Ярослав Мовчан: “МирНЕ сьогодні”

Добірка малої прози молодого харківського автора Ярослава Мовчана

ЯРОСЛАВ МОВЧАН

                 

МирНЕ сьогодні

 

 

 

 

Тільки ми

Чорна кава. Хрустке печиво, шоколадні цукерки. Смачно… Перший ранок удома.

Зморшкуваті руки підсовують блюдце з варенням:

–  Їж, синку, наїдайся, бо такий вже худющий! А заріс, заріс!

Вона намагається не помічати мою алюмінієву милицю. Нога ще болить, але не так, як материне серце.

Я вперше за останній час нарешті наївся. Після солянки та смаженої картопельки стало важко і тепло. Не від вогню в пічці, а від чогось особливого.

Допиваю каву, оглядаюсь. Ось вона, наша кухонька, з великою облупленою піччю, малесеньким столиком, із двома тумбочками вряд, незугарним кільцем електричної пічки та старим холодильничком.

Затхла атмосфера старості. Всередині мене наче хто приєднує клеми до серця і пускає напругу…

– Бідолашний, тяжко тобі там було…,– теплі шорсткі руки пестять щоку. Сонце обпікає морозом.

Їй краще не знати. Там немає життя, там навіть для виживання майже нічого немає. І навіть якщо вижив, то ти все одно наче мрець.

– Про що задумався, синочку?

– Та так, мам.

Вона підхоплюється і похапцем прямує до дверей:

– Дровець нарубати треба.

Я підриваюсь із табуретки, забуваючи про милицю та про біль у нозі.

– Я сам нарубаю. У тебе відтепер є я.

Вона усміхається. В її добрих очах живуть зорі.

У нас є тільки ми.

 

 

 

 

Мрія

Гранатометник із позивним Гете давно не мав таких днів. Від самісінького ранку – тиша. Банально, але ж дійсно такі  деньочки на вагу золота. І чим ближче дембель, тим вищий курс цього золота.

У місті ховали чергового керманича, і сторони домовились про мир на добу. Ось так їхні вороги хоч і ненадовго, але стали сусідами. Вперше за останній час освітилися усмішками, наче вибиті із каменю, чоловічі обличчя. Ось так, без офіційного повідомлення, доба тиші набула ваги червоної дати календаря. А ще ж і сонце, що раптом щедро запромінилось, подарувало бійцям відчуття близької весни.

Друзі готувалися до святкової трапези.

Другий номер в його обслузі, високий білобрисий хлопчина на прізвисько  Гамлет, надраював лист металу, маючи намір  прикріпити його до старого іржавого умивальника на місце вибитого дзеркала. Натираючи лист то ганчір’ям,  то войлоком, він мрійливо розповідав про бритви для гоління, які нещодавно привезли волонтери. Але про те, щоб привести себе  в порядок, до цього дня хіба що можна було помріяти…

Кремезний  Гія Вернідзе, доброволець із Грузії, чаклував над багаттям. На плечі поряд із грузинським прапорцем був нашитий і жовто-блакитний. Жар від вогню змусив Гію розстебнутися, і на колись білій футболці вирізнявся натільний хрестик – грузин був глибоко віруючим католиком. Вернідзе щось наспівував по-своєму і, здавалось, що так йому допомагають готувати обід надприродні сили з далекого рідного краю.

Ну, що ж, співає собі та й нехай, думав Гете. Грузину дорікнути було ні в чому – його страви були смачнючі: у себе на батьківщині він був шеф-кухарем.

Недалеко від Гете копирсався  у розібраному мотоциклі Джекпот. Він завжди нісся на своєму пошарпаному «Тріумфі» попереду колони, коли батальйон був на марші. Він із самісінького початку в АТО на двух колесах, і ніхто не зміг його переконати злізти із залізного коня.  Джекпот вихвалявся, що бачив саме такий мотоцикл в одному з  серіалів, тому ставився до нього дуже дбайливо і впадав, наче біля маляти. Тому й зараз, радіючи  можливості, перебирав свій транспорт і змащував його мастилом для зброї, – іще у Слов’янську  мастило підігнав каптерник. Хлопець вірив, що воно не гірше за спеціальне.

Джекпот колупався у своєму залізяччі і добродушно відбивався слівцями  від Гамлета, що підтрунював над ним. Гамлет вважав, що пухнаста чорна борода зовсім не личить Джекпоту. Але останній затято тримався своїх уподобань щодо зарослості так само, як і Гія. Отож лише вони  обміняли бритви на зайву пачку сигарет, хоча тютюн  поступав без перебоїв і відразу став місцевою валютою: грошей у бійців було кіт наплакав.

Медик, якого всі звали  Скальпелем, засукав рукави сорочки, виставивши на огляд інші  “рукави”.  Поміж рукавами – пачка улюблених “Lucky Strike”. Сигарети допомагали йому зосереджуватись. Скальпеля обожнювали: кульові та осколкові поранення (бич солдатів)  були  для нього раз плюнути. Але сам лікар жартував, що не варто плутати Божий дар із яєчнею і вважати його за нейрохірурга таки ранувато.

За стіл  сіли у піднесеному настрої. Обід був нехитрий, але наїдний: три великі смажені курки, п’ять кілограмів шашлику, алюмінієвий котел польової каші. На десерт – ящик лимонаду (до алкоголю ставились  радикально).

Гія  сипав історіями із життя чисельних родичів. По щоці здоровила потекли сльози щастя, і він запропонував тост за сім’ю. Скальпель жартома препарував добре підсмажену курку, регочучи на всі заставки. І не лише йому це видалось дотепним: курку ділили під схвальні вигуки. Поголений  Гамлет виглядав, як пацан-старшокласник, і одразу ж став об’єктом для глузувань.  Джекпот рідко встрявав у розмову, але   сміявся легко і багато, радіючи святу, наче дитина. Проте іноді докидав такі анекдоти, що всі як один аж падали від сміху.

Гете попрохав наповнити «келихи» і трохи здавленим голосом виголосив тост:

– Пропоную випити за мир і за те, щоб завтра було тихо.

Веселощі якось разом ущухли: для  всіх тут  мир  був найпотаємнішим, святим бажанням  і далеким, як Бог.

Тост так і лишився мрією.

Завтра знову була війна.

 

“Вбивця”

– Стоять! – В мене цілиться дуло автомата. Його господар – амбал із георгієвською стрічкою на ЛНРівській гірці. “Підфартило” ж мені заскочити в під’їзд від обстрілу!

– Оружие, – дуло злегка підстрибує догори.

“І нічого ж тут не вдієш!» – проноситься в голові. Знімаю і знехотя передаю свій АК, нарочито повільно  тягнуся до кобури.

– Без фокусов.

Мить – і  ПМ також у  нього. Гранат у мене вже немає.

Удар прикладом по ребрах. Йому треба показати, хто тут головний.

– А теперь наверх. Теперь ты – мой.

Кроком  висельника, немов на ешафот, ступаю попереду нього, відчуваючи на собі циклопічний погляд зброї. Він зупиняє мене штурханцем перед дверима в квартиру:

– Подвинься.

І починає порпатися з ключами, наче квартира не його. Та, швидше за все, так воно і є.

Пригнічено, ковтаючи слину, запитую:

– А штани  хоча б можно підтягнути?

– Конечно, покойничек,  – відповідає той, не полишаючи марудитись із ключами.

Шурхіт тканини. Клацання, що розходиться луною. Він різко озирається і дивиться на мене.  Очі нажахані –  його б так не перекосило і від удару кувалдою.

Ну,  і хто теперь покійник?

– Твоя черга вмирати, гнидо.

Він волає “не-е-ет!”, коли майданчик прошиває спалах від пострілу. Благослови,  Господи,  особисту зброю!

Війна ніколи не була лицарським поєдинком, і про честь можна забути. Цілую ще гарячий   “кольт”.  Губи торкаються  гравіювання “Gladis”. Чиєю ж ти була? От дідько, я знову занадто багато думаю! Його дружбани, адже він не сунувся б сюди сам-один,  напевне,   десь недалечко.

Повертаю своє. Один автомат вішаю на плече, другий підхоплюю за цівку. Обшукую труп. Лимонка. Складаний ніж. На зап’ястку помічаю кролячу лапку, лезо перерізає нитку – вона тобі не допоможе. Вам усім не допоможуть і тисяча лапок.

Я вислизну через горище в інший під’їзд.

У кожному із нас є вбивця. Я свого випустив на волю.

 

Побачення

Осінь зустрічає мене бабиним літом, сніданок – грушею із тактичного рюкзака. З’їдаю фрукт увесь разом із кислими кісточками. Задоволено ховаю хвостик від груші в кишеню – там уже лишилася жити чека від гранати. Годувальниця і захисниця.

Звертаю на Сумську і переходжу на звичний біг.

У плеєрі – «Сплін». Давня добра «Линія життя». Крізь вокал Васильєва я чую подзенькування на грудях: то – найважливіше – срібний натільний хрестик і солдатські жетони. Віра матері й віра батька.

Я спостерігаю за усміхненими хлопцями. І чим більше вдивляюсь, тим частіше запитую себе: якого дідька не усміхаюсь я? В думки увірвалось свіже й вологе повітря Дзеркального струменя. За ним – омріяні теплі обійми.

Вона чекала на мене.

Я чую її сміх і відчуваю, як її сльоза стікає на мою щоку.

Вона пахне так, як, напевне, пахнуть янголи…

Погляд, що проникає крізь зіниці в душевне Задзеркалля.

Я промовляю захриплим голосом, – так, кілька слів, адже з нею мені можна бути небагатослівним:

–       Я тебе кохаю…

І жалкую, що не можна цього висловити ще коротше, але переконливіше.

Я ловлю себе на думці, що похапцем роззираюся й вираховую, куди ближче і куди краще сховати її з відкритої місцевості: під стіни Храму чи ХАТОБу?

Я бачу себе в її очах: обличчя мов із каменю, і лишень у карих відбитках якийсь заляканий звір, що від усього відвик.

Я не повернувся з війни.

Із війни повернувся не я.

 

 

 

 

“Класс”

Я вештався торговельним центром «Класс».  У жодну крамницю поки не зайшов, роздумуючи, чи мені що треба. Погляд не чіплявся за речі у вітринах. Щось неясне ковзало в думках і ні до чого не спонукало…

Як це буває, коли ось так зненацька випадає вільний час, і ти не передбачив, на що його краще витратити, то й продаєш витрішки та рефлексуєш.  Ось тут я гуляв із дівчиною. А тут мене спробували було обрахувати – і на чому? На каві! А в цій крамниці якось заманулось купити курточку-бомбер, але вона виявилась трохи затісною…

Я неквапом просувався між крамничками і бутиками, і мені постійно заважали, плутаючись під ногами. Спочатку вайлуватий молодик. Він увесь був у телефонній розмові, тому не тільки мені заважав вільно рухатись. Вигляд мав кремезний і був схожий на сек’юріті. Я його зразу ж охрестив Амбалом. Та коли я поглянув йому в очі (на лобі у нього було садно), він різко відвернувся, наче перелякався. Розмовляв він про покупки та ціни. Голос мав якийсь невиразний, млявий. Зовнішність виявилась оманливою! Він шмигонув у забігайлівку, а я застряг біля вітрини бутика…

На лаву поряд зі мною сіли мати із сином. Я зрозумів, що вони тільки-но приїхали до міста, до того ж іздалеку: зодягнені тепло – отже, виїхали рано-вранці. Підліток вислуховував нотації:

– Ні, у “Макдональдс” ти не підеш! Ти ж тільки-но одужав, а все туди ж?!

– Ма, давай, не починай тільки…

– Що значить «не починай»? Ти як взагалі зі мною розмовляєш?! Ну, ти дограєшся, повернемося із порожніми руками, то будеш знати, як гнати на матір та постійно сперечатися!

Стало неприємно, і ноги самі понесли мене подалі від них – геть, геть!..     Я зупинився втретє, бо мене ненароком штурхонув чоловік. Старий ніс поперед себе важучий пакет із харчем для собаки:

– Дико вибачаюсь, хлопче.

Я ще трохи пошвендяв, поки не наткнувся на урну для збирання коштів. Благодійність. За звичкою дістав гаманця і машинально вкинув до урни дріб’язок. Жінка, яка, вочевидь, займалась благодійництвом, косо, спідлоба ковзнула по мені поглядом. Їй не сподобалось, які гроші я вкинув? Дістав двадцятку, додав до дріб’язку. Сподіваюсь, це її розрадить…

Зайшов до кав’ярні, замовив лате, всівся під стінку. Легким порухом руки «посадив» біля себе на диван свою шапку – щось не дуже хочеться мати сусідів. Чому ж мені так марудно?

Неподалік сиділа пара: дівчина обійняла хлопця і благально прошепотіла:

– Давай підемо в суботу на презентацію альбому «Щетини»? Ну, давай, любий…Ти мене давно нікуди не запрошував.

А може, й собі сходити на концерт? Але, ні, щось інше в мені чекало на мою увагу. Торговельний центр не відпускав, він ніби щось намагався підказати, та я не тямив що… Принесли каву. Пара ковтків. Напій обпік горло.

Наступного разу ковтаю повільніше, акуратно. І все намагаюсь пригадати…

 

 

 

 

 

 

 

Потяг

Дивне відчуття: після заколисуючого похитування вагону відчути під ногами незворушну твердість перону.

Ковток міцного залізничного чаю.  Рука несамохіть тягнеться до потаємної нагрудної кишені, де має бути пістолет. Але той у кобурі на стегні.  Близько серця пригрілась пачка “Ротманс”. І чи не все одно, що зараз у тій потаємній кишені? Адже і табак – це також смерть.

Ароматний запах сигарет неприємно дере горло, забиває подих – я вперше у своєму житті палив.  Хтось викидає кашель на вулицю.

Надворі температура сьогодні плюсова, але тепліше не стало. Як і на душі. Я  лише зараз відчуваю свою приналежність до цієї довгої  залізної  змії із бронетехніки, що губиться за вигином на обрії. Миколаївська бригада їде додому.

Шум раптом став глухим, наче його сховали в коробку. Там, на передовій, тиша хапає тебе  і тримає у руках, які дрібно-дрібно тремтять. А  тут – давить на вуха. І до неї не можна звикнути.  Але і не варто звикати, якщо ти їдеш  у тишу тільки на якийсь  там тиждень. У Миколаївської бригади лише тиждень ротації.

Гравій крекче під берцями чергових, що відбувають вахту і оглядають платформи – чи все гаразд? Хоча наш дорога лежить додому, але ми все одно повертаємось зі зброєю і технікою. Наше ставлення до них як до рівні – зі зброєю ми майже однолітки.

Я зустрічаюсь поглядом із вартовим. Очі якісь неживі, наче об’єктиви турелі, котрій хтось убив у голову лише пару алгоритмів дії. Перевтомлені «роботи» їдуть на довгоочікуваний ремонт. Хтось ділиться заздрістю: нашим сусідам повезло – вони  ремонтувалися весною, світловий день довшав. Ми повертаємось, коли щодень світла меншає.

Різкий гудок пронизує притихлу станцію – повз нас проносяться сумні очі у вікнах і підлатана техніка.  Це після ремонту ще одна бригада «роботів», сумна й мовчазна, повертається на війну.

Я поціляю недопалком у смітник. Саме вчасно, бо лунає:

– По вагонах!

Падаю на свою полицю  і  вдоволено усміхаюсь: на Миколаївців чекає цілий тиждень миру…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хрест

 

Теплий весняний ранок. Десь люди сонно кутаються у ковдри, зігріті сонечком та людським теплом.

Його вже ніщо не зігріє.

Я йду попереду похоронної процесії. Руки стискають хрест. Від нетесаної деревини в долонях сверблять скалки.

А позаду мої друзі, мої побратими несуть наглухо забиту труну. В труні – тіло, посічене металом. Хоча не знаю, чи можна назвати те, що привезли у цинкові, тілом. Галина Олександрівна до самого ранку ридала та бідкалась: а чи сина привезли додому? За ніч вона посивіла, не зімкнувши очей біля труни. Батько з друзями весь день готували прощання: від сусідів понаприносили столи, стільці, готували коливо, кисіль, млинці та кашу. Жінки ж голосили над небіжчиком, і я намагався обходити ту кімнату.

Тільки-но взнавши про смерть Олексія, я одразу рвонув на Одещину. Всю дорогу, трясучись у плацкарті і мружачи очі від сонця, що настирно лізло крізь фіранки, я заперечував смерть як явище. Коли ж ступив на поріг сільської хати, відчув запах смерті, а перед очима постала метушня підготовки – ноги самі підкосились. Хтось узяв мене під руки та посадив на лаву. Там я просидів, здається, цілу вічність. Повз мене проносились туди-сюди люди, іноді перечипляючись через мої ноги. А я просто втупився у стіну навпроти і не мав сили навіть ніг підібгати…

Я несу хреста. Позаду за труну долонею тримається мати, батько несе разом із бойовими товаришами сина останній притулок своєї дитини.

Кожен крок тремтить, і щоразу, ставлячи ногу на землю, я згадую.

Крок.

Знайомство: ми лежимо у балці десь у чорта на рогах, а над головою рветься небесне тло. Потім під час затишшя Олексій витягнув ще теплий уламок санряду зі стовбура і простягнув мені. « Це могло нас і вбити…», – чую наче збоку.

Крок.

Ніж прорізає консервну банку червивої тушонки. «Смачного, Льошик!», – гірко бажаю приємного апетиту та поза очі проклинаю тих, хто дав нам цю їжу, хто видав нам несправну зброю, хто направив на нас наші ж міномети… Двоє підлтіків на бійні.

Крок.

Зв’зуємо магазини наших автоматів жовтою ізолентою. У бліндажі штиняє вологими шкарпетками, що вимокли від поту у берцях. Вони сохнуть на буржуйці, яку ми розтопили холодним літом. «Давай швидше, дкакузі холоне!» – підганяю побратима: під джакузі я маю на увазі підмивання з ковшика…

Крок.

«Я лишусь, пацани. Я тут поки треба. Ще півроку – і все. Їдьте, мужики, я вас постережу, ха-ха-ха!». Тоді ці слова були наче грім серед ясного неба. Він продовжив свій контракт на півроку. І не знайшов іншого часу сказати про це, окрім останньої доби. Боявся, певно, що кинемось відмовляти.

На кого ми тебе покинули? Чого недогледіли?

Крок – у реальність.

Я крокую широкою алеєю цвинтаря у затінку платанових дерев та дубів. Їх висадили дуже давно і навмисно – навколо степ та лимани.

Їх стає так багато, що я не вірю. Позаду мене росте натовп. Люди виходили з домівок і приєднувались до процесії. Декілька чоловіків кинули лагодити трактора на околиці села і також потяглись у хвості. І навіть на цвинтарі з бокових алей до нас стікались люди. Біля труни знову помічаю Олексієву матір, і очі заливає сльозами. Все розпливається, але я продовжую йти. Ненавиджу похорони за те, що думаєш «Я не зможу жити без цієї людини», а підсвідомість нахабно запевнює: «Зможеш, зможеш. Всі живуть, і ти житимеш». Ненавиджу себе на похоронах.

…Панихида розноситься над цвинтарем. Священик та півчі проводжають солдата довго – святий отець колись хрестив Олексія.

Труну ставлять на канати. Мої брати по зброї перезираються між собою: попереду – поминки, і вони питимуть до забуття. Ще в голові виринає згадка: окрім горілки та самогону, в домі на кожного з нас припадає по літру особливого вина. Його наготували до того часу, поки Льошенька не повернеться додому. Він повернувся, але вино тепер стоятиме на полицях у Харкові, Дніпрі, Луцьку, Краматорську, можливо, колись покриється пилом у звільненому Луганську… Батькам було би важко жити з цим ящиком вин, та чи нам легше?

Своє я точно не відкорковуватиму: сама думка про перевезення страшного напою викликає паніку.

Галину Олександрівну насилу відводять від труни. Її стогін луною розходиться кладовищем.

Градом летять грудочки землі. Досі страшно навіть згадувати слово «град». Прогноз погоди навіть за роки не поверне цьому слову мирне значення.

На війні смерть страшна, але страшніше – ховати на мирній землі. Наді мною летить прощання з моїм побратимом. Чую, як десь за спиною відпоюють корвалолом Галину Олександрівну, осиротілу матір. Не холодно наче, а дрижаки б’ють: соромно що живий.

Крізь дерева я бачу клаптик лиману. Подумки я там, лечу з Олексієм пити вино та купатись. А чи купатись?

Умитись.

Омитись.

Відмитись.

І все навколо – море , небо, пісок, чайки у скорботному клекоті – синє, синє, синє… і голе.

 

 

 

 

Бій

 

Хлопець стає мужчиною, коли бійка перетворюється на бій.

Так примовляв мій дід Рубен.

 

 

Мама ніколи не розуміла, чому я з такою нехіттю збираюся вранці до школи, і чому завжди намагаюся знайти привід, щоб і взагалі туди не піти. Та хто ж стане пояснювати мамі справжню причину?

Ні,  вчуся я непогано, і вчителі на мене не скаржаться. Справа зовсім не в «учбовому процесі», а в ієрархії. У нашій школі поділяються не тільки на учнів та вчителів – то природно. Я ненавидів школу за те, що в моєму класі була сегрегація.

Але слід пояснити. Альфа – це верхівка шкільної ієрархії. Зазвичай альфою ставали міцні хлопці й найпомітніші дівчата. Батьки альфи, як правило, люди зі зв в’язкми й грошима. Якщо ти хлопець, то завжди можеш зібрати гурт і почнеш мочити недругів. А якщо тобі дуже пощастило, то правитимеш бал до кінця школи. Дівчина  сама вирішує, хто складе їй компанію до кафешки, в кіно чи на прогулянку.

Сам альфа може не робити нічого. Йому потрібні поплічники. Тоді на допомогу виступають бети й гамми.

Бетою найчастіше стають друзі альфи, чиї родини до того ж приятелюють між собою. Але то вже інша історія.

Хлопець-бета часто пдопомагає планувати життя альфи. Він може брати відповідальність за його вчинки. За це він дістає  величезні привілеї, іноді навіть вивщується над посадою альфи, однак не забувається, та йому того й не треба: він полюбляє керувати всім, бути сірим кардиналом, знати всі темні витівки. Бети – дебелі хлопці, що вміють жартувти й тримати удар. Серед дівчат це ті подруги, що тримаються найближче до дівчини-альфи.

Ти можеш бути ботаніком і загрібати місця на олімпіадах, можеш бути спортсменом і захищати честь школи, можеш гарно співати чи малювати. Так, ти молодець, однак далі бети шляху тобі немає.

Гамми – міцний середняк,  із таких виходять гарні друзі, якщо в них є бодай якась гордість. Гамми – це ті, кого набирає собі для бійок альфа, перед ними він понтується. Гамми – нерозлийвода з бетами й вистпуають у ролі секретарів, сторожі, вартових, швейцарів. За них бета може поклопотатися перед альфою.

Епсилони – ті, присутність яких взагалі ні на що не впливає. Епсилони пливуть за течією. Якщо альфа й бета починають курити, то можна знайти в епсилонів сигарети вже на наступній перерві. Вони кашлятимуть і проклинатимуть куріння, але й надалі мавпуватимуть верхівку. Таким чином вони тримаються на плаву, щоб не потрапити до омег.

Омеги – найнижча ланка усієї ієрархії. Їх незрідка б в’ють, їхня думка не цікавить навіть учителя. Вони стараються не говорити на уроках, вони нібі відсутні. Омегами стають ще в початковій школі, коли кілька разів підряд вони не спромоглися відстояти себе. А тепер вже й не намагаються.

***

У вересні, коли перше пожовкле листя вкриває асфальт, а сонце перестає щедро дарувати тепло, ми пішли до школи. Наш клас, вже одинадцятий, остаточно сформувався ще минулого року. А тут нас повідомили, що є новенький.

То був Сева, з переселенців. Він приїхав з бабусею й молодшим братом Сашком, першоклашкою. Виглядав Сева по-дорослому, і лише рюказак видавав у ньому школяра. Шатен із сірими очима, в яких блимало щось жіноче, виявися зовсім не розінженим. Він підсів до мене й представився, міцно потиснувши руку.

Під час лінійки хлопці з верхівки жартували з однокласницями й казилися, як діти. Наша вчителька намагалася втихомирити їх. Я ж був міцненьким гаммою із задатками на бету. Але волів простояти й прослухати банальну фальш від високих посадовців. Що не кажи, цілий рік попереду. Перше вересня – не той день, щоб виявляти себе. Промови виголошено, розклад переписаний, про гроші на шкільний фонд домовлено.

Ми потеревеніли із Севою на шляху додому – благо, в одному районі й мешкали. Виявилося, що його батьки залишилися в Донецьку.

У нашому класі домінував технологічний профіль. Багато було в нас технологій, фізкультури, інформатики та інших простих предметів.

Другий день починався з фізкультури. До роздягальні вальяжно завалився Борис, наш альфа. Самовдоволенмй бугай із короткою стрижкою, вдягнений франтом, йому багато що пробачали й про численні його витівки «не знали». Коли щось йому було треба, він брав це або ж відразу купував. Я, живучи в родині середнього достатку, іноді заздрив йому. Бориса, хоч і який неврівноважений він був, та з навчанням особливо не мордувався, вчителі незрідка хвалили. А за що – незрозуміло. За ним і дівчата сохли…

Борис зразу став наїздити на Севу. Одразу й без причин. Хоч була одна, назагал маніакальна: Сева мав або негайно показати, або ж перетворитися на омегу. Борис копнув рюкзак Севи, той звалився з лавки. Коли ж новенький хотів його підняти, Борис виклично пригрозив:

–Ану, спробуй!

Сева поглянув на нього спідлоба й промовчав.

–Що, кишка тонка? – брав на кпини Борис.

Сева мовчав.

–Ти що, розмовляти не навчився? Так може, навчити?

Новенький мовив уперше:

–Ні.

І тільки погіршив своє становище. Борис відважив йому такого ляпаса, що хлопчина не втримався на ногах і впав долі. Але й тоді Сева усім своїм виглядом дав зрозуміти, що розмовляти з Борисом не має наміру. Мовчки вже підвівся, як новий удар знову звалив його з ніг. Борис захопився бити Севу ногами. І щоразу альфа щось вигукував від шалу, а новенький мовчки викручувався від болю на підлозі. Бети й гамми дивилися безсторонньо на перше знайомство прибульця зі своїм ватажком, а омеги тишком-нишком первдягалися й вистрибували з роздягальні, боячись потрапити під роздачу. Ніхто навіть не намагався допомогти Севі. Розчервонілого Бориса нарешті попустило, і він гидливо мотнув головою на лежачого:

–Прибрати його, і живо! Післязавтра він битиметься зі мною!

«Тепер йому точно кранти», – подумав я. Бійка з альфою – жахлива річ. Тебе гамселить і рве на шматки здоровань, а далі тобою займуться його поплічники. Напівживу жертву залишали в підвалі. Однак я був проти бійки. Сева мені сподобався, та й це ж новачок, біженець.

По дорозі я виклав суть Севі:

–Ну, ти, брат, вляпався! Якщо хтось заходить у підвал, то навряд чи вийде звідти з лавровим віночком. На моїй пам’яті дві бійки, і мені пощастило, що я був тільки глядачем. От коли дубасили спільного ворога, чужинця, який зарвався, то народ об’єднувався в команди. І навіть ставки робили на одного з бійців.Якщо чиясь сторона перемагала, то гроші розподіляли між членами переможної команди.

Сева відказав:

–Ну, що ж, якщо все так погано, то я відмовлюсь. Це правильно буде, Серього?

Я сторопів. Пецедентів відмови ще не було. Якщо Сева відмовиться, кепсько буде не лише йому, а й мені: спілкування з ізгоєм обіцяє розжалкування й вигнання до розряду омег. Мені справді було жаль Севу: він не уявляв, що таке бійка з Борисом.

Наступного дня після уроків ми зібралися із Севою додому, я обіцяв йому скинути йому пару пісень на телефон. Але тут мене покликали Семен, міцевий бета, і Льоха з Ігорем, гамми, – борисівські посіпаки. Сеня негайно ухопив бика за роги.

-Він битиметься? – зневажливо кивнув у бік Севи.

–Він не хоче, – відповів я. Та й що, власне, міг би я ще сказати?

–Негарно виходить, – наполягав Семен, – там гроші чималі крутяться. Борис хоче, щоб він бився.

Я  повернувся до Севи, а Семен зашушукався з молодиками. Я відчув, що неприємності вже почалися. І справді, та ж сама компанія наздогнала нас на подвір’ї.

–Хлопчики, можна дізнатися, що ви робите? – запитав Семен.

–Пісні скидаємо на мобілку.

–Ух ти, – фальшиво протягнув він, – а можна глянути?

Я вирішив, що краще віддати миром.

А потім наші телефони полетіли додолу, і їх брутально розчавила трійця.. для мене це стало ударом. Сева зберігав спокій.

Борис хотів цієї бійки! І він домігся свого. В мене з’явилася причина умовити Севу. Якщо б він переміг, то я купив би собі новий телефон, хай старіший, та все ж.

Цієї миті до нас підійшов, ледь стримуючи сльози, весь у синцях і в подертій курточці, Севин брат Сашко, першокласник. Похнюпившись, ховаючи очі, він притиснувся до брата. Сірі очі Севи налилися кров’ю. Він злобно кинув Семену:

–Скажи йому, що я битимусь!

–От і чудово, ­ зрадів Семен.

Сева забрав Сашка й пішов. Малий рюмсав і бубонів:

–Побили… Поби-или…

Сева кинув мені на ходу:

–Тобі краще завтра прийти!

…Наступного дня сева, ніби нічого й не сталося, ппосидів усі уроки й спустився до підвалу, де на нас уже всі чекали.

–Тобі кранти, нікчемо!

–Амба!

–Падай з ніг, я побився об заклад, що ти звалишся за дві хвилини!

Підрахували банк. Виявилося, що на Севу поставили двоє омег, я і сам Сева. Навіть якщо поділити на чотирьох, гроші були пристойні. Борис процідив із ненавистю:

–Ви завжди так багато в кишені тримаєте?

Сева не відповів нічого. Провокація не вдалася.

Суддя, старшокласник із сусідньої школи, оголосив правила: не кусатися, не бити нижче пояса й не просити пощади.

Борис кинув Севі:

–Я все лайно з тебе виб’ю, затямив?

Однак Сева думав інакше, він не чекав, поки Борис почне бійку. Він сам підійшов до нього, упевнено, з силою вдарив альфу в груди, швидко провів по ребрах і пробив у низ живота. Борис згорбатився. Сева завершив джебом по тімені. Альфа ще намагався підвести голову, проте Сева відправив його в нокаут, і Борис рухнув колодою на підлогу.

Гробова тиша зависла в залі. Зате добре було чути стогін і тяжке дихання повергнутого. В налитих кров’ю очах шалу вже не було, а читалися подив і розгубленість.

Сева підійшов до мене й віддав гроші. Мовчки поглянув на лежачого й вийшов з підвалу.

Я чомусь не подався відразу слідом, а простояв, поки не підвівся Борис. Вочевидь, це був ще старий «я». Та він кудись відлетів, коли альфа прохрипів:

–Піймати! Живо!

Я чкурнув до виходу з підвалу. Поворот направо, не потрапляти до тупикової кімнати, тоді прослизнути під водостоком. А тепер – уперед, вздовж підсобок!

Двері, старі дерев’яні двері, оббиті поржавілою жерстю. На мить я засумнівався, чи прийшов хто із запрошених мною епсилонів, чи наважилися підняти руку на альфу? Борис і так своє дістав, Сева молодець. Ніхто й не очікував, що Сева сам упорається. Я майже був упевнений, що, як завжди, виграє Борис. Однак уперше я не хотів з тим змиритися. Тому й цілий вечір умоляв епсилонів та омег з усієї паралелі зібратися й помститися за нашого нового друга.

Рвонув двері на себе.

Вони тримали в руках бити, дошки з цвяхами, палиці, каміння, в когось був саморобний кастет. Троє пацанів із військової частини узяли батьківські паски й намотали їх на урки. Бляха солатського паска, до речі, ­– грізна зброя. Їх було більше, ніж я очікував. Деяких я навіть не знав в обличчя.

Не встиг я нічого промовити, як вони ринулися повз мене до «рингу». Я не бачив початку бійки, але відразу збагнув, на чий бік стала Фортуна. Бійка, ні, швидше бій, був суворий, хоч і недовгий. По-моєму, в Америці це називають «вуличним правосуддям». А у нас це банальний самосуд. Та справа не в тому.

Наступного дня батьки Бориса забрали синовні документи зі школи. Скандалу вони не вчинили. Інцидент не вийшов за шкільну територію, про це подбали всі: як переможці, так і переможені. А Сева поводився, як звичано. Втім, це вже не мало особливого значення.

 

З російської переклав В. Брюгген

 

 

 

 

 

Блюз про час

Бура, темна, засохла. В’язка. Кров.

Я мию карету швидкої допомоги. Кров молодого хлопця, з безбарвними губами і короткою гострою зачіскою, довготелесого і худющого, мов крапельниця. Ми не змогли йому допомогти. Третя смерть,  а сьогодні лише вівторок.  Вчора було шкода, а кого –навіть не знаю: тендітна дівчина-підліток, яка розітнула вени вздовж. На тонкій руці-гілочці купа фенечок, які не одразу й помітиш – таке все криваве.  Рука не багряна, а кольору молодого вишневого деревця. Вона злякалась а останній момент.  Що ж ти не злякалась тоді, коли ще тільки лізла до ванни?

А що ж убило цього хлопця? Він точно не збирався помирати. Але ось вона – смерть, і хтось же в ній винен.

– Пацан, у нас дійсно не було шансів тебе порятувати.

Це голос Сергія, старшого лікаря. Масивний, широкоплечий, із залисинами,  він нагадує мені доберманів,  які чатували у ніг римських патриціїв.

–Тримайсь, скубєнт. Домивай давай і ходімо чаювати.

Втішання скінчилося, і я чую, як він механічно й бездумно клацає запальничкою собі й шоферові.

Цей пацієнт – відпрацьований матеріал. Для них.

Я досі згадую, що ж пішло не так. Або не що, а коли? На якій вибоїні все пішло шкереберть? Точно не тоді, коли його білки очей були схожі на наляканий кришталь з бурштиновою зіницею: забагато втратив крові, аби боротися. Можливо, тоді, коли щось дзвякнуло, впавши на підлогу. Всі інструменти лежали на звичних місцях, я точно помітив би зникнення хоча б одного.  Але звук був! Я з’їхав з глузду?

Згадую, як зрізали липку закривавлену білу футболку.  Вона й зараз лежить десь під ношами, відкинута в цій метушні.  Трохи розтягнута, на горловині якимсь дивом висіла ручка для лівші. Я знаю, бо ковпачок прикриває зад, а не перо з вигнутою ручкою. На футболці не тільки кров: слід від чорнил. Я впадаю в ступор і втуплююся в це закривавлене ганчір’я: назвати одягом язик не повертається.

Футболка, яку я й сам хотів би мати.  Стендапер Бо Бьорнем і напис “Are you happy?”.

Він дивився те, що любив, а не те, що нав’язували.

З ним було б про що поговорити.  Якби він вижив.

І чому тільки в мить лайнової безвиході ти відчуваєш вічність?

Все прибрано, вилизано і видраєно.  Повзаю по підлозі, перевіряючи серветкою.  І навпомацки натикаюсь на щось тверде.  Відсахуюсь і в паніці втягую голову, а в живіт намагаються влізти колінні чашечки.  Ніяк з універу не затямлю, що для медиків ніяких чашечок немає, а є надколінники…

“Не бійся, все, що могло тут вмерти, вже вмерло», – чую в голові і сивію на одну волосину від власного цинізму. І з такими думками буду лікарем?

Витягаю серветкою предмет – губна гармошка.  Подряпана там, де блищала, затерта до блиску – де була пофарбована. І скотчем наліплений папірець з цифрами.  “Табулатура!”, –позачерговий напад ерудиції з минулого (сім класів музикалки, як-не-як!). З цими цифрами і чайник зіграє.

Виходить, що цей шульга, ким би він не був, заповів мені цю пісню.

Повільні й незграбні вдих-видих  у отвори – і прозріння: це Боб Ділан, і його блюз про час.

Тут усе “for the times they are a-changing”.

Темніє, я граю пошкрябаній шкаралупі місяця і кефірно-білим зорям.

Зустріньте там Шульгу гідно…

 

 

 

 

 

«Старішаю…»

– Хлопці, хто піде по цибулю?

Кухня пронизана запахом кавових зерен. Повітря насичується діловим настроєм, стає густим, мов повидло. Питання грузне у цій густині.

Мати вже чекає, коли ми почнемо як гарячою картоплиною перекидуватися цим проханням. Вона навіть уже підняла брову, і я відчув, як на її язику повисло заготовлене: «Що, знову ввімкнули переадресацію?»

Як я від цього всього втомився…

– Я йду, мамо.

Брова на мить підлітає, вже від подиву. Скажи, несподіванка?  Менше вислуховувати, який я в неї ледар.

Щоправда, на мороз виходити не дуже хочеться.

У два ковтки окропово влітає кава. Дохрустую тост з бастурмою та в’яленим томатом. Залишок новорічної розкоші.

Перша половина першого січня. Ми перестали готувати на декілька днів наперед у святкові дні. Сім’я змирилась із «скороченням».

– Ти довго чухатись будеш? ­– «Уф, все-таки вколола.»

Просити гроші чи ні? Гаразд, візьму за свої.

Мороз збуджує не гірше за каву. Ковзаю на зледенілому порозі, і сонце кланяється мені. Беру в долоні сухий, нелипкий сніг і розтираю обличчя. Руки червоніють без рукавиць.

Проходжу повз заповнений смітник. Коли це кляте сміття винесуть?

Заходжу до крамниці і бачу величезну чергу. Стояли хто за рибою, м’ясом, сиро, сірники, сіллю, а дехто просто зайшов погомоніти. Знаходжу крайнього.

Під ногами хлюпають калюжі з бруду і талої води, занесеної на підошвах. Поміж ногами нишпорить кіт з вулиці, вже підгодований, але ще в лишаях, замацапураний.

Поперед мене стоїть бабця. Від її одягу тягне старою шафою. На голові сіра пухова хустка з ковтунцями.  Зморшкувате обличчя трясеться, вона, заїкаючись, нарешті просить:

– Мені б цукерочок…

Продавчиня закочує очі під лоба і питає:

– Які вам, ба?  Є за сто двадцять, ось за дев’яносто сім…

Очі старої налякані, стареча рука трясеться, допотопна радянська сумка з дермантину б’ється об втомлені валянки:

– Мені б вафельних…

Продавчиня видає протяжне «уфффф» і, зиркнувши на вітрину, відрізає:

– Є по сорок дві, – з язика майже злітає: “ЦЕ вам по кишені? “, а вголос: – Брати будете?

– Т-так, зважте… – з рук ледь не випадає гаманець. Стара висипає з нього дві гривні і купу дріб’язку. Починає рахувати ці копійки…

Мене наче розтинає хто.

Дитинство. Я стою перед цим прилавком.  Продавчиня десь з висоти питає, що мені давати. “Молозиво та цукелки на тли двадцять! ” Дріб’язок летить на прилавок. Весь дріб’язок з хати – завжди мій. І я йду себе балувати. Зібрати все своє, часто єдине, що є- і ласувати весь день своїм маленьким скарбом.

Відводжу руку… Старої?  Ні! Свою!  Я бачу дитину. Таку ж, як колись був я. Хвору, стару, немічну, кволу – але дитину. Дитина у поношеному тілі та дранті.

Всі діти люблять солоденьке.

Кладу двадцятку і кажу:

– Зважте, будь ласка, півкіла. – і відводжу руку старої, яка намагалася дорахувати свої гроші (та які там гроші?).

Погляд дитини закляк. Спочатку на моїй руці з чотками. А потім поповз на мою невпевнену усмішку. Яка ж вона в мене ідіотська…

Йду геть з крамниці. Пролітаю повз смітник. І десь на півшляху розумію, що цибулі я не купив. А двадцятка була остання – все інше на картці.

Струшую сніг із взуття і гукаю:

– Мамо, дай грошей на цибулю!

– Я думала, ти вже й вернувся!  Яке ж ти в мене непутяще….