12 КВІТНЯ ЦЬОГО РОКУ МИНУЛО 70 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ АНТОНОВИЧА ПЕРЕРВИ. ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ГУМОРИСТА ВІДБУЛОСЯ НА БАЛАКЛІЙЩИНІ. В ЙОГО РІДНОМУ СЕЛІ ВЕРБІВЦІ – ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ, ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНИЙ ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ З ПРЕЗЕНТАЦІЄЮ ЗБІРОК ВИБРАНОГО ТА СПОГАДІВ ПРО ПОЕТА.
Перерва Анатолій Антонович народився 12 квітня 1949 р. в с. Вербівці Балаклійського р-ну на Харківщині в сім’ї учителя.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1977).
Працював кореспондентом районних газет «Ленінець» (с. Нова Водолага) та «Серп і молот» (м. Балаклія) на Харківщині, заступником редактора обласної газети «Ленінська зміна». Обирався відповідальним секретарем Харківської організації СПУ, був заступником директора з наукової роботи Харківського літературного музею.
Друкувався в періодиці, колективних збірках, антологіях «Два міста» (2000), «Слобожанська муза» (2000), «Ветер с Украины» (2004), «Слобожанська яса» (2006) та ін.
Автор збірок «Живіть, жита!» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1987), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне (2007), «Перевесло слова і сльози», «Небесна ясність» (2013).
За збірки «Живіть, жита!» і «Голоси криниць» удостоєний премії імені М. Островського (1982).
Почесний громадянин міста Балаклії.
Лауреат муніципальної премії імені Олександра Олеся. Член Спілки письменників України з 1979 р.
Помер уранці 24 березня 2018 року, трьох тижнів не доживши до свого 69-ліття.
«А ЩАСТЯ ВІЧНЕ!..»
Читаю заново ці його рядки. Проживаю заново, разом із ним, його життя. Бачу на початку 70-х минулого століття цибатого чорнявого хлопця з популярною сільською зачіскою, що зветься «бокс». Чую, як він читає про село, про батька, чийого тепла бракувало, про коси коханої, що пахнуть «рвучко-лагідно, гірко-солодко».
Маленьким шедевром називаю подумки вірш «Дика гуска». Його я потім прочитаю в першій збірці («Живіть, жита!». — Харків: Прапор, 1978). Така вселенська туга в ньому, така мелодика, що не заколисує, а скоріше не дає заснути і змушує мислити по-дорослому. І водночас дивно — звучить цнотлива ніжність, може, більш притаманна школярці-старшокласниці, ніж неотесаному парубійкові. А подумки сам собі дивуюсь — у нього початківства вже немає.
Нещодавній випускник факультету журналістики «червоного» університету в Києві, журналіст нововодолазької районки усвідомлено й тверезо розмірковує про час «холодних пізніх пригасань» і пору «гарячих ранніх самозречень»! Так — наче за кілька десятиліть відчуває подих того часу, а може, передбачаючи його.
Не вірте втомі! Осінь — наче мить,
Що здатна лиш минуще все забрати.
А щастя — вічне, бо хоча й щемить,
Але ніколи не рахує втрати.
Через рік після виходу у світ збірки «Живіть, жита!» на творчому звіті Харківської письменницької організації в тодішній столиці тодішньої країни її автора обсипано щедрими компліментами, цитовано (хоч і незграбно) в оригіналі, до нього просилися в перекладачі перестаркуваті столичні віршувальниці, а названо його одним із трьох таких молодих поетів, що «місто Харків, маючи їх, має крила».
У другій збірці («Голоси криниць». — Харків: Прапор, 1981), може, ще на тлі декларативного пафосу та безклопіття, але вже з’являються не лише емоційні сплески чуттєвості люблячого сина чи закоханого чоловіка, а й турботи дбайливого батька, відповідального за продовжувача родинної лінії трудівників, світлих душею і чистих совістю.
«Не збуди мого сина, світе!» — це не декларація, а щось на кшталт язичницького домовляння з богами, з якими в сиву давнину в людей були паритетні «стосунки». А порівняння любові з білкою — ніби перший невпевнений іще крок до філософського осягання цього святого почуття.
«Зернята в колоссі, немов до хлопʼяти — хлопʼя» — сказано не для красного слівця. Відчуття всеосяжної первинності природи, де «поклик далекий грози // Почують найпершими зéрна, // А потім вже — люди й ліси»… Може, спонтанний перегук із Ліною Костенко, а може, цілком закономірний збіг думок здібного підмайстра з великим майстром слова.
«Образи осіннього поля, барвистого лугу, омитого росою лісу, зимові чи літні краєвиди зустрічаються в книзі не раз. Кожен з них — не самоповторення, а ще один штрих художньої вірогідності пережитого, емоційної неповторності», — відгукувався на вихід збірки Б. Марцінко (Київ: Журн. «Дніпро», № 1, 1983).
Поряд зі сконцентрованістю думки чиста акварельність рядка дає підстави деяким текстам ставати піснями, дуже схожими на народні. Недаремно ж, харківський бард М. Воловик один із них («Мамине літо») поклав на музику.
Кому з молодих не хотілося побачити свою збірку з гордим відчуттям того, що вона вийшла друком вже у столичному видавництві!.. Звісно, це накладає певну відповідальність, бо всеукраїнський резонанс — річ дуже химерна, і не вгадаєш чим він, як бумеранг, повернеться до автора — ганьбою, славою чи байдужістю сприйняття читача та критики. Краще з написаного під той час увійшло 1984 р. до збірки «Серед білого дня» (маленького вибраного в «Радянському письменнику») — вірші зі знайомими назвами, місткі образи, непересічні тези ніби дістали друге дихання і зробилися набутком уже ширшого кола читацького загалу. О. Т. Гончар, отримавши з автографом нову збірку молодого автора, писав йому в листі від 13.09.1984 р.: «Дякую Вам за “придінцеві ці гарячі чебреці”. Здається саме чогось такого ждала з країв слобожанських моя сентиментальна душа. Адже Слобожанщина давня моя любов. Любов ще з студентських літ. Квітчин край, чистий, задумливий, якийсь вересневий, він — цей край — ніби й створений був для поетів. Можна зрозуміти, чому він так чарував Васильківського, свого небесного співця. І чому Оксана [Петрусенко, прим. упорядника] — мов із моря пісенного — з’явилась саме звідти. У хвилини гіркот здавалось іноді, що вже й не прийде звідти поезія. А вона прийшла… Жива. Справжня. Спасибі Вам!»
А вірш про небесного художника С. Васильківського у збірці явився не наївною спробою неофіта, а витвором справжнього умільця.
Він мовчить і малює. Мов промінь, гарячий, навскісний,
Його пензель освітлює небо, що в кожному з нас.
І під кожним світанком є підпис його — «Васильківський»,
Але просто про це — окрім нього — ніхто ще не зна.
Не знаємо навіть ми вкупі з автором — ті, що, може, ще неусвідомлено, а все-таки відчуваємо свою ненавмисну відірваність чи навіть відчуженість од бодай опосередкованої участі в розв’язанні повсякденних проблем середовища, яке нас породило й, можливо, висунуло у свої речники, себто заступники.
Ці переїзди безіменні,
Чужих осель мигкі вогні,
Що виникають,
як знамення,
І тануть
в тьмяній глибині —
Безповоротно та безслідно…
Лиш обпечуть тебе жалі,
Неначе втратив ти щось рідне,
Щось найдорожче в тім селі.
Як не погодитися з автором, що, може, саме через щире відчуття своєї неназваної провини, яка, власне, являє один із чинників нехитрої суті нашого життя, «де сміх — на поверхні, а горе — на дні», ніби підтверджуючи Павличкове «червоне — то любов, а чорне — то журба», ми й маємо сподівання і не більше, ніж «чесне право // Хоч на прощення матерів».
Вірш «Левада» зі збірки «На зламі літа» (Харків: Прапор, 1987) підтвердив творчий вектор майстра з чіткою позицією громадянина, відповідального за все, що відбувається на його рідній землі. В ньому — болючий відгук на сумнозвісну харківську історію з чиновницьким свавіллям у стилі сталінської епохи: станцію метро з проектною назвою «Левада» було заборонено оздоблювати в українському стилі, а в результаті вона дістала й зовсім іншу назву — «Проспект Гагаріна».
Левадонько!
Хоча тебе й нема,
Від тебе назва нам зосталась гарна.
Вона і не сліпа і не німа,
А значить, для нащадків — теж не марна.
Не вигадка чиновника, а суть
Землі цієї, що лишиться з нами.
О, скільки місць несправжній зміст несуть,
Невласними прикриті іменами!
А ми прийшли не з безміру небес —
Нас народила Україна-мати.
Чому ж нам сором матір і себе
Своїми іменами називати!
Самовибудовування особитості з часом дає висновки, іноді химерні, іноді такі, що їх можна було б назвати гіркою відвертістю, але вони справдешні, бо явилися не з екранів, а з досвіду реалій життя:
В життєві шторми всі ми прагнем тверді;
Тоді чому ж
без відчуття вини
До найрідніших ми немилосердні,
Хоча дарують крила нам — вони?
Недарма ж констатувала І. Мироненко (Харків: журн. «Прапор», № 11, 1989): «Справжні почуття живуть «у світлій осмуті, у темній біді…»
Українські паліндроми започаткував іще в XVII столітті Іван Величковський, який 1691 р. дав визначення віршу-раку: «Рак літеральний єсть вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають».
Аж ніяк не відкидаючи сміливого наміру емоційного лірика А. Перерви перевірити себе в спробі експериментатора — творця паліндромів («раків літеральних»), мушу констатувати, що сам цей жанр віршування вимагає більшої посидючості та сконцентрованості на кожному з творів, аніж достатньо для поезії-експромту, чи пісенного тексту, чи навіть циклу емоційних ліричних віршів.
Певно, тільки досвідченим майстрам слова, які працюють тривалий час у цьому жанрі, вдається таким способом вибудувати по-справжньому змістовний та образний вірш. Знані «ракознавці» чи «раколюби» В. Лучук, М. Мірошниченко, А. Мойсієнко, І. Лучук, І. Іов, Л. Сердунич спровокували перший крок А. Перерви на цьому химерному шляху, на якому, відверто кажучи, він не здобув вражаючих результатів. Кострубата фрагментарність тканини твору впадає у вічі («Соло: голос віщодощів». — Харків, Прапор, 1996) при порядкóвому прочитанні навіть одного з найдосконаліших «раків», які «виповзли» з-під пера нашого «ракописця».
Мело… Понуро вони зовуть: «Ясон!» Носять у вози ново-руно полем.
Носи, — де вгорі — Рогведи сон.
Он — Дивен. А темно! Світів сон. Мета? Не видно!
Одначе, недарма ж мовиться: «Знайшов не знайшов, а помацати можна». Можливо, були в поета наміри продовжити свої пошуки, але настали нові часи, які вимагали іншого тону, іншої глибини голосу.
Не покривлю душею, висловивши думку про те, що шоста збірка поета («Чистий четвер». — Балаклія, 1999) стала точкою (чи зоною) апогею в його творчості. Ще в передпаліндромній («На зламі літа») «рецидиви» зрілості давали про себе знати повною силою. Вірші «Левада», «Основ’янський мотив» із цієї збірки вже чітко окреслювали статус поета Перерви, яко автора соціально вагомого, глибоко громадянського. На це свого часу звернув увагу наш світлої пам’яті добрий товариш Леонід Талалай, вважаючи, що творчість його заслуговує на відзначення серйозною літературною премією. Одначе, як завжди, віддаленість Харкова від столиці відіграла свою визначальну негативну роль.
Серйозне відчуття важливості зрілого слова накладало на вже досвідченого поета обов’язок виваженоcті у висловленні своєї позиції, досконалості художніх образів, але не відбирало права бути гострим, доскіпливим, іронічним аж до сарказму. Як у вірші «Балада про хату баби Руделі».
Спішать односельці — хто в Харків,
хто в Делі,
Хто взявся болото — на сміх! — осушить…
В покинутій хаті баби Руделі
Забутий буквар на ослоні лежить.
Або у вже, мабуть, цілком класичному вірші «Мазепа».
Німим не догукатись до Москви,
Та й до глухих кричать — яка потреба?!
Прислухайтесь: у дзвони б’ють церкви,
Які нам збудував Іван Мазепа.
Звісна річ, право говорити має кожен, але не кожному вдається все висловити не лише від себе, а й від, скажімо, цілої громади, тим паче від усього народу. Здатність на це, вміння це зробити — чи не найбільше щастя творчої людини. А чистий четвер у свідомості наших краян — це день весняного очищення, час, коли до схід сонця вони наводили лад у стайнях, коморах, на подвір’ї, в хатах — все мусило бути чистим і мати ошатний вигляд. У саду і на городі господар творив вогнище, кидаючи в його ненажерливу пащу торішнє листя, бадилля бур’янів, сухе галуззя, що осипалося під свавільними вітрами, і підпалював — «щоб очистити землю від морозу, зими, смерті та всякої нечисті». А. Перерва, по-селянськи розуміючи, свою роль у літературі, у цій збірці, здається, очищався від колишнього наслідування знаним авторам, від потурання вельми популярній моді «ліричного хуліганства», від удаваної «підстаркуватості». Голос вже справжнього художника слова чується у вірші «Жито Григорія Сковорода».
Вчив мудрощі церковної науки,
Зневажив і кар’єру, і дари.
Іде собі і хука в змерзлі руки,
Минаючи розхристані двори.
І думає:
«Що значить — воскресіння?
Це — дух в людині, а не плоть німа.
Це — в торбі жменя жита на насіння.
І страх постійний, що її нема».
Сміятися можна по-різному, зубоскалячи, блазнюючи, та часом це доводиться робити так, що від болю виступають сльози, але не фізіологічною реакцією на сміх, а від усвідомлення того, з чого саме (і з кого саме) доводиться сміятись і сміятися безжально, жорстоко, знущально.
Небом блакитним омите доспіле колосся.
Тільки б — не кров’ю,
що вже закипає ось-ось…
Сміймось, братове!
Як смішно, що ми сміємося.
Троя — в руїнах!
А ми сміємось, сміємось…
Або в іншому вірші, де голос подає відвертий сатирик, кожен рядок якого дошкуляє нищівним жалом вишуканого сарказму, де вже не йдеться про толерантність і бажання просити вибачення у реальних прототипів.
О ці безневинно опущені вії,
Обтічні слова та усмíшки облесні!
Нас виведуть в люди вчорашні повії,
І ми з ними будем — щасливі і чесні…
Про кохання, мабуть, найкраще вдається написати, коли воно, довгоочікуване, ще не ввірвалося стихійним лихом, або коли вже безнадійно втрачене, завдаючи душевних мук, чи не тяжчих за фізичні. Отож у Перерви маємо зразок справжнього шедевру, тексту для романсу, музику якого написано кількома самодіяльними композиторами (серед них осібно вирізняється Олена Дмух) і чи не найкраще його виконано лауреатом міжнародних фестивалів Михайлом Марковичем, колишнім солістом театру народної музики «Обереги». Лаконічність і місткість заключної строфи просто вражає.
Я плачу за днями, що легко минають,
А їх не зупиниш слізьми чи словами.
Я плачу за всім, що — не з нами. І навіть,
Коли Ви зі мною, я плачу — за Вами.
Хтось із мудрих зробив припущення: «Життя – не така весела річ, аби не посумувати, одначе не така вже й сумна, щоб не посміятися». В літературі плідно сміялись і Євген Гребінка, й Остап Вишня, і Степан Олійник, і Павло Глазовий, а наш сучасник Євген Дудар сміється, дякувати Богові, й донині. Але, певно, найближче наш автор своїм власним серйозним розумінням оздоровлюючого сміху був близьким до Анатолія Бортняка, доброго поета й літературознавця, а надто серйозного гумориста з Вінниці. Літературні пародії, за якими навіть без прочитання епіграфів можна безпомилково впізнавати авторів, чиї «шедеври» стали чудовим об’єктом для дружнього шаржу або гострої (аж до глузування) пародії.
Цілий вертеп таких витворів Анатолія Перерви являє його збірка «Полювання без ліцензії» — своєрідний довідник творчих ляпів, неоковирностей і змістових промахів сучасних віршувальників. Автори, яких уславляв своїми пародіями Перерва, часом заздрили йому (ба, часом навіть ображались!), у них вони набували ефективнішого, доступнішого і привабливішого звучання, ніж у своїх оригінальних творах.
Буваючи в Києві, не раз чув бідкання колишньої вінничанки, поетеси Ніни Гнатюк з приводу того, що, через побутові та відомчі негаразди, дослідження творчого процесу Анатолія Перерви всерйоз не розпочато, отож так і не вдалося, на жаль, увінчати його пересмішництво заслуженим лауреатством. Шедеври цього жанру важко цитувати, їх краще читати індивідуально, а ще ліпше вони звучали у виконанні їхнього творця, автора «Полювання без ліцензії».
Чимось осіннім, на противагу попередній, повіяло з його поезій у наступній збірці «Невимовне», виданій 2007 року. Гірке відчуття немилосердної плинності буття, непередбачуваності й невблаганності нищівного часу звучить у багатьох рядках. Як от, приміром, у цих.
Жаль, що наше життя, — милосердний наш Боже! —
Лиш весела, щаслива, сповільнена смерть…
Спливають десятиліття, майже нічого не змінюється, точніше, не поліпшується. Ті ж самі «споконвічні селянські торби», що «ґречно просять підважить на спину», ті ж самі загазовані й русифіковані міста, ті ж самі глибокі села, що часом дихають на ладан, і вже новітні гендлярі, які менжують не тільки власним чи вкраденим майном, а й історією, і долею, і совістю всього народу. Тому й гірке відчуття в автора, що вірші, навіть найдосконаліші, на жаль, не є панацеєю від цих бід.
І все, що ти іще не дописав,
Свою минущість хоче зрозуміти.
І хмари у холодних небесах
Стоять, немов сади Семираміди.
І як тут будеш щасливим, і як не втратиш спокою, почуваючись у цьому світі істотою, нездатною на щось рятівне, вселюдськи значиме, коли
…вік відгримів, озиваються мама
Тільки шерехом листя із яблунь і слив.
І онучок Павлусь у долоньці тримає
Ще невиспіле яблуко — білий налив…
Спробою духовної реанімації (попри рецидиви хвороби автора), оптимістичного погляду на сьогодення пронизана вся наступна збірка «Перевесло слова і сльози» (2009). Коли настає пора бути гранично відвертим не тільки перед читачем, а й перед Богом, та певно, найголовніше — перед собою.
Вибір наш — втікати від олжі,
Доки в суєті ще не застигли…
Це не відмовляння від «суєти» як алгоритму дієвості, це сподівання на своє продовження, на нескінченність плину життя, до якого особиста причетність є неодмінною і довічною.
І відчуття (мало не до фізичного дотику!) чийогось оцінювального погляду (аж ніяк не на предмет фотогенічності!), і зізнання самому собі в тому, що настає «чуттів затухання», і готовність сприйняти або схвалити настання чогось новітнього, істотного, частку до якого все-таки доклав сумлінно й чесно.
Благословляю все, що настане,
Потім.
Не з нами.
Колись.
По весні.
Драматична (ба, навіть трагічна) нота звучить у вірші з присвятою передчасно померлому талановитому художнику Валерію Бондарю. Може, через нездійсненність споконвічно очікуваного розвою процесу олюднення світу. Може, як дорікання собі й оточенню за втрату віри на краще, точніше як твердження про те, що віра така не має бути похованою, позаяк є чи не єдиним джерелом живлення творчої душі.
Пам’яті — не впрохати.
Протягом душу проймає
Перед дверима хати,
Котрої ще немає.
І болюче відбите в душі нерозуміння людством ним же самим і окраденого храму, до якого мав би бути вторований шлях, а він опиняється «на болоті плиткому»… І мало не благання «спочатку почать» прокидання зі сну, заклик до відмовляння від байдужості… І ледве не вигук розпачу риторичне запитання, —
Чому ж тоді дзвони так люто мовчать
На сивій дзвіниці? —
бо недарма поетові «вчувається тупіт громів», «крик прадикої птиці», «злютований свист ятагана», «голос крові гулкий — день у день, вік у вік, слід у слід».
Жаль через «несплачені борги», провіщання неминучого примирення та прагнення вселюдського прощення — такі основні мотиви збірки «Небесна ясність», що (внаслідок тяжкої хвороби її автора) стала останньою.
Я вже перед Вами, як скошене жито, лежу.
А Ви не жалійте врожаю, що вижив під градом.
Це кляте пророкування поетів, що неодмінно збувається! На похмурому тлі деформації (чи навіть девальвації) правічних ідеалів, коли невинуватого судить і карає кримінальник при потуранні більшості, коли брехня і хитрість кпить із правди й мудрості за мовчазної згоди сильних світу цього, поетичному слову важко (майже безнадійно) втручатися в їхню жорстоку суперечку.
Прости мені, Боже, що я їм прощаю,
Бо ти не встигаєш усіх їх простить.
Гранична розгнузданість міжнародного бандитизму, цинізм політичного нігілізму, що руйнують самі основи цивілізації, перетворюючи людину (а творчу й надто!) на беззахисну комаху, породжують зневіру й безсилля духу. І тоді навіть тихо мовлене ліриком слово болюче відлунюється в світах. І тоді до фрази поета, взятої в заголовок цієї передмови, рука мимоволі замість знаку оклику ставить знак питання.
Хто там в двері знадвору гримає?
Хто там вікна у хату виламує?
Я надовго вас не затримаю —
Дайте договорити з мамою…
Збираючись уже ставити прізвище під передмовою та відсилати до видавництва, переглянув іще раз чернетки рукописів, начерки майбутніх речей, натрапив на кілька абзаців прозового тексту.
Це ще не були готові речі — тільки вектори думок, настроїв, намірів. Згадав його усні розповіді про сільське буття, де героями були: то чоловік, який одружувався перед весняними польовими роботами і після завершення їх знову залишався одинаком, то жінка, яка на своєму спорожнілому подвір’ї пиляла непоспіхом деревинку на дрова — доки пилятиме, доти й житиме…
Це були образи людського буття — невибагливого, по-селянськи мудрого й доброзичливого. Певно ж, неодмінно мала б вийти друком іще (може, й невеличка, може, й нескоро) збірочка оповідок, оповідань, бувальщин — із мудрим розумінням, теплим поглядом, гострим гумором невтомного шукача істини. Вони, його образи, незабутнім голосом звучать у мені час від часу. Як ознаки важкого, але невимовного щастя творення. І не дають у заголовку до передмови ставити знак питання. Нехай залишається знак оклику.
Віктор Бойко
* * *
Ночі ще не вистудили землю,
По соломі ходить вороння.
Від полів себе не відокремлю,
Усе життя —
це небо і стерня.
Восени ми всі — одна родина.
Молодість, чим далі, відстає.
Що мені суха очеретина
Біля річки стиха награє?
Одгриміли грози кругойдучі,
Одшуміли голубі дощі.
Червоно —
до відчаю! —
на кручі
Жевріють шипшинові кущі.
Спів пташиний чуємо все рідше…
Звідки ця тривога в голосах?
Просто стало раптом просторіше:
Нам — у долі,
їм — у небесах.
* * *
З чужих осель, з сусідніх вулиць,
З ідей, з Гоморри і Содому,
З людей, які себе сахнулись,
Ми повертаємось додому.
Повірили в житейськім морі
В примарну далеч невідому.
І все ж, потрощені й суворі,
Ми повертаємось додому.
Коли ж нам розпач скроні стисне,
Обляже тіло смертна втома,
В свідомості востаннє зблисне:
«Нарешті вдома…»
СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ
Предковічні степи.
І Дінцеві розгойдані плеса.
Тихі літні левади.
Вишневі садки.
Полини.
Маж чумацьких рипучі невтомні колеса.
І над всім — небеса,
повні туги і глибини.
Але
де ж це,
художнику,
ваша «Загибель Помпеї»?
Повернулись із Риму,
тож пензля — до рук,
і творіть!
Де панів-генералів еполети і портупеї?
Де вдоволені лики великих цабе при дворі?
Він мовчить і малює
хутірські перехняблені хати
І двори,
у яких тільки вітер та бузина.
Не званнями, не грішми,
а степом і небом багатий.
Всі дороги — до Риму?
Можливо.
Та хто його зна…
Ось він сонце,
мов яблуко,
з гілки Муравського шляху
Котить в сни вечорові голодній сільській
дітворі.
Ось лаштує голоту до бою —
на турків та шляхту.
Він — придворний художник,
але — не при тому дворі.
Він мовчить і малює.
Мов промінь, гарячий, навскісний,
Його пензель освітлює небо,
що в кожному з нас.
І під кожним світанком є підпис його —
«Васильківський»,
Але просто про це —
окрім нього —
ніхто ще не зна.
БАЛАДА ПРО ХАТУ БАБИ РУДЕЛІ
Покинута хата баби Руделі
Уже по коліна в землю вросла.
В бур’ян опадають роки, як жерделі,
І несть їм числа.
Невже у городі порпатись вік нам?
Списи молочаю — крізь душу, крізь час!
Вітрами пронизані, вибиті вікна
Благально до неба німого кричать.
А баба давно подалась до сина —
На інший куток села і життя.
Та очі старечі, як дві сльозини,
Щоночі до рідної хати летять.
Бо там же зостались здоров’я і врода,
Старезна жерделя знайомо скрипить.
І навстіж до людства відкриті ворота,
Хоч нікому воду з колодязя пить.
Над зрубом галузка гіркої калини:
Ламають її, а вона — жива!
А нижче, у лузі, помалечку плине
Замислена річечка Берестова.
Спішать односельці — хто в Харків,
хто в Делі,
Хто взявся болото — на сміх! — осушить…
В покинутій хаті баби Руделі
Забутий буквар на ослоні лежить.
МАЗЕПА
З доброї волі гетьмана Івана Мазепи
було споруджено десятки церков…
В очах прозрілих — і любов і лють.
Що, гетьмане, не вистача удачі?
Століттями з церков прокльони шлють
Тобі нащадки, темні і ледачі.
Твоїм ім’ям безпам’ятства пора
Топтала наші душі без упину.
Кого ж ти зрадив — Бога чи Петра?
Кого зберіг — себе чи Україну?
«Умрем, как братья, кабы Русь сберечь!»
ІЦо — легша смерть, коли — в обіймах брата?
А царська милість — то двосічний меч:
Чим важче жить, тим легше помирати.
«Анафема!» — іще кричать раби,
Аби жила «єдина й неділима».
І землячок з верховної юрби
Очима вірнопідданими блима.
Поприростали маски до облич…
Базаром осквернивши храм Покрови,
Вони й сьогодні ще руйнують Січ,
Лишень черговий цар нахмурить брови,
Німим не догукатись до Москви,
Та й до глухих кричать — яка потреба?!
Прислухайтесь: у дзвони б’ють церкви,
Які нам збудував Іван Мазепа.
ЖИТО ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Сухого дуба тріснуте надбрів’я.
Як рясно луг кульбабами вродив!
Через глибокі ріки марнослів’я
Шукаєм броди —
до Сковороди.
У торбі жменя жита — на насіння,
Та згорток віршів, та черстві коржі…
Він нам залишив ключ до розуміння
Спорідненості волі і душі.
Бо що потрібно людям ще?
Абищо —
Криничка, посох, шлях серед степів…
Що проти цих наук — освіта вища
Сановних неотесаних стовпів!
Їх — при столах — і досі достобіса!
Рясніше, мабуть, ніж отих кульбаб.
Цей вибився у старости,
той — писар…
Грицько ж собі ще й хати не надбав.
Вчив мудрощі церковної науки,
Зневажив і кар’єру, і дари.
Іде собі і хука в змерзлі руки,
Минаючи розхристані двори.
І думає:
«Що значить — воскресіння?
Це — дух в людині, а не плоть німа.
Це — в торбі жменя жита на насіння.
І страх постійний, що її нема».
СМІХ НАРОДУ МОГО
Може, це доля, а може, це воля всевишня.
Може, це жереб, що випав не вам, жебраки.
Може, це вирок — зболена усмішка Вишні,
Вирок усім,
котрі прагнуть «твердої руки».
Сміймось, братове!
Як сумно ми ще сміємося.
Вітер часу хилитає діряві сакви.
В рідному краї голодні ми будем і босі,
Доки води ми тихіші і нижчі трави.
«Вирвем з корінням у ворога жало отруйне!»
Може, це марення тільки, оті Соловки?
Сміймось!
Допоки ще страх наші душі пантрує,
Поки похитують пальцем місцеві божки.
Небом блакитним омите доспіле колосся.
Тільки б — не кров’ю,
що вже закипає ось-ось…
Сміймось, братове!
Як смішно, що ми сміємося.
Троя — в руїнах!
А ми сміємось, сміємось…
СПРОБА ДЕКЛАРАЦІЇ
Похмілля віку.
В грудях — гул Гулагу.
Співайте гімн доби — на дві губи!
Іще не переграло?
Пийте брагу —
Гіркущу брагу гніву і ганьби.
А лютий вітер розпина вітрила.
Нові пророки рвуться до трибун.
Біля корит — нові знайомі рила.
І кожен день новий віщує бунт.
Та хоч ламає дух «залізні» догми, —
Майбутнє — не побачити з колін…
Який високий возвели чертог ми!
Тепер — рятуймо душі з-під руїн.
ГНАТУ ХОТКЕВИЧУ
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Василь Симоненко
Не зрадить тільки біль нас, батьку Гнате, —
Над ґвалтом торжищ, над зневір’ям — зринь!
Вчимось на кобзі грать,
щоб — не стогнати
На цій землі розстріляних прозрінь.
А де ж твоя вітчизна?
В закордонні?
В Сибіру?
У Карпатах?
В Деркачах?
Стоїть вона — в очах твоїх!
Як доня.
Як дівчинка в сльозах і дукачах.
Вродливий, ставний і легкий, мов сокір,
Серед людей,
де поруч — цвіт і бруд,
По всіх світах ти думав про Високе,
Якого в тебе вже не відберуть!
Не встиг своєї стежки дотоптати:
Вночі збудили зловороже: «Встань!»
Про що вони хотіли допитати?
Яких їм ще,
крім пам’яті,
визнань?!!
Не скажеш долі: повертай голоблі!
А вік летить, мов твій локомотив.
Але бринить і грає у Греноблі
Твоя струна — твій біль і твій мотив.
Коли Господь нас виліпив із глини,
Він домішав ще віри і біди…
Дай, Боже, дітям — вірности Галини,
Малої доні Гната Галайди!
Не зрадить тільки біль нас, батьку-брате,
Продовжать — діти степу й верховин…
Вчимось на кобзі грать,
щоб не вмирати
На цій землі невизнаних провин.
ЛЕВАДА
Ще назва є, а річки вже немає.
Ліна Костенко
В мільйоннім місті є давно метро,
І хмарочоси,
і гримить естрада…
Мені ж тривожить душу, гріє кров
Ця назва світла й приязна — Левада.
Десь тут,
де під асфальтами — земля,
Де станція із назвою такою,
Росла верба, і вабило здаля
Озерце, оповите осокою.
Пили тут воду (уявить берусь!)
Прапрадіди з криниці дзвінкової.
А ще раніш,
йдучи у бій за Русь,
Відпочивали Ігореві вої.
Левадонько!
Хоча тебе й нема,
Від тебе назва нам зосталась гарна.
Вона і не сліпа і не німа,
А значить, для нащадків — теж не марна.
Не вигадка чиновника, а суть
Землі цієї, що лишиться з нами.
О, скільки місць несправжній зміст несуть,
Невласними прикриті іменами!
А ми прийшли не з безміру небес —
Нас народила Україна-мати.
Чому ж нам сором матір і себе
Своїми іменами називати!
* * *
І вибились в люди вчорашні повії.
Такі благовірні тепер — хоч до рани!
А хто їх не знає, той врешті повірить
У їхню блаженність і ревну старанність.
Щоб їх спростувати, розгледіти зблизька,
Не вистачить віку і тисячоліття!
А чим воно ліпше, лайно українське,
Московської грязі, варшавського сміття?!
О ці безневинно опущені вії.
Обтічні слова та усмішки облесні!
Нас виведуть в люди вчорашні повії,
І ми з ними будем — щасливі і чесні…
* * *
Укотре тішимось парадами,
Із неба — манної ждемо.
Тим часом стільки років ради ми
У власній хаті не дамо.
«Пишаюсь генами спадковості!» —
Півсонний телепень сопе.
О так, у плані винятковості
Ми переплюнули… себе.
Невже на розбрат ми роковані
Під рев застільний: «Пий до дна!»?
Цей вперто тягне до Московії
А той до вермахту єдна.
Припнута до чужого берега
Не знає воленьки душа.
І тут клянуть Донцова й Шереха,
А там — Тичину й Куліша.
І в’язень гордий від можливості
Себе у судді возвести.
Та ж ми, сказать по справедливості,
Учились лиш палить мости.
А може, ми іще й від того злі,
Що поміж нас у всі віки
Великі Репіни та Гоголі —
Майстри писати в дві руки…
В чужий город не кину каменем —
Хоча б свого заволочить!
І чуюсь я мізинцем маминим,
А мати — плаче і мовчить.
ІМЕНЕМ ІВАНА ВИРГАНА
Отак би довіритись мові, як другу,
Щоб слово будило, мов скресла Сула.
Назвіть його іменем
сад чи яругу,
Але не громаддя бетону і скла.
До нас він озвався з такої розлуки,
Звідкіль не долине ні промінь, ні звук.
Назвіть його іменем
поле чи луки,
Але не провулок, закований в брук.
Він висловив болі криниць України,
Поки лихварі продавали курінь.
Назвіть його іменем
спів солов’їний,
На котрому — «чорного ворона» тінь!
Дитина співа «Заповіт» — без принуки…
Брехня, що любов материнська сліпа!
Назвіть його іменем
сина чи внука,
Але не перевертня і не раба.
* * *
…Горить на тобі шапка
нашого Мономаха…
Юрій Тарнавський
Поміж людей чужої крові,
Серед всесвітньої олжі
У кожнім погляді і слові
Шукаю рідної душі.
Волає світ:
які ж ви бідні!
О, так, безгрішність — наше зло.
І осяває наші злидні
Софії вічної чоло.
Ми всі — з Франкової робітні,
Ми родом з Канева — усі.
Ми бідні, як тисячолітні
Ікони княжої Русі.
Нас не викурювали з прерій.
Ми розвівались, як дими.
Ми — лиш пожива для імперій,
Допоки не збагнем:
хто ж ми?
Блажен, для кого слово — благо.
Помилуй, Боже, і спаси,
В Аделаїді і в Чікаго
Знайомі рідні голоси!
Не в злоті — зло, а в позолоті,
Що вчить лиш гарбать — не творить…
І хай кричить сусіда-злодій —
На ньому шапка вже горить.
ТРЕБА
Художнику Валерію Бондарю
Серед завій пелехатих,
Що на землі нас тримає —
Перед дверима хати.
Котрої вже немає?
Дідовими кольорами
Висповідатись Дністрові:
Чорно-червоні злами —
Ріллі землі і крові.
Блазні хмільні по тризні…
Як їм без Бога вбого!
Брате, між чорне бризни
Кольору голубого…
Під крижаними вітрами
Вірою вірмо твердою…
Хто, у які іще рами
Впише вкраїнську долю?
Може, це так і треба
Нам на краю безодні.
Може, ми — тільки треба
Перед лицем Господнім.
Пам’яті — не впрохати.
Протягом душу проймає
Перед дверима хати,
Котрої ще немає.
КОЛО
Миколі Литвину,
який зіграв нам на бандурі
в Берестечку
Десь попід віками та вінками,
Там, де наші віра і вина,
Стогне над козацькими кістками
Стомлена бандура Литвина.
Потім — «Як візьму я кріселечко…»
А тепер сльоза не від вина —
Тужно б’є у груди Бересточка
Грозова бандура Литвина.
Грай, Миколо, щоб не жить сліпими,
Грай по золотому — голубим.
Тільки б підвестись на ці глибини,
Тільки б дорости до цих глибин!
Товариство чує! Грай, Миколо!
Ми живі, хоч і лягли кістьми.
Нас мільйони, ми замкнули коло,
Щоб в цім колі вічні були ми.
* * *
А любить — як жито жати…
Вжалив серп долоню? Жаль.
Нас рятують тільки жарти
І надія на врожай.
А любить — то ніби човен
Править проти течії.
Відкладаєм все на вчора,
Адже весла — нічиї.
А любить — як віддавати
Всі аванси без жалю,
Щоб ні шеляга не мати,
Крім останнього: люблю!
* * *
Чому тебе даровано так мало,
Моя любове — слова мого мамо7
Зійшла — прозрінням грозовим над полем,
Зосталась — тихим найніжнішим болем.
* * *
Я повен тобою, як повен
Бджільми яблуневий сад.
Змиває любов, наче повінь,
Загати вагань і досад.
Ламає тини і паркани…
Ти — привід моєї вини, —
Гріховна і недоторканна,
Невловна, як слава, як сни.
Плиткі і п’янкі півкола
Хмільними вустами ловлю.
Не вичерпать срібла ніколи
Колодязному журавлю!
Я повен тобою, як повен
Солодкого болю твій зойк.
…І нас викидає, мов човен,
На берег, на жовтий пісок.
* * *
Не знав, що лихо приходить тихо,
Ступає м’яко, неначе злодій.
Примарна радість, сумнівна втіха —
Щаслива карта в чужій колоді.
Тобі зі мною — одна морока.
Мені з тобою — одна дорога.
Коротка пам’ять твоя, коротка,
Моя коротшає теж потроху,
І задихається дух без плоті,
І перший іній упав на стерні.
…Нестерпно знати про себе — злодій,
Але втрачати тебе — нестерпніш.
* * *
Передзимовий я, а ти — передосіння.
Живи і на пожежі не зважай.
Ти ще жнивуєш, а моє насіння
Лягло вже під майбутній урожай.
Я марю вже надією на весну,
А ти ще кличеш літо: дожени!
Та коли я в озимині воскресну,
Ти будеш ще в заковах крижаних…
* * *
Я плачу за Вами, як тужать за літом,
аж схлипують вранці півсонні оливи.
Я плачу за листям, на стежку розлитим,
за літом, за тілом тремтяче-щасливим.
Я плачу за Вами безмовно, безслізно,
як тужить за першою мрією досвід.
Вам сумно? Поплачте. Ніколи не пізно
поплакать за літом, а надто — під осінь.
Я плачу за днями, що легко минають,
а їх не зупиниш слізьми чи словами.
Я плачу за всім, що — не з нами. І навіть,
коли Ви зі мною, я плачу — за Вами.
Віктор Бойко
Фото В. Бойка та Ю. Ворошилова