Анна Дадика: добірка віршів

Добірка віршів молодої харківської поетеси Анни Дадики

***

ящірка у моїй душі неспокійна
куйовдиться думає,
що буває з ящірками на війнах
чи вона вільна
чи хатина її не завалиться
під тиском інформаційним

ящірко ящірко дай мені спокій
світ навколо сипкий кривобокий
і пророків на кожному кроці
сто копій

ще й твої наскоки

ящірка у моїй душі напівсохла
думає господи та за стільки років
чому я не вийшла у передпокій
Не виповзла з рота
не спаслася бігством

Я знайшла б собі іншу душу
не таку жорстоку

ящірко ящірко  дай мені спокій

 

 

 

 

***
Повзу, плавні минаю.
Я змій, я випуклу корч обіймаю
своїм холодним
і ніжним тілом.

Якби я знав, куди мені треба.
Намулений ранок пахне зіллям.
Якби я знав, що повзу на смерть

 

Я не скидував би сто шкір.
Я не їв би тих мишей,
не спокушав би Єви

 

Але хааащщі
згортаються як і думки змія.
Якого розрубить лопатою
Переляканий вусмерть дід

 

 

 

 

 

 

 

 

***

В лісі звучить надтріснутий голос нявки.
Хлібу просить, з голоду сохнуть губи.
Залиш, бабо, хоч окраєць серед гущавин.
А голос грубий, грубий.
Залазить у груди, губить.
І серце стискає, тисне
Як хрипла мінорна пісня.
Залиш, бабо, хоч окраєць
І я вийду з твоїх зіниць
і залишу тобі очі.
Хоч декілька крихт.
Я залишу тобі крик.
І регоче, регоче.
В лісі звучить хрипла мінорна пісня.
І серце стискає, тисне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

І сухоребра смерть виходить із води,
бо має привід гіркоти.
І з квітів назбирати меду,
І соку визбирати з череди

 

Цикадою розспівується вечір,
зізнаючись у прийнятті біди.
Й волошки, як малі предтечі,
синіють вогко з лободи

 

І час на півшляху до втечі
Не стишує ходи.

 

 

***

Здається,  наступив чорний день.

Це вітер приніс його на руках.

Це осінь дістала його із кишень

і викинула на шлях.

 

У чорному дні сонце скиглить червоно.

Розмазує тіні по гострих кутах.

Червоне і чорне. Чорне й червоне.

Загусло в думках…

 

 

 

***

Безпричинне слово не має сили.
Борсається у руках,
як рибина замучена –
краще б з’їли.

 

***

Так тихо,
ніби хтось придушив вітер.
Тільки я бовтаю ніжками літер
і гризу олівець.

 

Так тихо
може ходити лиш ніч
в сандалях із липи
опріч

–        ні! – саме там,
де біль вроста в ялівець.

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Ти, як розбита барка, проте на борт

сходять сумлінно сумніви і печаль.

Сурми сумні із берега б’ють акорд.

Мацає пальцем струни старий скрипаль.

 

Можеш – співай як в останнє, бо твій мотив

синій, солоний, розлого впаде у дим.

Барче, краще тобі не знати таких глибин.

Трюм – повний риби, і став уже затісним.

 

 

***

Холодне металеве небо, гостре, ніби лезо
зі смужечкою кольору біди.
Зозулить вечір.
Квіти в ньому тихі.
І ніби вітер змінює їх настрій :
то квітка-посмішка, то біль у пелюстках.
Тополі – чаплі, що бояться впасти,
здійнявшись вгору на тонких ногах.

 

***

І ніжність моя до тебе
це крапля дощу,
що впаде у сухий пісок.
І десь глибоко перестане бути.