“Я плачу за Вами”: добірка віршів Анатолія Перерви

* * *

Ночі ще не вистудили землю,
По соломі ходить вороння.
Від полів себе не відокремлю,
Усе життя —
це небо і стерня.

Восени ми всі — одна родина.
Молодість, чим далі, відстає.
Що мені суха очеретина
Біля річки стиха награє?

Одгриміли грози кругойдучі,
Одшуміли голубі дощі.
Червоно —
до відчаю! —
на кручі
Жевріють шипшинові кущі.

Спів пташиний чуємо все рідше…
Звідки ця тривога в голосах?
Просто стало раптом просторіше:
Нам — у долі,
їм — у небесах.

* * *

З чужих осель, з сусідніх вулиць,
З ідей, з Гоморри і Содому,
З людей, які себе сахнулись,
Ми повертаємось додому.

Повірили в житейськім морі
В примарну далеч невідому.
І все ж, потрощені й суворі,
Ми повертаємось додому.

Коли ж нам розпач скроні стисне,
Обляже тіло смертна втома,
В свідомості востаннє зблисне:
«Нарешті вдома…»

СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ

Предковічні степи.
І Дінцеві розгойдані плеса.
Тихі літні левади.
Вишневі садки.
Полини.
Маж чумацьких рипучі невтомні колеса.
І над всім — небеса,
повні туги і глибини.

Але
де ж це,
художнику,
ваша «Загибель Помпеї»?
Повернулись із Риму,
тож пензля — до рук,
і творіть!
Де панів-генералів еполети і портупеї?
Де вдоволені лики великих цабе при дворі?

Він мовчить і малює
хутірські перехняблені хати
І двори,
у яких тільки вітер та бузина.
Не званнями, не грішми,
а степом і небом багатий.
Всі дороги — до Риму?
Можливо.
Та хто його зна…

Ось він сонце,
мов яблуко,
з гілки Муравського шляху
Котить в сни вечорові голодній сільській
дітворі.
Ось лаштує голоту до бою —
на турків та шляхту.
Він — придворний художник,
але — не при тому дворі.

Він мовчить і малює.
Мов промінь, гарячий, навскісний,
Його пензель освітлює небо,
що в кожному з нас.
І під кожним світанком є підпис його —
«Васильківський»,
Але просто про це —
окрім нього —
ніхто ще не зна.

БАЛАДА ПРО ХАТУ БАБИ РУДЕЛІ

Покинута хата баби Руделі
Уже по коліна в землю вросла.
В бур’ян опадають роки, як жерделі,
І несть їм числа.

Невже у городі порпатись вік нам?
Списи молочаю — крізь душу, крізь час!
Вітрами пронизані, вибиті вікна
Благально до неба німого кричать.

А баба давно подалась до сина —
На інший куток села і життя.
Та очі старечі, як дві сльозини,
Щоночі до рідної хати летять.

Бо там же зостались здоров’я і врода,
Старезна жерделя знайомо скрипить.
І навстіж до людства відкриті ворота,
Хоч нікому воду з колодязя пить.

Над зрубом галузка гіркої калини:
Ламають її, а вона — жива!
А нижче, у лузі, помалечку плине
Замислена річечка Берестова.

Спішать односельці — хто в Харків,
хто в Делі,
Хто взявся болото — на сміх! — осушить…
В покинутій хаті баби Руделі
Забутий буквар на ослоні лежить.

МАЗЕПА

З доброї волі гетьмана Івана Мазепи
було споруджено десятки церков…

В очах прозрілих — і любов і лють.
Що, гетьмане, не вистача удачі?
Століттями з церков прокльони шлють
Тобі нащадки, темні і ледачі.

Твоїм ім’ям безпам’ятства пора
Топтала наші душі без упину.
Кого ж ти зрадив — Бога чи Петра?
Кого зберіг — себе чи Україну?

«Умрем, как братья, кабы Русь сберечь!»
ІЦо — легша смерть, коли — в обіймах брата?
А царська милість — то двосічний меч:
Чим важче жить, тим легше помирати.

«Анафема!» — іще кричать раби,
Аби жила «єдина й неділима».
І землячок з верховної юрби
Очима вірнопідданими блима.

Поприростали маски до облич…
Базаром осквернивши храм Покрови,
Вони й сьогодні ще руйнують Січ,
Лишень черговий цар нахмурить брови,

Німим не догукатись до Москви,
Та й до глухих кричать — яка потреба?!
Прислухайтесь: у дзвони б’ють церкви,
Які нам збудував Іван Мазепа.

ЖИТО ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Сухого дуба тріснуте надбрів’я.
Як рясно луг кульбабами вродив!
Через глибокі ріки марнослів’я
Шукаєм броди —
до Сковороди.
У торбі жменя жита — на насіння,
Та згорток віршів, та черстві коржі…
Він нам залишив ключ до розуміння
Спорідненості волі і душі.

Бо що потрібно людям ще?
Абищо —
Криничка, посох, шлях серед степів…
Що проти цих наук — освіта вища
Сановних неотесаних стовпів!

Їх — при столах — і досі достобіса!
Рясніше, мабуть, ніж отих кульбаб.
Цей вибився у старости,
той — писар…
Грицько ж собі ще й хати не надбав.

Вчив мудрощі церковної науки,
Зневажив і кар’єру, і дари.
Іде собі і хука в змерзлі руки,
Минаючи розхристані двори.

І думає:
«Що значить — воскресіння?
Це — дух в людині, а не плоть німа.
Це — в торбі жменя жита на насіння.
І страх постійний, що її нема».

СМІХ НАРОДУ МОГО

Може, це доля, а може, це воля всевишня.
Може, це жереб, що випав не вам, жебраки.
Може, це вирок — зболена усмішка Вишні,
Вирок усім,
котрі прагнуть «твердої руки».

Сміймось, братове!
Як сумно ми ще сміємося.
Вітер часу хилитає діряві сакви.
В рідному краї голодні ми будем і босі,
Доки води ми тихіші і нижчі трави.

«Вирвем з корінням у ворога жало отруйне!»
Може, це марення тільки, оті Соловки?
Сміймось!
Допоки ще страх наші душі пантрує,
Поки похитують пальцем місцеві божки.

Небом блакитним омите доспіле колосся.
Тільки б — не кров’ю,
що вже закипає ось-ось…
Сміймось, братове!
Як смішно, що ми сміємося.
Троя — в руїнах!
А ми сміємось, сміємось…

СПРОБА ДЕКЛАРАЦІЇ

Похмілля віку.
В грудях — гул Гулагу.
Співайте гімн доби — на дві губи!
Іще не переграло?
Пийте брагу —
Гіркущу брагу гніву і ганьби.

А лютий вітер розпина вітрила.
Нові пророки рвуться до трибун.
Біля корит — нові знайомі рила.
І кожен день новий віщує бунт.

Та хоч ламає дух «залізні» догми, —
Майбутнє — не побачити з колін…
Який високий возвели чертог ми!
Тепер — рятуймо душі з-під руїн.

ГНАТУ ХОТКЕВИЧУ

На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Василь Симоненко

Не зрадить тільки біль нас, батьку Гнате, —
Над ґвалтом торжищ, над зневір’ям — зринь!
Вчимось на кобзі грать,
щоб — не стогнати
На цій землі розстріляних прозрінь.

А де ж твоя вітчизна?
В закордонні?
В Сибіру?
У Карпатах?
В Деркачах?
Стоїть вона — в очах твоїх!
Як доня.
Як дівчинка в сльозах і дукачах.

Вродливий, ставний і легкий, мов сокір,
Серед людей,
де поруч — цвіт і бруд,
По всіх світах ти думав про Високе,
Якого в тебе вже не відберуть!

Не встиг своєї стежки дотоптати:
Вночі збудили зловороже: «Встань!»
Про що вони хотіли допитати?
Яких їм ще,
крім пам’яті,
визнань?!!

Не скажеш долі: повертай голоблі!
А вік летить, мов твій локомотив.
Але бринить і грає у Греноблі
Твоя струна — твій біль і твій мотив.

Коли Господь нас виліпив із глини,
Він домішав ще віри і біди…
Дай, Боже, дітям — вірности Галини,
Малої доні Гната Галайди!

Не зрадить тільки біль нас, батьку-брате,
Продовжать — діти степу й верховин…
Вчимось на кобзі грать,
щоб не вмирати
На цій землі невизнаних провин.

ЛЕВАДА

Ще назва є, а річки вже немає.
Ліна Костенко

В мільйоннім місті є давно метро,
І хмарочоси,
і гримить естрада…
Мені ж тривожить душу, гріє кров
Ця назва світла й приязна — Левада.

Десь тут,
де під асфальтами — земля,
Де станція із назвою такою,
Росла верба, і вабило здаля
Озерце, оповите осокою.

Пили тут воду (уявить берусь!)
Прапрадіди з криниці дзвінкової.
А ще раніш,
йдучи у бій за Русь,
Відпочивали Ігореві вої.

Левадонько!
Хоча тебе й нема,
Від тебе назва нам зосталась гарна.
Вона і не сліпа і не німа,
А значить, для нащадків — теж не марна.

Не вигадка чиновника, а суть
Землі цієї, що лишиться з нами.
О, скільки місць несправжній зміст несуть,
Невласними прикриті іменами!

А ми прийшли не з безміру небес —
Нас народила Україна-мати.
Чому ж нам сором матір і себе
Своїми іменами називати!

* * *

І вибились в люди вчорашні повії.
Такі благовірні тепер — хоч до рани!
А хто їх не знає, той врешті повірить
У їхню блаженність і ревну старанність.

Щоб їх спростувати, розгледіти зблизька,
Не вистачить віку і тисячоліття!
А чим воно ліпше, лайно українське,
Московської грязі, варшавського сміття?!

О ці безневинно опущені вії.
Обтічні слова та усмішки облесні!
Нас виведуть в люди вчорашні повії,
І ми з ними будем — щасливі і чесні…

* * *

Укотре тішимось парадами,
Із неба — манної ждемо.
Тим часом стільки років ради ми
У власній хаті не дамо.

«Пишаюсь генами спадковості!» —
Півсонний телепень сопе.
О так, у плані винятковості
Ми переплюнули… себе.

Невже на розбрат ми роковані
Під рев застільний: «Пий до дна!»?
Цей вперто тягне до Московії
А той до вермахту єдна.

Припнута до чужого берега
Не знає воленьки душа.
І тут клянуть Донцова й Шереха,
А там — Тичину й Куліша.

І в’язень гордий від можливості
Себе у судді возвести.
Та ж ми, сказать по справедливості,
Учились лиш палить мости.

А може, ми іще й від того злі,
Що поміж нас у всі віки
Великі Репіни та Гоголі —
Майстри писати в дві руки…

В чужий город не кину каменем —
Хоча б свого заволочить!
І чуюсь я мізинцем маминим,
А мати — плаче і мовчить.

ІМЕНЕМ ІВАНА ВИРГАНА

Отак би довіритись мові, як другу,
Щоб слово будило, мов скресла Сула.
Назвіть його іменем
сад чи яругу,
Але не громаддя бетону і скла.

До нас він озвався з такої розлуки,
Звідкіль не долине ні промінь, ні звук.
Назвіть його іменем
поле чи луки,
Але не провулок, закований в брук.

Він висловив болі криниць України,
Поки лихварі продавали курінь.
Назвіть його іменем
спів солов’їний,
На котрому — «чорного ворона» тінь!

Дитина співа «Заповіт» — без принуки…
Брехня, що любов материнська сліпа!
Назвіть його іменем
сина чи внука,
Але не перевертня і не раба.

* * *

…Горить на тобі шапка
нашого Мономаха…
Юрій Тарнавський

Поміж людей чужої крові,
Серед всесвітньої олжі
У кожнім погляді і слові
Шукаю рідної душі.

Волає світ:
які ж ви бідні!
О, так, безгрішність — наше зло.
І осяває наші злидні
Софії вічної чоло.

Ми всі — з Франкової робітні,
Ми родом з Канева — усі.
Ми бідні, як тисячолітні
Ікони княжої Русі.

Нас не викурювали з прерій.
Ми розвівались, як дими.
Ми — лиш пожива для імперій,
Допоки не збагнем:
хто ж ми?

Блажен, для кого слово — благо.
Помилуй, Боже, і спаси,
В Аделаїді і в Чікаго
Знайомі рідні голоси!

Не в злоті — зло, а в позолоті,
Що вчить лиш гарбать — не творить…
І хай кричить сусіда-злодій —
На ньому шапка вже горить.

ТРЕБА

Художнику Валерію Бондарю

Серед завій пелехатих,
Що на землі нас тримає —
Перед дверима хати.
Котрої вже немає?

Дідовими кольорами
Висповідатись Дністрові:
Чорно-червоні злами —
Ріллі землі і крові.

Блазні хмільні по тризні…
Як їм без Бога вбого!
Брате, між чорне бризни
Кольору голубого…

Під крижаними вітрами
Вірою вірмо твердою…
Хто, у які іще рами
Впише вкраїнську долю?

Може, це так і треба
Нам на краю безодні.
Може, ми — тільки треба
Перед лицем Господнім.

Пам’яті — не впрохати.
Протягом душу проймає
Перед дверима хати,
Котрої ще немає.

КОЛО

Миколі Литвину,
який зіграв нам на бандурі
в Берестечку

Десь попід віками та вінками,
Там, де наші віра і вина,
Стогне над козацькими кістками
Стомлена бандура Литвина.

Потім — «Як візьму я кріселечко…»
А тепер сльоза не від вина —
Тужно б’є у груди Бересточка
Грозова бандура Литвина.

Грай, Миколо, щоб не жить сліпими,
Грай по золотому — голубим.
Тільки б підвестись на ці глибини,
Тільки б дорости до цих глибин!

Товариство чує! Грай, Миколо!
Ми живі, хоч і лягли кістьми.
Нас мільйони, ми замкнули коло,
Щоб в цім колі вічні були ми.

* * *

А любить — як жито жати…
Вжалив серп долоню? Жаль.
Нас рятують тільки жарти
І надія на врожай.

А любить — то ніби човен
Править проти течії.
Відкладаєм все на вчора,
Адже весла — нічиї.

А любить — як віддавати
Всі аванси без жалю,
Щоб ні шеляга не мати,
Крім останнього: люблю!

* * *

Чому тебе даровано так мало,
Моя любове — слова мого мамо7

Зійшла — прозрінням грозовим над полем,
Зосталась — тихим найніжнішим болем.

* * *

Я повен тобою, як повен
Бджільми яблуневий сад.
Змиває любов, наче повінь,
Загати вагань і досад.

Ламає тини і паркани…
Ти — привід моєї вини, —
Гріховна і недоторканна,
Невловна, як слава, як сни.

Плиткі і п’янкі півкола
Хмільними вустами ловлю.
Не вичерпать срібла ніколи
Колодязному журавлю!

Я повен тобою, як повен
Солодкого болю твій зойк.
…І нас викидає, мов човен,
На берег, на жовтий пісок.

* * *

Не знав, що лихо приходить тихо,
Ступає м’яко, неначе злодій.
Примарна радість, сумнівна втіха —
Щаслива карта в чужій колоді.
Тобі зі мною — одна морока.
Мені з тобою — одна дорога.
Коротка пам’ять твоя, коротка,
Моя коротшає теж потроху,
І задихається дух без плоті,
І перший іній упав на стерні.
…Нестерпно знати про себе — злодій,
Але втрачати тебе — нестерпніш.

* * *

Передзимовий я, а ти — передосіння.
Живи і на пожежі не зважай.
Ти ще жнивуєш, а моє насіння
Лягло вже під майбутній урожай.

Я марю вже надією на весну,
А ти ще кличеш літо: дожени!
Та коли я в озимині воскресну,
Ти будеш ще в заковах крижаних…

* * *

Я плачу за Вами, як тужать за літом,
аж схлипують вранці півсонні оливи.
Я плачу за листям, на стежку розлитим,
за літом, за тілом тремтяче-щасливим.

Я плачу за Вами безмовно, безслізно,
як тужить за першою мрією досвід.
Вам сумно? Поплачте. Ніколи не пізно
поплакать за літом, а надто — під осінь.

Я плачу за днями, що легко минають,
а їх не зупиниш слізьми чи словами.
Я плачу за всім, що — не з нами. І навіть,
коли Ви зі мною, я плачу — за Вами.

 

Добірку підготував Віктор Бойко