У ПРИЙМАХ В ОСЕНІ, або КАЛЕНДАР ДУШІ

(передмова А. Стожука до нової книги О. Бобошка)

І приходять у сни

то усміхнений Миколай,

то міцний і засмаглий трудар

Едигей Буранний.

Олександр Бобошко

Заблуклий настрій між тим, що є і що хочеться-бачиться. Навіть не стільки «хочеться», як щось нез’ясовне блудить ув утробі, кудись манить, волочить душу, наче шкарбани по бруків’ю. Такі настрої народжуються з перших сторінок книги Олександра Бобошка «Достиглі дички». Але вже невдовзі читачеві здається, що ті, зовсім нетривкі напливи осмути, зайшлі. Бо в інший час бентеги маскуються за роздумуваннями про сенси буття, поступово ціпеніючи перед дедалі менше зрозумілішим світом, який втрачає доцільність і первісну звичність. «Нам так набрид щоденний біг по колах замкнених – // для тіл надмірне навантаження й для душ». Не покоління змінюються — настав час інших людей, яких донині ще не було. І через це мулько і незвично, наче забрів на чудернацьке тирлисько новотворів. Волай не волай, філософствуй, наче якийсь любомудр, мало що здобудеш і ще менше втямиш. Бо у всьому є доцільність, а ти думаєш — ах, як недобре склалося, треба було б передбачити, щось переінакшити. Ну, хоч би так: «А здавалось, він мислив // на кілька ходів наперед // і просив кого треба, // щоб труднощі не виникали». Звісно, так розмислювати можна, покладаючись на певність, що все якось вирішиться, аж доки не заїдеш «в якесь майбутнє // з неозначеними // рисами». На жаль, така небезпека цілком вірогідна. І час, оце мірило всього і всіх, підказує, що так воно, власне, і станеться. Але поки що ми гойдаємося на хвилях авторових настроїв, тож жодних небезпек не застерігаємо. Учитуємось і учитуємось!..

Попервах поет позірно дивується минущості днів, і тут одразу пригадується Єремія: «Скінчилися жнива, проминуло літо, а ми і досі не порятовані». Звісно ж, що не порятовані. Бо хіба того ми прагли і прагнемо? Наші устремління в іншому, вряди-годи завдаючи собі клопоту, ми зводимо очі д’горі, шукаючи відповіді на розпачливі волання про сенс буття. Але поза тим відчувається – нам і так добре. Серпень тут, наче Рубікон, який хочеш не хочеш, а мусиш перейти. Певна річ, автор має на увазі не третій місяць літа, а щось зовсім інше. І це щось осяжне і цілковито надається до розуміння читачевого. Сум’яття (Неспокій) наміцно запосідається у перших віршах, добре взорується з перших рядків книги. Тож цілком закономірно, що гекзаметричний плин авторових думок (наче все відбувається ще за часів Гесіода) доречний і добре пасує авторовому задумові. Однак, порушуючи теми основоположні, поет не може не зазирнути у свою душу. А що ж там? «Мовчиш і тепер. // Очевидно, сказати нема чого. // І вектор думок – лиш туди, де медами намащено, // і замість розкаяння – // пустка в байдужих очах».

Безперечно, людина зазвичай сумнівається, намагається з’ясувати моральні імперативи і не схибити помильно. Ну, скажімо, як бути з людьми, які не прагнуть мозольної праці, справжніх знань, а жадають лише одного — розваг і нескінченних відпочинків? Ну яка ще тут війна, вона за кількадесят, а може, за кількасот кілометрів. Це ж так далеко і до того ж в Україні. А вони живуть в уявній реальності, та й у смартфоні нема ні війни, ні Бога, ні гріха, ні покаяння, навіть міфічного вірусу нема. А відтак камінь «новосанжарський» не завжди летить із темноти. Він летить з відчуття загрози: якої ще нема, але люди добре відчувають її близьке настання. Бо триб життя збився, не так живемо і не так би мусіли жити. Сперечатись не будемо: інколи людьми керують не завжди шляхетні порухи, але на підсвідомому рівні вони відчувають загрозу — незʼясовну, не викристалізувану ще у думках. Бо все-таки живемо у роздумуваннях. «Дні мої наповнені постійно тривогами».

Тож, хіба не варто піддавати сумнівам дні свої і час від часу звіряти цілик, а ну ж бо схибив, збився на манівці. Саме тому автор демонструє творчу інвазію у світ настроїв, звіряючи за ними лет днів своїх небуденно-буденних і многотрудних. А відтак, клич кинутий не в порожнечу, неминуче знайде відгук. «Доба добра… Колись така настане? // Надiятись чи маємо пiдстави? // I cкільки ще до неї чорних дiб?» На загальне осумнення читач немає відповіді, як не має її і автор. І у кожного на те свої резони. Звісно, що йдеться про орієнтир, до якого звертається людська душа. Однак, у житті все виглядає інакше. Малі радощі затіняють проблеми глобальні: «Цвіркун, що не змовкне до рання. // Це, напевне ж, // найбільше із існуючих щасть». Щастя… Воно таки бовваніє попереду, ось-ось… Але воно ж і невловне, і незбагненне, і, як бачимо, невибагливе і скромне, але, погодьмося, відчутне і таке бажане. Серпень добігає кінця, а далі — осінь… «Довкіл панує осінь». У природі — закономірність, цілком осяжна у часі, а у житті?

Мінливіть настрою таки дивовижна: то серпневий смуток і очікування завмирання усього живого, то за мить — осанна осені, освідчення їй у любові, то грудень – з безликих днів якого поет намагається розгледіти весняне пробудження, до котрого ще зовсім неблизько. «Завіконня, годі вже бути сірим! // Викликай з-за хмар золоті промінчики». Але мематорфозам настрою нема спину, бо вже неподалік: «Стоять берези по коліна у воді. // Нарешті, березню. Вітаю! Дочекався». Однак, не встигнувши насолодитись своїми сподіванками, як: «Топчу нещадно брудну планету. // Квапливий квітень у спину диха». Життя продовжується, вийшовши на новий чи просто інший рівень.

З календарних височин поет спрямовує свою музу до реалій життєвих і зовсім не надуманих, а творчо списаних з днів, які ми непомітно збуваємо, наче залежалий крам, бо попереду інші, «кращі» дні, але й ті невдовзі набирають таких самісіньких рис. Однак, вірші — не метеорологічний календар, поет творить світ інший, майстерно перемикаючи увагу читача на морально-етичні проблеми з глибоким соціальним підтекстом. Жодної готової відповіді, лишень подеколи позірний скепсис, за яким ховається глибока стурбованість, що моделює різні життєві ситуації. Поет опосередковано ставить діагноз соціуму, і виходить він у нього не зовсім привабливий. «Хтось учора із принцесою снідав, // хтось і досі не звільнився з-під варти». Або навіть таке: «Напружені м’язи; неспинні потоки бруду; // бажання убити за слово чи два супроти. // Зненависть зашкалює. Гнів розриває груди… // І це вже не перша і навіть не друга спроба». Про якесь «братолюбіє» тут геть не йдеться і місця йому нема навіть у помислах. Амплітуда поетових інвектив нічим не обмежена, хіба що авторським задумом та ще його чималеньким життєвим досвідом. У поетових розмислах відчувається зрілість поглядів і стала ціннісна шкала. Та поза тим поет випробовує себе — з-поза сумнівів і тривог визирає вопрошеніє: для чого ми приходимо у світ? Для спокус і тривог, пошуків свого місця серед земних? А може, для чогось іншого? Хто зна!.. Щоправда, одним незмінним атрибутом людського життя було і є зважування справ і діл своїх. Хай таким і залишається. Пошуки завжди цікавіші, ніж знахідки, хіба що окрім поетичних. Відзначимо, що поет — не людина на всі випадки життя. Тож читач по мірі освоєння тексту переконується, що дні й погода нашого життя потрапили у руки доброго розпорядника. Просто нема між ними знаку рівності, як нема його між думкою і марнуванням миті вічності.

Сумніви не більше і не менше є антитезою до обережного емоційного оптимізму. Тож цілком вмотивовано, що наш автор зчаста виступає як поет соціальної напруги, в якому зовнішній світ — лишень художній засіб, через який він пропонує свої мірки до світооблаштування. У віршах превалює думка — матір’ю якої виступає день із життя. Поет вихоплює колізії з плину дня насущного і передає дневі завтрашньому. Колообіг днів породжує замкнену систему світу: все наче повторюється, і в той же час ліричний герой переходить на вищий психоемоційний рівень, який вчора ще був недоступний. Зло переосмислюється, просіюється крізь систему художнього світобачення і вже безпечним подається для читачевого спожитку. Буденність — вона змінна і щоразу інша. Нічого нема такого, яким воно було учора. Вся справа у настроєвості і її відтінках. «Це квітень. Вітер, пил, пісок. // Таке ж – торік. Таке ж – в майбутнім…» І нічого дивного, що продовженням такого настрою стають рядки: «У грошовитих і старцíв // забракло віри в світле завтра». Але думка про втрату віри у завтрашнє не запосідається наміцно у свідомості читача. Бо понад тим автор додає легкої іронії і розсипає трохи світлих промінчиків. «Я – осені адепт. Її – і тільки».

Це все прогнозоване і виправдане авторською позицією, аби лишень сумніви не перетворилися на моральні догми, з шкаралущі яких доводиться взорувати на інших. Та наче цього не відбулося, і поет розвіює наші застереження: «Геть усі плітки // про те, що час // змінив мене чи знищив!»

Маємо справу не з казкою про дванадцять місяців, а з намаганням осмислення розхристаного і зазвичай безладного життя сучасної людини — різновекторність інтересів, зміни настроїв і моральних шкал, депресія і невмотивовані переживання, але наносне, як правило, завжди відступає, обрії світлішають і все здається не таким і похмурим. Заступає чорна хмара білу хмару, але під повівом думок життєдайних Умиротворіння настає! Олюднення настрою відбувається через колізії, притаманні сучасному життю. А химерність душевних порухів — не що інше, як дивовижа настрою, але й вона несе у собі нотки позитивізму. «Лікуймось лютим від надмірного тепла! …// …Усяк, хто спробував, // надалі не хворів». Тож «Годі про сумне! Миряни святять вербу довкіл».

Переконуємося, що мине трохи часу — день або ж два, і все повернеться до основ своїх. І все буде повторюватися й перемінюватися, множитися й відмирати, адже: «Все – тимчасово: і жовтень, і жаль, і життя». Ми навіть знаємо, що: «А назад я, напевно, піду не цією дорогою». Ми віримо авторові, адже він такий, як і читач, коли каже: «…Я не філософ. Світ мене зловив». Світ не світ, а життя таки добряче прихопило і нікуди від нього не подітися, хіба що радіти і сумніватися, сумніватися і плисти по хвилях настрою.

Анатолій Стожук