Олександр КЛИМЕНКО: «КОЖЕН З НАС ЛЕТИТЬ У ВІЧНІСТЬ САМ»

Мій сьогоднішній співрозмовник Олександр КЛИМЕНКО (нар. 1970) родом з Коростишева, що на Житомирщині, а мешкає і працює в Луцьку – на українсько-польському помежів’ї. І про Україну, і про Польщу чимало сказано у збірці його есеїв «Весь цей літературний джаз» (2017): я заледве дочекалася відпустки, щоб іще раз перечитати її та повиписувати цитати. Між іншим, півтора року тому саме мені випала честь бути її літературним редактором (нині з досадою вихоплюю оком декілька своїх коректурних недоглядів).

І хай славу Клименку, музикантові за освітою, принесла декілька років тому насамперед проза, видавцем якої став не абихто, а пан Михайло Слабошпицький, – мені з усієї творчості Олександра найближча саме його есеїстика. Може, тому, що я взагалі люблю нон-фікшн. А може, тому, що есеї, з яких склалася книжка, написано у 2010–2016 рр.: ці роки були творчо продуктивними й для мене, і ті питання, над якими замислювався Олександр, почасти суголосні тим, над якими міркувала і якими жила я.

Мені імпонує його виваженість: він не вдається до дешевої ефектності, до стьобу і провокацій, не зривається ні на громохку плакатність, ні на істеричний сміх. Йому вистачає мужності й доброго виховання, щоб говорити з читачем серйозно і шанобливо. У розрідженому повітрі філософських абстракцій йому, схоже, дихається цілком вільно, і він не боїться видатися претензійним. Є в його інтонаціях навіть щось буддійсько-заспокійливе: читаючи про людину і Всесвіт, ніби поринаєш у медитацію і чуєш звіддаля заколисливі маракаси й тамтами, покликані синхронізувати тебе з ритмами Вічності.

«Я ДОРОСЛІШАВ ТАК, ЯК ІДУТЬ У НІЧНОМУ ЛІСІ,

МАЮЧИ ДОСИТЬ ПРИБЛИЗНІ УЯВЛЕННЯ ПРО НАПРЯМОК»

Першим серед символічних ключів,

якими відчиняється людська душа,

є той, що урухомлював її в часи дитинства і юності –

у тих містах та селах, де височіли найзеленіші дерева

й блищали під найяскравішим сонцем найблакитніші ріки.

– Олександре, у Ваших есеях, у Ваших верлібрах читається трепетна любов до батьків, прагнення пронести крізь життя, не розхлюпавши, те, що дало Вам дитинство. Але ж воно, мабуть, не було ідилічним? Чи важко Вам було дорослішати?

– Знаєте, моє дитинство справді не було ідилічним. Бо далеким від ідилії було життя моїх батьків. Мама осиротіла маленькою дівчинкою, батько у юному віці потрапив на Другу світову війну. Батько був старший за маму на вісімнадцять років. Їм не судилось бути разом і вони розійшлися. Я люблю їх – живу маму, померлого батька. Інколи правда не в тому, як було, а в тому, як хочемо, щоб було. Тільки так можна змінити дійсність – умовно минулу, теперішню, прийдешню. Умовно, оскільки все, що відбувається, відбувається з нами завжди. Любов якраз здатна змінити оте «завжди» на краще…

І все ж дитинство ідилічне, бо про нього говоримо з відстані. Незнання, передчуття перспективи роблять дитину щасливою; невідворотність смерті й знання, які накопичуються у дорослому віці, – нещасною. Зате радість є чимось зовсім іншим, вона не залежить від пласких речей.

Я дорослішав так, як ідуть у нічному лісі, маючи досить приблизні уявлення про напрямок. Я був безтурботний, ніколи не озирався, не думав про важкість або легкість шляху. Міг заблукати, але не заблукав. Я читав, писав вірші, слухав музику, грав. Мене врятувала любов до абсолютних у своїй ефемерності речей, і тому я не вірю грубій матерії.

Мій батько преображався, коли говорив про музику і літературу. Не знаю як він цьому навчився, але він зумів і мені, тоді ще маленькому хлопчикові, передати якийсь свій досвід, щось пояснити…

– Чи згодні Ви з твердженням, що митець – завжди дитина?

– Для людини, щоб її свідомість перебувала в активному стані, все має бути ніби вперше. Дитинність – миттєва реакція на життя, чистота, здатність дивуватись і радіти. Будь-який дорослий професіонал мав би зберігати ці якості.

Люди мистецтва – не якісь небожителі, вони, як і всі, ув’язнені в сансарі. Але мистецтво є інструментом пізнання і вдосконалення. Тому художникові чи музикантові легше переклеїти депресивні шпалери у своїй в’язниці.

У певному сенсі можна сказати, що Сервантес і Шевченко були дітьми. Але їхня дитинність – доросла. Тому вони зовсім не по-дитячому розфігачили стіни кармічних казематів. Ремісники від мистецтва на таке просто не здатні. Щоб так натхненно не залишити каменя на камені від того, що тебе ув’язнює, – для цього треба бути справжнім творцем.

– За першою освітою Ви баяніст. Баян – традиційний інструмент, а Ви на ньому грали аванґардну музику: хіба не парадокс?..

– Мій батько був баяністом, викладав у Коростишеві в музичній школі та педагогічному училищі. І я змалечку знав, що гратиму на баяні. Так і сталося. Але дуже швидко я збагнув, що хотів би грати рок. Баян – дійсно традиційний інструмент, він погано вписувався в рок-естетику, тому з роком я розминувся, але не з музичним аванґардом. У 1986 році ми з друзями – гітаристом Михайлом Стрельниковим і скрипалем Сергієм Охрімчуком, нині відомим співпрацею з Катею Chilly та «Хореєю козацькою», – створили ансамбль сучасної музики «САТ» і почали грали імпровізаційну музику: справжній аванґард, нуль конформізму. Таку музику тоді мало хто грав, умів грати, а особливо на народних інструментах. Нещодавно хлопці виступили у Києві на міжнародному фестивалі імпровізаційної музики. Я, на жаль, не зміг приїхати. Але мені було приємно, що про «САТ» писали як про леґендарний ансамбль, як про корифеїв української імпровізаційної сцени.

Мені не подобаються передбачувані сюжети, прості художні рішення. Передбачуваність у мистецтві – річ убивча, поразка. Я завжди хотів грати ту музику, яка була б чимось більшим за музику. Те саме – з літературою. Якою має бути та література і музика, я колись не знав. Мені було важливо розгледіти самого себе, щось зрозуміти у житті. Пройти крізь щем непідробних слів і нот, щоб пережити катарсис, щоб хоч на мить звільнитись і відчути справжнє світло. Писати так, щоб перетворюватися на свої ж слова, – попри відчуття, що розбиваєшся об мур, намагаючись щось написати. Тому в творчості я орієнтуюсь на недосяжне – на те, що поза межею моїх можливостей. Щось за тією межею і залишилося, залишається досі, а щось вдалося, ще вдасться зробити своїм.

– Перегодом Володимир Базилевський пише про Вас уже як про письменника: «Його оминула спокуса немудрого потоптування попередників, як і скверна, що їй піддалися нестійкі таланти. І це при тому, що в своїх шуканнях він незрідка радикальніший від тих, що гучно декларують свою інакшість». Так і є: Ви – беззаперечний новатор у своєму художньому письмі, і водночас Ви дуже бережні й шанобливі до традиції. Як Ви самі оцінюєте співвідношення традиційного і новаторського у Вашому письмі, у Вашій музиці, у Вашому творчому мисленні як такому?

– Я люблю мистецтво і не хочу зізнаватися у своїй любові банальними словами. Ціную традицію і не терплю реакційної зашореності. Надаю перевагу інноваційним художнім рішенням, але не сприймаю епатажу, за яким часто маскується творча безпорадність. Ось така пропорція у мисленні. І, мабуть, це якось відбилося у моїх книжках.

– На Вашу думку, якими є завдання і перспективи письменника в нинішній Україні, в нинішній Європі? Може, в постінформаційному суспільстві письменники вже не «володарі дум»?

– Ну що я можу сказати про завдання і перспективи, скажімо, Кутзее чи Барнза? Тільки те, що митці такого рівня працюють і не залежать від чиєїсь думки. Ми ж, у свою чергу, вільні стверджувати, що вони роблять усе правильно.

– У своїх есеях Ви нарікаєте на приниження письменника в нових реаліях. А чи не здається Вам, що останнім часом надто багато пересічних людей намагаються не лише ввійти, а й надійно оселитися в літературі, яка ще сто років тому вважалася ремеслом для обраних? У котромусь зі своїх текстів про це писала Галина Пагутяк…

– Камерні речі нині не в моді. А душа – найбільш камерна субстанція. Я недавно був на краківському концерті леґенди світового джазу Адама Маковича. Після концерту він казав, наскільки важливою для нього є динаміка у музичному творі, розповідав про те, що сьогодні зірками джазових фестивалів є виконавці популярної музики і року: молодь іде туди, де гучно, а старі любителі джазу, які виросли на цій музиці, нарікають, що тепер усюди Вудсток. У літературі те саме. Загальна тенденція – спілкуватися зі споживачами через гучномовці, а романи писати так, щоб на виході отримувати готовий кіносценарій. Цивілізація породжує своїх демонів. І ангелів, мабуть, теж.

Пересічних писак справді море. Їхній настирливості не варто дивуватися: брак таланту компенсується вмінням пролазити в медіашпарини. Це посилює сум, бо видавці, критики і літературознавці долучаються до творення хибного літературного канону. Туди ж туляться талановиті літератори, щоб утрапити в обойму. І ось тут настає момент, коли вже немає за чим сумувати: кожен зробив свій вибір. Найгірше – опинитися серед паяців, фільтрувати слова і боятися озвучити те, що думаєш.

Розпрощатися з рожевою оманою про «володарів дум» слід якнайшвидше. І зробити це треба з легкістю, наспівуючи оптимістичну пісеньку гурту «Gorillaz» про Клінта Іствуда: «I’m feeling glad / I got sunshine in a bag / I’m useless, but not for long / The future is coming on». Що в перекладі: «Я радий. Я маю сонце у торбині. Я пропащий, але це тимчасово. Майбутнє гряде».

Кожен з нас летить у вічність сам. Але якщо є з ким разом заспівати у радості чи в горі, значить, дорога мине весело, в компанії, у задушевних бесідах…

– Олександре, Ви пишете: «Прочитані книжки, як і зірки, мають різну енергію і різну здатність розповсюджувати сяйливе проміння». Питання літературних ієрархій: якою мірою воно суб’єктивне, а якою – об’єктивне?

– Є суб’єктивні, а є об’єктивні речі. Рубіж між ними пролягає там, де й завжди, – у серці людини.

Справжніх митців мало. Багато – знаєте кого? Письменників сучасного літпроцесу.

Я, приміром, з подивом читав захоплені відгуки з приводу Нобелівської премії для Ішіґуро. Бо пам’ятаю, як колись, дочитуючи його роман «Художник хиткого світу», не міг дібрати слів, щоб сказати, що ж це було… Але медійна машина давно зробила частиною свого простору мізки білялітературних дівчаток та хлопчиків. Про Кафку та Ішіґуро вони говорять з однаковою інтонацією, пересипаючи свої розмисли різними «ага», «ухти». Освіта мало дає, якщо людина обмежена у сприйнятті, якщо не вистраждала своєї суб’єктивності. І я був радий прочитати у фейсбучному дописі Роксани Харчук, що роман «Не відпускай мене» є передбачуваним з першої сторінки і тягнеться, як собача пісня. Це влучна дефініція від людини, яка знає, що говорить, і не кривить душею.

– Чи можливе, на Вашу думку, сходження письменника з масової літератури до високої? Або навпаки – деґрадація? Де грань між цими двома обширами?

– Свобода вибору – нагорода для зрячих і кара для сліпих.

У принципі, в житті ніби все можливе, проте я не уявляю, скажімо, Пауля Целана, який перед написанням збірки «Мак і пам’ять» писав би слова до пісенних шляґерів: до поезії Целанового рівня неможливо еволюціонувати протягом одного життя, якщо стартувати з настільки низької позиції.

– Для одних література – це декодування міфів, а Ви, навпаки, закодовуєте реальність у новий міфологічний простір. Для Вас самого котра з Ваших книжок є найдорожчою?

– Мої книжки – це я сам. Я у кожній викладався сповна, тому вони всі мені дорогі. Є багато буденних справ, які я можу робити впівсили. Але знаю, що не можна вірити і любити не на повну силу.

– «Нема в житті напівціни, нема в житті напівлюбові», як співалося в популярному романсі – непоганому, до речі.

– Я написав роман і досі над ним працюю. Роман про любов і музику, про наш час. Це буде своєрідне продовження повісті «Пазл пазлів», романів «Коростишівський Платонов» і «Прихована фортеця», – четвертий твір із циклу.

– Ви цитуєте Андрія Тарковського: «Сама ідея пошуку – для митця образлива. Він не є шукачем, не діє емпірично – спробую зробити це, спробую те. Митець засвідчує свою істину, свою правду світу». Чи не є це твердження занадто категоричним? Адже творчість – процес динамічний. Чи та мить, коли митець говорить «я знаю правду, ось вона», не криє в собі небезпеки догматизму для нього самого і для його мистецтва?

– Я з Вами згоден. Не люблю категоричності, категоричних афоризмів, хоч сам буваю категоричний. Категоричні твердження, як бумеранґ, мають зворотну дію: їх легко розвернути в бік промовця. Категоричність потрібна в принципах і недоречна всує.

Самовпевненість митцеві шкодить, оскільки у творчості має зберігатися сумнів, що дзвін – як у фільмі «Андрій Рубльов» – задзвонить. Але у випадку з такими постатями, як Тарковський, вмикаються інші правила. Їхній пошук відбувається на зовсім іншій території, їхні сумніви та впевненість теж мають інший характер. Там не йдеться про художній ризик «вдасться – не вдасться»: їхнє завдання – щоб корабель плив. І корабель завжди пливе.

«БРУДНИМИ РУКАМИ НЕ МОЖНА БРАТИСЯ ЗА ЧИСТІ РЕЧІ»

Зв’язок між праведним життям

і правдивим мистецтвом

мусить бути прямим і тільки прямим.

– Олександре, в одному з есеїв Ви навели афоризм російського музиканта Бориса Гребенщикова: «Я матеріаліст, але у більш широкому значенні цього слова…» А вірянином себе вважаєте? У Вас можна прочитати велику прихильність і до християнства, і, скажімо, до буддизму, – згідно з жартівливим афоризмом, який Ви десь процитували: «Бог один, але провайдери різні».

– Я вірю. У те, що не можу збагнути, вірю так само, як вірю й матеріальним речам, до яких можна доторкнутися. Скажу навіть так: я особливо вдячний за незбагненні речі. Вірю в закони, які лежать за межами людської свідомості. Якоюсь мірою наука може їх вивчати. Але життя має архіскладну механіку, з якої людський розум прагне виокремити кілька гвинтиків, щоб зрозуміти, з яких атомів їх зроблено. Насправді ж у такий спосіб він намагається вихопити божественне з божественного, тому наштовхується на стіну.

Розвивати розум – правильно. Розум має бути лезом, комп’ютером, Ейнштейном. Мене ніщо так не вражає, як розумна людина, яка вірує. Віра – продовження знань на іншому рівні. Бо кожен з нас раніше чи пізніше з’ясовує: існують двері, в які ніколи не ввійдеш. Але й це з’ясування для мене – радісне.

– «Немає більшої метафізики, ніж музика», – пишете Ви й освідчуєтесь у симпатіях до зовсім різної музики – від класики до аванґарду, від джазу до «Бітлз». Музика різноманітна, бо різноманітним є наш світ?

– І різноманітним є світ у людській душі. Я справді слухаю різну музику. І якісну популярну музику теж. Завжди чую, з яким натхненням творилася та чи інша пісня. Постійно відкриваю для себе щось нове. А є музика, до якої повертаюсь завжди: Бах, Канчелі, Сильвестров, Девіс, Ваятт, Квітка, «Бітлз», Пярт, Саті, «Лед Зеппелін», Малліґан, Бейкер. Усе почалося у дитинстві з почутих пінкфлойдівських записів, альбомів Діо і Маккартні. Відтоді поруч зі мною були і є люди, які по-справжньому люблять музику, – рідні та друзі.

Моя дружина Жанна – скрипалька, ми разом з нею закінчили Київську консерваторію. Вона двадцять років викладала гру на скрипці в Інституті мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, нині грає в філармонійному камерному оркестрі, концертує з фольклорними музикантами, записується з рокерами. Донька Ксенія багато років займалася сучасними танцями. Тепер вона навчається у Варшавському університеті на факультеті міжнародних відносин, але музика для неї важлива так само, як і для нас з Жанною. Ксенія любить класичну музику, захоплюється творчістю Елли Фіцджеральд, Арети Франклін, Отіса Реддінґа, Бейонсе. Я радий, що вона тонко розуміє і сучасну академічну музику, має улюблених композиторів.

– Як людина, теж трохи причетна до музики, зокрема до жанру українського романсу, не можу не відгукнутися на ім’я Квітки Цісик. Це їй Ви присвятили верлібр, який починається словами: «Раєм / називаю місце, де Квітка – жива». Про її голос Ви писали і в «Коростишівському Платонові». То як відбулося Ваше особисте знайомство з її піснями?

– Був 1993, а може, 1994 рік. Я вчився в Київській консерваторії, жив у гуртожитку на Лук’янівці. Якось хтось зі знайомих привіз із Канади чи з Америки касету з піснями у виконанні Квітки. Поставили магнітофон у кухні й слухали, перекручували і слухали знову. Це було щось неймовірне. Я ці пісні чув сотні разів у різних виконаннях, але зазвичай їх співали так, ніби хотіли поховати під плитами академізму. А у виконанні Квітки було стільки світлого щему і краси, стільки справжньої України!.. Її професіоналізм – феноменальний. Її спів – душа у чистому вигляді.

Про смерть співачки я довідався із запізненням, це стало моєю особистою трагедією, я не міг з цим змиритися. Тоді я ще не знав, що напишу про неї книжку. Але я мусив написати «Коростишівського Платонова», щоб якось полегшити цей біль.

– Ви пишете про Пола Маккартні: він «оминає тематику страждань і болю. Оминає не як утікач, а так, як їх оминає просвітлена людина». У чому полягає ця різниця між утечею – та просвітленням? Адже мистецтво багато хто трактує теж як утечу – втечу від нестерпної реальності, різновид ескапізму.

– Просвітлена людина не зловживає темою смерті, бо не зосереджується на фантомах. Навіть якщо ці фантоми настільки реальні, що «ніхто звідси не піде живим». Мистецький ескапізм теж може бути таким: втеча, але без панічного страху. Якщо немає страху, тоді термін «втеча» втрачає негативне забарвлення.

Страх – це параліч. Перелякана людина не може писати, бо і в своєму письмі буде заїкатися. А якщо музика ллється плавно і в ній простими і зрозумілими словами розповідається про любов, як, приміром, в останніх піснях Пола Маккартні «My Valentine» та «Scared», то очевидним є одне: в сімдесят шість років такі шедеври даються на духовному рівні.

– Згаданий уже Володимир Базилевський, один з найвидатніших поетів та есеїстів нашої нинішньої епохи і Ваш симпатик, у багатьох віршах освідчувався у любові до музики як стихії і творчого начала: «Не слово було на початку творіння, а сяюча нота, не буква, а звук». Чи саме це Вас, музиканта, поєднало з Базилевським, меломаном і філософом?

– Я поділяю Вашу високу оцінку творчості Володимира Олександровича. Ми зрідка обмінюємося з ним листами, розмовляємо по телефону. А бачилися одного разу в Києві. Я колись помітив очевидну річ, яка мене своєю очевидністю й вразила: люди, чиї твори тебе проймають на всі сто процентів, так само на всі сто тобі й близькі. Таких людей – одиниці. Я знаю поезію та есеїстику Базилевського, люблю її. Колись писав про «Холодний душ історії» і «Шляхами вітру». Мабуть, це надто самовпевнено, але скажу таке: читаючи окремі вірші Базилевського, настільки їх розумію, ніби сам написав. Мені імпонує його філософський стоїцизм і безкомпромісність, коли йдеться про мистецтво і принципи.

Десять років тому Володимир Олександрович написав мені, що у стіні між поколіннями можливі проломи і лази. На превелике щастя, так і є.

– «Ми жили. Писали вірші і прозу, награвали якісь мелодії. Ми не помітили, коли перейшли межу, де амбітні плани, які світили нам з перспективи, зрадливо опинилися позаду, за спинами. Тому свої надії ми тепер змушені екстраполювати на сталі величини – прозу Гессе і Тютюнника, поезію Рільке і Стуса, музику Моцарта і Маккартні. Бо сила геніїв полягає ще й у тому, що в творчості вони закарбовують не лише свої високі почуття, а й наші – нехай і доволі пересічні – сподівання». Це нагадує відомий анекдот про музиканта, який у двадцять років говорив «я і Моцарт», у сорок – «Моцарт і я», а під кінець життя – просто «Моцарт». Як досягти такого мистецького смирення і не зламатися під тягарем кризи середнього віку? Адже честолюбство – чи не найпотужніша пружина для митців і чи не найбільше їхнє прокляття. Як Ви поборюєте власні амбіції?

– Скажу Вам чесно, я не маю інших амбіцій, аніж написати твір, який би своєю художністю переконав хоча б мене – як першого читача. Тоді, можливо, написане сподобається ще комусь. А переконати можна лише правдивістю, хоч якою вона буде, – сюрреалістичною, романтичною. Бо правда завжди реалістична.

Я знаю, що брудними руками не можна братися за чисті речі. Якщо це правило порушувати з самого початку, то нічого путнього на виході не дочекаєшся. Людина має змінюватися, переступаючи поріг храму. Має ставати кращою хоча б на час перебування серед ікон. І я давно не переймаюсь реакцією людей, заточених на гіпстерську легкість, які відчитують у подібних словах пафос. Єдиний переконливий аргумент – написаний твір.

Ромен Ґарі писав, що найкраще письменник віддає своїм книжкам, а собі залишає те, що зостається. Я навів цю цитату у «Розмовах про життя і мистецтво», які написав разом з Галиною Пагутяк. І Галина уточнила: але при цьому письменник отримує ще більші дари. Це справді так, процес обміну енергіями відбувається саме в такий спосіб: віддаєш – отримуєш, не віддаєш – приречений вичерпувати мізер, який маєш.

У наш час багато що відбувається не так, як мало б відбуватись. Сьогодні в амфітеатрі всі чекають розваг. Але ж амфітеатри й будують для масових видовищ. І це треба сприйняти як факт. Зрозуміти, що так було і буде, – і йти далі. Є раціональний сенс воювати з вітряками. Але немає смислу у розсипанні бісеру.

– Ви розмірковуєте, чи може погана людина бути гарним музикантом. Ще стародавні греки наполягали, що філософське життя – це не тільки гнозис (знання), це ще й праксис (дія): неможливо проголошувати одне, а жити згідно з геть іншими постулатами. Але людина слабка і не завжди дістає до визначених нею ж орієнтирів. Як уникнути цього розлому, як стати гідним свого ж власного ідеалу?

– Я не маю рецепту для всіх. Я сам не завжди відповідаю своїм ідеалам. Але я щасливий, що вигадав деяких своїх героїв. Хоча «вигадав» – не надто влучне слово. І коли буває кепсько, то зненацька приходить розрада. І тоді я ніби згадую, що написав про Андрія Платонова, Квітку Цісик, Василя Місяця, Ніну, гітариста-характерника Мамая. Від цього «спогаду» мене не те щоб охоплює якась гордість, але стає легше, з’являється відчуття, що я маю щось посутнє – невидиме, невагоме. І я знову розумію: треба пробувати писати далі. Тоді розвиднюється метафізичний морок, бачиш якісь промінчики. Тоді я сам собі щось прощаю і вкотре сам собі обіцяю, що більше, мовляв, ніколи… Кажу: так, із цього колеса не зіскочити за один раз, але ж і нічний ліс уже позаду…

«ВІЙНА КИНУЛА НАС НЕ НАЗАД, А ВПЕРЕД»

Нас роками заколисувало ілюзією миру,

який, здавалося, триватиме вічно.

Тому і двобарвність опозицій (життя – смерть,

світло – пітьма, добро – зло, батьківщина – чужина)

тьмяніла, припадала пилом,

а принциповість відмінностей нівелювалась.

Повернення істинного сенсу фундаментальним поняттям

сьогодні відбувається у пришвидшеному темпі,

даючись українцям надто дорогою ціною –

смертями героїв Небесної сотні на вулиці Інститутській,

смертями солдатів Збройних сил та бійців добровольчих батальйонів

у зоні бойових дій.

– Революцію Гідності Ви оцінюєте як межову віху, після якої неможливо писати і жити так, як раніше. «Україна змінилася… – зазначали Ви, – тож мають змінитися і її письменники». Як змінилися особисто Ви?

– Я перестав цікавитися сучукрлітівським процесом.

– Один з Ваших улюблених прозових прийомів – зміщення часових пластів, що створює сюрреалістичний ефект. Із початком війни – чи не було у Вас відчуття, що зсув часових пластів стався насправді? Що з мирної, гуманістичної, плюралістичної, розпещеної й розбещеної Європи ХХ–ХХІ століть нас укинуло у набагато більш ранню й брутальну епоху?

– У мене було відчуття, що нас кинуло не назад, а вперед. Напередодні Революції я написав роман «Прихована фортеця». Написав, бо морок був тотальний і настільки брутальний, що, здавалося, немає звідки чекати світла. Але мільйони людей вийшли на Майдан і все змінили.

– Ви зізнаєтеся в симпатіях до Джона Толкіна – «за напрочуд чітке окреслення моральних категорій і понять, якими керуються його фентезійні персонажі і якого так часто бракує нам у реальному житті». Порівнюєте оборону Донецького аеропорту з метафізичною битвою між добром і злом. Не боїтеся, що сноби-постмодерністи, скептично поморщившись, назвуть Вас фундаменталістом?

– Я кажу те, що знаю, і розмірковую над тим, що хотів би прояснити для себе. Без претензій на всю правду і без озирання. Ми з хлопцями почали грати аванґардну музику на початку вісімдесятих років минулого століття, тож я давно не залежу від чиєїсь думки. Я переконаний у тому, що найновітніша динаміка передбачає існування опорної конструкції, старої як світ. Бо між давнім шумерським колесом і японським смартфоном насправді існує прямий зв’язок.

– А в чому полягає Ваша персональна метафізична битва?

– Я звичайна людина, яка може написати верлібр чи новелу. І не пролити при цьому реальної крові – ні своєї, ні чужої. Зрозуміло, що своїми діями ми змінюємо дійсність на метафізичному рівні. Але битва – це все ж не про літераторів. Воїн завжди готовий не лише пролити свою кров і кров ворога, а й померти: для нього це – момент істини. Я люблю творчість Куросави і Кобаясі, особливо їхні самурайські фільми, тож цікавився філософією самураїв, згідно з якою шлях воїна дорівнював смерті. У письменника, якщо він по сумісництву не справжній воїн, не може бути цієї готовності. Для письменника «смерть» означає поставити крапку у натхненно написаному творі.

Я відчуваю відповідальність за те, що пишу. Намагаюсь не засмічувати світу словесною ентропією. Є речі, які маєш зробити ти сам, тож саме тобі їх і робити – з вірою і любов’ю. У цьому теж є своя метафізика.

– Ви пишете: «…відвертому бандитизмові та професійному невігластву… сьогодні можна протистояти лише винятковою інтеліґентністю та духовністю». Чи не побоюєтесь Ви, що інтеліґентність та духовність – надто крихка зброя в поборюванні зла?

– У житті така зброя ніби й справді не годиться. Але й на Інститутській герої Небесної Сотні були з дерев’яними щитами. І вони перемогли.

– Вам здавна рідні деякі російські культурні коди: Платонов, Тарковський, Гребенщиков… Зрозуміло, що це інша Росія – не ота озброєна до зубів, із налитими кров’ю очима, п’яна від імперських амбіцій. На Вашу думку, чи існує шанс на перемогу світлого і гуманістичного начала в Росії? Чи нам, країні, потерпілій від російської аґресії, краще на це не сподіватися?

– Цивілізація має свій поступ і причини розвиватися так, а не інакше. Я не прихильник різних конспірологічних теорій, але навіть рослини і тварини, не маючи свідомості, включаються у боротьбу за існування. І це не якась фантастична ідея, яка з’явилася у голові Дарвіна. Цивілізаційні потенції Росії мінімальні. У природному ж доборі ті, хто не керується проґресивними ідеями, опиняються на цвинтарі.

Мене по-справжньому хвилює те, що відбувається в Україні. А як буде в Росії з гуманізмом – важко сказати. Однак там є Андрій Макаревич і Лія Ахеджакова. Ці люди важливі не лише тому, що не злякалися і підтримали Україну. Головне – що вони просто живуть на землі, зберігаючи вірність собі та своїм принципам в умовах, коли це робити дуже складно. Вони і є джерелом світла – в рабській країні, яка нагадує психіатричну лікарню.

– Тепер про Польщу, яка Вам, знаю, також близька: Ґомбрович, Мілош, Зануссі – персоналії Вашого культурного поля. Як Ви пояснюєте антиукраїнські настрої в Польщі, що відчутно посилилися після 2014 року? Як Ви, волинянин, оцінюєте це явище?

– Країни, що мають спільний кордон, мають зазвичай і історію складних стосунків, яку можна трансформувати у досвід, а можна тримати в жевріючому стані для роздмухування вогню – це завжди комусь вигідно. Я у Польщі був багато разів, маю знайомих в різних містах і ніколи не відчував до себе неприязні, яка базувалася б на тому факті, що я українець. Однак інтеліґентні люди всюди однакові.

Однакові всюди й плебеї. Найгірше, коли ті плебеї, уражені імперськими амбіціями, обіймають державні посади і транслюють свої думки у маси. Змінити ситуацію можна тільки, якщо Україна стане сильною – зі своєю історією, армією, зі своїм громадянським суспільством. Сильних ніколи не люблять, але з ними завжди рахуються – відома істина. Найгірший антиукраїнський настрій – зневага.

– Як Ви ставитесь до боротьби за владу всередині України? Який шлях, який політичний курс для нашої країни – правильний?

– До боротьби за владу ставлюсь із презирством. А правильний політичний курс – Україна понад усе.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Харків – Луцьк

літо – осінь 2018 р.