Ганна Ткаченко: “Вистраждана земля”

Нова проза Г. Ткаченко знайомить читачів із непростою історією Слобожанщини.

Замість передмови

Дорога Ганно Панасівно!

Прочитав з великим інтересом. Я ж цей матеріал знаю. А уявляю собі людину, яка вперше зустрічається з історією рідного краю. Або вчителя в школі. Учня. Їм же це буде як знахідка. Написано захоплююче, з цікавими поворотами в сюжеті. Дохідливо. Сприймається легко, без додаткових пояснень.

Ігор Михайлин.

2. 10. 2017 року.

 

Тихо тече річка Берестова, не поспішаючи, несе свої води до Орелі, а далі — до головної артерії України — Дніпра. Колись вона, як і всі ріки Слобожанщини, була судноплавною, тепер — в одних місцях широка, в інших плесо майже зовсім зникає, навіть русло перетворюється на болото. Однак ще й зараз може здивувати будь-кого — за очеретом знову розкинутися й воркотіти про своє нове народження. Дивує всіх і своїми берегами — пологим лівим і крутим правим, та таким, що часом і нагору не видертися. Ото на одному з таких місць і розкинулося невелике мальовниче містечко Красноград. Коли їхати з півдня, його видно ще здалеку — з буйної зелені ніби виринають куполи Благовіщенського храму, яким пишається місцевий люд, вважаючи його своєю опорою  і оберегом. Для них він є тим місцем, де можна знайти спокій для своєї душі та життєву пораду, без чого завжди важко жити. А без його мелодійного дзвону вже ніхто не уявляє своє життя. Розливаючись над будинками, він скликає мирян на богослужіння, разом з тим нагадує: минають дні, тижні, місяці… Так злітають листки з календаря, немов осіннє листя від подиху вітру. А невидимий час відходить у небуття, де з часом навіть стирається з людської пам’яті. Та тільки хтось почне шурхотіти пожухлим листям, намагаючись відшукати те, що його цікавить, може, справді, знайти потрібний рік, день, а то й годину. Однак, відтворити далеку історичну правду — важка робота та й не кожному вдається.

Сперечаються потім історики, які з маленьких клаптиків складають її неначе мозаїку. Чи вся вона зібрана по нашій Слобожанській давнині та чи правильно складена, хтозна, адже подій, що відбувалися як на степових просторах цього краю, так і на Великій Україні, була незлічена кількість. Бажаючих відкрити завісу минулого, стати свідком давніх подій, відшукати там рідне місто, свою Україну та далеких предків, яким часто доводилося кров’ю і потом відвойовувати для себе місце на цій землі, стає все більше.

Слобожанщина й зараз — особливий край, багатий, густо заселений, де виросло багато міст і сіл, де на полях щоліта колоситься пшениця. Ніби й не було того минулого, а трапиться посеред поля чи понад дорогою великий скіфський курган, та й нагадає про те, що тут жили люди ще задовго до нашої ери. Неначе з землі виросте половецька кам’яна баба та скаже: «Це й моя земля була». Від подиву, змахне крилами старий вітряк на високому пагорбі та закрутить млин. І ніхто не знає, скільки років він перестояв і скільки муки перемолов.

Від степового вітру шумлять рідкі ліси, густих і біля Чернігова вже не зустріти. А на початку нової ери на майбутніх теренах Київської Русі були непрохідні хащі, яким не було ні початку, ні кінця. Від частих опадів утворювалися озера та стави, а в тіні дерев — болота. Така природа захищала слов’янські племена від ворогів, бо завжди точилися війни за обжиту територію. Чим далі на південь, тим ліси рідшали, а між перелісками з’являлися широкі простори для буйнотрав’я. Здавалося, що тут найкращі місця для поселення людей, тому і йшли сюди поляни, древляни, сіверяни, осідали гуртами, а то й великими родами. Осідаючи, вони ховали за деревами свої біленькі хатки, як і вдома, орали, сіяли та займалися скотарством.

Але в різні часи таборища гунів, аварів, печенігів, торків, куманів, половців і татар теж вабили до себе неосяжні багаті простори, де можна було випасати табуни коней та овець. Часом кочівники нападали на осіле населення і забирали все нажите. Від того слов’яни змушені були не тільки господарювати, до чого завжди мали неабиякий хист, а й захищатися. Так зароджувалася боротьба християнського люду з ісламським світом після Христового Воскресіння на теренах майбутньої Слобідської України та Великого степу, що простягався до самого Чорного моря. І чим більше обживалася ця земля, тим більше крові та сліз проливалося на неї, неначе вона була приречена бачити вічну боротьбу.

У географічному плані територія Слобідської України обіймала частину середньої височини і сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини й невелику частину Донецького кряжа. Вона включала територію декількох сучасних областей України: Харківської, східної частини Сумської, північних районів Донецької та Луганської, а також частину Воронезької, Білгородської та Курської областей Росії. Зі створенням Київської Русі, ці землі увійшли до її складу, точніше до Чернігівского, Переяславського, пізніше Новгород-Сіверського князівства. Тому пограниччя Чернігово-Переяславської землі з половецькими степами древні літописці  називали Україною руських земель (тобто окраїною). У ХІ — ХІІІ ст. воно було заселено прадідами слобожан — древніми русичами. На цій території навіть були збудовані давньоруські міста-фортеці — на правому березі річки Уди, поблизу сучасного Харкова, оберігаючи південні кордони Київської Русі, стояло місто Донець, яке згадується в Іпатіївському літописі за 1185 рік.  Стояла на цих теренах і столиця половців — Шарукань та міста Сугров і Балин. Прийшовши сюди після печенігів, ці кочівники довгий час контролювали найбагатші землі, відомі озерами з солоною ропою в низов’ї річки Тор (біля м.Славянська, Донецької обл.) Тут знаходилася й ставка Кончака — внука половецького хана Шарукана, який не один раз нападав на Русь. Тільки не завжди билися, аби помститися, схрещували свої мечі й за сіль, яка була в той час справжнім багатством.

На початку другого тисячоліття ходив на половців і Володимир Мономах зі своєю дружиною, а підкоривши половецькі міста, розвіяв половців по степу. Пив золотим шоломом воду з Дону, яким у той час називався Сіверський Донець. Його зустрічали подвижники християнства, які прийшли сюди зі святої гори Афон, ще коли Візантія була охоплена єрессю іконоборства. Про це й зараз свідчать древні печерні обителі та церкви, вирубані в крейдяних горах на березі річок більше тисячі років тому. Вважається, що саме в цих краях проповідували хозарам православну віру святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій.

Таким був дотатарський період, коли більш цивілізований світ потерпав від міжусобиць, а кочовий люд навпаки — множився та об’єднувався. І як не намагалося осіле населення відвойовувати частину вільних земель, все ж хазяйнували тут кочівники, які ділили його між своїми ордами. Їм не треба було сталої оселі, вони не обробляли землю, кочовик жив і годувався з кінських табунів, з овечих отар, які паслися в степу майже цілий рік. Узимку вони спускалися на південь, а влітку — піднімалися на північ. Нелегко було знайти в степу половчанина, а потім татарина в його кочовищах «Шукай вітра в полі», — ще тоді так казали. А він раптом налетить на села й хутори, пограбує, ще й поселян забере в неволю. І це була одвічна боротьба.

Ходили в свою Україну відчайдухи-мисливці з порубіжної території на полювання, адже край був багатий диким звіром. Тут водилися зубри, ведмеді, вовки, бабаки, бобри, соболі, лисиці, куниці, лосі, вепри, сайгаки, дикі коні. Багацько було й дикого птаства: куріпок, перепелів, стрепетів, дрохв, соколів, яструбів, журавлів, лебедів, орлів. Річки кишіли від риби, яку часто ловили просто руками. На правому березі біля лісу можна було звести хатинку, хлів для скотини  та й самому не замерзнути в зимові холоди. Тож і тоді селилися тут люди, зводячи, заодно, сторожові вежі, без яких ніколи не жило  пограниччя. Не завжди воювали і князі з половцями, замирившись, навіть наймали їх у своє військо. Було, й родичалися — брали в жони половецьких дівиць, які мали неабияку вроду. Тільки ніколи не забували за свою віру — навертали не тільки їх, а й цілі роди до християнства.

На перший погляд спокійний степ, завжди мав у собі загрозу, хоча й вона була різною. Та ось навесні 1223 року з Великого Поля (степу) поспішають половці у руську землю, не встоявши перед новим, до того не знаним ворогом — монголами. Шукають союзників, аби разом розбити нових кочівників, які навіть їм здалися страшними не тільки своїм військом, а й обличчям кожного воя — мов обпеченим у самому пеклі. «Якщо не допоможете, нас порубають сьогодні, а вас завтра», — застерігають русичів. Розповідають про їхні дивні смертельні стріли, кожна з яких склеєна з трьох шарів дерева, варених жил та рогів великого бика-Яка, ще й обмотана сухожиллями від сирості. Показують наконечники, які монголи загартовують в розсолі та відточують спеціальними пилками. «Такими стрілами можна за триста кроків пробити будь-яку броню», — кидають до ніг князя роздобуті трофеї. Вразили їх і легкі панцири кочівників, виготовлені з декількох шарів шкури буйвола, які нічим не поступаються традиційним для того часу — залізним.

Невдовзі на зустріч ворогові скаче степами нинішньої Слобожанщини об’єднане військо руських князів і половців та приймає бій. Але тяжко довелося їхнім незлагодженим дружинам перед загартованими в боях кочовиками, які до того вже володіли величезними територіями від Жовтого до Каспійського моря. Далися взнаки і міжусобні війни, які знесилили велику державу Русь. Не стояли до кінця й половці, які ще до цього, отримавши від монголів подарунки для їхнього хана, зрадили меркитів та аланів. Тож тільки десятий воїн повернувся додому. Багато й князів поклали свої голови після першої зустрічі з монголо-татарами.

Не було з того часу спокою. Відчували русичі, що той ворог ще повернеться і не помилилися — багатотисячна орда зі своїми родинами, кибитками й гуртами худоби, в супроводі величезної кількості полонених, яких гнали поперед себе, з’явилася на цих землях через тринадцять років. Неслися зі степу дозорці, сповіщаючи скрізь про велику хмару вершників. Випивши квасу та наспіх обтерши соломою боки змилених коней, вони поспішали далі — на стольний град Київ та на Чернігів, щоб повідомити князів. Якраз простий люд закінчував роботу на землі та готувався до великого празника — Покрови Пресвятої Богородиці. Селяни тіпали коноплі, льон, аби зіткати взимку полотно. А щонеділі о цій порі скрізь гуляли весілля. І не було того села, де б не чути церковних дзвонів та мелодійної народної пісні.

Чекала на велике свято і природа, прибравшись у золотаву одіж. Тільки земля, дізнавшись першою, вже гула, повідомляючи про страшного ворога, якого чути ще здалеку, — ржали коні, ревла худоба,  кричали люди. Позаду орди, того величезного юрмиська воїнів, верблюдів, возів, гуртів худоби, табунів коней, отар овець, бранців, жінок і дітей, залишалася чорна земля, на якій не видно було ні скотини, ні жодної живої душі. То ж тільки почувши тупотіння коней чи ревіння худоби, люди збігалися до своїх фортець, аби за їхніми стінами сховатися від ворога. Селяни тікали на болота, несли на руках малих дітей, тягнули за собою і корів, тільки б урятуватися. Хвилювалися і князі. Вони вже чули від купців та половців, про створену з різних кочових народів велику державу Монголію від моря, що за Китаєм і аж до Дунаю. Чули й про Темучина, якого після пограбування Пекіну, назвали Чингізханом, тобто повелителем, і стали йому вклонятися, як наймудрішому. Долинали чутки про спустошену Середню Азію, про перетворені в пустелю квітучі краї, про людей страшніших від дідька, які не їдуть, а летять степом від самого Байкалу аж до Криму. І якого тільки кочового люду там не було! Вони всіх приєднували до себе, постійно збільшуючи військо, в якому встановлений свій порядок — якщо з поля тікає один, убивають десятьох воїв, якщо відступає десять, убивають сотню.

Ще спокійно стояв стольний град Київ, оточений муром, поверху якого на заборолі пильнували дозорці. За його стінами жив як простий люд, так і військовий, який міг дати відсіч будь-якому ворогові, вважаючи свою фортецю неприступною. Та ось одного вечора у міську браму постукали вершники, які принесли погану звістку — неподалік у степу ворог уже отаборився, а невелике військо прямує до Києва. Не лягла спати княжа дружина, чекала на ворога будь-якої миті, а він не поспішав — шарпав порубіжжя та відшукував поводирів, які доведуть його прямо до столиці русів.

Невдовзі настав той день, коли невелике військо монголо-татар з’явилося біля кріпосних стін. Ще не доводилося Менгу-хану стояти під шістнадцятиметровими стінами, попереду яких був дванадцятиметровий рів. Він навіть не здогадувався, що ці стіни зроблені з дубових колод, обмазані глиною та побілені вапном, але зовсім не поступаються кам’яним. Через рік він у тому переконається, коли камені з катапульт будуть просто застрявати в них, і йому доведеться покласти багато воїнів, а ще більше полонених, щоб отримати перемогу. Тепер — це справа його честі, адже ще є свідки серед монголів, які на чолі з Чингізханом брали китайську стіну, тож сміятимуться, якщо він не здолає цієї фортеці. А він стоїть та милується золотоверхими куполами храмів, які навіть його вразили своєю красою. Все ж і про своє думати не забуває — вже за півгодини через відчинену браму його посли поспішають до князя Михайла. Збігаються на площу люди, стають перед ними бояри, а  серед них і князь на білому коні. Дуже низько кланяються посли і вмовляють його відчинити ворота Києва та визнати над собою владу їхнього хана, аби не руйнувати місто. Після довгої паузи тиші і мовчання вони повторюють свою пропозицію, посилаючись тепер на самого повелителя — Батия, від якого прямо до ніг кладуть шкіряні мішки з подарунками.

Зашуміло людське море перед собором Святої Софії, загомоніло, дивуючись тим нахабним людям. Потім знову стишилося, тисячі людей не зводять очей зі свого князя. А він, обдумавши все, обурився, бо щоб продати свою столицю за п’ять лантухів награбованого тут же — в Чернігові чи в Переяславі, таке й на думку йому не спадало.

— Вже завтра запалає столиця урусутів! — погрожує посол. — А люди твої угноять землю твою!

Від почутого здригнувся навіть перекладач, а людське море, що стояло перед князем, знову завмерло. В очах русичів страх і тривога, але тільки один із них упав на коліна та почав просити — піти на поступки. Раніше й таке припускав князь, щоб урятувати люд та столицю, тільки не вірив ординцям, чув, що й відкупного їм даси, життя все одно не буде. Тепер недовго стояв у роздумах, поки махнув прибулій делегації, аби вона забиралася геть, а потім спостерігав, як розлючені посли потягли свої лантухи з Софіївського майдану.

Ще довго лишалися люди в німому заціпенінні, не зрушили з місця і тоді, коли князь Михайло пішов за боярином Федором у Софіївський собор молитися перед чудотворною іконою їхнього  заступника — святого Миколая Мокрого. Все чекали — раптом знайде якесь рятівне рішення. А він під час молитви картав себе, що не довів до кінця боротьбу за об’єднання давніх руських земель навколо Києва та не відновив роль стольного града цього. Вважав, що був у нього шанс об’єднати Русь, хоч і незначний, але все-таки був… Тепер просив Божої помочі, знаючи, що татаро-монголи обов’язково повернуться до цих стін з великим військом. А чи встигне він за той час щось зробити?..

В той час Менгу-хан, почувши про відмову, показав пальцем на  невеличке містечко неподалік, яке ніби завмерло, бо ні скотина не обізвалася, ні півень не закричав. Ще й руку не встиг опустити, як загупотіли коні, а ще за мить — піднявся лемент та людський крик, бо що їм те Пісчане. Через годину всі вулиці були щедро политі людською кров’ю, аби тремтіла золотоверха столиця непокірних урусутів, яка покорила своєю красою навіть найжорстокішого серед монгольських ханів. Він вважав, що після цього вона легше дістанеться.

Може, і вперше невдоволеними їхали назад мунгали, як їх тоді називали русичі, не розуміючи, чому цього разу їхній хан не дозволив брати ясир. Ще й голодні були, тож, ковтаючи слину, думали про смаженого барана. Навіть не почули, як їх наздоганяла княжа дружина, яка поквиталася за людську кров — загін хана було розбито, поклали свої голови й посли, а сам хан, такий відважний і непереможний, ледь утік у зимовий степ до Батия (сина не так давно померлого Чингізхана). Він довго не міг забути того походу, не маючи до тих пір жодної поразки. Готувався до нового всю зиму, не раз згадуючи білокам’яну столицю урусутів та її золотаві куполи. Хотів зберегти її для себе, однак лють перемагала, тому врешті вирішив перетворити на попіл.

І тільки-но підросла трава на Дикому полі, як із степового порубіжжя, посунула на руську землю багатотисячна орда зі своїми сім’ями, кибитками, стадами худоби та великою кількістю полонених. Запалав Переяслав, Овруч, Ізяслав, згодом і Чернігів. Скрізь билися з ворогом до останнього подиху. Кому вдалося вціліти, ті намагалися сховатися в церкві, як в останній фортеці, але й там тремтіли та хрестилися, відчуваючи останні хвилини свого життя. Шукали захисту в святих ікон та в священика, який, зваживши все, розпалював кадило, потім поспішно читав Символ Віри: «Вєрую во єдіного Бога…» Вони ще ніколи не молилися так щиро, в той час як розлючені нелюди вже гупали в двері. А священик далі співав слова із тропаря — «…сьогодні початок нашого спасіння…» Було нестерпно жарко, від вогню все голосніше тріщали стіни, тільки не почули ординці звідти крику, навіть ніхто не вискочив, коли вони розбили двері… Якби все те бачив літописець, він би не встигав записувати імена героїв та мучеників, які помирали з молитвою на вустах, але не здавалися ворогові.

Все ж дісталося і ординцям — їхнє пошарпане військо відступило в половецькі степи. Кого оминула орда, ті хрестилися, сподіваючись, що пограбувавши, вона осяде в них сусідом, але восени вороже військо вже таборилося неподалік Києва. Вмить почорніло навкруги спустошене передмістя, а захоплені полонені разом з іншими кинуті, як живий щит, на облогу своєї столиці. Перевага ворога була очевидною, мабуть тому й кияни прийняли рішення: краще загинути в бою, ніж потрапити в полон. І справді, дев’ять діб не тільки воїни, а й жінки та діти билися до останнього подиху. Військо ж монголів, яке багато хто вважав напівдиким, було напрочуд дуже витривалим і використовувало досвід полонених — китайських та перських інженерів. З-під стін фортець їхні камнеметальні машини метали каменюки вагою до 40 кг на 2500 кроків. Тому встояти перед такою силою русичам не вдалося.

Захоплення Києва з тих часів вважалося найстрашнішою і найкривавішою сторінкою великої православної держави — Київської Русі, культуру і традиції якої разом із церквами та іконами топтали ці кочівники. Згодом побитими людьми вони гатили глибокий рів за зруйнованою міською брамою — так їх було багато. Деякі мандрівники того часу порівнювали зруйнований Київ з руїнами Трої, яка так і не змогла відродитися. А золотоверхій столиці русів знадобилося декілька віків, аби вона знову засяяла. Але то буде потім, тепер тут стала панувати нова імперія — Золота орда, яка відділилася від своєї Монголії, щоб бути самостійною.

Змінилася і степова порубіжна територія. Більше не кланялася трава від вітру, не зустріти, було, жодної торгової чи чумацької валки, які раніше часто повзли степом на Тор та до Криму. Знищені всі форпости та інші слов’янські поселення, на попіл перетворені половецькі міста, а вцілілий люд назавжди покинув степову Україну. Тепер на Великому Полі, як інколи називали ці степові простори, скрізь монголо-татарські таборища та великі табуни коней. Їх було так багато, що й трава не встигала виростати, тому за кормом нові господарі-кочівники часто їздили на Русь.

Багато істориків-дослідників і досі вивчають той далекий період монголо-татарського нашестя, за завісою якого залишилося ще багато подій і свідчень. Та все ж відтворити деякі вдалося. Арабський історик, сучасник тих подій, писав так: «Не було від створення світу катастрофи  більш жахливої для людства і не буде нічого подібного до скону віків, навіть до страшного суду». Звичайно, він не міг бачити майбутнє, тому й помилився у своїх висновках, бо на початку другого тисячоліття знову з’явилася сила подібна до монголо-татарської. І сунула вона майже тією дорогою, що й попередники — на Київ через Слобожанщину. І діяла все тими ж методами — безжально вирізала населення, забираючи не тільки продовольство, а й цілі заводи та фабрики. І що прогонять, як їх ще більше збирається, неначе кров тих кочовиків і зараз не дає їм спокою — змушує грабувати чуже добро. Але до того ще багато води перейде Дніпром у Чорне море і багато знаменних віх історії залишиться на його берегах у минулому.

А тоді розляглася Золота орда від Дністра на заході до Обі та пониззя Сирдар’ї на сході. Диким полем поспішають князі та бояри до Батиєвої столиці — Сараю (палацу), що в дельті Волги, за «ярликом» на князювання. Везуть подарунки та вклоняються. Тим часом князь Михайло шукає підтримки за кордоном. Навіть гадки не має, що Європа й далі мовчатиме, поки не зрозумів: вона надіється, що Русь і так закриє її від тієї навали. Тільки йому зволікати вже нема куди — не вперше кличе його хан Батий, який тепер вважає себе володарем світу.

—  Не треба їхати, краще помремо вдома, — умовляє князя вірний боярин Федір. — Ти ж чув про їхні звичаї? Доведеться між двох вогнів проходити, очищатися, щоб не було в наших душах недобрих думок про їхнього правителя. Навіть ідолам вклонитися, що стоять при вході до ханських покоїв, і тому, що на візку, який зображує Чингізхана, а ще подарунки йому покласти. Всі князі через те «чистилище» пройшли, хто до Батия за «ярликом» їздив. Тільки як виявиш неповагу до їхньої поганської язичницької віри, хтозна, що й буде.

—  Смерть! І я готовий до того, — твердо відповів Михайло, навіть тіні страху не було на його обличчі. — Краще прийняти вінець мученика Божого, аніж бути боягузом, — додав по хвилі. — Це буде остання моя боротьба з їхньою ордою. Може, тоді люди схаменуться, князі почнуть об’єднуватися та рятувати Русь. Ще можна боротися, — він був упевненим у тому.

— Що з тобою буде, те і я прийму, — Федір перехрестився і поцілував  хрест, який висів на його грудях, неначе йшлося про щось буденне.

Різні в них були дороги, але не пригадують такої довгої, як до царя монголів. Не були й голови такими важкими, як цього разу. Та коли наблизилися до Сараю, куди все й поділося. Тут було багато люду, горіли вогні, а монгольські жреці, швидко готувалися до обряду. Нарешті й вони підійшли до прибулих Михайла та Федора. Тільки не пішов за ними князь, прилюдно заявивши:

— Недостойно християнам ходити через вогонь, а вклонятися можна тільки Трійці — Отцю і Сину, і Святому Духу, який створив усе.

Швидко подалися слуги, доповісти Батиєві про непослух Михайла.

—  Знаєш, що мертвим будеш? — перепитував, посланий ханом, вельможа.

— Знаю і хочу того, аби за Христа померти, за Віру православну кров свою пролити, — сказав Михайло у відповідь. Налякані русичі, яких зігнали сюди, аби бачили, як зламається їхній непокірний князь, аж руки на грудях складають. — Вклонися, батечку, всі за тебе єпитимію приймемо. Вклонися!.. — так їм не хочеться бачити його мертвим.

Вже вкотре пропонував уклонитися і посланий Батиєм вельможа, та всі рази отримував одну й ту відповідь: «Я — християнин, і від віри своєї не відмовлюсь». Ще в Чернігові князь і боярин прийняли таке рішення, тоді і взяли благословення за Христа смерть прийняти. Тепер їх довго катували на очах усього люду, поки відрізали обом голови…

Про день мученицької смерті літописець записав: «Новоявлені святі Михайло і Федір передали душі свої в руки Божі місяця вересня, в день 20-тий, року 1246-го».

Не маючи такої вдачі і такої віри, руські князі ще довго згадували їх. Все ж з часом пам’ять про них стиралася, бо кожен намагався пристосуватися до нового ладу, аби не пропасти. Деяким взагалі добре жилося — при підтримці такої орди, вони отримували володіння своїх братів, на які давно претендували. Простий же люд просто стогнав під татарином. Тільки побачить дим з труби, вже й плати йому подимне, проклав борозну по весні — давай ралове, а по осені віддай десяту долю всього врожаю. Зав’язали новонародженій дитинці пуповину — плати подушне і за неї. То ж добре треба було працювати селянинові, щоб заплатити всі податки. А татари наскочать, коли їм заманеться, та й заберуть усе, що має сім’я у своїй господі, а то й донечку дванадцятилітню. В той час не встигали дівчатка виростати біля неньки й татка, на горе народившись.

Занепала Русь — так і лежить уся в руїнах. Не відродилася через п’ятдесят років, не видно великих зрушень і через сто. Не відбудовано жодного міста. Майже нічого не виробляється і не продається, адже кожного десятого чоловіка забирають до війська. Та й продавати нема як — Русь відірвана від світових торговельних шляхів. Уже й на друге століття повернуло, а в степах і досі панують ординці. Поспішають до своєї столиці ханові намісники — баскаки, везучи зібрані податки. Проїжджають інколи й князі з невеликими дружинами, запрошені до хана на бенкет. Вони вже зовсім не схожі на своїх предків — гордих русичів, та й Русі дотатарської не пам’ятають. Тепер багато хто за честь вважає везти ханові подарунки, не посоромиться і вклонитися низько, навіть породичатися, тільки б зберегти своє становище.

Однак усе в світі колись та й минає. Так сталося і з Золотою ордою, яка після столітнього панування, почала втрачати свою міць. Не обійшли і її стороною внутрішні міжусобиці, які, мов іржа, переточили вже не одну імперію. З півночі руських земель кочівників почала витісняти Литва, а з заходу — Польща. Поступово звільнивши руську землю, вони створили союз двох держав — Річ Посполиту, прагнучи разом подолати ще й експансію німецьких рицарів Тевтонського ордена.

Змінилося з тих пір життя на Русі, швидко зростали міста, села і хутори. Хати знову обростали садочками, клунями і повітками. Спочатку не було таких великих податків, не тягли дорослих до Криму, щоб продати в рабство, тож множився не тільки люд, а й домашнє господарство. Ще до створення нової держави почали зводитися храми. Велике князівство литовське переймало українську культуру та християнську релігію, поки, за підписаною Кревською угодою (1385 рік), не стало навертатися до католицтва. Так на теренах Київської Русі створилася нова імперія і цього разу без урахування інтересів корінного населення — русичів-українців, які сміливо билися за визволення, та так і не стали вільними.

Поволі відроджувалася й велика порубіжна територія — Дике Поле. Тут розплодилися звірі, полетіли птахи над лісами та степами, розгулявся дух свободи, і край знову почав приваблювати до себе сміливих людей. Ніхто й не помітив, як на крайньому пограниччі зі степом створювалася нова сила з відчайдухів, котрі, ризикуючи життям, збиралися у ватаги і прямували сюди за звіром, рибою, медом, інші просто вартували, щоб вчасно повідомити своїх людей про ворожий напад. Таке життя як, на Русі чи Московщині, тут ніколи не вирувало, але чим далі, тим усе глибше заходили в степ «уходники», «добичники», які займалися бджільництвом, рибальством, мисливством, видобутком селітри й солі. Спочатку вони жили одинаками, пізніше стали поселятися  хуторами і розміщати поблизу пасіки. Росли довкола них дикі й садові дерева, а неподалік — кущі терну, ліщини, калини, бузини. Але й тут у кожному найпростішому помешканні був святий куток, де висіла ікона Спасителя та Богородиці, без яких навіть відчайдухи не вирушали в далеку путь.

Думали, як стримати напад ворога і в Московії, тому траплялися на Слобожанщині й московські вартові та станичники. Служиві люди пильнували за степом, клали там свої «пам’ятки» — звістки про зустріч з татарами, про їх напади й наміри, дізнавшись від спійманого «язика». Отже, назвати той час мирним аж ніяк не можна, бо продовжувалася своєрідна війна з татарами, які тепер при турецькій підтримці знову мали велику силу. А їхні спустошливі набіги, з часом перетворили східну Європу на невільницьку кошару, з котрої гнали людей на кримські торги, постачаючи рабів у Туреччину, Італію, Францію, Іспанію — трохи не на весь тодішній світ.

Постійна загроза з боку кримської орди змушувала окремі гурти людей об’єднуватися у великі групи. Згодом порубіжні території наймали таких для постійної охорони степу. Їх почали називати козаками, тобто хоробрими і вільними. Ні в кого й гадки не було, що це зростає велика національна сила, яка вже незабаром заявить про себе і стане непереможною в Європі. Захищаючись від татар, козаки ставили собі городці й засіки, які згодом стали називати січами. Їхні групи все більше об’єднувалися між собою у великий козацький союз, який став панувати над цілим, так званим Низом Дніпровим. Для такої січі вибиралися придатні місця, неприступні старостам ні литовським, ні польським, а також галерам турецьким. Згодом за Дніпровськими порогами почали з’являтися фортеці, щоб відбити татар і турків, не пустити їх як у Русь-Україну, так і в степову її частину. І це їм вдавалося.

Мов блискавка, поширювалася козацька слава. Повіривши у її силу, до козаччини горнулося все більше людей. Так згодом козаки стали великим організованим військом. З тих пір на Січ приїжджали дипломати, тут велися переговори, щодо укладення перемир’я. А сама вона стала військовим братством, метою якого було — захистити свій православний люд. Козаки свідомо взяли на себе вірозахисну місію, вони дуже ревно ставилися до своєї православної віри, боролися проти католицизму та ісламізму. Вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?»

Саме православ’я значною мірою вплинуло на формування моделі лицарства, яким у подальшому стало запорозьке козацтво. Про прихильне ставлення козаків до релігії красномовно свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького низового близько 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія вони неначе по команді «Струнко!» вирівнювали свої спини, а з піхов до половини витягали шаблі, на знак готовності захищати від ворога слово Боже. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, а то й зливок золота чи срібла. Перебуваючи під впливом християнства, козацтво духовно готувалось до самозречення та подвигу, що стало суттю запорозького способу існування.

З плином часу козацтво почало брати участь в політичному та суспільному житті України. У 1615 році гетьман Сагайдачний разом із військом Запорозьким, вписується в Богоявленське братство. Це були духовні об’єднання — монастирі, церкви, при яких створювалися школи для навчання дітей, адже козаки розуміли необхідність освіти. Згодом Павло Халепський у своїй книзі «Україна — земля козаків» напише, що більшість людей в Україні володіють грамотою, читати вміють не тільки чоловіки, а й жінки та діти. А в Січі є  справжні піїти, які складають вірші як своєю мовою, так і латинською.

Під впливом релігійного почуття багато хто з-поміж запорожців, цураючись веселого, гамірливого й вільного життя в Січі, йшли у дрімучі ліси, берегові печери, річкові плавні і там, живучи між небом і землею, спасалися… На цій ниві з’явилися справжні подвижники, високі молитвеники і ревниві виконавці заповідей євангельських та сказань апостольських… Вони влаштовували у своїх зимівниках каплиці, скити, вішали на стіни молитовні ікони в дорогих шатах, ставили перед ними незгасні лампади, запалювали воскові свічки, курили дорогим фіміамом і нерідко, оскільки були грамотні, співали акафісти, читали «Житія святих» і тим приваблювали до себе неписьменних, але набожних і ревних у християнській вірі товаришів.

На Січі починали й закінчували день молитвою. У кожному курені на покуті висіла ікона. На Різдво, Великдень та інші свята вони обов’язково відвідували божественну літургію. Двічі на рік вирушали пішки у святі місця, вклонялися Святим Києво-Печерської лаври, Мотрьонинського та Межигірського монастирів. Будували й далі церкви своїм коштом, яким щороку братчики жертвували золото та коштовні камені.

На Запорожжі існували січові, монастирські і церковнопарафіяльні школи. У монастирських школах вчили грамоті, письму, закону Божому, а в деяких, які називалися «школами вокальної музики й церковного співу», готували добрих читців і співаків. То був час, коли іноземці називали Україну «Козацькою республікою», «країною козаків», а українців — козацькою нацією.

Пізніше багато дослідників та істориків, які вивчали козацьку добу, давали цікаву характеристику козацтву, як носіям волелюбного духу. Їх називали жорстокими і нещадними щодо своїх ворогів, але разом з тим зауважували, що вони були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках один до одного та мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу.

Великі зміни відбулися і на Слобожанських землях. Швидко зростаюча Московська держава, продовжуючи програму «збирання земель», теж претендувала на цю офіційно незайняту територію. А отримавши перемогу у війні з Литвою і заволодівши Сіверською Україною, почала просувати свої кордони на захід та на південь в основному за допомогою засіків та земляних ровів, біля яких селила як свій люд, так і український.

Цей метод не був чимось новим, практика земляних укріплень пішла ще з Римської імперії. Застосовувалась вона і в Німеччині, де старі вали перетинали всю її територію. Будувала їх і Британія, захищаючись від войовничих шотландців. Дуже відомими були Троянові вали Румунії, деякі з них навіть кам’яні. Багато залишків земляних укріплень було збудовано й на території сучасної України, які ще називали «змієвими валами». Тільки на території Київської області виявлено сім таких оборонних ліній загальною довжиною біля 700 кілометрів, які, зміщуючись на південь, фіксували нові межі осілості народу. Часто вали будувалися не поодиноко, а великими системами (від Києва на південь до річки Рось недовгі смуги валів зустрічаються через кожні 10 – 20 кілометрів. Вражає і висота їх, яка й сьогодні досягає 15 метрів). Є вали в Подністров’ї, на Волині, на Поділлі, змієві вали Посулля, Полтавщини. Захищаючись від кочівників, Володимир Хреститель в Х столітті також будував «змієві вали» в середньому Подніпров’ї або реконструював, збудовані ще до нього. Вважається, що земляні укріплення споруджувалися ще до нашої ери, і вести таке будівництво було під силу лише сильній державі, яка мала дуже багато рабів та полонених.

На цих теренах були і давні укріплені городища. Археологами доведено, що на початку VІІ століття нашої ери на місці сучасного міста Зміїв, Харківської області стояла кам’яна фортеця. В цих краях вона була не єдиною, в той час існувала також Салтівська, Чугуївська та Мохнацького. Ці городища теж захищалися валами та ровами, але чи були вони скіфські, чи служили захистом від них, не доведено.

Дуже давнім сторожем на Слобожанщині були Валки, обнесені валом та ровом. А відомості про Перекіпський вал, що перетинав Муравський шлях між верхів’ями річок Мжі й Коломака, прийшли до нас ще зі скіфського періоду. В одні часи у Валківській фортеці знаходилася московська сторожа, а в інші — жили українські пасічники, які й були одними з перших поселенців цього краю. Тільки біля Валок було близько 150 пасік, біля кожної з яких проживало від п’яти до десяти чоловік. Пасічники та мисливці жили хуторами і в інших місцях степової України, про що не знав жоден уряд, вважаючи її безлюдною.

Згодом за цю територію розпочалася ще більша боротьба між Кримським ханством, Польщею та Росією. Щоб володіти степовими просторами та використовувати їхні багатства, запорожці й собі відвойовували землі, польська шляхта заглиблювалася у пограниччя, будуючи там свої маєтки, а Московська держава, яка тепер звалася Росією, просувалася на південь, захоплюючи та позначаючи території фортифікаційними спорудами — земляними лініями.  Перед лінією і далі в степ виростали спостережні пункти, остроги, острожки та фортеці. Так серед Дикого поля, в основному на старих городищах, ще дотатарської доби, почали виростати міста і села — Орел, Вороніж (1585 рік), Єлець (1592), Білгород, Оскол, Курськ (1596), Валуйки, Царе-Борисів (1599). У 1595 р. козаки з берегів Дніпра засновують хутір Мерефа, у 1638 році гетьман Остряниця засновує Чугуїв.

І не дивно, що першими переселенцями на цій землі були козаки та селяни з України, які тікали від польського гніту. А після поразки козацько-селянських повстань, їх стало ще більше. Вони намагалися дістатися вільних земель та розпочати тут нове життя. Царський уряд Росії змушений був визнати тих козаків вільними мешканцями краю. Саме тому козацькі поселення називалися «слободами», а сама земля стала називатися Слобідською Україною, або Слобожанщиною. На цих землях існувала займанщина — право вільного поселення, слава про яку вже поширилася Україною. Правда, ця займанщина відрізнялася від тієї, яка була ще за часів Київської Русі. Тепер Московський цар видавав спеціальні грамоти на зайняті землі, а тих, хто їх не мав, оселившись раніше, виселяли за кордон. Так у 1647 році в багатьох литовських людей (сіверян) було забрано пасіки, а їх виселено. А невеличка Валківська фортеця знову була відновлена, і в 1650 році там були вже й гармати, і воєвода. Звідти станичники їздили на Оріль та на Самару аж до запорозьких земель, чатувати територію. Пізніше українські переселенці збудували тут сотенне місто Валки, а поряд засновували слобідки і московські люди.

Так російська держава, заселивши одну лінію, починала будувати наступну, якою була Білгородська (1630—1658) від Охтирки на заході до Острогозька на сході. Ще тільки розпочиналося будівництво, як слободи вже йшли глибоко в степ. Вони знову заселялися в основному селянами та козаками з Русі-України, де на той час ішла визвольна війна проти польського панування. В той час, коли три роки народного повстання ознаменувалися перемогами битв під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцем та Зборовом, українці мали надію — здобути волю і самостійність, а після нещасливої «Берестецької битви» (1651) і почалося велике переселення на московські слободи. Це були справжні першопрохідці — безстрашні, сильні, вольові люди, які надіючись отримати свободу і землю, вирушали в далеку дорогу, часто спаливши свої помешкання, аби вони не дісталися ні татарам, а ні ляхам. Так, у 1652 році цілий козацький полк із тисячі чоловік на чолі з полковником Дзинковським засновує Острогозьк (нині територія Росії),  у 1653 році козаки на чолі з осадчим Герасимом Кондратенком будують Суми. В 1654 —  ватага козаків під проводом «осадчого» Івана Каркача прибула до невеликого Харківського укріплення, в якому на той час не було осілого населення, крім сторожі та розвідувальних московських груп із служилих людей. Козаки з перших днів будували нове укріплення та несли оборонну військову службу.  «Осадчий» Семененко засновує Салтів, Яків Чернігівець — місто Ізюм, запорожець Старочудний будує місто Вовчанськ, полковник Харківського козацького полку Григорій Донець засновує слободу з фортецею Нова Водолага. Саме цим першим переселенцям довелося самим боротися з татарськими нападами та будувати більшу частину Білгородської лінії. Відомо, що козаками Харківського козацького полку тільки одного валу зроблено на 7575 саженів та 8106 саженів засік.

Говорила про те вся Європа, слідкували за народженням Слобідського краю і на Сході. Тоді б вони не повірили, що мине п’ятдесят років і на цій землі скрізь забіліють хати, народяться нові люди — слобожани, які виростять хліб, посадять сади, торгуватимуть кавунами й динями, виноградним вином, пивом і ще багатьма товарами.

А в степу знову з’являлися великі каравани, попереду яких часто несли чималий дерев’яний хрест, аби з Богом добратися та поставити його на новому місці. Інколи людей було так багато, що їхнє пересування степом більше нагадувало хресний хід, ніж переселення цілого села. Це була друга хвиля колонізації, яка припала на період сімдесятих — вісімдесятих років ХVІІ століття. В той час на правобережній Україні від виснажливої боротьби українські міста і села перетворилися на суцільну руїну. Ще не забулася минула зима, коли скрізь були татарські залоги, а орда заходила в кожну хату, як до себе додому. З’ївши все, що тільки можна, вона повстала проти гетьмана Дорошенка і повернулася в Крим, захопивши великий ясир, — селян і худобу. Сиротами лишилися збіднілі селянські оселі, а то й зовсім спаленими, а колись така родюча, земля, від різних військ, особливо татарського, яке було тут за союзника, перетворилася на цілину. Нечуваною була наруга над святинями — образами гатили вулиці й болота, з церков знімали  хрести, з дзвіниць — дзвони. Після того часу за Бахчисарайською угодою Правобережна Україна мала й надалі залишатися безлюдною пустелею. Такою її бачили прочани з Московії, які через Україну прямували в святу Ієрусалимську землю. На їхній дорозі траплялося багато людських кісток, не маючи ні домовини, ні хреста. А живі люди тікали, куди бачили очі. Але більшість із них намагалися дістатися Слобожанщини, де селилися до самісінького Дону.

Важко було покидати свій край, боязно і вирушати в далеку дорогу, де в безлюдній пустелі багато загинуло від безхліб’я, хвороби та татарських нападів. Було, що й самі з голоду здавалися їм у полон. Але, де й бралися сили, слухаючи розповіді «осадчого», який, отримавши дозвіл від Білгородського воєводи, прийшов за ними. Їм хотілося ще і ще слухати про ту незнану досі Слобожанську землю, і вони щодня просили свого поводиря — знову і знову розповідати про неї. Вабили їх вільні ґрунти, лани, ліси, де багато дикого звіра, де бджолиний мед можна знайти просто під ногами, де у річку не можна встромити палицю — так багато там риби, де легко гнати дьоготь та смолу, і дихати вільним повітрям.

То ж знову повзли степом довгі людські каравани, воли й коні тягли важкі вози та гарби — везли збіжжя, худобу, священнослужителів, церковний причт, богослужебні книги, церковні дзвони, насіння жита, пшениці, горшки і багато чого іншого. На возі сиділи лише малі діти, всі інші міряли своїми ногами землю через усю Україну. Разом з пожитками вони принесли у Дике поле і свою православну віру та національну українську культуру, яку віками витворювали в себе на Україні на ґрунті древньоруської. Принесли і рідну мову, звичаї, свої чудові пісні та думи, в яких можна було почути про все їхнє життя. Та не було того дня, щоби вставши рано-вранці, не молилися Богу, не читали молитви і лягаючи спати, бо їхня віра ні за яких часів не слабшала. Діставшись нарешті своєї «обітованої землі», били їй поклони і плакали від радощів. А зваривши ввечері куліш з дичиною та смачно повечерявши, співали на всю Слобожанщину.

Московський уряд охоче приймав переселенців, які по обороні кордонів та розробці земель ставали йому в дуже великій пригоді. Тяжка збройна боротьба, яку зазнали українці протягом свого життя, та схильність їх до самоорганізації, зумовили створення на Слобожанщині жорсткого адміністративно-військового устрою, на зразок Гетьманщини. Це були – Сумський, Ахтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацько-слобідські полки. Вони поділялися на сотні, якими правили виборні старшини. Але, підлягаючи московським Приказам, були в більшій залежності від московського начальства, ніж полки Гетьманщини.

Та й це влаштовувало переселенців, бо полковники, отримавши царські жалувані грамоти на землю та привілеї, поширювали їх на всіх козаків і посполитих. У тих грамотах були і вільна займанщина земель, якої не знав покріпачений московський нарід, і вибори старшини, і все, що назвав московський уряд «старочеркаською обиклостію». Це був устрій українського життя, яким завжди намагався жити український люд скрізь, куди тільки не заносила його доля. Українці дуже цінували право вільного викурювання та продажу горілки й пива, безмитної торгівлі всякими товарами, звільнення від оброків та відбутків, від сплати чиншу за землі, млини, кузні, лавки, риболовні та інші промисли. Ці вільготи давалися козакам замість щорічної грошової плати за полкову службу. Були тут і російські поселенці — служиві люди та кріпаки якогось пана, що також отримав жалувану грамоту на частину цієї землі. Російські поселенці знаходилися під своїм воєводою, а українські під своїм полковим присудом.

Та не було того дня, коли не чекали на татарський напад. Багато робила Московська держава для оборони від того летючого ворога, але набагато більше робило саме населення, з’єднавши леміш з козацькою шаблею, а хліборобство з військовою справою. Літописці назвуть той час — величезною справою безіменного велетня — народу, який один на один вийшов на передовий рубіж у боротьбі з одвічним ворогом аж до турецької війни (1769 — 1774 років).

Свої походи татари розпочинали з Криму, але і в самій Україні вони мали постійні стійбища: біля вершини Самари, між Коломаком і Мжою, Мерчиком і Мерлою, на Ворсклі, по Пслу, на Удах, по долині Осколу. Але тепер перші поселенці вступали в бій з розбійницькими гніздами. Так у 1640 році татарам вдалося прорватись в московські землі і спустошити район Курська, та коли вони поверталися назад з награбованим, на них напали козаки на чолі з Сулимою. Вони відібрали здобич, відтіснили їх з Мерли на Мжу і там остаточно розбили, взявши багато в полон, у тому числі й самого хана Аксака.  Перша перемога переселенців Слобожанщини змусила татар назавжди покинути розбійницькі гнізда на українській землі, хоча від нападів вони так і не відмовилися.

Вороже зустріли переселенців ординці. Існуючи виключно за рахунок грабежів України, Польщі і Московії, віками виробивши характер дикуна-хижака, вони вбачали в переселенцях перепону для свого існування. З дитинства татарина тренували, неначе звіра, вбивати людей, грабувати і палити села. Якщо хан брав участь у поході, військо становило 80 тисяч чоловік, якщо мурза — 50. Вони робили невеликі денні переходи, час від часу переховуючись у балках. На ніч ставали табором, не розводили вогонь, щоб не бути викритими козаками, які в різних місцях тримали сторожу. Переміщувалися по 100 коней в ряд, а оскільки кожен татарин вів ще двох запасних, то передній край становив 300 коней, тобто до 800 метрів. Вглиб татарське військо (колона) могло налічувати до тисячі коней. З відстані татарський рух нагадував хмару, яка підіймалася на обрії. Перед кордоном військо ділилося на три частини: дві третини — це основне центральне військо (кіш), останні дві рівні частини утворювали фланги по 8-10 тисяч. Після дводенного відпочинку швидким маршем заглиблювалися в країну, не роблячи ніякої шкоди. А повертаючись назад, фланги захоплювали велику територію і починали нападати. По 500-600 татар оточували село, виставляли навколо нього по чотири караули, щоб ніхто із селян не втік. Підпалювали і починали грабувати, убивати тих, хто чинить опір. Забирали коней, волів, корів, овець, кіз, чоловіків і жінок. Малих дітей і літніх людей вирізали на місці, а хлопчиків забирали у яничари. Награбувавши, фланги скакали далі і через 4-5 годин вливалися в основну частину війська. Від нього відділялися нові для наступного пограбування. Зворотний рух татари здійснювали іншою дорогою, у вигляді дуги, даючи можливість кожному підрозділу награбувати майна, худоби і людей. Вони ухилялися від прямого бою і на швидких своїх конях розсипалися по степу в різні боки. А награбувавши, поверталися в «Дике Поле», женучи скотину та тягнучи зв’язаних бранців. І тільки біля Кримського Перекопу робили тижневу зупинку, під час якої ділили захоплений ясир. Саме тут розлучали чоловіка з дружиною, а матір з дочкою, часто безчестили дівчат та жінок на очах батьків та чоловіків, проводили й обрізання хлопчиків перед батьками. Тому боротьба з татарами й пронизує майже всю історію Слобідської України від ХV до ХVІІІ століття. Цей край в буквальному розумінні був политий не тільки потом, а й кров’ю його оборонців.

Аби посилити обороноздатність південних кордонів та мати плацдарм для подальших наступальний дій на Кримський півострів, який під патронатом Османської імперії і досі був хижацьким гніздом, російським урядом було вирішено спорудити Українську лінію. Ще на початку 80-х років ХVІІ століття він пропонував розпочати будівництво укріпленої лінії, яка проходила б по річках Орелі, Берестовій та Береці. Але проти виступив Гетьман Лівобережної та Правобережної України І. С. Самойлович, бо в тій новині козацтво вбачало географічне відокремлення Гетьманщини від Запорожжя. Чи було це приводом для арешту гетьмана, невідомо, але в 1687 році він був звинувачений у зрадницьких стосунках з кримським ханом і засланий до Сибіру. А будівництво лінії відкладено на пізніше, бо Росія готувалася до війни зі шведами, в якій брали участь усі козацькі полки як Лівобережної України, так і Слобідської.

З кожним роком проблема захисту поселень, що виникали південніше Білгородської та Ізюмської ліній, ставала все більш злободенною, тому на початку ХVІІІ століття за часів царювання Петра І знову повернулися до думки про спорудження єдиної лінії, а через декілька років уже за рішенням імператриці Анни Іоанівни й розпочали роботи.

За задумом творців, ця лінія в межиріччі Сіверського Дінця і Дніпра мала перетнути Муравський та Ізюмський шляхи, якими татари здавна нападали на Лівобережну, Слобідську Україну та Московську державу. Як свідчать архівні джерела, Українську лінію споруджували за зразковими (типовими) проектами, запозиченими з праць європейських фортифікаторів ХVІІ століття. Роботами керували військовий інженер Андріан Добриньї та інші російські фортифікатори, а загальний нагляд за будівництвом і організацією оборони Української лінії, здійснював один з намісників імператриці на Україні генерал-фельдмаршал Герхард фон Мініх.

Спорудження розпочалося з боку Сіверського Дінця. На лінії, яка мала ламані окреслення, з огляду на річки, струмки та яри, завдовжки 285 верст протягом короткого часу було зведено 17 фортець, 57 редутів, 87 реданів, 3 кавальєри та ряд інших польових укріплень. Фортеці розміщалися на відстані 20—30 верст одна від другої і по змозі сполучалися безперервним земляним валом та сухим ровом з напільного боку. Висота валу, як і глибина рову перевищувала чотири метри. Рови й вали, де це було потрібно, укріплювалися палями, засіками, загатами, рогатками-розсохами та обсаджувалися колючими чагарниками. На висотах уздовж лінії ставили сигнальні маяки, сторожові редути й форпости з блокгаузами всередині.

Перша фортеця, яка названа Іванівською, на честь царя Іоанна Олексійовича, закладена в 1731 році, 23 червня, при молебному співі і гарматній стрілянині на річці Берестовій, вище гирла її притоки Берестовеньки. Десята фортеця — «Пархомів Буйрак», у подальшому «Більовська», закладена 11 серпня 1731 року генералом Таракановим, яка й стала першою спорудою майбутнього міста.

Основна частина робіт на спорудженні лінії виконувалася українськими козаками та селянами Гетьманщини. В районі Берестової роботи виконувалися під керівництвом київського полковника Антона Танського. А фортечні роботи очолював майор Матідей Реште.

Знову з України потяглися валки на Слобожанщину, тільки тепер на південний схід. Це були козаки і селяни з Гетьманщини. Про будівництво нової Української лінії там знали в кожному селі, бо кожні 100 дворів мали відрядити 10 чоловік та спорядити фуру — тримісячний провіант, а крім того сокири, заступи, лопати та мішки для перенесення землі, забезпечити конем, двома волами з возом та плугом. Оскільки будівництво укріплень проводилося під загрозою татарського нападу, кожен козак, а по змозі й посполитий, вирушаючи на лінію, мав мати зброю та набої. Полковий уряд, у свою чергу, оснащував свій загін гарматами (однією на 5 — 6 тис чоловік). Все б нічого, але вони вже багато років те й роблять, що відправляють своїх козаків та селян на риття каналів та земляних укріплень, звідки й половини не повертається додому. Терпець уривається, адже зовсім недавно віддали все, аби відправити на війну зі шведами.

— Беріть що хочете, — розкривають господарі порожні клуні та засіки майже в кожному дворі. — Самим уже їсти нічого. Забули, коли густу пшоняну кашу варили, синя затірка зазвичай на столі, — доводять збирачам продуктів.

— Я вам і пуда проса не дам, — заявляє старий дід. — З козаків наймитів зробили, а ви їм далі шиї підставляєте — накидай, царю-батюшко, нове ярмо. Світ перевернувся догори ногами! — хреститься бувалий козак.

Не встигли одних спорядити, як нові приїхали. Тепер усіх козаків, що лишилися в полках після мобілізації на лінію, треба негайно відправити на ті ж нові землі, татарський напад відбивати. Цього разу відправили й молодих та необстріляних, і підстаркуватих. Згодом дякували Богові, що напад не відбувся, а козаки, постоявши деякий час на чатах, повернулися додому.

Саме за таких умов і розпочато будівництво Української лінії.

— Великих набігів як двадцять років тому тут уже не буває, — розказує один слобожанин новоприбулому. — А менші навіть почастішали, — з острахом дивиться за річку. — Заскочать бусурмани і зруйнують все збудоване, ще й людей за собою потягнуть. Минулого разу і в моїй хаті все забрали. Добре, що  сховатися встигли, бо всю сім’ю до Перекопу потягли б. А в мене тільки одних дочок п’ять душ, та ще три сини. Що б я без них робив?

Давався в знаки і брак інженерних кадрів, відсутність досвіду робітників, задіяних на лінії. Нестача питної води, харчів, виснажливі земляні роботи, хвороби, відсутність необхідних заходів санітарії при великому скупченні людей, та відповідного утримання приміщень для житла, а то й зовсім за їхньої відсутності, призводили до великої смертності. Умови праці були настільки жахливими, що майже щодня проводилася заміна робітників. Були такі періоди, коли з кількох десятків тисяч чоловік, присланих на лінію, взимку щодня працювало 9 тис. чоловік, а влітку лише 700—800.

Рятуючись від «каторжних» робіт, як висловлювався про них народ, українці натовпами тікали на Дон, а на місце втікачів від полків і сіл одразу ж вимагали нових людей. Тому довго пам’ятали українці ті тяжкі часи, сліди яких і досі залишилися у народній  пісні, де не без гіркої іронії говориться:

У Глухові у городі

                                               Усі дзвони дзвонять;

                                               Та вже наших козаченьків

                                               На лінію гонять.

                                               Ішов козак на лінію

                                               Та й вельми надувся

                                               Ішов козак із лінії,

                                               Як лихо зігнувся.    

 

Архівні матеріали козацьких полків ще й сьогодні на пожовклих сторінках бережуть козацьку правду, дозволяючи допитливому сучаснику заглянути у віконце того далекого часу. В одному з таких матеріалів командир над селянами і міщанами Чернігівського полку — синявський сотник Андрій Полянський в кінці травня 1736 року подав три реєстри втікачів із його команди — один на загальну кількість 267 чоловік, другий з повторною втечею — 67, а третій на тих, хто намагався тікати вже втретє — 141 чоловік. У червні того ж року Полянський писав, що вислати такий реєстр неможливо, бо втечі тривають безперервно і людей спіймати не вдається. Було, що тікали з возами, захопивши навіть провіант, який належав тим, хто ще залишався. Сотник просив негайно вислати продовольство, бо не лише посиляться втечі, але й ті робітники, що залишилися, змушені будуть понести голодну смерть.

Роботи на лінії інтенсивно проводилися у 1731 — 33-му роках, та не були закінчені ще і в 1740-му. Упродовж перших трьох років на ній щороку працювало 49 тисяч козаків і 40 тисяч селян, яких направляли з Гетьманщини. І лише 2 тис чоловік — від Слобожанських полків. За сучасними обрахунками загальний обсяг земляних робіт, виконаних на будівництві лінії, перевищив 20 мільйонів кубометрів.

Все це свідчить про те, що будівництво лінії лягло непосильним тягарем на всю Гетьманщину. Тому в 1734 році Гетьман і старшина лівобережних полків звернулися до імператриці Анни Іванівни з проханням: зменшити вдвічі кількість людей, яких вони і далі повинні туди направляти. Г. фон Мініх був іншої думки, ще в1736 році під час російсько-турецької війни, коли десятки тисяч козаків і селян перебували у війську, він вимагав від правління Гетьманського уряду вирядити на будівництво Української лінії п’ятдесят шість з половиною тисяч робітників з підводами, шанцевим інструментом і харчами. Мабуть, імператриця  задовольнила саме козацьке прохання, бо в наступні роки (аж до 1742) тут працювало  в середньому лише по 12 тисяч чоловік.

Крім робіт на лінії, доводилося виконувати ще безліч додаткових: копати криниці, гатити греблі на болотах, прокладати широку дорогу вздовж лінії для проходу війська, робити переходи через рови і яри. Царські укази раз-по-раз вимагали прискорення темпів будівництва, а інструкції, яка мала б визначати принципи її спорудження в цілому та в деталях ще не було. Такий необхідний документ створено лише в 1732 році, коли дві третини робіт уже було виконано. В подальшому весь час відчувалася необхідність полагодження фортець, редутів і реданів, поглиблення ровів та обкладання їх дерном, адже грунт для таких земляних робіт виявився непридатним. Насипи для валу швидко приходили в напівзруйнований стан, тому робітників часто перекидали з одного місця на друге лагодити тільки-но зроблене. Та й сам процес будівництва проводився відсталими методами, а людська праця витрачалася просто по-хижацькому.

Одночасно з будівництвом української лінії, була створена Українська ландміліція — вид спеціального війська найдешевшого для держави, яке складалося з селян-однодворців, переселених сюди разом із сім’ями із російських губерній. Для охорони лінії створено 20 таких полків загальною чисельністю 22 тис чол., один з яких, сформований у 1733 році у місті Більові, Тульської губернії,  розмістився в десятій фортеці, на честь якого і було змінено назву фортеці на «Більовську». З самого початку вона була визначена військово-адміністративним центром Української лінії. З 1736 по 1764 рік тут розміщалася канцелярія Українського ландміліцького корпусу, ландміліцька комісія та Генеральний ландміліцький суд.

Фортеці складалися з бастіонних чотирикутників, обнесених палями. Всередині фортеці збудували церкву, будинок обер-коменданта та штаб-офіцерів, казарми для солдатів та унтер-офіцерів, залогу, стайню, порохівню, зброярню, цейхгауз, провіантський магазин, колодязь, вартівні та господарські будівлі. До головних воріт через рів перекидали звідний ланцюговий міст. Тут розміщався Російський прикордонний пост і митниця,  так як лінія деякий час слугувала південним кордоном Російської держави між Слобідською Україною, Запорожжям та Гетьманщиною. Залоги, що розміщалися в  фортеці, пильнували перехід і переїзд через лінію, справляли мито з чумацьких валок і купецьких обозів, перехоплювали втікачів на Запоріжжя, яких утримували в збудованій в’язниці.

На схід від фортеці для ландміліціонерів та офіцерів збудовано поселення — Солдатську Слобідку, а трохи далі в західному напрямку — Пісчанку, неподалік була заснована і слобода Іванівської фортеці — Берестовеньки. Фортечні слободи обводилися невеликим земляним валом, або надовбами. В них зводили церкви, облаштовували двори поселенців з житлами та господарськими будівлями. Пізніше з фортеці до річки та Слобідки збудовані перші підземні ходи. Ландміліціонери охороняли Більовську фортецю, приймали участь у походах російської армії. За свою службу вони звільнялися від повинностей, отримували землю, у вільний час займалися землеробством, мали по одному помічнику, який допомагав у польових роботах та у веденні домашнього господарства. Але на всі 20 полків не вистачило земель, тому 11 із них так і залишилися не поселеними.

До Української лінії було включено відбудовану в гирлі Ворскли фортецю Переволочну і надорільські сотенні містечка Полтавського козацького полку — Орлик, Китайгород, Царичанку, Маячку, Нехворощу з їхніми давніми замками, а також новозасновані слободи ландміліцьких і слобідських полків, поселених для оборони лінії. Для цього російська влада реквізувала в українських козаків, міщан і селян десятки тисяч десятин орних земель, лісів, сіножатей та інших угідь.

Згодом у Царичанці розташовано штаб-квартиру головнокомандувача російської армії Г. фон Мініха, а місто призначено збірним пунктом російських військ та українських козацьких, що мали діяти на теренах Криму та Південної України.

Людним був у той час цей край. По завершенню російсько-турецької війни (1735—1739 років) знову проводиться посилене заселення Української лінії українцями з Гетьманщини та Правобережної України. Це була третя і найбільша хвиля колонізації. В той час можна було зустріти в степу великий гурт людей часом зовсім без нічого, навіть без запасу харчів. Ще недавно вони боролися проти польських панів, не бажаючи знову потрапити під їхню владу. А отримавши поразку та розчарувавшись, що Росія теж не на їхньому боці, брели світ за очі, аби хоч десь отримати свій клаптик землі. Йшли й через тридцять років, розповідаючи про страшну різанину в Умані, про те, що російські війська замість допомоги, схопили їхніх ватажків Залізняка і Гонту та віддали польському судові. У відповідь слухали про події на Гетьманщині, бо й звідти багато люду сунуло в Дике поле.

Чула тоді Слобожанська земля ридання не однієї вдови, чоловік якої поклав свою голову за волю і справедливість, залишивши її одну з дітьми. Знала думи і літнього чоловіка, якій пізно ввечері курив люльку та роздумував над життям-буттям. Він уже не вірив, що можна вирватися від одних панів і не потрапити до інших. Веселою була лише молодь, яка наваривши спійманої риби та наївшись, дивилася на зорі та мріяла про хороше життя, бо у них воно було ще попереду. Хто серед них був щасливий, то це діти,  міцно заснувши після довгої дороги, вони літали неначе птахи і весело сміялися.

Та не буває тієї людини, яка не має надії. Була вона і в них — добратися до Слобідської України, бо й тепер це було не всім під силу. Тож подолавши такий довгий і важкий шлях, вони, як і їхні попередники цілували Слобожанську землю, а отримавши свою заїмку, плакали від радощів. Найбільша кількість таких згорьованих знайшла свій прихисток південніше Української лінії.

Так з кожним роком зростало населення цього краю, і Більовської фортеці зокрема. Багата верхівка містечка чим далі, тим більше посилювала експлуатацію, захоплювала і привласнювала громадські землі. Відомо, що купець Григорій Сколий привласнив урочище Хомутовку і збудував там (у 1776 році) перший у місці цегельний завод. З того часу заможні люди стали будувати будинки з цегли. Одним із перших був будинок генералітету Української лінії. Купець Бочаров привласнив 30 десятин міської землі і також збудував цегельний завод. Багач Хрипунов захопив по річці Берестовій частину міського лісу, за якою так і залишилася назва — «Хрипунів ліс». Таких випадків було багато. Цьому потурали Канцелярія Української лінії та комендант містечка, маючи від того власну користь.

Під захистом Більовської фортеці поселялися купці й ремісники, які будували квартал на захід від центру, під магазини відводили кімнати житлових будинків, двері яких виходили просто на вулицю. Будувалися магазини і за рахунок казни. Торговим людям тут можна було дещо продати і купити, відремонтувати мажу чи гарбу, підкувати коня, полагодити колеса возу чи колісниці, а то й просто перепочити, випити кухоль пива або вина, виготовленого з місцевого винограду, та дещо взнати про життя на новій Україні. Траплялися й іноземні мандрівники, які й тут милувалися біленькими українськими хатами, зробленими з лози та глини, а також дерев’яними будинками російських людей, бо всі вони облаштовували свої помешкання точнісінько так, як у себе вдома. Були свідками й суперечок не тільки в побуті, а й у церкві, де кожна нація доводила свої правила. Було, й Білгородському воєводі скаржилися одні на других, а інколи билися до крові, бо російський служивий мав лише нести службу, за що отримував жалування, а український козак чи посполит повинен був тяжко працювати на лінії без ніякої платні, обробляти свою землю, аби не пропасти, ще й відбувати панщину якомусь ландміліціонерові.

Так зростали слободи, облаштовувалося життя й майбутнього невеликого міста, яке серед «Дикого Поля» у великих труднощах зводилося на ноги. На схід від фортеці було посаджено 33 десятини казенного саду. Враховуючи попит на  вироби із шовку, уряд намагався тут впровадити  шовківництво, для чого було збудовано завод по вирощуванню шовкопрядів. В зв’язку з цим  почали садити тутові дерева. Бажаючим займатися, надавалися різні пільги. Протягом десяти років звільнялися від служби та від мита й купці, які продавали шовк російським мануфактурам. А всім, хто починав братися за цю справу, радили відвідати Більовську фортецю, де ознайомитися з практикою розведення шовкопрядів і вирощуванням шовковиці.

Царський уряд щедро роздавав родючі землі російським дворянам та іноземцям, які були на військовій службі при царському дворі, а також козацькій старшині. Так у другій половині ХVІІІ ст. виникає рад поселень за Українською лінією — Циглерівка, Березівка, Попівка, Наталине та ін. Прилеглі до лінії села обносилися двома рядами тинів, засипаних землею.

Щодо оборонно-стратегічного значення лінії, то в джерелах не виявлено жодного випадку взяття її фортець турецько-татарськими загонами, але й перепоном проти ворожих нападів вона так і не стала. Знаходячись на великій відстані, не могла послугувати в повній мірі і базою для наступу російських військ на Крим. Тому, на шляху просування війська, довелося, крім укріплень на Самарі, зводити редути, де й зберігати запаси продуктів, питної води та зброї під охороною українських козаків.

Тож після підписання Белградського договору в 1739 році та перенесення російсько-турецького кордону із межиріччя Самари та Орелі на узбережжя Азовського моря, роботи на лінії були припинені. А під час російсько-турецької війни (1768—1774років) оборону Української лінії повністю реорганізовано. У фортеці залишилися лише невеликі залоги, поперед лінії ще чатували сторожові команди і роз’їзди, які прикривали всього три мобільні кінні корпуси. Після завоювання й приєднання до Росії Кримського ханства (1783 році) та встановлення нових кордонів з Туреччиною, Українська лінія остаточно втратила своє військове значення, а в 1784 році її зовсім ліквідували. Війська, озброєння та інше майно невдовзі перемістили до фортець нової Дніпровської лінії, збудованої між Дніпром та Азовським морем.

Неоднозначним було ставлення простого люду до Української лінії. Одні вважали її пам’ятником українському козацтву, другі — пам’ятником фортифікації, треті — плацдармом для наступальних дій на Кримське ханство, четверті — кладовищем гетьманського люду, п’яті — важливим  і необхідним кроком швидко зростаючої Російської імперії.  Було й багато інших, та у кожного з них був свій кусочок правди, часом гіркої, але правди. По різному говорили про те й на Гетьманщині — одні проклинали, а другі ладналися й собі на нові землі, маючи надію знайти там краще життя.

З того часу, з гамірливої фортеці, завжди переповненої людьми, Костянтиноград, як його назвала цариця Катерина ІІ на честь новонародженого онука Костянтина, перетворювався на тихе невеличке містечко. Ще інколи збиралося неподалік велике військо під командуванням Потьомкіна та Суворова, за маневрами якого спостерігала сама Імператриця Катерина ІІ (8 червня 1787 року), подорожуючи Слобожанщиною, але то вже були останні навчання. Хоча й увійшла та Суворівська битва в історію як зразкова, пізніше (16 вересня 1817 року) повторена на цій самій території  корпусом військ під командуванням генерала Саксена в присутності імператора Олександра І, за невеличке містечко Костянтиноград всі забували.

Лише інколи хтось згадає відомих російських воєначальників П. Румянцева-Задунайського і М. Голенищева-Кутузова, які ще раніше перебували на лінії. А другий — ватажків народних визвольних рухів — Максима Залізняка, Омеляна Пугачова та інших, які побували в казематах її фортець. Тае життя швидко змінювалося, все далі ховаючи ті події і правду про них від наступних поколінь.

З тих часів минуло майже триста років, але й досі на берегах і долинах тихоплинних Орелі, Берестової й Береки можна бачити рештки давніх земляних укріплень. Берегами річок довгими гонами зміяться розсунуті вали й рови, спускаються в долини і прямують через ниви і сіножаті, ховаються в мальовничих перелісках, гаях і байраках, зникають на околицях сіл і містечок, утворюючи фортеці зірчастих абрисів. Це і є залишки Української лінії, біля якої колись оселилися наші пращури. Саме вони перетворили степові ґрунти на родючу землю. Оплакали її, полили потом і кров’ю та зігріли своєю безмежною любов’ю. Принесли в цей, більше язичницький та мусульманський край, християнську релігію. Збудували тут перші церкви, в яких молилися за цю Слобожанську землю й за мирне життя на ній. Тож пам’ятаймо великий подвиг своїх предків і знаймо ціну кожного клаптика цієї рідної нам землі та всієї матінки-України.