо ставилася до України, й до мене, тобто образити не хотіла. “Треба ж у Вас його забрати!” І вона розказала, що  зробила два портрети Сірка — один графічний,  інший — скульптурний. Невідома дата його народження, прожив він десь років 70.  У Сірка на старості років залишилося тільки два зуба. Коли в людини немає зубів, то западають щоки і це відразу видно. Галина Лебединська не хотіла славного отамана робити дідусем беззубим із запалими щоками, то портрет графічний вона зробила так, яким був Сірко насправді наприкінці життя, а скульптурний (вона радилася із стоматологами, щоб реконструювати величину альвіолярних відростків, величину зубів) омолодила років на 20, коли він був з усіма зубами. Дуже гарний, до речі, портрет.

Далі що робити? Я повернувся в Україну і розповів цю історію в журналі “Пам’ятки України” при Товаристві охорони пам’яток України. Вони звернулися, і Галина В’ячеславівна з радістю той череп віддала. Сказала, що двічі писала листи директору Дніпропетровського історичного музею пані Ватченко. Її брат — партійний діяч, член Політбюро. Не дивуюся, чому пані Ватченко не відповіла. Тоді я привіз цей череп до Києва. І що ж робить з ним далі? Редакція журналу “Пам’ятки України” була тоді, у 80-х, у старому будинку на Подолі. Дійсно, такому старому, що  аж щілини просвічувалися. Хтось залізе, поки вирішиться питання. Украде. До кінця життя не відмиєшся, що загубив череп кошового отамана. Кажуть, забирай собі додому, ніхто не буде знати.

Два роки ми намагалися його комусь віддати, ніхто не хотів брати. Аж нарешті, коли святкували 500-річчя козацтва, то в 1990 році приїхав представник Дніпропетровського товариства охорони пам’яток і я нарешті череп Сірка віддав, бо, чесно кажучи, з такими речами справ краще не мати. І доньки боялися до тієї кімнати заходити, де лежав череп. З такими енергетично сильними людьми варто обережніше, їхні черепи вдома не тримати.

Далі  привезли до Капулівки, де курган з його похованням, і помістили в сейфі відділу культури. Там завідувачка відділу культури теж страшенно боялася Сірка, але ніхто його не забирав. Тільки на 500-річчя козацтва  наші козаки напилися і брали штурмом відділ культури, кричали “Віддайте нам нашого Сірка!” Невідомо, що вони б із ними зробили і чому він раніше не був їм потрібним.

Потім його забрали-таки в Дніпропетровськ, у музей. І лише у 2000 році було вирішено підзаховати його  у могилу. Археолог Володимир Ромашко із Дніпра працював. На кургані було закрито нішу бетонними плитами, щоб ніхто не міг залізти, тому збоку підкопали, зробили лаз. Володя туди заліз, вийняв увесь кістяк, поміняли череп, нарешті того, з доби бронзи, забрали. І наступного дня були урочисті проводи. Нарешті поховали Сірка».

І на обкладинці згаданої вище історичної повісті, і в майже детективних оповідках антрополога, і в скульптурному портреті Іван Сірко – «цупкий, хапкий, кріпкий». Ці нотатки аж ніяк не претендують називатися рецензією. Серед фактів, які ніби й не стосуються кошового отамана Івана Сірка, але більше знайомлять з тим, хто знову покликав його на люди, мені сподобався такий: 1992 року подільський прозаїк Микола Рябий опублікував «маленьку повість про велике різдвяне полювання» з назвою дуже доречною для мисливських побрехеньок: «Їхали козаки, гуркотів їх трактор». Тепер його полювання за історичною тінню матеріалізувалося у виданому томику, де є супер-сучасний афоризм  «Влада глушить совість». Чи стосувався він Сірка, хай аналізують ті, хто прочитає повість, а також інші матеріли про історичну постать, яка не може бути зрозумілою  далеким нащадкам і своєю жорстокістю, і каяттям, і любов’ю.

 

Ірина Мироненко

Фото:  Марії Чумак та з архіву журналу «Вінницький край»