ЗНИКОМІСТЬ НЕЗНИКОМОГО: відгук А. Стожука на нову книгу Миколи Возіянова «Жаріє вечір жовтим горицтвітом»

Туга осіння —

У чеканні

Свого воскресіння

Микола Возіянов

Стражденність душі — перше відчуття, що народжується від прочитання нової книги Миколи Возіянова «Жаріє вечір жовтим горицтвітом». Певна річ, душа автора уміє страждати муками буття, власне, так і має бути, адже людина стражденна —  чутлива і вразлива, наче нерв оголений. А що наш автор саме такий — знаходимо підтвердження у кожному його вірші. І відзначимо, що це неабияке уміння показувати свою душу у щирості відкритою, і водночас не залишаючись оголеним і спрощеним до банальності. Автор обсервує свої почуття у спогадуваннях, і читач відчуває — нічого не забуто і не втрачено, бо для сущого не існує жодного часового виміру, опріч добра і любові.                                                

Не зайве буде нагадати, що народження любові триває без початку і кінця. Тож автор не зауважує її народження і не відчуває її закінчення.  Вона живе у вічності і звідти приходить до нас. А мірило її — почуття. Ось тільки одним дається це відчути, іншим — ні! Але це вже уділ карми. У Миколи Возіянова — поетичний дар співпереживання, співвідчуття і ніжної, загорненої у сум любові.

Подеколи справляється враження, що поетова спроба докопатись до першопричин — новизною не відрізняється, але хіба вона применшує його намагання? Комусь і колись це неодмінно вдасться. Треба тільки дочекатись.

На глибокий розмисел автора потреба покаяння — не примха і не данина моді, та й хіба хоч одна з християнських чеснот була колись у тренді? Однак поет не втомлюється апелювати до розуму і стриманості, з висоти життєвого досвіду закликає до поміркованості й дотримання християнських заповідей. Щоправда, подеколи збивається на заклики будувати світ ідилії, чи то не відає, що людство живе за іншими законами, де наче є Бог і водночас Його нема. На щастя у цій книзі Він є!

Ось тільки поетове волання про кількість жертв, які б мусили пробудити в людині Бога, залишаться без відповіді. Арифметика тут недоречна, як і свята простота!

Поетова віра в людей завжди обернена у минуле, через що ідилічна. «Бере горішки // Білочка з долоньок // І більшає // Добріших на Землі». Або ж: «І ходить день // У парі з добротою, // І ми з коханнячком // Ще зовсім молоді…»

Поет збуває своє замилування світом — тим світом, якого нема і, можливо, ніколи не було. Просто була молодість… Але ж ця самооманливість є ніщо інше, як життя.  «Я в Вас шукаю те, // Чого немає… // Від Вас чекаю те, // Чого нема…».

Все віщує про втрату — вже нема того, що було, і не буде! «Мій літній день // Давно завечорів». Усвідомлювати це — найважче, і змиритись неможливо, хоча розум підказує — треба. «Дико чайка // Прокричала,  // Що тебе  // Уже нема». Ось і доводиться блукати у спогадах, шукаючи дороги назад, хоча розум підказує, що йти доводиться уперед.

Напучування віршоване: гріх, покаяння і віра, і певність, що це неодмінно станеться, видаються нам трохи безпідставними. Адже сьогоднішньому читачеві більшість цих понять невідома. Їх не існує у парадигмі сучасника. І можна лише про це шкодувати, бо світ той, де людська душа шукала духовного притулку, зникає. Натомість зринає щось нез’ясовне і не до кінця зрозуміле. Але це мало стосується канви поетичного світогляду Миколи Возіянова. Він життєлюб і світ довкола довершений, тож автор не втомлюється це стверджувати у своїх віршах.

Вечір

Зазорений вінчик

Над річкою

Чемно надів.

Місяця

Срібний промінчик

Купався

В холодній воді.

Прозорість поетичного слова народжується у відчутті безпосередньої близькості з кожною миттю і кожним перебутим днем. Час відсутній, є тільки вічність… Хай навіть подеколи і така: «Наш вік — дві миті: // Перша і… остання».

Герой ліричний після довгих блукань у зовнішньому світі, та насамперед у собі, неодмінно повертається до витоків: «Щоб полю рідному… // Годити…», «Картоплю будемо // Садити…». І це не навмисне трюїстичне приземлення  життєвих прагнень на догоду людських потреб. Радше, це глибинна пам’ять, що з роками зринає все частіше і частіше, нагадуючи: хто ми і звідки.  Адже маємо справу з людиною природною, споконвічною, яка берегла і зберегла у собі отой предковічний триб життя, якого не винищити ніякими новаціями і жодними технологіями.

Ліричний герой зачіпає глибокі теми людського буття, не задовольняється переживаннями довкола свого внутрішнього «еґо», а виходить до широких окреслень і парадигм досвіду. «У нашій добрій // Україні // Блукають привиди // Сумні // З торбами злобності // На спині. //…// Їх навіть Бог // Не зупиня // Страждати вік // Від нелюбові».

З плином літ життя виглядає трохи інакшим, ніж замолоду. Воно вже постає не чередою днів, а дорогою пошуків істини. Отого людського Ґрааля, якого шукає кожен і кожен… зневірюється: життя коротке, його завжди не вистачає, щоб успішно завершити пошуки. «Якою б довгою // Дорога не була, // Куди б вона, // Нарешті, не вела — // Не приведе // Прочанина в нікуди: // Її до блага протоптали люди». У силу своїх світоглядних концептів і моральних засад автор підходить до суті сковородинівського вчення, з якого витікає, що людина має не краще жити, а бути кращою.

Життя триває до кінця! Для нього не існує віку, лише — час, і він найвищий суддя.

Колишнє, минуле, віджиле — так сприймається автором сьогодення. І нічого  незвичного у тому, щоб бачити реальність минущою. Така вже вона є, наче й була — і вже нема. Спомини і втрати — йдуть пліч-о-пліч, і з кожним днем їх більшає. Така закономірність. «Хатина батьківська // В дорогу зазива… // І так… до болю… // Хочеться додому…» Або ж: «Доспілі зорі // Падають в траву».

Що ж, сум пише спогади, і  смутку у них безмір!..  

Анатолій Стожук