Дисидент із Балаклії першим помітив талант літстудійця Анатолія Перерви

«Як даровано мало часу мені, щоб про це розказати тобі». Рядком Анатолія Перерви починаю нотатки до його 70-річного ювілею, який відзначаємо вже без нього. Чи не найчастіше цитують ось цю поетову строфу:
Я плачу за днями, що легко минають,
А їх не зупиниш слізьми чи словами.
Я плачу за всім, що не з нами. І навіть,
коли Ви зі мною, я плачу – за Вами.

Фонотека Харківського радіо  зберігає записи голосу  Анатолія  Перерви  майже за 40 років.   Перед виходом другої своєї збірки віршів «Голоси криниць» 1980 року він читав «Останнє сонячне проміння», а 23 березня 2016-го я востаннє включила перед ним диктофона. Тоді в письменницькому клубі проходила презентація антології «Під знаком Мисика». Василь Олександрович писав спілчанську рекомендацію Анатолію Перерві, а той свого часу   –   мені. У тому минулому столітті такі аркушики із довільними відгуками старших про молодших чимось скидалися на «вірчу грамоту», щоб «акредитувати» літературного неофіта не просто у творчій організації, а й у світі книжок.

Від того Перервиного вірша з фонотеки простяглося багато згадок. Тоді йому було трішки за 30-ть. «Нерозгадана оманна таємна відповідь»  життя  ще з насолодою шукалася й читалася.

Тепер є  книжка спогадів про поета «З незамулених джерел» написана друзями-літераторами  і колегами-журналістами.  Вийшла збірка вибраних поезій «Перепливаю річку забуття». І Харківський літературний музей, де  Анатолій Антонович працював заступником директора з наукової роботи, підготував арт-бук «Літа. Кохання». Упорядниця й авторка однієї із передмов Ольга Різниченко розповіла:

• Хотіли до дня народження Анатолія Антоновича подарувати таке вишукане, красиве видання із найпрекраснішими  його віршами. Вибиралися вони із збірок – від найпершої до останньої, але  ми знімали дати, присвяти. Головна ідея була – створити ліричну біографію через вірші, як один метатекст. Чому «Літа»? Найбільше він сприймав плин життя через літо – найулюбленішу його пору року. Та й взагалі через пори року. А друге  «Кохання» – це те, що він не мислив свого життя без кохання. Його вірші про кохання можуть увійти до української скарбниці лірики ХХ століття. Арт-бук ілюстрував Нікіта Тітов, він зробив це як листівки, тобто закохані можуть дарувати одне одному цю книжку, потім брати звідти листівки поштові з ілюстраціями і надсилати разом з віршами Анатолія Антоновича, щоб передати свої почуття.

Ось так поет може листуватися в часі, навіть коли пішов від нас, поєднувати інших людей.  

Донька поета Роберта Третьякова Ольга написала на моє прохання ось такий короткий спогад. Цитую її електронного листа повністю.

10 квітня, 2019 р.

Хоча був Анатолій Перерва старший за мене, називала я його Толею. А він жартував, що заримує нас десь на папері –Толя-Оля. Вийшов він із стін славнозвісного факультету журналістики Київського державного університету ім. Шевченка, таких дорогих мойому серцю. Цей факультет закінчили мої батьки, на покоління раніше Толі, в 1958 році. І про це ми часто згадували, так само, як і він з моїм батьком. Для мене Анатолій Перерва був не тільки чудовий поет, але й людина з великим і ніжним серцем, що боліло за всіх. І за Україну. У 2015 році я одержала від нього вітання на березневі свята. Він писав:

 Відступає зима навісна…

Хай надії Вам збудуться вповні!

Хай дарує Вам юна весна

  Сплесків сонця оздоби коштовні!                 

          

Вітаю, Олю, з 8 березня, зичу добра і радості… Давно не спілкувались…бо якісь були місяці тривожні і сумбурні. Але ми з Мариною пам’ятаємо і любимо тебе і Дейла. Будемо сподіватись, що в Україні настане мир, що ми переможемо терористів і російських найманців. Обіймаємо! Озивайтесь…»

Як багато ми втратили з 2015-го. Вбивають наших хлопців у Донбасі; поети уходять в засвіти.

Але Толя весь час повертається до мене, віршами своїми і листами, що я знаходжу по архівах. Скільки їх він написав, працюючи відповідальним секретарем Харківської організації Спілки письменників України (1979—1994). Його листи-клопотання підшиті навічно до кримінальних справ харківських письменників, котрі були розстріляні в період сталінського терору. Він надсилав їх до колишніх КДБ архівів на прохання родичів письменників, що втратили надію взнати правду про своїх батьків чи дідусів. Завдяки його наполегливості, архіви відкривали свої двері, надаючи можливість людям читати протоколи допитів і вироки, і плакати над старим сталінським папером від почуття безсилля будь що змінити.

Толя, Толечко, ти, мабуть, знав, що багато людей тебе обожнювали не тільки, як талановитого поета, а ще й як щиру і чуйну людину, що багатьом повернула їхню родинну історію, правду про неї, зміцнивши таким чином їхнє «чуття єдиної родини», як писав поет. 

Ольга Бертелсен,

Професор, доктор історичних наук

Кафедра розвідки і міжнародних відносин

Ембрі-Риддл Коледж розвідки і національної безпеки

Прескот, Арізона, США

У вірші,  який став піснею барда-харківця Миколи Воловика, перший рядок звучить «Я присвячую тобі осінь». Згадалося, як обговорювали нове із написаного Анатолієм  Перервою (рукопис чи вже книжку). Звучав тоді й цей вірш. Була традиція не просто разом зібратися і послухати автора, а й висловитися відверто про почуте-прочитане. Майже за принципом «у поэтов есть такой обычай, в круг сойдясь, оплевывать друг друга». Це Дмитро Кедрін, вірш «Кофейня». Про суперечку двох поетів. Третій мовчки пив каву, а час пролетів – і вже слухали ось того, третього, який мовчав.

«Он заворожил их песней птичьей, Песней жаворонка в росах луга… У поэтов есть такой обычай – В круг сойдясь, оплевывать друг друга».

Так ось, ці рядки часто повторювалися у письменницькому клубі. Але традиції обпльовування не було в Анатолія Перерви. Натомість ми, молодші максималісти-літстудійці, могли й посперечатися з якимись `образами. Пригадалося, що кепкувала й собі: «Легко присвятити коханій те, що сам не створив. «Я присвячую тобі осінь». Ще можна й інші пори року, погодні явища. Ніяких зусиль особистих – вивів кохану на вулицю, хай осінню милується або травневою грозою». Перерва тоді віджартувався. Можливо, вже була написана  чи після обговорення написалася його пародія на мої студентські рядки: «Не вистачає цукру до чаю, дівчині хлопця не вистачає». Колись той вірш зняли із передачі обласного радіо. Керівництво пробурчало: «Це що за натяки на дефіцит цукру в Радянському Союзі?! Він же в Харкові по талонах».  Так само викинули і зі сторінки, вже зверстаної «Ленінської зміни». Там тоді працював Анатолій, тож і подарував мені сторінку, де вірш було щедро обведено червоним олівцем.

Є та пародія в одній із книжок Анатолія Перерви, натрапила на її фрагмент і зараз, коли писала ці рядки. Навесні 2012 року харківська журналістка Світлана Галаур опублікувала в газеті «Урядовий кур’єр» розмову з поетом. У заголовок винесла слова Анатолія Антоновича:  «Людям, які мають почуття гумору, вижити легше». Серед запитань було й таке, що будувалося на рядку із цієї пародії: «Не вистачає нервів Перерві».  Пояснення процитую: «У пародії закладено не менш глибокий зміст, ніж у самої авторки. Я пішов її шляхом і написав  таке: «От би гайнути до Водолаги: не вистачає цукру для браги, от би – спочатку! Як там тепер ви? Не вистачає нервів Перерві, музики – Музі, колеса – білці… От би ще, друзі, спілки б у спілці». Зокрема тут ідеться й про нашу письменницьку організацію, яка в останні роки стала занадто заполітизованою, через що й перестала бути джерелом натхнення для спілчан. І щоб повернути її в рідне русло, не вистачає нервів,  оскільки без них не робиться будь-яка справа» 2012 рік.

 «Від собору до Сабурки шлях, простіший простоти. Не забути, не забутись. Не проклясти, не знести».  Ці рядки Анатолія теж стали бардівською піснею.  

         Довгий шлях між книжками різних авторів у редактора Ольги Уліщенко. Вона редагувала й перші збірки «Живіть, жита» і  «Голоси криниць» Анатолія Перерви. Ольга Миколаївна згадує:

• Сам він справив на мене враження відразу. Зайшов до видавництва молодий високий чорнявий хлопчина. Мене вразила тоді його схожість на Павла Архиповича Загребельного.

Я до того була на письменницькому з’їзді. Це був з’їзд, коли Хрущовській відлизі був покладений край. Тоді мені пощастило познайомитися із Загребельним. Тоді, в 70-х переді мною ніби стояв його син.

• У фонотеці обласного радіо 2005 року з’явився запис:  Анатолій Перерва читав  епіграми, пародії, нові вірші. Про епіграму Павлові Загребельному сказав, що це пересміювання самого себе більше й відповідь літераторам, які при зустрічі звертаються до нього ніби він і справді – Павло Архипович.

Мене впізнати може кожен на тлі спілчанської епохи.

На мене Загребельний схожий, а я на нього – ані трохи.

Ольго Миколаївно, як Анатолій ставився до критики, порад щось змінити в рукописі?

• Ми спокійно відбирали. Так видавала я й Шуру Ковальову, інших молодих поетів. Казали, що з моєї легкої руки вони потім сягали вершин (посміхається). Толя уже впевнено володів словом. Приїздив чи з Балаклії, чи з Нової Водолаги. Здається, ще тоді в Харкові не жив. Зичливо я ставилася до його віршів. Не пам’ятаю, щоб були якісь найменші тертя. «Паровозів» ми не чіпляли, як це заведено було. «Паровозом» треба було про щось дуже оптимістичне розказати людям.
• І бажано, щоб слово «партія» чи «Ленін» десь майнуло.
• Щось таке. Пізніше я натрапила на публікації Толі в періодиці, слухала його нові вірші, здається, у Спілці письменників. Прочитане й почуте з його голосу вразило мене своїм неймовірним злетом. Це вже була легкість справжнього майстра, філософські вірші, коли не видобувають із себе ті рими, а воно лягає органічно. І ще вони перейняті в нього іскорками гумору – природним, як і сам Толя. Ось у руках у мене календарик, який ще вийшов ще 2014 року.
• Це йому тоді виповнилося 65. Може, для друзів і зробив.
• Тут його портрет. Симпатичний, в окулярах. Таким, яким і запам’ятали в останні роки. І слова з його поезії. Вони мене пройняли до самого серця. Подумалося: отак люди відходять і ми не встигаємо сказати потрібні слова. Ось його рядки: «Поміж людей чужої крові, серед всесвітньої олжі, у кожнім погляді і слові шукаю рідної душі». Так от, ця рідна душа була мені в Толі.  

         «Сіли з матір’ю повечерять тиха вишня і два кленки». Можливо, ці асоціації з материнською самотністю стали головними для барда Миколи Воловика, коли він написав пісню на слова Анатолія Перерви «Мамине літо». Жіночих роздумів і спогадів тут більше, але звернулася я  й до поета з покоління Анатолія Перерви, земляка-балаклійця Володимира Стального. Їхнє дитинство припало на післявоєнні літа. Тепер на уроках літератури рідного краю в Балаклійському районі (рідному для обох) цитують рядки Стального: «І я за батькову тримаюсь милицю, – уперто вчусь ходити по землі». Тож зателефонувала  до Балаклії. Володимир Стальний згадав:

 –  Ми семикласниками прийшли до літературної студії при районній газеті «Серп і молот». Нею керував Адольф Павлович Романенко. Ще тоді Адольф Павлович сказав про Анатолія, школяра: «Це майбутній гарний поет». Отак його ще в дитячому віці помітили. Іноді було поскубуть на студійному обговоренні, а  він говорив: «Усе буде добре. Я вірю в тебе». Оце запам’яталося. Я Анатолію вірша присвятив. Знайду – прочитаю.

Доки Володимир Стальний шукає вірша, розкажу про те, що знайшлося мені на міському сайті  Балаклії  та в  інтернет-публікації «Народний спротив. Дисиденти». Адольф Романенко, який першим помітив талант Анатолія Перерви, належав до шукачів правди і борців  із партійним переродженням. Йому було 33 роки, старшому брату Володимиру Романенку – 35. Чи не Леніна й друга Союзу РСР Гітлера на межі 20-х-30х років отак вшанували батьки оцих учасників опору? Згодом Володимир обрав факультет журналістики Ленінградського університету, брат залишався газетярем на Харківщині. Студенти із Китаю у місті на Неві ділилися з Романенком-старшим маоістською літературою, доки семикласник Перерва з Романенком-молодшим обговорював, може, тільки вірші, а може, й суспільні зміни. Брати вирішили створити ліворадикальну нелегальну організацію, оскільки вважали, що КПРС перестала захищати інтереси трудящих і переродилася із революційної  на дрібнобуржуазну реакційну партію. Підготували текст свого бачення  нової робітничо-селянської партії, намагалися передати листа до Китаю заради міжнародного резонансу чи й підтримки, але восени 1964 року були заарештовані КДБ. За збігом обставин, наступного дня усунули з посади Хрущова. Нова партійна влада не була зацікавлена у міжнародному скандалі. Пишуть навіть про заступництво самого Мао Цзедуна. Братів Романенків після кількох місяців тюрми звільнили. Відтоді вони перебували під наглядом КДБ, що виключало для них можливість будь-якого продовження політичної діяльності.

Студент-заочник Київського факультету журналістики Анатолій Перерва, колишній літстудієць Адольфа Романенка, знайшов роботу в райгазеті Нової Водолаги, потім в обласній молодіжці. Тривалий час був відповідальним секретарем у Харківському письменницькому осередку. Десь є газета «Літературна Україна» з публікацією про кандидата в народні депутати України, поета Анатолія Перерву. Ті вибори він програв, бо друзі з нової демократичної партії, які вмовили балотуватися й пропагувати їхню політсилу, були всього лише приятелями-романтиками, а не комсомольцями із замашками олігархів.

         Але ж обіцяли вірша від друга-літератора Володимира Стального. Знову телефоную до Балаклії. Започатковано у Балаклійському районі літературну премію імені Анатолія Перерви, першим поетом-лауреатом став Володимир Іванович. У вірші пам’яті товариша є строфи:

Мужньо йшли у світ ми, хоч не трубно,

 берегли і почуття, й слова.

Долею, повірте, дуже трудно

дарувалися на них права.

Жадібний до мрій, до справ охочий,

час не раз згадати і сумне.

Друг скінчив свій вік, як день робочий.

Це про нього, мабуть, головне.

         Що головного може згадати колега-літмузейниця Ольга Черемська?

Анатолій Перерва приятелював з великою родиною Черемських – фундатором багатьох українських громадських організацій, доктором фізико-математичних наук Петром Григоровичем, його синами, зокрема,  Костянтином – лікарем за фахом і дослідником та пропагандистом кобзарської справи. Костянтина я мало не відволікла від операції своїм дзвінком, тож потурбувала його дружину Ольгу, яка більше часу зараз приділяє молодшому сину. Ольга під агукання Олексійка розповіла:

–  Згадується його надзвичайно лагідна посмішка, очі з іскринкою, які просто світилися завжди чимось добрим і бешкетним. Анатолій Антонович пропонував цікаві ідеї, як краще зробити виставку або ненав’язливі не начальницькі, а мудрі поради, як зробити краще. Хотілося із задоволенням прислухатися, ніколи не було спротиву щодо завдання Анатолія Антоновича, коли він працював у Літмузеї заступником директора. І поезії його. Жодне свято в музеї не обходилося без його щирих рядків. Вони і з друзями збиралися, читали вірші. Колись було неймовірне для мене відкриття. Ми їхали разом потягом до Києва, на якийсь захід до  Спілки письменників: Петро Григорович, Анатолій Антонович, Костя і я. Давненько вже – 2002, мабуть, року. І це зовсім по-іншому його розкрило. Анатолій Антонович говорив, як поїде на дачу і писатиме там вірші серед природи. Жартував.

         Тепер уже говоримо про посмертну книжку «Літа. Кохання». Її впорядковували ті, хто більше знав Анатолія Антоновича – Ольга Іванівна Різниченко та Ірина Василівна Григоренко. Я редагувала передмови, вичитувала верстку. Передмови написали Ольга Різниченко та Сергій Жадан. Коли читала, відчувала багато емоцій. Дуже зворушливі тексти. Коли читаєш, уявляєш живого Анатолія Антоновича. Добре, що є кілька книжок одразу, бо вони різні за змістом, можливо, навіть за стилем.

 –  Який рядок Анатолія Перерви Вам згадується?

 –   Були поминки за Петром Григоровичем, ми зібралися в музейному садку. Анатолій Антонович читав рядки «Без тебе, Петре, сад наш терпне».

•  Справді, й без Анатолія Перерви сад спорожнілий.

І вже після розмови переслухала фонотечний запис 2005 року. Анатолій читав:

«Так ворог лиш рубає під коріння

і ділить мою душу низькома.

Але пощо мені пів України?

Вона, як ти, – одна. Або нема».  

      Побажання  усім, хто дочитав, позичаю  із вірша Анатолія Перерви: «І залишатися собою. Нас обкрадає недовіра, утіхи ситі, тимчасові. А ролі перші й другорядні оцінить лиш один глядач – час невідступний».

Ірина Мироненко

12 квітня 2019 р.