• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Стратегія достиглих дичок (Олександр Бобошко: «Достиглі дички», Харків, Майдан, 2020)
Вечір памʼяті поета Сергія Черняєва «Я дописав за долю епілог…». До 50-річчя від дня народження. →

У ПРИЙМАХ В ОСЕНІ, або КАЛЕНДАР ДУШІ

Опубліковано в 13 Вер, 2020 Прокоментуй! 724 переглядів

(передмова А. Стожука до нової книги О. Бобошка)

І приходять у сни

то усміхнений Миколай,

то міцний і засмаглий трудар

Едигей Буранний.

Олександр Бобошко

Заблуклий настрій між тим, що є і що хочеться-бачиться. Навіть не стільки «хочеться», як щось нез’ясовне блудить ув утробі, кудись манить, волочить душу, наче шкарбани по бруків’ю. Такі настрої народжуються з перших сторінок книги Олександра Бобошка «Достиглі дички». Але вже невдовзі читачеві здається, що ті, зовсім нетривкі напливи осмути, зайшлі. Бо в інший час бентеги маскуються за роздумуваннями про сенси буття, поступово ціпеніючи перед дедалі менше зрозумілішим світом, який втрачає доцільність і первісну звичність. «Нам так набрид щоденний біг по колах замкнених – // для тіл надмірне навантаження й для душ». Не покоління змінюються — настав час інших людей, яких донині ще не було. І через це мулько і незвично, наче забрів на чудернацьке тирлисько новотворів. Волай не волай, філософствуй, наче якийсь любомудр, мало що здобудеш і ще менше втямиш. Бо у всьому є доцільність, а ти думаєш — ах, як недобре склалося, треба було б передбачити, щось переінакшити. Ну, хоч би так: «А здавалось, він мислив // на кілька ходів наперед // і просив кого треба, // щоб труднощі не виникали». Звісно, так розмислювати можна, покладаючись на певність, що все якось вирішиться, аж доки не заїдеш «в якесь майбутнє // з неозначеними // рисами». На жаль, така небезпека цілком вірогідна. І час, оце мірило всього і всіх, підказує, що так воно, власне, і станеться. Але поки що ми гойдаємося на хвилях авторових настроїв, тож жодних небезпек не застерігаємо. Учитуємось і учитуємось!..

Попервах поет позірно дивується минущості днів, і тут одразу пригадується Єремія: «Скінчилися жнива, проминуло літо, а ми і досі не порятовані». Звісно ж, що не порятовані. Бо хіба того ми прагли і прагнемо? Наші устремління в іншому, вряди-годи завдаючи собі клопоту, ми зводимо очі д’горі, шукаючи відповіді на розпачливі волання про сенс буття. Але поза тим відчувається – нам і так добре. Серпень тут, наче Рубікон, який хочеш не хочеш, а мусиш перейти. Певна річ, автор має на увазі не третій місяць літа, а щось зовсім інше. І це щось осяжне і цілковито надається до розуміння читачевого. Сум’яття (Неспокій) наміцно запосідається у перших віршах, добре взорується з перших рядків книги. Тож цілком закономірно, що гекзаметричний плин авторових думок (наче все відбувається ще за часів Гесіода) доречний і добре пасує авторовому задумові. Однак, порушуючи теми основоположні, поет не може не зазирнути у свою душу. А що ж там? «Мовчиш і тепер. // Очевидно, сказати нема чого. // І вектор думок – лиш туди, де медами намащено, // і замість розкаяння – // пустка в байдужих очах».

Безперечно, людина зазвичай сумнівається, намагається з’ясувати моральні імперативи і не схибити помильно. Ну, скажімо, як бути з людьми, які не прагнуть мозольної праці, справжніх знань, а жадають лише одного — розваг і нескінченних відпочинків? Ну яка ще тут війна, вона за кількадесят, а може, за кількасот кілометрів. Це ж так далеко і до того ж в Україні. А вони живуть в уявній реальності, та й у смартфоні нема ні війни, ні Бога, ні гріха, ні покаяння, навіть міфічного вірусу нема. А відтак камінь «новосанжарський» не завжди летить із темноти. Він летить з відчуття загрози: якої ще нема, але люди добре відчувають її близьке настання. Бо триб життя збився, не так живемо і не так би мусіли жити. Сперечатись не будемо: інколи людьми керують не завжди шляхетні порухи, але на підсвідомому рівні вони відчувають загрозу — незʼясовну, не викристалізувану ще у думках. Бо все-таки живемо у роздумуваннях. «Дні мої наповнені постійно тривогами».

Тож, хіба не варто піддавати сумнівам дні свої і час від часу звіряти цілик, а ну ж бо схибив, збився на манівці. Саме тому автор демонструє творчу інвазію у світ настроїв, звіряючи за ними лет днів своїх небуденно-буденних і многотрудних. А відтак, клич кинутий не в порожнечу, неминуче знайде відгук. «Доба добра… Колись така настане? // Надiятись чи маємо пiдстави? // I cкільки ще до неї чорних дiб?» На загальне осумнення читач немає відповіді, як не має її і автор. І у кожного на те свої резони. Звісно, що йдеться про орієнтир, до якого звертається людська душа. Однак, у житті все виглядає інакше. Малі радощі затіняють проблеми глобальні: «Цвіркун, що не змовкне до рання. // Це, напевне ж, // найбільше із існуючих щасть». Щастя… Воно таки бовваніє попереду, ось-ось… Але воно ж і невловне, і незбагненне, і, як бачимо, невибагливе і скромне, але, погодьмося, відчутне і таке бажане. Серпень добігає кінця, а далі — осінь… «Довкіл панує осінь». У природі — закономірність, цілком осяжна у часі, а у житті?

Мінливіть настрою таки дивовижна: то серпневий смуток і очікування завмирання усього живого, то за мить — осанна осені, освідчення їй у любові, то грудень – з безликих днів якого поет намагається розгледіти весняне пробудження, до котрого ще зовсім неблизько. «Завіконня, годі вже бути сірим! // Викликай з-за хмар золоті промінчики». Але мематорфозам настрою нема спину, бо вже неподалік: «Стоять берези по коліна у воді. // Нарешті, березню. Вітаю! Дочекався». Однак, не встигнувши насолодитись своїми сподіванками, як: «Топчу нещадно брудну планету. // Квапливий квітень у спину диха». Життя продовжується, вийшовши на новий чи просто інший рівень.

З календарних височин поет спрямовує свою музу до реалій життєвих і зовсім не надуманих, а творчо списаних з днів, які ми непомітно збуваємо, наче залежалий крам, бо попереду інші, «кращі» дні, але й ті невдовзі набирають таких самісіньких рис. Однак, вірші — не метеорологічний календар, поет творить світ інший, майстерно перемикаючи увагу читача на морально-етичні проблеми з глибоким соціальним підтекстом. Жодної готової відповіді, лишень подеколи позірний скепсис, за яким ховається глибока стурбованість, що моделює різні життєві ситуації. Поет опосередковано ставить діагноз соціуму, і виходить він у нього не зовсім привабливий. «Хтось учора із принцесою снідав, // хтось і досі не звільнився з-під варти». Або навіть таке: «Напружені м’язи; неспинні потоки бруду; // бажання убити за слово чи два супроти. // Зненависть зашкалює. Гнів розриває груди… // І це вже не перша і навіть не друга спроба». Про якесь «братолюбіє» тут геть не йдеться і місця йому нема навіть у помислах. Амплітуда поетових інвектив нічим не обмежена, хіба що авторським задумом та ще його чималеньким життєвим досвідом. У поетових розмислах відчувається зрілість поглядів і стала ціннісна шкала. Та поза тим поет випробовує себе — з-поза сумнівів і тривог визирає вопрошеніє: для чого ми приходимо у світ? Для спокус і тривог, пошуків свого місця серед земних? А може, для чогось іншого? Хто зна!.. Щоправда, одним незмінним атрибутом людського життя було і є зважування справ і діл своїх. Хай таким і залишається. Пошуки завжди цікавіші, ніж знахідки, хіба що окрім поетичних. Відзначимо, що поет — не людина на всі випадки життя. Тож читач по мірі освоєння тексту переконується, що дні й погода нашого життя потрапили у руки доброго розпорядника. Просто нема між ними знаку рівності, як нема його між думкою і марнуванням миті вічності.

Сумніви не більше і не менше є антитезою до обережного емоційного оптимізму. Тож цілком вмотивовано, що наш автор зчаста виступає як поет соціальної напруги, в якому зовнішній світ — лишень художній засіб, через який він пропонує свої мірки до світооблаштування. У віршах превалює думка — матір’ю якої виступає день із життя. Поет вихоплює колізії з плину дня насущного і передає дневі завтрашньому. Колообіг днів породжує замкнену систему світу: все наче повторюється, і в той же час ліричний герой переходить на вищий психоемоційний рівень, який вчора ще був недоступний. Зло переосмислюється, просіюється крізь систему художнього світобачення і вже безпечним подається для читачевого спожитку. Буденність — вона змінна і щоразу інша. Нічого нема такого, яким воно було учора. Вся справа у настроєвості і її відтінках. «Це квітень. Вітер, пил, пісок. // Таке ж – торік. Таке ж – в майбутнім…» І нічого дивного, що продовженням такого настрою стають рядки: «У грошовитих і старцíв // забракло віри в світле завтра». Але думка про втрату віри у завтрашнє не запосідається наміцно у свідомості читача. Бо понад тим автор додає легкої іронії і розсипає трохи світлих промінчиків. «Я – осені адепт. Її – і тільки».

Це все прогнозоване і виправдане авторською позицією, аби лишень сумніви не перетворилися на моральні догми, з шкаралущі яких доводиться взорувати на інших. Та наче цього не відбулося, і поет розвіює наші застереження: «Геть усі плітки // про те, що час // змінив мене чи знищив!»

Маємо справу не з казкою про дванадцять місяців, а з намаганням осмислення розхристаного і зазвичай безладного життя сучасної людини — різновекторність інтересів, зміни настроїв і моральних шкал, депресія і невмотивовані переживання, але наносне, як правило, завжди відступає, обрії світлішають і все здається не таким і похмурим. Заступає чорна хмара білу хмару, але під повівом думок життєдайних Умиротворіння настає! Олюднення настрою відбувається через колізії, притаманні сучасному життю. А химерність душевних порухів — не що інше, як дивовижа настрою, але й вона несе у собі нотки позитивізму. «Лікуймось лютим від надмірного тепла! …// …Усяк, хто спробував, // надалі не хворів». Тож «Годі про сумне! Миряни святять вербу довкіл».

Переконуємося, що мине трохи часу — день або ж два, і все повернеться до основ своїх. І все буде повторюватися й перемінюватися, множитися й відмирати, адже: «Все – тимчасово: і жовтень, і жаль, і життя». Ми навіть знаємо, що: «А назад я, напевно, піду не цією дорогою». Ми віримо авторові, адже він такий, як і читач, коли каже: «…Я не філософ. Світ мене зловив». Світ не світ, а життя таки добряче прихопило і нікуди від нього не подітися, хіба що радіти і сумніватися, сумніватися і плисти по хвилях настрою.

Анатолій Стожук

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк