Про харківський ефект саламандри (радіопрезентація спогадів Юрія Шевельова)

Чергова програма Харківського обласного радіо «Відкритий доступ Наука» була присвячена мемуарам як науковому джерелу. Влаштували  радіопрезентацію спогадів Юрія Шевельова (Шереха) «Я-мене-мені…(і довкруги)», виданих у Харкові. Спілкувалися  з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української мови Харківського національного педагогічного університету імені Сковороди Сергієм Вакуленком, який  очолює Харківське історико-філологічне товариство, та його аспіранткою, нині викладачкою каразінського університету Катериною Каруник. Вони коментували оновлене  видання спогадів про життя нашого міста між двома Світовими війнами, його культуру, літературу лауреата Шевченківської премії, відомого у світі мовознавця  і літературознавця, мешканцями харківського дому із саламандрами на фасаді.

 

Як писав Юрій Шевельов, «історик шукає в мемуарах невідомих фактів, деталів епохи; пересічного читача вабить можливість побачити прославлених сучасників у їхньому приватному житті, у пантофлях і халаті,.. або знайти    психологічні портрети тих сучасників в їхньому залаштунковому, приватному житті». Що знайшли ми – далі у розмові.

 

 

 

Ірина Мироненко. 2001 року спогади Юрія Шевельова вийшли у Харкові вперше – як видання часопису «Березіль» і видавництва Мар’яна Коця.  Поважно зазначалося «Харків-Нью-Йорк». Автор жив тоді в Америці. Юрій Володимирович надав рукописа (машинопис), з ним узгоджувався вихід книжки. Він народився 1908 року. Прожив більше 90-та. Посмертна його слава оточена політизованими скандалами (розбита меморіальна дошка на будинку Саламандри). Мемуари датовані 1987 роком. Чому вперше вийшли аж у новому тисячолітті?

Сергій Вакуленко. Було багато причин. Споміж них було й небажання самого автора занадто рано їх друкувати. Вони вийшли тоді, коли фактично його життя згасало. То були фактично його останні тексти, призначені не так для сучасників, як для нащадків. Крім того, пам’ятаємо 90-ті роки, коли  друк книжок був великою проблемою, їх виходило дуже мало. Вперше з’явилися ці спогади завдяки спонсорській допомозі приятеля Юрія Шевельова, відомого мецената Мар’яна Коця.

І.М. Пане Сергію, чому виникла потреба нової публікації?  Ким втілено цей задум?

С.В. Ідея виникла сама собою. Видавець Олександр Савчук захотів надрукувати ці спогади знову і в ліпшій якості. Признаюся, що й я сам давно плекав таку думку звернутися  до спогадів і того, що мене цікавило  в них. Це образ нашого Харкова 1910-их, потім 20-х і 30-х років. Хотілося спогади і проілюструвати, і прокоментувати. Недавно померлий Ігор Михайлин, мій давній приятель, протягом тривалого часу — голова Харківського історико-філологічного товариства, відомий літературознавець, колись казав, що про Харків немає романів. Але властиво оцей перший том спогадів Юрій Шевельова цю прогалину заповнює. Це справжній роман про Харків.

І.М. Причому видання вперше проілюстровано і містить майже 250  світлин; частина — з родинного альбому Шевельових — публікується вперше. Текст доповнюють понад 1620 приміток та іменний покажчик (він був і в першому виданні). Серія, у якій вийшли спогади, називається «Слобожанський світ». Чи довелося Вам, пане Сергію,  вирушати в інші світи, щоб видати доповненого Шевельова, попрацювати з його архівами?

 С.В.  Я побував у Нью-Йорку у квітні 2017 року і там мав змогу зробити для себе фотокопії  оригінального машинопису спогадів — того, що зберігається  в архіві Юрія Шевельова в бібліотеці Колумбійського університету,  і з ним звірено оцей новий текст. Знайшлося багато дрібних і не дуже дрібних помилок, якихось пропусків, неправильно  відчитаних прізвищ і просто слів. Завдяки цьому вдалося значно покращити філологічну якість видання.

І.М. Запитання до обох гостей. За якими джерелами писав спогади Шевельов, який узявся за них після наполягання своїх знайомих, після нарікань, що видали мемуари вже багато хто із його сучасників? Це особисті щоденники, феноменальна пам’ять, що зберегла подробиці театрального життя Харкова міжвоєнного періоду, побуту в домі із саламандрами, літературні факти?

Катерина Каруник. Про пам’ять нефеноменальну Шевельов пише вже на перших сторінках  своїх спогадів. Він описує епізод, як йому після струсу мозку пам’ять почала пригальмовувати, давати збій, і деякі епізоди зі свого життя він не пригадує в чіткій послідовності, а пам’ятає  лише якісь фрагменти, якісь епізоди не сюжетні, а  радше як картинки, світлинки. Каже, що в тому й проблема, що все кадроване. Щодо якихось записів він ніде не прохоплювався, що  вів щоденник. Про німецький період  1946-49 є його свідчення, що  він мав щоденникові записи того часу. Про харківський період  –  ні. Я маю підозру, що стосовно театральних вистав і тодішніх його культурних зацікавлень він вів якісь нотатки. Можливо, щоб десь видати або рецензію на ті вистави, або для себе в пам’яті закарбувати. Очевидно, були якісь записи, але сліду по них не лишилося.

С.В. Є помилки в тих спогадах, наприклад,  неправильно наведені прізвища, інші дрібні. І,  властиво,  робота нашого редакційного колективу над примітками покликана була уточнити ці деталі, щоб можна було певно знати, яким було харківське життя з погляду суто фактичного.

І.М. Над примітками разом з Вами, пане Сергію,  працювала Катерина Каруник. Ви — голова Харківського історико-філологічного товариства. Для цього історико-філологічного товариства ви вже готували спільно публіцистичні й наукові тексти Шевельова 1941-43 років. Вони викликають “гнів праведний” тих, хто ніколи їх не читав. Наприклад, у 1942 році Ю. Шевельов аналізував у пресі, що виходила в окупованому  Харкові, альманах 19 століття «Молодик».  Які місця із спогадів довелося супроводжувати найскладнішими за пошуком примітками?

С.В. Там було багато складних речей. Крім Катерини, яка пише дисертацію про Юрія Шевельова як дослідника української мови, працював у складі редакційного колективу ще один член Харківського історико-філологічного товариства Валерій Романовський, який відповідав за пам’яткознавчу тематику. Шевельов дуже любив старий Харків, багато писав про його пам’ятки архітектурні чи вцілілі, чи зруйновані, і все це потребувало докладних коментарів. Багато проблем було також із тим, що попропадало в наших архівах і бібліотеках. Скажімо, газети. Бібліотека Харківського каразінського університету не має власної багатотиражки за багато років. Нам довелося їздити до Києва, до Книжкової палати, до Бібліотеки імені Вернадського, щоб  прочитати харківську університетську багатотиражку. Це праця довга, Вона вимагає і коштів, і зусиль, і часу. Те, що Ви згадали, – публікації Шевельова 1941-43 років, познаходила Катерина Каруник. Частково в Харківському обласному архіві, частково в Сумському.

К.К. Ця робота велася ще з 2011 року. Я зацікавилася тими публікаціями і взялася пошукати, чи немає часом у Харкові газети “Нова Україна”. Спочатку, гортаючи в архіві ту газету, фіксувала лише публікації, які відзначені у бібліографії  Шевельова, а тоді  трапилася на очі ще якась публікація,  підписана ним.  Тож перегорнула абсолютно всю підшивку, яка була в нашому архіві. І знайшлося крім 10 публікацій з бібліографії ще десяток. Декотрі з них Шевельов згадує і в своїх мемуарах. Отже, знайшлося, чим і мемуари  прокоментувати. А ще одне джерело — це часопис, організований Віктором Петровим, “Український засів”. Вийшло його чотири числа і наклад третього числа, кажуть, був цілковито знищений. Але пощастило в Сумському архіві  знайти примірник цього третього числа. Частково робота велася і у Львові, бо четвертого “Засіву”  в східній Україні нема, а є у Львівській бібліотеці Стефаника. Так зібрали ці публікації Шевельова і видали  2014 року книжку “Дорогою відрадянщення”.

І. М.  У нас на столі є ксерокопія публікації, яку знайшли Ви, пане Сергію. Де саме і що це за матеріал?

С.В. Це знахідка для мене дуже радісна. Бо шукали ми років з 10.  Йдеться про першу статтю Шевельова в газеті, що називалася «Іновець». Сьогоднішнім слухачам-читачам, очевидно, ця назва нічого не каже і виглядає загадковою. Походить від скорочення ХІНО  (Харківський інститут народньої освіти). То була двотижнева газета осередків КП(б)У, ЛКСМУ, профкому «Робос» і місцевкому ХІНО. Дата – 26 листопада 13-го року Жовтня. Число 3 (або 14-те в загальному переліку). Це 1929 рік. Стаття Шевельова називається «Мовошкідництво». Вона вийшла в цій газеті під псевдонімом Ґ. Йдеться в ній про те, як виглядала українська мова в Харкові під ту пору, коли Шевельов навчався в ХІНО, у виконанні одного з його викладачів. Тут і стиль Шевельова – ще молодого студентика, і спосіб думання проступають. Переходячи до творів Данте, професор почав свою мову так: «Єще що треба додать, ето те…»  Азірівщина має глибоке історичне коріння (сміються).

І.М. Як Ви встановили, що за псевдонімом Ґ заховався Шевельов?

С.В. Він згадував про цю свою статтю в мемуарах, не називаючи заголовку, але що мова була саме про мову професора Жінкіна. Мені довелося перегорнути всі числа газети «Іновець» за кілька років, аби знайти оцю малесеньку, але дуже колоритну і смачненьку публікацію.

І.М. Де плануєте її оприлюднити?

С.В. Найкраще було б у наступному виданні спогадів Шевельова – покращеному і доповненому.

І.М. Поки що презентується перший том. Пане Сергію,  на одній із  харківських презентацій Ви сказали, що за аналогією із Шевельовим, який писав «не для дітей», свої коментарі Ви змушені були іноді формулювати ніби «для дітей». І додали, що знання деяких студентів зараз залишаються на рівні    шестикласників. Справді загрозлива ситуація у наших школах – загальноосвітніх і вищих?

С.В.  Так, тема болюча і ситуація досить кепська. На мою думку,  реформа, яка відбулася, і її знають під не дуже доброзвучним скороченням ЗНО, не має великого сенсу. Оці тести, які змушені складати діти, позбавляють їх навичок самостійного викладення думок, навичок читати тексти, бо їх не треба читати, аби грати в ці хрестики-нулики, розставляти плюсики і мінуси в тестах. Багато предметів взагалі зникають зі свідомості учнів через те, що не входять  до отих стандартних переліків. Скажімо, знання географії бувають на катастрофічному рівні. Усе це треба доносити до потенційного читача, бо діти не є погані – вони погано навчені, на жаль. І для того, аби вони могли трохи краще навчитися, їм треба багато чого пояснювати.

І.М. Цитата із мемуарів Шевельова. Над нею запрошую поміркувати пані Катерину, яка не тільки мовознавець, а й поетеса.

«В кожній людині, а надто чоловікові, є запас зла, який вона ) він мусить витратити на зовсім випадкові об’єкти. Якщо людина була вихована в добрі, як був я, то ці бунти мають обмежені масштаби. Виховані в злі намагаються перевершити  вчинене їм зло. Тоді палають рейхстаги і розстрілюють чи вішають ні в чім не причетних заручників, як у грудні 1934 року в Києві. Але ступінь учиненої шкоди треба міряти в відношенні до попередньої міри добра і зла, і тоді мої вчинки в такому відносному балянсі не різняться від Гітлерових і Сталінових. Не кажу, що людина зла, але не кажу, що вона і добра. І ніякі ідеальні суспільні лади, ніякі системи виховання проти цього нічого не вдіють». Пані Катерино, чи всі постімперські покоління виростали більше у злі, розчаруванні батьків і дідів? Ваше теж? І чи не стало це каталізатором війни на сході України?

К. К. Я би з Вами не погодилася, що наше покоління є постімперським і каталізатором якоїсь війни. Радше, навпаки.

І.М. Ні, не покоління-каталізатор, а ставлення старших поколінь до цієї проблеми добра і зла, минулого, «ви нам винні», «ви нас не чуєте». Оце я маю на увазі.

К.К. Якщо брати питання психології  виховання і  національної ментальності, то українці мають свої особливості і комплекси. Про комплекси давно вже написав Юрій Шевельов. І вони цитуються в нас як крилаті вислови. І в росіян – наших сусідів теж є свої комплекси. Тут проблема в тому, як співіснувати, як уживатися. Якщо в когось наростають злі інтенції, злі наміри під впливом виховання або під впливом системи, то на ці речі треба зважати, але треба так само зважати і якісь національні ментальні особливості, які просто є грунтом для цього. Шевельов недаремно висловив таку думку, а потім Оксана Забужко так і книжку його назвала, укладену спільно з Ларисою Масенко, «З історії незакінченої війни» –  про конфлікти ментальні і психологічні українців із росіянами. Ще в середині 40-х років Шевельов почав про це міркувати. Також і в другій половині 40-х років у Німеччині, під час діяльності українського мистецького руху. Він друкував крім літературознавчих ще й політичні публіцистичні речі. І дуже тонким політичним аналітиком себе виявив. Про оцю «незакінчену війну» йому тоді вже йшлося.

І.М. Ще одна цитата із спогадів Юрія Шевельова:  «У мирі і в війні українську землю грунтовно розчищали від творчих людей, від книжок». Це про власний знищений харківський  запас книжок, які Юрій Володимирович іноді купував і в матерів, дружин репресованих земляків, наприклад, Валеріана  Підмогильного. Чи не відохотили наше суспільство майже остаточно від  книгочитання – не для заліку чи ЗНО, а для душі? Чи суспільство може бути саламандрою, яка вийде з чорного диму до сонця і житиме далі?

С.В.    Буду пробувати відповісти дуже коротко, хоча тема – на цілі години. Сподіваюся, що кінець світу не настане з нашим поколінням (сміється). І кінець книгочитання теж не настане, хоча набуде воно, очевидно, інакших форм. Справді,  багато хто з цього покоління прочитати більше, ніж одну сторінку, не вміє. Але ми сподіваємося, що такі гарно написані книжки, як спогади Юрія Шевельова, спокусять нове покоління до читання, бо це насолода від стилю, насолода від думки, від спілкування з дуже рідкісною людиною.

І.М. Принагідно процитую посвяту Юрію Шевельову. Часопис «Харків» надрукував такий текст, презентуючи молодих авторів.

 

ТЕТЯНА МАЙБОРОДА    САЛАМАНДРА

Юрію               Шереху-Шевельову

дореволюційний будинок в якому мешкають привиди

які блукають попід триметровими стелями

вгризаючись своїми рукавами

у підмурівки  дворових арок назовні

дотягуючись до них не покидаючи цих рожевих стін

смачно порипує заколисуючи ніч

я  знаю що то метушиться Ю і одразу ж заспокоююся

мені тут так солодко снити вже другу ніч поспіль

на  верхньому поверсі  двоярусного ліжка

почуваєш себе ніби на якомусь кораблі

який застряг між гілками лапатого дерева

знадвору чатує саламандра

щоразу  місячне сяйво ще до приходу сонця

спопеляє її але вона відроджується

знову і знову живуча

її завжди у лагідному харківському надвечір’ї вигулює  Ю

зачувши найменший шерех

він говорить своїй саламандрі

лише одне-єдине: «шшш…»

вона зачинає шевелитися переступаючи обережно

з лапки на лапку а потім поволі

йде кудись по місячній доріжці яка обпалює їй лапки

а Ю вертається назад до будинку напевне знаючи

що завтра вони знову разом гулятимуть

під гул коліс Сумської він вже звик до нової ери

ерибезлітератур’ярмарщини

його зараз більше турбує погода на завтра

а Хвиля обіцяв тропічну зливу

Він час від часу приходить  у свою стару

квартиру на Римарській

подискутувати з реаліями

поганяти набридливих сусідів

вони не  будуть грати сьогодні в більярд

бо Ве щось не маячить на горизонті

йог Май теж щось не в гуморі

і вже дійсно пора додому

і ось він іде самотньо по сходах

і лише я його відчуваю і подумки посміхаюся

що він усе-таки в цьому домі

з ліпленими янголятами

з шумним затишним ліфтом

дверима вищими за мене вдвічі

і слідами від його ступень які не замажеш

Спілкування телефоном з радіослухачем.

• Доброго дня, пані Ірино! Дякую Вам за передачі. Мені пощастило, бо вже маю два томи першого видання. А чому відмовився Юрій Шевельов від третього тому?

С.В. Він признається у своїх  мемуарах, що спогади не пишуться далі, бо це вже Америка. Не пишуться з причин суто психологічних, бо він каже: «Я від Америки стаю дедалі більш відстороненим». І крім того є ще живі люди, про яких писати тяжко. Бо вони можуть образитися. Судячи з того, що  я бачив, задум такий все-таки був. І в архіві Шевельова в Колумбійському університеті після перших двох частин є ще  титульний аркуш третьої частини, яка називається «В Америці». Далі немає нічого.

І.М. Дякую за запитання нашому слухачеві і Вам, пане Сергію, за відповідь. Тож час для  коротких підсумків і побажань.

К.К. Побажати хотілося б продовження, тобто другого тому спогадів Шевельова в такому ошатному виданні –  проілюстрованому і ретельно прокоментованому.

С.В. Купуйте цю книжку. Це справді дуже вишукана лектура. Хай таким способом наше сучасне покоління долучається до свого минулого.

І.М. Дякую всім за таку презентацію спогадів мовознавця і літературознавця  Юрія Шевельова (Шереха) «Я-мене-мені…(і довкруги)», знову виданих у Харкові.

 Ірина Мироненко

Фото автора матеріалу