• Головна
    • Статут
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← “Ромео і Джульєтта”. Василь Мисик. Диво повернення
Віктор Тимченко. Перед обрієм →

ЗНИКОМІСТЬ НЕЗНИКОМОГО: відгук А. Стожука на нову книгу Миколи Возіянова «Жаріє вечір жовтим горицтвітом»

Опубліковано в 8 Тра, 2020 Прокоментуй! 424 переглядів

Туга осіння —

У чеканні

Свого воскресіння

Микола Возіянов

Стражденність душі — перше відчуття, що народжується від прочитання нової книги Миколи Возіянова «Жаріє вечір жовтим горицтвітом». Певна річ, душа автора уміє страждати муками буття, власне, так і має бути, адже людина стражденна —  чутлива і вразлива, наче нерв оголений. А що наш автор саме такий — знаходимо підтвердження у кожному його вірші. І відзначимо, що це неабияке уміння показувати свою душу у щирості відкритою, і водночас не залишаючись оголеним і спрощеним до банальності. Автор обсервує свої почуття у спогадуваннях, і читач відчуває — нічого не забуто і не втрачено, бо для сущого не існує жодного часового виміру, опріч добра і любові.                                                

Не зайве буде нагадати, що народження любові триває без початку і кінця. Тож автор не зауважує її народження і не відчуває її закінчення.  Вона живе у вічності і звідти приходить до нас. А мірило її — почуття. Ось тільки одним дається це відчути, іншим — ні! Але це вже уділ карми. У Миколи Возіянова — поетичний дар співпереживання, співвідчуття і ніжної, загорненої у сум любові.

Подеколи справляється враження, що поетова спроба докопатись до першопричин — новизною не відрізняється, але хіба вона применшує його намагання? Комусь і колись це неодмінно вдасться. Треба тільки дочекатись.

На глибокий розмисел автора потреба покаяння — не примха і не данина моді, та й хіба хоч одна з християнських чеснот була колись у тренді? Однак поет не втомлюється апелювати до розуму і стриманості, з висоти життєвого досвіду закликає до поміркованості й дотримання християнських заповідей. Щоправда, подеколи збивається на заклики будувати світ ідилії, чи то не відає, що людство живе за іншими законами, де наче є Бог і водночас Його нема. На щастя у цій книзі Він є!

Ось тільки поетове волання про кількість жертв, які б мусили пробудити в людині Бога, залишаться без відповіді. Арифметика тут недоречна, як і свята простота!

Поетова віра в людей завжди обернена у минуле, через що ідилічна. «Бере горішки // Білочка з долоньок // І більшає // Добріших на Землі». Або ж: «І ходить день // У парі з добротою, // І ми з коханнячком // Ще зовсім молоді…»

Поет збуває своє замилування світом — тим світом, якого нема і, можливо, ніколи не було. Просто була молодість… Але ж ця самооманливість є ніщо інше, як життя.  «Я в Вас шукаю те, // Чого немає… // Від Вас чекаю те, // Чого нема…».

Все віщує про втрату — вже нема того, що було, і не буде! «Мій літній день // Давно завечорів». Усвідомлювати це — найважче, і змиритись неможливо, хоча розум підказує — треба. «Дико чайка // Прокричала,  // Що тебе  // Уже нема». Ось і доводиться блукати у спогадах, шукаючи дороги назад, хоча розум підказує, що йти доводиться уперед.

Напучування віршоване: гріх, покаяння і віра, і певність, що це неодмінно станеться, видаються нам трохи безпідставними. Адже сьогоднішньому читачеві більшість цих понять невідома. Їх не існує у парадигмі сучасника. І можна лише про це шкодувати, бо світ той, де людська душа шукала духовного притулку, зникає. Натомість зринає щось нез’ясовне і не до кінця зрозуміле. Але це мало стосується канви поетичного світогляду Миколи Возіянова. Він життєлюб і світ довкола довершений, тож автор не втомлюється це стверджувати у своїх віршах.

Вечір

Зазорений вінчик

Над річкою

Чемно надів.

Місяця

Срібний промінчик

Купався

В холодній воді.

Прозорість поетичного слова народжується у відчутті безпосередньої близькості з кожною миттю і кожним перебутим днем. Час відсутній, є тільки вічність… Хай навіть подеколи і така: «Наш вік — дві миті: // Перша і… остання».

Герой ліричний після довгих блукань у зовнішньому світі, та насамперед у собі, неодмінно повертається до витоків: «Щоб полю рідному… // Годити…», «Картоплю будемо // Садити…». І це не навмисне трюїстичне приземлення  життєвих прагнень на догоду людських потреб. Радше, це глибинна пам’ять, що з роками зринає все частіше і частіше, нагадуючи: хто ми і звідки.  Адже маємо справу з людиною природною, споконвічною, яка берегла і зберегла у собі отой предковічний триб життя, якого не винищити ніякими новаціями і жодними технологіями.

Ліричний герой зачіпає глибокі теми людського буття, не задовольняється переживаннями довкола свого внутрішнього «еґо», а виходить до широких окреслень і парадигм досвіду. «У нашій добрій // Україні // Блукають привиди // Сумні // З торбами злобності // На спині. //…// Їх навіть Бог // Не зупиня // Страждати вік // Від нелюбові».

З плином літ життя виглядає трохи інакшим, ніж замолоду. Воно вже постає не чередою днів, а дорогою пошуків істини. Отого людського Ґрааля, якого шукає кожен і кожен… зневірюється: життя коротке, його завжди не вистачає, щоб успішно завершити пошуки. «Якою б довгою // Дорога не була, // Куди б вона, // Нарешті, не вела — // Не приведе // Прочанина в нікуди: // Її до блага протоптали люди». У силу своїх світоглядних концептів і моральних засад автор підходить до суті сковородинівського вчення, з якого витікає, що людина має не краще жити, а бути кращою.

Життя триває до кінця! Для нього не існує віку, лише — час, і він найвищий суддя.

Колишнє, минуле, віджиле — так сприймається автором сьогодення. І нічого  незвичного у тому, щоб бачити реальність минущою. Така вже вона є, наче й була — і вже нема. Спомини і втрати — йдуть пліч-о-пліч, і з кожним днем їх більшає. Така закономірність. «Хатина батьківська // В дорогу зазива… // І так… до болю… // Хочеться додому…» Або ж: «Доспілі зорі // Падають в траву».

Що ж, сум пише спогади, і  смутку у них безмір!..  

Анатолій Стожук

А. Стожук , М. Возіянов , М. Возіянов «Жаріє вечір жовтим горицтвітом»

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Допомогти Олександрові БОБОШКУ
  • ТРИМАЙТЕ СКИБКУ КАВУНА! (історії радіолюдей Харкова)
  • “Літературна мозаїка”: продовження спогадів Олександри КОВАЛЬОВОЇ
  • СУМНА ВЕСЕЛІСТЬ АНТОНА ЩЕГЕЛЬСЬКОГО
  • “МОЄ ГЕРМАНОФІЛЬСТВО”: продовження спогадів Олександри КОВАЛЬОВОЇ
  • Премія імені Тані Шамрай
  • Міхаель Целлер: “КАШТАНИ ХАРКОВА. Мозаїка міста”

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech «Майдан» І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віталій Квітка Йогансен-фест Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Літературний музей Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк