“Йому є про що доповідати Богу”. Вечір пам’яті Ігоря Михайлина

13 грудня, на сороковини  критика і дослідника історії та сучасних процесів журналістики, професора Каразінського університету Ігоря Михайлина в письменницькому клубі Харкова зібралися літератори, друзі й рідні, аби   вшанувати його пам’ять. “Один з найталановитіших студентів, які колись у мене були”,  — згадував на вечорі поет і також  каразінський професор Володимир Калашник.

Головував на зібранні поет Іван Перепеляк, про якого чи не найбільше із сучасних літераторів Слобожанщини написав Ігор Михайлин.  “Я не знаю більше в Харкові такої аргументованої сучасної наукової критики, як у Ігоря Леонідовича”,  —  наголосив І.Перепеляк.  Володимир Семенович Калашник нагадав, що свого часу Михайлин став одним з наймолодших докторів наук на філологічному факультеті, швидко увійшов у науку, бо наполегливо працював. Йому вдалося відновити і очолити в університеті кафедру журналістики.

“Ми втратили ерудовану й працелюбну людину, творця і захисника українського слова. Його рецензії дисертацій були вдумливими і грунтовними. Він залишив авторитетні дослідження, що базувалися на багатьох фактах”, — говорив В. Калашник.  Під  публікаціями І.Михайлина стояло “Мерефа на Харківщині”.

22.02.2014 р. в ліцеї №5 Мерефи  на презентації книжки   І.Михайлина  “Про Шевченка і не тільки”. Подарунок  від громадської організації  “Наш дім Мерефа”.

 Любив свій край,  а земляки шанували його як Почесного громадянина Мерефи.

Ігор Леонідович часто поспішав до міста на роботу переповненою електричкою. Криворізький журналіст Олександр Зінченко ще на початку листопада написав: “За кілька днів до останнього дня свого життя він сильно перемерз, а тому хвороба й використала свій шанс сповна… Стало холодніше в світі, хоч ще і зима не настала… Помер Доктор (так, з великої літери!) української журналістики, а тому зупинити наступ нахабної посередності буде тепер набагато важче… “

Як умів Ігор Леонідович помічати талановиті журналістські роботи, згадував на вечорі поет В’ячеслав Романовський. “За що не брався Ігор Михайлин, він доводив справу до кінця. На обговореннях в обласній  літературній студії він ніколи не рубав з плеча, коли йшлося про чиюсь добірку чи рукопис. Сказане в цих стінах, на зібраннях студії чи секції поезії, потім ми зустрічали у статтях і рецензіях”.

Прозаїк Ганна Ткаченко удостоїлася свого часу розлогого інтерв’ю, яке з нею підготував Ігор Леонідович.  2012 року вона звернулася до шановного критика, аби проаналізував написане нею. Познайомилися у Спілці письменників, а спілкувалися іноді дорогою до університету. Ігор Леонідович поспішав на лекції, тож Ганна Опанасівна встигала щось коротко перепитати і віддати чергову книжку чи навіть рукописа щойно написаного оповідання. “Він вселив у мене впевненість, що я можу працювати над романами. Так багатьом допоміг, що йому є що доповідати Богу”.

Студентом Ігоря Михайлина був прозаїк Віктор Полянецький.  Слухав його лекції із сучасної літератури, а свій курс починав із Григора Тютюнника — одного із своїх найулюбленіших українських письменників. В. Полянецький згадував, що так захоплювався розповідями лектора, що йшов із ним, проводжаючи на електричку, й продовжував розпитувати й слухати. Колись навіть поскаржився, що не може скласти екзамену красивій і вимогливій викладачці. “Ти не роздивляйся її  й навіть в очі не дивися. Похнюпишся і говори все, що знаєш”. Порада спрацювала. Віктор Полянецький, який мало не кидати навчання вже збирався, нарешті побачив у заліковці запис“добре”. Ніби дрібниця, але теж характеризує людину, яка ніколи не відгороджувалася від  студентів чи літераторів-початківців кафедрою і трибуною.

Спеціально приїхав здалеку, щоб сказати добре слово про Ігоря Михайлина поет Володимир Родіонов. Він згадував власну книжку “Життя, як політ” і дякував за передмову, написану до неї Ігорем Леонідовичем.

Відчуйте, як просто і переконливо писав Ігор Михайлин:

“Макетуючи свіже число газети чи журналу, готуючи до виходу в ефір радіо- чи телепередачу, журналіст виступає в ролі  режисера  (згадаймо первісне значення цього слова, що прийшло  до нас з латини; де «rego» означає «керую»), адже йому доводиться  упорядковувати роботу численного колективу. Його робота пов’язана з безперервним створенням  текстів. Це завершальний етап його діяльності. У даному випадку журналіст виступає в ролі  письменника. Але від представника цієї вільної професії він різниться тим, що пише завжди, практично щодня, і за будь-яких умов і обставин.

Психологи з Манчестерського університету (Велика Британія) на підставі своїх досліджень, що тривали протягом року, склали шкалу стресів для 150 професій. Ступінь стресу визначався за кількістю серцевих нападів та інших хвороб, розлучень, автотранспортних пригод, за поширеністю алкоголізму серед представників відповідних професій. Отримані наслідки оцінювалися за десятибальною шкалою. Журналісти зайняли у цій шкалі стресів третє місце з 7,5 балами, пропустивши вперед  лише шахтарів (8,3 бала) і поліцейських (7,7 бала), тобто виявилися першими з усіх інтелектуальних професій”.

На тому вечорі спогадів і я поділилася тим, що вже відійшло в історію. 2003 року у прямому ефірі Харківського обласного радіо дискутувала з Ігорем Леонідовичем про підтриманого ним автора віршів і прози  Петра Василенка. Фрагмент того  запису і прозвучав  у залі, де вже ніколи не зігріє рук біля каміна, не посміхнеться трішки знічено Ігор Михайлин. Він читав вірша про щастя, бажаючи його нам.

Ірина Мироненко

Фото Ігоря Приходька