Золота осінь Віктора БОЙКА

Сьогодні відзначає День народження Віктор Бойко – відомий український поет, перекладач, педагог. Спасибі Вам, Вікторе Степановичу, за земні турботи про всіх і кожного, за яв віршового рядка, багаття творчого злету небаченої сили й битий шлях боротьби за духовність, українськість Харкова. З роси й води! Натхнення Вам, Вікторе Степановичу!

І нам – на Ваше свято – подарунок: вірші Віктора Бойка:

 

*  *  *

Старих листів торкатися боюсь,

у них – колишні друзі та знайомі,

а я – незваний гість в чужому домі,

хоч, може, душу там лишив свою.

Отож з душею стрітися забрів

з майбутніх днів, досвідчений і сивий,

але чомусь озватися несила

на погляди запитливі з-під брів.

Бездушному простіть, старі листи,

чи й не надбав цим почужілим людям!..

Лише знаття, що з нами тими буде.

Й ні краплі змоги лихо відвести.

 

12.08.1993

 

*  *  *

 

Ми втрьох на городі: дві пташки і я –

і нам по-травневому затишно й тепло…

Немає, на жаль, проти старості щеплень.

А ви наслухаєте з ким солов’я?

 

Сваритись, миритися – чаша важка…

І клопоти денні, й похід з полуночі.

Комусь булава, ну, а я – при мішках,

де жайвір згори чи небесний дзвіночок.

 

Рвонусь навперейми – мов коні баскі,

всі дні – і вчорашній, і цей ось,  н а с у щ н и й …

Навчила б земля недолугих нас учнів,

та ночі всього лиш на заячий скік.

 

До пряника звикли, а чи до кия?

Хотіли всього, а лишається мало…

Утрьох на городі: дві пташки та я.

І дякую богу, що зайвих немає.

 

13-15.05.2007

 

*  *  *

 

Донька млинчиків насклада.

Молока купила.

А її іще звечора завіконня гука.

І – банальний з банальних – день повертає кпини.

І гойдаються проліски в доньчиних у руках.

 

Опівночі в напівтемну кімнату загляну,

ковдрою аби вкрити худе замерзле плече.

І раптом заплачу.

Хоча, звичайно ж, не п’яний.

Так, неначебто променем очі враз обпече.

 

1-2.04.200І

 

 

*  *  *

 

У вікнах смеркне, стежка гукне надвір.

Це двом буває, авжеж, забагато світла…

А я для стежки просто двоногий звір,

один недолік, що маю нехижі ікла.

Зозуля хоче знати, скільки зірок.

А ти не хочеш до мене в порожню хату.

Блукає тиша, в неї нечутний крок,

та чує заєць – на те він і є вухатий.

Так біло скрикне лілія між латать.

Ставок дрімає, а місяць у нім холоне.

Дивлюсь, як риби понад греблю летять.

Якби ж то знали, що в морі вода солона!

 

13-14.06.2003

 

 

*  *  *

 

Дивитись, як осінній дощ іде,

хвилюючись, у вересні по площі

і в літніх барвах прапори полоще…

Чи хтось питає: «Де ти, де ти, де?»

 

В бігах щоденних падаючи з ніг,

так важко віднайти себе самого…

То часу обмаль, то немає змоги,

аби по-людськи хтось озватись міг.

 

Неголосно, ледь чутно з далини,

не сердячись, не беручи на кпини…

Хоч вкотре пішим дощ батожить спини,

дослухаюся врешті до луни.

 

Той голос – він до мене. На льоту

чи на бігу. Я знаю, чий то голос.

Всміхнусь обличчям заздрісним навколо

і прокричу, щоб чули всі: «Я – тут!»

 

9.09.2006. Харків

 

 

 

*  *  *

 

Час постарів, коли нам спалось в дощ,

а вітер був ревнивим чоловіком,

і краплі по шибках пливли уздовж,

хоча для нас не існувало вікон.

І грім лякав, напевно, сам себе,

і ми боялись уві сні за нього,

коли святі спускалися з небес

в калюжі опускати босі ноги…

Забракло й нині, мабуть, їм тепла,

тож, знехтувавши почесті й достаток,

звідтіль сюди дістались майже вплав

в час молодий обох нас повертати.

 

27.09.2012

 

 

*  *  *

 

Перебігла білочка дорогу,

а не тривіальний чорний кіт…

Я непоспіхом дійду до рогу,

шлях додому завжди під укіс.

Заревіла б дівка, як корова,

хай втішають матінка й отець –

золотить же все навкруг Покрова,

бо її дорога навпростець.

Вогник промайнув між крон зелених,

щé зелених – жовтень-бо, авжеж…

Білоччин портрет – на гобелени,

хай би обійшлося без пожеж.

Дощ пустивсь по схилові навскісно,

а куди – напевно зна лиш Бог.

Нам з дощем ув осені не тісно,

то йдемо непоспіхом, удвох.

 

14.10.2012. Козача Лопань

 

 

*  *  *

 

Що ключ-травою хтось її нарік,

то відкриватись мала б таємниця,

в купальську північ треба не спізниться –

казали ж бо: цвіте лиш раз на рік;

нечиста сила квітку стереже,

сам чорт її подарувати хоче

коханій відьмі за красиві очі,

тож небезпечно лізти на рожен…

 

В казок, одначе, радісний кінець –

хоч мед по бороді опісля свята,

та царським зятем слід би називати

того, хто грець та ще й водночас жнець…

Це ж він, мабуть, опівночі устиг,

тримаючи за пазухою квітку,

втекти, аби дізнатись, ждати звідки

дурного щастя, господи прости.

 

Лишити б таємницю хоч одну,

повірити б у казку, як в дитинстві,

над нездоланним вседержавним свинством,

яке трима при квітці сатану.

Її коріння біль нехай зніма,

тож не втомлюся дякувати літу –

хоч ключ-трава таки не має цвіту,

та й пустоцвіту все-таки нема.

 

24.03.2013

 

 

 

Бойко Віктор Степанович народився 15 жовтня 1946 р. в смт Козача Лопань на Харківщині в сім’ї шевця. Навчався на механіко-математичному факультеті Харківського державного університету (тепер – Національний університет ім. В. Н. Каразіна), закінчив фізико-математичний факультет Харківського державного педагогічного інституту (тепер – Національний університет) ім. Г. С. Сковороди (1974). У перерві між навчанням служив у Радянській Армії (1966 – 1968).

Працював лаборантом, слюсарем-складальником, учителював, був заступником голови Комісії по роботі з творчою молоддю при Харківській організації Спілки письменників України, старшим літпрацівником журналу «Прапор» (тепер – «Березіль»). Доклав зусиль до створення Літературного музею в Харкові. Наприкінці 80-х рр. минулого століття був одним із фундаторів та співголів (1989) Харківського крайового Руху. Нині – перший заступник голови правління Харківського обласного відділення Українського фонду культури. Бере  активну участь у діяльності муніципального театру народної музики України «Обереги» як літературний консультант і ведучий концертних програм. Заслужений працівник культури України (2002).

Друкуватися почав 1971 р. у деркачівській райгазеті. Вірші широко публікувалися в українській і зарубіжній періодиці; в альманахах; колективних збірках; антологіях «Zwei Städte» («Два міста»), «Слобожанська муза» (2000), «Сьоме око» (2003), «Ветер с Украины» («Вітер з України» (2004), «Über Zeit und Raum» («Понад час і простір») (2006), «Слобожанська яса» (2006). Перекладає з білоруської, вірменської, молдовської (румунської), німецької, польської, російської та французької мов. Займається етнологією та літературознавством. Пише також прозу.

Автор збірок поезій «Пролог» (1976), «Земні турботи» (1978), «Обличчям до багаття» (1984), «Битий шлях» (1989), «Зазимки» (1990), «Планида» (1994), «Яв» (2001), «Суголосся» (2006), «Петрові батоги» (2007), «Назовсім» (2013) і творів для дітей, що побачили світ ув антології «Український садочок» (1997 – 1998), шкільних читанках та в періодиці. Уклав і відредагував антологію любовної лірики XVII – XX століть «Слобожанська муза» (2000) і антологію громадянської лірики кінця XVII – початку ХХІ століть «Слобожанська яса» (2006). Редактор, упорядник і перекладач багатьох книг, які виходили друком у харківських видавництвах «Гімназія», «Глас», «Крок», «Майдан», «Майстер-клас», «Око», «Прапор», «Ранок», «Факт», «Фоліо» та ін. Вірші публікувалися в перекладах білоруською, молдовською, німецькою та російською мовами.

Лауреат харківських муніципальних премій у галузі етнології та фольклористики

ім. П. В. Іванова (2002), у галузі літератури ім. Олександра Олеся (2006) та всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького (2008).

Член Національної спілки письменників України з 1979 р.

Член АУП із 1997 р.