Добірка віршів молодої харківської поетеси Анни Дадики
***
ящірка у моїй душі неспокійна
куйовдиться думає,
що буває з ящірками на війнах
чи вона вільна
чи хатина її не завалиться
під тиском інформаційним
ящірко ящірко дай мені спокій
світ навколо сипкий кривобокий
і пророків на кожному кроці
сто копій
ще й твої наскоки
ящірка у моїй душі напівсохла
думає господи та за стільки років
чому я не вийшла у передпокій
Не виповзла з рота
не спаслася бігством
Я знайшла б собі іншу душу
не таку жорстоку
ящірко ящірко дай мені спокій
***
Повзу, плавні минаю.
Я змій, я випуклу корч обіймаю
своїм холодним
і ніжним тілом.
Якби я знав, куди мені треба.
Намулений ранок пахне зіллям.
Якби я знав, що повзу на смерть
Я не скидував би сто шкір.
Я не їв би тих мишей,
не спокушав би Єви
Але хааащщі
згортаються як і думки змія.
Якого розрубить лопатою
Переляканий вусмерть дід
***
В лісі звучить надтріснутий голос нявки.
Хлібу просить, з голоду сохнуть губи.
Залиш, бабо, хоч окраєць серед гущавин.
А голос грубий, грубий.
Залазить у груди, губить.
І серце стискає, тисне
Як хрипла мінорна пісня.
Залиш, бабо, хоч окраєць
І я вийду з твоїх зіниць
і залишу тобі очі.
Хоч декілька крихт.
Я залишу тобі крик.
І регоче, регоче.
В лісі звучить хрипла мінорна пісня.
І серце стискає, тисне.
***
І сухоребра смерть виходить із води,
бо має привід гіркоти.
І з квітів назбирати меду,
І соку визбирати з череди
Цикадою розспівується вечір,
зізнаючись у прийнятті біди.
Й волошки, як малі предтечі,
синіють вогко з лободи
І час на півшляху до втечі
Не стишує ходи.
***
Здається, наступив чорний день.
Це вітер приніс його на руках.
Це осінь дістала його із кишень
і викинула на шлях.
У чорному дні сонце скиглить червоно.
Розмазує тіні по гострих кутах.
Червоне і чорне. Чорне й червоне.
Загусло в думках…
***
Безпричинне слово не має сили.
Борсається у руках,
як рибина замучена –
краще б з’їли.
***
Так тихо,
ніби хтось придушив вітер.
Тільки я бовтаю ніжками літер
і гризу олівець.
Так тихо
може ходити лиш ніч
в сандалях із липи
опріч
– ні! – саме там,
де біль вроста в ялівець.
***
Ти, як розбита барка, проте на борт
сходять сумлінно сумніви і печаль.
Сурми сумні із берега б’ють акорд.
Мацає пальцем струни старий скрипаль.
Можеш – співай як в останнє, бо твій мотив
синій, солоний, розлого впаде у дим.
Барче, краще тобі не знати таких глибин.
Трюм – повний риби, і став уже затісним.
***
Холодне металеве небо, гостре, ніби лезо
зі смужечкою кольору біди.
Зозулить вечір.
Квіти в ньому тихі.
І ніби вітер змінює їх настрій :
то квітка-посмішка, то біль у пелюстках.
Тополі – чаплі, що бояться впасти,
здійнявшись вгору на тонких ногах.
***
І ніжність моя до тебе
це крапля дощу,
що впаде у сухий пісок.
І десь глибоко перестане бути.