Крила ластівки

23-го квітня виповнюється 85 років з дня народження нашої  незабутньої  поетеси, перекладачки, дослідниці слова Майї Львович. Для Харкова  це знакова постать. Непростим був її життєвий шлях. Її зовнішня і внутрішня біографії досить-таки розбіжні. Народилася М. Львович у страшному 1933-му році в Одесі, під час війни була в евакуації в Казахстані, де вперше близько зіткнулася з українською мовою, полюбила її як рідну. З евакуації повернулася до Харкова, у кінці 40-х років почала писати вірші українською мовою. Навчатися на факультеті української мови їй не дозволили – заважала п’ята графа. Дозволили вивчати німецьку, але дівчина не здалася, писала навіть до самого «батька народів». Сьогоднішній молоді важко уявити собі таку логіку – відмовитися вивчати престижну іноземну мову, щоб випрохати найвищий дозвіл на вивчення мови, від якої практичні батьки звільняли своїх дітей у школі. М.Львович своє право виборола, хоча ця боротьба коштувала їй втрати здоров’я. Так і лишилася вона прикутою до ліжка на все життя…

У час, коли слава і неслава  уже мало чим відрізняється одна від одної, коли для багатьох авторів головне – піар, а  мораль, репутація – то вже якісь рудименти чогось віджитого та забутого, у такий хисткий та непевний час тихий совісний, самозаглиблений голос  українсько-бєларуськомовної  харків’янки набуває особливого звучання. Крім численних перекладів, за життя авторки були надруковані шість поетичних збірок: одна українською мовою – «Земле моя» (Харків, 1985), п’ять білоруською та українською мовами (вірші в цих книгах дзеркально розташовані): «Цяпельца» («Вогник») (Харків, 1995), «У Зязюльчыным у Барку» («У Зозульчинім у Борку») (Київ, 2002), «Жывая» («Жива») (Харків, 2008), «Балагола» (Харків, 2012), «Мелодыя шчасьця» («Мелодія щастя») (Харків, 2014). Вже після смерті поетеси в харківському видавництві «Майдан»  вийшла друком також двомовна поетична книга «Ластаўка, ляці!» «Ластівко, лети!»(2016р.). Сотні віршів ще лишаються не опублікованими.

Пропонуємо читачеві кілька українсько-бєларуських  поезій Майї Львович з її останньої (посмертної) поетичної книги:

***

І абвялі крылы. І няма іх.

З гэткае сарвацца вышыні.

Але нехта… Чуєш? Ды зірні –

Нахіліўся, ціха падымае,

Асцярожна у долонях сагравае.

І в гару пускае. Не трымці.

Бо адна рука цябе пускае,

А другая табе неба прыхінае.

Ластаўка, ляці!

10.12.1997

 

***

І зів’яли крила, і немає.

З отакої впасти вишини.

Але хтось до тебе, лиш зирни,

Нахилився, тихо підіймає.

І пускає вгору. Не тремти.

Бо одна рука тебе пускає,

Друга тобі небо прихиляє.

Ластівко, лети!

 

***

І ня знаю,

І ня знаю, як…

Ці бяда, ці шчасьце.

Ува мне пяеш.

Хочацца, бы верш,

Перакласьці.

 

***

І не знаю,

І не знаю, як…

Чи біда, чи щастя.

У мені гориш.

Хочеться, як вірш,

Перекласти.

 

***

Перакласьці…

Перакласьці?  Поле, кветку,

Лес, краіну, чалавека,

То прыпасьці,

То прыпасьці,

піць і піць…

Праз душу, якая спрагла,

спрагла, высахла, сасьмягла, – душу

Пераліць.

 

***

А для мене

перекласти

Дерево, ріку, країну,

Вірша, дорогу людину –

Це припасти,

Це припасти, пити, пити,

Крізь гарячу, крізь жаждущу,

Крізь любові спраглу душу

Перелити.

 

***

Ёсьць на сьвеце мой алень.

Аляксей Пысін

Быў на сьвеце мой алень,

Быў на сьвеце мой Алеша.

І пайшоў аднойчы ў лес,

І заснуў, на мох прілёгшы.

Ён заснуў і не праснецца.

На мяне ён там чакае.

Ды калі прыйду, ня знаю,

Да Алёшанага лесу.

 

***

Є у світі олень мій.

Аляксей Писін

(пер. Майя Львович)

Мій Альоша, олень мій,

Він любив блукати в лісі.

Він забрів у ліс густий

І заснув, на мох прилігши.

З бєларуським лісом злився.

Він на мене там чекає,

Та, коли прийду, не знаю,

До Альошиного лісу.

 

У бору

У бары дубцоў панасякалі,

У бары лаўцоў* панастругалі,

Сала у бары панаўстыкалі

На лаўцоў сьпічастыя канцы.

Кажаш, так сябрына на Купалу…

Ці ж, на ўсё забывшыся, скакала

Магілёўскае узьбіўшы сала

На свае вясёлыя лавўцы…

Вар. 15.01.1994

 

У бору

У бору дубців понарізали,

У бору ловців* понастругали,

Сало у бору понастромляли

На ловців загострені кінці.

Кажеш, предки в нічку на Купала…

Чи, забувши все, як ми, скакали,

Чи було в них могильовське сало

І веселі, похватні ловці.

 

* Ловці (бєларуськ.) – роженчики-розсішки,

щоб смажити сало на вогнищі.

 

***

Янку Брылю

Памяці Варлена Бечыка

Ёсьць рана сьвежая.

А быў той свежы ранак,

Якім пачаўся вераснёвы дзень,

Калі пастукаліся ў дзверы разам

Вы і Варлен.

 

Ёсьць рана сьвежая.

Быў ранку сьвежы ўздых,

Быў мох, нічым нікчемным не парушаны,

Быў сьветлы мох, ігліцай прыцярушаны.

Як добра нам маўчалася ўтраіх…

 

Пачаўся ранкам верасьнёвы дзень.

Няма канца яго над намі ўладзе.

Там болей не былі у поўным складзе.

Пайшоў Варлен.

 

Той крок незразумелы, непапраўны,

Апошні крок яго, апошніў.

Але быў каралішчавіцкі ранак,

І мы ўтраіх.

 

***

Янку Брилю

Пам’яті Варлена Бечика

Є свіжа рана.

А був свіжий ранок,

Яким почався вересневий день,

Коли до мене вибралися разом

Ви і Варлен.

 

Був свіжий ранок.

І був світлий мох,

Нічим дрібним і ницим не порушений,

Ялинковою глицею притрушений.

Як добре нам мовчалося утрьох…

 

Почався ранком вересневий день.

Нема кінця його над нами владі.

Там більше не були у повним складі.

Пішов Варлен.

 

Цей крок його останній. Непоправний,

Незрозумілий, неможливий крок.

Але є свіжий каролищевицький ранок

Утрьох.

 

***

Беларусь. Гомель. Айзіку А., Сорэ А.

За  чыстае за сумленьне скаралі майго дзеда.

За сумленьне перад маленькімі дзеткамі.

За сумленьне за чыстае, за няздраду,

А сказана, а запісана: за нясплату падатку.

 

За чыстае за сумленьне скаралі маю маці.

За сумленьне перад сям’ёю скаранага бацькі.

За сумленьне за чыстае, за няздраду,

А сказана, а запісана: за нясплату падатку.

 

І мяне таксама скаралы за чыстае сумленьне.

За сумленьне перад бацькамі, перад родам і племем.

За сумленьне за чыстае, за няздраду,

А сказана, а запісана: за нясплату падатку.

Гэта будзе не раз сказана, сказана і запісана.

Гэтак будзе не раз скарана – за сумленьне за чыстае.

25.08.1999

 

***

Бєларусь. Гомель. Айзікові А., Соре А.

За чисте сумління скарали мого діда.

За сумління перед малими голодними дітьми.

За сумління за чисте, за незраду,

А сказано, а записано: за несплату податку.

 

За чисте сумління скарали мою матір,

За сумління перед родиною скараного батька.

За сумління за чисте, за незраду.

А сказано, а записано: за несплату податку.

 

І мене так саме скарали за чисте сумління,

за сумління перед батьками, перед  плем’ям-родиною.

За сумління за чисте, за незраду.

А сказано, а записано: за несплату податку.

Це буде не раз сказано, сказано і записано.

Так буде не раз скарано – за сумління за чисте.

25.08.1999

 

Платы плывуць

Ім вольны пуць, ім вольны пуць

Паміж далін і гор.

Плыты плывуць, плыты плывуць

Да дальных берагоў.

Плывуць плыты, плывуць плыты,

А ты ідзеш на дно.

А што ім ты, а што ім ты?

А ім усё адно.

Усё адно, усё адно, усё адно плытам.

Ці йдзі на дно, ці йдзі на дно,

А ці ратуйся сам.

Д ці прысьнілася, а ці…

Адзін-адзіны плыт.

Адзін-адзіны, плывучы,

Ён міма не праплыў.

Ды не прымірсьцілася, не.

Заўважыў ён цябе.

Не, не прымарлася ў сьне.

На выручку іде.

Ці ўдасца вызваліць зь бяд?…

Але ўжо кліча пуць.

Плывуць плыты, плывуць плыты.

Твае плыты плывуць.

20.11.2000

 

Плоти пливуть

Їм вільна путь, їм вільна путь

Поміж долин і гір.

Плоти пливуть, плоти пливуть

До дальніх берегів.

Пливуть плоти, пливуть плоти,

А ти ідеш на дно.

А що їм ти, а що їм ти?

А їм усе одно.

Усе одно, усе одно, усе одно плотам.

Чи йди на дно, чи йди на дно,

А чи рятуйся сам.

Їм вільна путь. Їм вільна путь.

А ти, а що їм ти?

Плоти пливуть, плоти пливуть,

Пливуть, пливуть плоти.

Та чи приснилось, що один,

Один-єдиний пліт,

Що, пливучи повз тебе, він

Немов притишив хід.

Ні, не здалося, далебі.

Помітив він тебе.

Ні, не примарилось. Тобі

На виручку іде.

Чи вдасться лиш допомогти?

Але вже кличе путь.

Пливуть плоти, пливуть плоти.

Твої плоти пливуть.

20.11.2000

 

Фар вос?!*

Беларусь, Меншчына, с. Зембін, Ізі Харыку

Учора яго выклікалі

на допрос.

Біўся аб мур камеры:

– Фар вос?!

І сягоньні паклікалі

на допрос.

Б’ецца аб мур крык:

– Фар вос?!

І заўтра яму

на допрос.

Лёс, разьбіты аб мур.

Фар вос?!

 

* Завошта? (ідыш)

 

 

Фар вос?!*

Бєларусь, Мєнщина, с. Зембін, Ізі Харикові

Учора його викликали

на допрос.

Бився об мур камери:

– Фар вос?!

І сьгодні покликали

на допрос.

Б’ється об мур крик:

– Фар вос?!

І завтра йому

на допрос.

Доля, розбита об мур.

Фар вос?!

 

* Завіщо? (ідиш)

 

Чарнобыльскія дні

Памяці габрейскага паэта

Міше Магілевіча

(1920–1986)

Чарнобыльскія дні.

З Кіева вёз унукаў.

У Маскву, да рідні.

У нейчыя дзверы стукаў.

 

Што пасьля дэзаробкі,

Хай дзеткі пабудуць тут.

Пэўна, быў закароткі,

Заціхі ягоны стук.

 

Што разбурханы там рэактар,

Смерць разбурханая там.

Вярнуўся. І злёг з інфарктам.

І злёг, і не ўстаў.

 

Быў сталяр ён, і быў грузчык,

І быў на вайне салдат.

Ратаваў. Слову гарушчаму

Прапасьці ён не даваў.

 

У Ірпене яшчэ

Неяк спытаў мяне:

– Мова – што, не пячэ?

Не страшна, каб і сканала?

І цяпер, і цяпер мне заснуць не дае…

Стукаўся тады ў сэрца зачыненыя – мае.

 

Чорнобильські дні

Пам’яті чорнобильця,

гебрейського поета

Міше Могилевича

(1920–1986)

Чорнобильські перші дні.

Він у Москву з онуками.

Стукався до рідні

Короткими, тихими стуками.

 

Що дітки після дезобробки,

Що хай побудуть дітки.

Певне, були закороткі,

Затихі постуки ті.

 

Що розбурханий там реактор,

Що розбурхана смерть там.

Повернувся. І зліг з інфарктом.

І зліг. І більше не встав.

 

Був столяр. І був вантажник.

Був на війні солдат,

Рятував. Своїй мові також

Він сконати не дав.

 

Сімдесят другого ще

Казав, коли приїздила я:

Мова що, не пече?

Не страшно, якби й загинула?

 

Не в чорнобильські дні – раніше,

Та було це, було і є,

Що й до мене стукався Міше,

У зачинене серце моє.

 

***

Украіна, Харькаў

Я тут, над ярам Галакосту,

Над  ярам,

Дзе і Галадамору косці

галеюць яра.

Дзе і з Любаціна дэпоўцы,

з Сабуркі  псіхі,

Дзе перамешаны і дробіцкія,

і з менскае Нямігі.

Дзе гібель і касмапаліцкая,

хатынская і курапацкая,

Катынская і быкіўнянская.

І костка кожная баліць мне.

Хай між агнёў я апынуся,

хай на зямлі не утрымаюся,

Я над усімі, дзіце людскае

і людская давеку маці.

 

***

Україна, Харків

Я тут, над яром Голокосту,

над яром,

Де і Голодомору кості

голіють яро.

Де і з Люботина деповці,

з Сабурки психи,

Де перемішано і дробицькі,

і з мєнської Нямиги.

Де гибель і космополітська,

де куропатська і хатинська,

І биківнянська, і катинська.

І кожна кісточка болить мені.

Хай між вогнів я опинюся,

та над могилами всіма тими

Схиляюся, дитина людська

і людська мати.

29.06.1999

 

Підготувала Олександра Ковальова