«Втратили все, окрім волі і впертості» (за щоденником переселенки до Нової Зеландії)

Суворий карантин допоміг нашій колишній співвітчизниці після семи переїздів, втиснутих у шість років, навести лад в особистому архіві та видати колись залишені їй у Новій Зеландії щоденники. Писалися вони на межі Другої світової війни і епохи заснування української діаспори в цій частині Тихого океану.
Рушійні збіги: коли закінчувалася робота над книжкою «Через вогонь над водою», другий апеляційний адміністративний суд у Харкові визнав протиправним та скасував рішення Опішнянської селищної ради Полтавської області про перейменування вулиці Явдохи та Гаврила Пошивайлів на Свято-Михайлівську. Ця родина заснувала перший в Україні приватний музей кераміки, у їхньому будинку 1999 року було створено Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. Там виростала, проводила літні канікули їхня онука – полтавка Наталя Пошивайло-Таулер. Нині вона – віце-президент Східної, Південної та Південно-Східної Азії, Океанії та Африки у Світовому Конгресі Українців, голова осередку «Мальви» (Союз Українок в штаті Вікторія, Австралія).
Ось яка жінка привела паперового корабля-рукописа до видавництва в Україні. Тож погортаймо спогади Марії Креховець «Через вогонь над водою».

Спершу спогади мами переклав англійською і видав 2018 року син Олег, тепер до світу йде оригінал українською мовою. «Через вогонь над водою» видано у Дрогобичі (видавництво «Коло», 2020 р.). Наталя Пошивайло-Таулер від 2003 до 2013 року очолювала Об’єднання Українців Нової Зеландії (Північ). Мемуари їй передав 1 січня 2006 року Василь Креховець. Готуючи книжку вже в Австралії, Наталя спиралася на машинопис, зроблений пані Марією за дванадцятьма зошитами.

Марія Креховець (до заміжжя Новікова) в Німеччині

Вона їх вела і в Німеччині як OSTівка, і на пароплаві з Європи, і в самій Новій Зеландії.

Народилася дівчинка в молодій сільській родині. Село Янківка (тепер Іванківка) на річці Ворсклі, як пише Наталя, «за три кілометри від станції Кириківка поблизу цукрового заводу. Пані Марія іноді говорила «Полтавщина», частіше «Слобожанщина». Якраз на кордоні трьох областей: Сумської, Харківської та Полтавської».

Одразу процитую місце із щоденників, яке дало назву книжці:

«Землі наші звуться Слобожанщиною…1922 рік. На Страсну П’ятницю, коли приготовлялися пекти паски, народилася я. Оповідали мені, що то була велика радість. При пологах була одна сільська жінка, яка вміла допомагати породіллі та ще й бачила майбутнє кожної дитини. Мені випало, що нічого не боятимуся й завжди йтиму в житті прямо, мушу перейти перше вогонь, а потім і воду. Опісля вестиму спокійне життя десь дуже далеко».

Цінність таких записів – різні дослідники та зацікавлені читачі знайдуть для себе важливі епізоди, факти, неприкрашені подробиці.

Село до колективізації, хутір Маріїного роду і, звичайно, дід – майже ворожбит. Знає він замовляння. Яке ж українське село без   магічних практик! Та ще із прагматичним правилом, майже законом, передавати своє вміння молодшим, а не старшим, щоб не втрачали слова своєї сили. Замовлянь вистачало на всі випадки життя. Наприклад, віднадити горобців, щоб не викльовували соняхи в городі. Описано, ніби вчора було. Тільки замовляння дитині спросоння в голові не втрималися.

«Повернувшись уранці додому, дідо вхопив мене на       руки й, цілуючи, сказав: я зробив це для     тебе. Уже більше не битимеш у відро, не лякатимеш горобців, вони відлетіли. Ми      розпитували, як це сталося. А сталося все дивом, у яке важко повірити.         Але це правдива подія.         Дідо думав це передати синам, але вони не хотіли. Моя мама  згодилася вивчити ті слова напам’ять. Землі  з цвинтаря дідо приніс, ми її  тримали в відрі. Мама      часом практикувала на соняшниках, бо горобці їх викльовували.     Ото посипле навкруги  землю – і помагало. Пізніше якось те все записали. Я, коли   вже навчалася у         школі, крадькома читала, але мій дитячий розум не        міг збагнути тих слів. Тішився дідо, що йому вдалося відвернути     горобців. Пізніше оповідав він цей секрет тільки молодшим за себе. Старшим не годилося оповідати, бо  тоді щезла б чародійська сила».

У патріархальне повсякдення  вломилася колективізація. Записаних у куркулі висилали, але дехто, відважніший, кидав усе та й шукав порятунку в тодішніх центрах спланованих, а часом і неконтрольованих потрясінь. «Утікали до Москви, Донбасу, Харкова – і там влаштовувалися працювати під іншим ім’ям. Люди змінилися. Дивилися одне на одного з ненавистю й презирством. Тато говорив, що йде боротьба за існування». Маріїн дядько, батьків брат, занесений долею до Мінська, знав із листів, що коїться вдома. Тож обрав для подальшого проживання Харків, не наважився навіть доїхати до найближчої станції, щоб востаннє побачити старого батька. Потяг Мінськ-Харків ніс його на будову, де можна було розраховувати на порятунок. Харківський тракторний завод спорудили за 15 місяців. Туди і влаштувався Микола. Писав листи, навіть надіслав книжки – «Кобзаря» та «Українські думи». Головною читачкою була мала Марійка. Через роки згадувалося їй, що односельці із веселих і життєрадісних стали ненависними і навіть мстивими. І дідові слова: «Цей колгосп – гад, а люди повернулися в таку погань, яка мусить згинути».

І гинули. Спершу від голоду, потім на війні. Великдень 33-го. Пасок пекти немає з чого. Баба принесла шматок хліба – уже свято. Поділили по малесенькому шматочку між усіма в родині.

Уже перед війною сільським школярам зробили подарунок влаштували поїздку до Харкова. В один бік їхали вантажівкою, поверталися додому потягом. Пам’ятник Шевченку і зоопарк запам’яталися дівчині найбільше. Та ще незвична для села обнова, на яку тільки й вистачило грошей у магазині,  –  беретка.

Були в її біографії педагогічний технікум і вчителювання на Сумщині. Навесні 1942 року Марії разом із кількома дівчатами випало їхати на роботу до Німеччини. Там працювала на фабриці.

Мою увагу привернули записи про повоєнне життя остарбайтерів. У Німеччині Марія встигла вийти заміж за українця Василя Креховця, народити сина Олега.

Лаконічні записи. «Швидкий  потяг до Hanover. Було цікаво знову десь їхати  й оглядати краєвиди. Василь подорожував по всій західній Німеччині – щось купував і перепродував. Після війни важко було подорожувати. Часто доводилося стояти… Хотілося вирватися з цієї зруйнованої Європи. Василькові вдалося дістати роботу маляра. Мали сякий-такий прибуток. Мені ж платили допомогу як безробітній».

1950-й рік. Разом з іншими мігрантами Креховці вирушають пароплавом до Нової Зеландії. Поїздка довготривала, тож описана докладно. Що іще робити на борту молодій дружині й мамі в очікуванні невідомого берега, про який знала зі школи, що там б’ють гейзери і бігають незвичні пташки ківі.  «Від самого Бремена на  кораблі працювала редакційна колегія, що видавала часопис «Ківі». Кажуть, ківі висиджує дітей із яєць, але годує молоком. Часопис давав нам  відомості про країну, вів корабельну хроніку. Також  на кораблі організували курси англійської мови.    Відбувалися імпровізовані  концерти, змагання шахістів. Нам показували фільми й читали лекції про Нову Зеландію».

Показово, що харчування було дуже добрим, пасажири навіть не доїдали своїх порцій – було чим поділитися з рибами за бортом. Далі взагалі картинка майже із історій круїзних лайнерів – уранці кожен намагався захопити лежак, щоб засмагати. «Зчинялися сварки й навіть бійки». Додайте ще й танці до світанку. Один із найяскравіших описів: «Оркестр рипів, що вмів, колошкаючи тишу морської ночі. З будинків і сусідніх пароплавів на нас дивилися тисячі цікавих очей. Не всі знали, що це танцюють ДП – світові бурлаки, що втратили все, окрім волі і впертості – пройти крізь життя з піднесеним чолом. Єгипетська поліція була весь час на кораблі, приглядалася до забав, вступала в розмови».

Ті, хто читатиме книжку «Через вогонь понад водою», знайдуть чимало нових подробиць про те, як освоювалися українці в новій для них країні.

Перша згадка про маму, яка залишилася  в селі на Сумщині, датована у  тих щоденниках  1965 роком. Йдеться про листування, до якого долучається і молодша донька Ганнуся.

Мирним повсякденням дихає фінал книжки. «Передплатили для доньки український журнал «Веселка» з Канади. Учили вірші напам’ять. Латинське Різдво святкували вдома. Олег поїхав у відпустку з хлопцями, але за п’ять днів повернувся, бо була дощова погода. Допомагав нам клеїти шпалери».

Із листів Наталі. «Із чоловіком пані Марії  –  Василем Креховцем я була добре знайома, бувала у них вдома. Пан Василь родом із Жовкви, дуже цікава людина, інтелектуал, листувався з багатьма націоналістичними організаціями світу. Мені дісталося багато унікальних книг з їхньої бібліотеки після смерті власників. Там  «Кобзар» 1947 року і «Енеїда», Коцюбинський… Зараз син Олег укладає архів батька.

Наталя Пошивайло-Таулер з Василем Креховцем на Великодньому святі в Окленді (Нова Зеландія)

та із своїм сином Михасем і журналісткою Іриною Мироненко в Харківському художньому музеї. Докарантинні часи.

У післямові Наталя Пошивайло-Таулер, яка встигла на початку 2000-х поспілкуватися із пасажирами перших транспортів із Європи до Нової Зеландії, пише про відмову тих літніх жінок говорити щось на диктофон. Страх продовжував холодити їм плечі при згадці про війну, Україну, покинутих там рідних. Тож закінчую оце читання Наталчиними словами: «Я відчуваю особливий трепет та обов’язок перед тими полтавками, харків’янками й галичанками, усіма українцями та українками, які вже відійшли – щоб їхня подорож “Через Вогонь Над Водою” не заросла плющем забуття».

Ірина Мироненко

Фото надані Наталею Пошивайло-Таулер. Вона  також повідомила  для зацікавлених:

Замовити книжку можна тут : https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSe0EuM51smYdJ5QwrUtSeKvTHd80bV0rILNbAsLaRlU0PuaSg/viewform   260 грн з пересилкою Новою Поштою.