• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Зустріч із Ігорем Гургулою
Помер Анатолій Перерва →

“Я плачу за Вами”: добірка віршів Анатолія Перерви

Опубліковано в 28 Бер, 2018 Прокоментуй! 3 427 переглядів

* * *

Ночі ще не вистудили землю,
По соломі ходить вороння.
Від полів себе не відокремлю,
Усе життя —
це небо і стерня.

Восени ми всі — одна родина.
Молодість, чим далі, відстає.
Що мені суха очеретина
Біля річки стиха награє?

Одгриміли грози кругойдучі,
Одшуміли голубі дощі.
Червоно —
до відчаю! —
на кручі
Жевріють шипшинові кущі.

Спів пташиний чуємо все рідше…
Звідки ця тривога в голосах?
Просто стало раптом просторіше:
Нам — у долі,
їм — у небесах.

* * *

З чужих осель, з сусідніх вулиць,
З ідей, з Гоморри і Содому,
З людей, які себе сахнулись,
Ми повертаємось додому.

Повірили в житейськім морі
В примарну далеч невідому.
І все ж, потрощені й суворі,
Ми повертаємось додому.

Коли ж нам розпач скроні стисне,
Обляже тіло смертна втома,
В свідомості востаннє зблисне:
«Нарешті вдома…»

СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ

Предковічні степи.
І Дінцеві розгойдані плеса.
Тихі літні левади.
Вишневі садки.
Полини.
Маж чумацьких рипучі невтомні колеса.
І над всім — небеса,
повні туги і глибини.

Але
де ж це,
художнику,
ваша «Загибель Помпеї»?
Повернулись із Риму,
тож пензля — до рук,
і творіть!
Де панів-генералів еполети і портупеї?
Де вдоволені лики великих цабе при дворі?

Він мовчить і малює
хутірські перехняблені хати
І двори,
у яких тільки вітер та бузина.
Не званнями, не грішми,
а степом і небом багатий.
Всі дороги — до Риму?
Можливо.
Та хто його зна…

Ось він сонце,
мов яблуко,
з гілки Муравського шляху
Котить в сни вечорові голодній сільській
дітворі.
Ось лаштує голоту до бою —
на турків та шляхту.
Він — придворний художник,
але — не при тому дворі.

Він мовчить і малює.
Мов промінь, гарячий, навскісний,
Його пензель освітлює небо,
що в кожному з нас.
І під кожним світанком є підпис його —
«Васильківський»,
Але просто про це —
окрім нього —
ніхто ще не зна.

БАЛАДА ПРО ХАТУ БАБИ РУДЕЛІ

Покинута хата баби Руделі
Уже по коліна в землю вросла.
В бур’ян опадають роки, як жерделі,
І несть їм числа.

Невже у городі порпатись вік нам?
Списи молочаю — крізь душу, крізь час!
Вітрами пронизані, вибиті вікна
Благально до неба німого кричать.

А баба давно подалась до сина —
На інший куток села і життя.
Та очі старечі, як дві сльозини,
Щоночі до рідної хати летять.

Бо там же зостались здоров’я і врода,
Старезна жерделя знайомо скрипить.
І навстіж до людства відкриті ворота,
Хоч нікому воду з колодязя пить.

Над зрубом галузка гіркої калини:
Ламають її, а вона — жива!
А нижче, у лузі, помалечку плине
Замислена річечка Берестова.

Спішать односельці — хто в Харків,
хто в Делі,
Хто взявся болото — на сміх! — осушить…
В покинутій хаті баби Руделі
Забутий буквар на ослоні лежить.

МАЗЕПА

З доброї волі гетьмана Івана Мазепи
було споруджено десятки церков…

В очах прозрілих — і любов і лють.
Що, гетьмане, не вистача удачі?
Століттями з церков прокльони шлють
Тобі нащадки, темні і ледачі.

Твоїм ім’ям безпам’ятства пора
Топтала наші душі без упину.
Кого ж ти зрадив — Бога чи Петра?
Кого зберіг — себе чи Україну?

«Умрем, как братья, кабы Русь сберечь!»
ІЦо — легша смерть, коли — в обіймах брата?
А царська милість — то двосічний меч:
Чим важче жить, тим легше помирати.

«Анафема!» — іще кричать раби,
Аби жила «єдина й неділима».
І землячок з верховної юрби
Очима вірнопідданими блима.

Поприростали маски до облич…
Базаром осквернивши храм Покрови,
Вони й сьогодні ще руйнують Січ,
Лишень черговий цар нахмурить брови,

Німим не догукатись до Москви,
Та й до глухих кричать — яка потреба?!
Прислухайтесь: у дзвони б’ють церкви,
Які нам збудував Іван Мазепа.

ЖИТО ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Сухого дуба тріснуте надбрів’я.
Як рясно луг кульбабами вродив!
Через глибокі ріки марнослів’я
Шукаєм броди —
до Сковороди.
У торбі жменя жита — на насіння,
Та згорток віршів, та черстві коржі…
Він нам залишив ключ до розуміння
Спорідненості волі і душі.

Бо що потрібно людям ще?
Абищо —
Криничка, посох, шлях серед степів…
Що проти цих наук — освіта вища
Сановних неотесаних стовпів!

Їх — при столах — і досі достобіса!
Рясніше, мабуть, ніж отих кульбаб.
Цей вибився у старости,
той — писар…
Грицько ж собі ще й хати не надбав.

Вчив мудрощі церковної науки,
Зневажив і кар’єру, і дари.
Іде собі і хука в змерзлі руки,
Минаючи розхристані двори.

І думає:
«Що значить — воскресіння?
Це — дух в людині, а не плоть німа.
Це — в торбі жменя жита на насіння.
І страх постійний, що її нема».

СМІХ НАРОДУ МОГО

Може, це доля, а може, це воля всевишня.
Може, це жереб, що випав не вам, жебраки.
Може, це вирок — зболена усмішка Вишні,
Вирок усім,
котрі прагнуть «твердої руки».

Сміймось, братове!
Як сумно ми ще сміємося.
Вітер часу хилитає діряві сакви.
В рідному краї голодні ми будем і босі,
Доки води ми тихіші і нижчі трави.

«Вирвем з корінням у ворога жало отруйне!»
Може, це марення тільки, оті Соловки?
Сміймось!
Допоки ще страх наші душі пантрує,
Поки похитують пальцем місцеві божки.

Небом блакитним омите доспіле колосся.
Тільки б — не кров’ю,
що вже закипає ось-ось…
Сміймось, братове!
Як смішно, що ми сміємося.
Троя — в руїнах!
А ми сміємось, сміємось…

СПРОБА ДЕКЛАРАЦІЇ

Похмілля віку.
В грудях — гул Гулагу.
Співайте гімн доби — на дві губи!
Іще не переграло?
Пийте брагу —
Гіркущу брагу гніву і ганьби.

А лютий вітер розпина вітрила.
Нові пророки рвуться до трибун.
Біля корит — нові знайомі рила.
І кожен день новий віщує бунт.

Та хоч ламає дух «залізні» догми, —
Майбутнє — не побачити з колін…
Який високий возвели чертог ми!
Тепер — рятуймо душі з-під руїн.

ГНАТУ ХОТКЕВИЧУ

На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Василь Симоненко

Не зрадить тільки біль нас, батьку Гнате, —
Над ґвалтом торжищ, над зневір’ям — зринь!
Вчимось на кобзі грать,
щоб — не стогнати
На цій землі розстріляних прозрінь.

А де ж твоя вітчизна?
В закордонні?
В Сибіру?
У Карпатах?
В Деркачах?
Стоїть вона — в очах твоїх!
Як доня.
Як дівчинка в сльозах і дукачах.

Вродливий, ставний і легкий, мов сокір,
Серед людей,
де поруч — цвіт і бруд,
По всіх світах ти думав про Високе,
Якого в тебе вже не відберуть!

Не встиг своєї стежки дотоптати:
Вночі збудили зловороже: «Встань!»
Про що вони хотіли допитати?
Яких їм ще,
крім пам’яті,
визнань?!!

Не скажеш долі: повертай голоблі!
А вік летить, мов твій локомотив.
Але бринить і грає у Греноблі
Твоя струна — твій біль і твій мотив.

Коли Господь нас виліпив із глини,
Він домішав ще віри і біди…
Дай, Боже, дітям — вірности Галини,
Малої доні Гната Галайди!

Не зрадить тільки біль нас, батьку-брате,
Продовжать — діти степу й верховин…
Вчимось на кобзі грать,
щоб не вмирати
На цій землі невизнаних провин.

ЛЕВАДА

Ще назва є, а річки вже немає.
Ліна Костенко

В мільйоннім місті є давно метро,
І хмарочоси,
і гримить естрада…
Мені ж тривожить душу, гріє кров
Ця назва світла й приязна — Левада.

Десь тут,
де під асфальтами — земля,
Де станція із назвою такою,
Росла верба, і вабило здаля
Озерце, оповите осокою.

Пили тут воду (уявить берусь!)
Прапрадіди з криниці дзвінкової.
А ще раніш,
йдучи у бій за Русь,
Відпочивали Ігореві вої.

Левадонько!
Хоча тебе й нема,
Від тебе назва нам зосталась гарна.
Вона і не сліпа і не німа,
А значить, для нащадків — теж не марна.

Не вигадка чиновника, а суть
Землі цієї, що лишиться з нами.
О, скільки місць несправжній зміст несуть,
Невласними прикриті іменами!

А ми прийшли не з безміру небес —
Нас народила Україна-мати.
Чому ж нам сором матір і себе
Своїми іменами називати!

* * *

І вибились в люди вчорашні повії.
Такі благовірні тепер — хоч до рани!
А хто їх не знає, той врешті повірить
У їхню блаженність і ревну старанність.

Щоб їх спростувати, розгледіти зблизька,
Не вистачить віку і тисячоліття!
А чим воно ліпше, лайно українське,
Московської грязі, варшавського сміття?!

О ці безневинно опущені вії.
Обтічні слова та усмішки облесні!
Нас виведуть в люди вчорашні повії,
І ми з ними будем — щасливі і чесні…

* * *

Укотре тішимось парадами,
Із неба — манної ждемо.
Тим часом стільки років ради ми
У власній хаті не дамо.

«Пишаюсь генами спадковості!» —
Півсонний телепень сопе.
О так, у плані винятковості
Ми переплюнули… себе.

Невже на розбрат ми роковані
Під рев застільний: «Пий до дна!»?
Цей вперто тягне до Московії
А той до вермахту єдна.

Припнута до чужого берега
Не знає воленьки душа.
І тут клянуть Донцова й Шереха,
А там — Тичину й Куліша.

І в’язень гордий від можливості
Себе у судді возвести.
Та ж ми, сказать по справедливості,
Учились лиш палить мости.

А може, ми іще й від того злі,
Що поміж нас у всі віки
Великі Репіни та Гоголі —
Майстри писати в дві руки…

В чужий город не кину каменем —
Хоча б свого заволочить!
І чуюсь я мізинцем маминим,
А мати — плаче і мовчить.

ІМЕНЕМ ІВАНА ВИРГАНА

Отак би довіритись мові, як другу,
Щоб слово будило, мов скресла Сула.
Назвіть його іменем
сад чи яругу,
Але не громаддя бетону і скла.

До нас він озвався з такої розлуки,
Звідкіль не долине ні промінь, ні звук.
Назвіть його іменем
поле чи луки,
Але не провулок, закований в брук.

Він висловив болі криниць України,
Поки лихварі продавали курінь.
Назвіть його іменем
спів солов’їний,
На котрому — «чорного ворона» тінь!

Дитина співа «Заповіт» — без принуки…
Брехня, що любов материнська сліпа!
Назвіть його іменем
сина чи внука,
Але не перевертня і не раба.

* * *

…Горить на тобі шапка
нашого Мономаха…
Юрій Тарнавський

Поміж людей чужої крові,
Серед всесвітньої олжі
У кожнім погляді і слові
Шукаю рідної душі.

Волає світ:
які ж ви бідні!
О, так, безгрішність — наше зло.
І осяває наші злидні
Софії вічної чоло.

Ми всі — з Франкової робітні,
Ми родом з Канева — усі.
Ми бідні, як тисячолітні
Ікони княжої Русі.

Нас не викурювали з прерій.
Ми розвівались, як дими.
Ми — лиш пожива для імперій,
Допоки не збагнем:
хто ж ми?

Блажен, для кого слово — благо.
Помилуй, Боже, і спаси,
В Аделаїді і в Чікаго
Знайомі рідні голоси!

Не в злоті — зло, а в позолоті,
Що вчить лиш гарбать — не творить…
І хай кричить сусіда-злодій —
На ньому шапка вже горить.

ТРЕБА

Художнику Валерію Бондарю

Серед завій пелехатих,
Що на землі нас тримає —
Перед дверима хати.
Котрої вже немає?

Дідовими кольорами
Висповідатись Дністрові:
Чорно-червоні злами —
Ріллі землі і крові.

Блазні хмільні по тризні…
Як їм без Бога вбого!
Брате, між чорне бризни
Кольору голубого…

Під крижаними вітрами
Вірою вірмо твердою…
Хто, у які іще рами
Впише вкраїнську долю?

Може, це так і треба
Нам на краю безодні.
Може, ми — тільки треба
Перед лицем Господнім.

Пам’яті — не впрохати.
Протягом душу проймає
Перед дверима хати,
Котрої ще немає.

КОЛО

Миколі Литвину,
який зіграв нам на бандурі
в Берестечку

Десь попід віками та вінками,
Там, де наші віра і вина,
Стогне над козацькими кістками
Стомлена бандура Литвина.

Потім — «Як візьму я кріселечко…»
А тепер сльоза не від вина —
Тужно б’є у груди Бересточка
Грозова бандура Литвина.

Грай, Миколо, щоб не жить сліпими,
Грай по золотому — голубим.
Тільки б підвестись на ці глибини,
Тільки б дорости до цих глибин!

Товариство чує! Грай, Миколо!
Ми живі, хоч і лягли кістьми.
Нас мільйони, ми замкнули коло,
Щоб в цім колі вічні були ми.

* * *

А любить — як жито жати…
Вжалив серп долоню? Жаль.
Нас рятують тільки жарти
І надія на врожай.

А любить — то ніби човен
Править проти течії.
Відкладаєм все на вчора,
Адже весла — нічиї.

А любить — як віддавати
Всі аванси без жалю,
Щоб ні шеляга не мати,
Крім останнього: люблю!

* * *

Чому тебе даровано так мало,
Моя любове — слова мого мамо7

Зійшла — прозрінням грозовим над полем,
Зосталась — тихим найніжнішим болем.

* * *

Я повен тобою, як повен
Бджільми яблуневий сад.
Змиває любов, наче повінь,
Загати вагань і досад.

Ламає тини і паркани…
Ти — привід моєї вини, —
Гріховна і недоторканна,
Невловна, як слава, як сни.

Плиткі і п’янкі півкола
Хмільними вустами ловлю.
Не вичерпать срібла ніколи
Колодязному журавлю!

Я повен тобою, як повен
Солодкого болю твій зойк.
…І нас викидає, мов човен,
На берег, на жовтий пісок.

* * *

Не знав, що лихо приходить тихо,
Ступає м’яко, неначе злодій.
Примарна радість, сумнівна втіха —
Щаслива карта в чужій колоді.
Тобі зі мною — одна морока.
Мені з тобою — одна дорога.
Коротка пам’ять твоя, коротка,
Моя коротшає теж потроху,
І задихається дух без плоті,
І перший іній упав на стерні.
…Нестерпно знати про себе — злодій,
Але втрачати тебе — нестерпніш.

* * *

Передзимовий я, а ти — передосіння.
Живи і на пожежі не зважай.
Ти ще жнивуєш, а моє насіння
Лягло вже під майбутній урожай.

Я марю вже надією на весну,
А ти ще кличеш літо: дожени!
Та коли я в озимині воскресну,
Ти будеш ще в заковах крижаних…

* * *

Я плачу за Вами, як тужать за літом,
аж схлипують вранці півсонні оливи.
Я плачу за листям, на стежку розлитим,
за літом, за тілом тремтяче-щасливим.

Я плачу за Вами безмовно, безслізно,
як тужить за першою мрією досвід.
Вам сумно? Поплачте. Ніколи не пізно
поплакать за літом, а надто — під осінь.

Я плачу за днями, що легко минають,
а їх не зупиниш слізьми чи словами.
Я плачу за всім, що — не з нами. І навіть,
коли Ви зі мною, я плачу — за Вами.

 

Добірку підготував Віктор Бойко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Журнал «Харків. Lit» – продовжений політ
  • Пісня в юрті від «спартанця»
  • Майї Львович – 90!
  • Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”
  • «Буковинський журнал» підтримує Харків
  • “Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової
  • Премія імені М.Чабанівського 2023

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк