• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Алесь Карлюкевіч. Беларускія адрасы ў Харкаве
«Втратили все, окрім волі і впертості» (за щоденником переселенки до Нової Зеландії) →

Заслухаймо покази свідків

Опубліковано в 25 Кві, 2021 Прокоментуй! 787 переглядів

 

І приймемо їх як докази. Це пропонує нам зробити відомий в країні й за її межами науковець Георгій Чорний у своїй новій книжці «Хто ми є, українці?» (Київ, «Ярославів вал», 2020).

А свідки ці на боці нашого захисту від незчисленних «позивачів», що століттями й донині звинувачують Україну (ставлячи під сумнів доцільність і законність її існування) і українців у всіх можливих гріхах і злочинах проти сусідніх народів чи й проти людяності. Так, обставини складаються не кращим чином, тому ми змушені досі здебільшого захищатися, а не звинувачувати. А найкращими, найправдивішими свідками нашої найглибшої минувшини є наші гени, наша мова і артефакти (тобто речі, що не з’являються природним чином, а є продуктами творчої діяльності людини). Георгій Петрович  не втомлюється наголошувати на тому, що «однобокий підхід до висвітлення історичних процесів, у якому превалює археологія, має відійти в минуле». Потрібен комплексний аналіз показань усіх названих свідків із залученням до справи досягнень різних наук і методик інших галузей знань, нині тільки він може відтворити достовірну картину історичних процесів. Зверніть увагу: не процесу, а процесів. Бо їх у кожну епоху може відбуватися, тривати по кілька водночас, різноспрямованих і взаємовиключних.

Ця книжка може вважатися продовженням і розвитком теми, сконцентрованої, сконденсованої  в попередньому історичному дослідженні Г. Чорного «Київ досвітній»,  що вийшла друком 2014 р. і мало доволі непоганий, як на теперішні часи, резонанс у середовищі всесвітнього українства.

Окрім інших талантів, які Георгій Петрович протягом довгих десятиліть розвивав у собі, є й безсумнівний  літературний. Тобто його історичні дослідження  написані добротною мовою. А хіба має бути інакше? В літературних колах поширений вираз:  «пише, як колоди вергає». Тобто мова такого автора важка й громіздка, речення й словосполучення ніби падають з гуркотом, який дратує і втомлює. А ще візьміть до уваги: дуже бажано, аби написане пером (нині воно має форму комп’ютера) сприймалося на слух, і це не конче для людей з вадами зору, просто одні люди краще сприймають прочитане, а інші почуте. Це знають хороші педагоги. Хоча бажано, аби людина випрацьовувала в собі гармонію сприйняття інформації. А  я з того покоління, яке не тільки в юнацькі роки слухало зарубіжні радіостанції, а вже й на зламі історичних епох, в кінці 1980-х і початку 90-х рр. мало змогу слухати  «лекції» по Українському радіо, тобто читання розділів з праць видатних наших істориків. Так от, іноді доводилося слідкувати за текстами, незадовго до того надрукованими в тому чи іншому журналі, а подумки відзначати те, що автори радіопередач змушені були адаптувати первинні тексти для аудіоподачі. Простіше кажучи, редагувати. Бо не все могло бути адекватно сприйняте на слух.

А книжка Георгія Чорного, оприлюднена в авторській редакції, цілком надається для аудіозапису без окремої її підготовки до цього. Та все ж, для кого вона?         

В минулі часи, які в тому форматі вже не повернуться до нас, було заведено в анотаціях вказувати, для якої категорії може бути корисним те чи інше видання. Згадуються такі визначення: для фахівців і дослідників у певній галузі; для студентів та старшокласників; для широкого кола читачів (або для масового читача). Було навіть таке: для лекторів і пропагандистів (така була одна з форм компартійної роботи).

Нині ця практика вже зжила себе, а не те що безнадійно застаріла. Бо становище таке, що зараз кожного читача можна назвати науковцем. Хоча не кожен науковець (номінальний) є читачем. Парадокс? Скоріше  гіркі реалії доби олігархату. Бо перебільшення тут нема.

А Георгій Петрович зберігає воістину юнацьку закоханість у книжку, і література, яку заведено називати «красним письменством», постійно в його полі зору, і це не тривіальна втіха на дозвіллі, а засіб тримати добру інтелектуальну форму, як і вдячне джерело допомоги в фахових історичних дослідженнях, і, настільки я знаю цього чоловіка – елемент самоповаги. Бо в художніх творах давніших чи ближчих епох (зокрема, в поезії) він також знаходить підтвердження наукових гіпотез чи концепцій. А давні хроніки, які він серед іншого аналізує, іноді й писалися як літературні твори.

Нелегко викласти коротко суть наукової праці, в осяжному минулому  це робили самі автори, такий виклад мав назву резюме і розміщувався в її кінці англійською, російською чи й кількома мовами. В даному випадку було б краще, аби читач подумки (чи й на папері) коротко зробив собі таке резюме сам. Хоча деякі узагальнення в невеличкій післямові Г.Чорний таки робить.

В ту чи іншу книжку можна увійти, як у рідну домівку після розлуки; як у незнайомий храм – з трепетом і напруженістю; як на місце роботи, яку, хоч іноді неприємну, треба виконати… Охочі доповнять мене. Книжка Георгія Петровича сприймається як його затишний робочий кабінет, куди доброзичливий  господар запрошує  трохи попрацювати й зі словами «Будьте як удома» йде робити інші свої справи. Знайома ситуація?

В таких випадках людина, щоб освоїтися в новій обстановці, спиняє увагу на речах знайомих і звичних. Мені приємно було натрапити в розділі на мовну тему на розповідь про книжку «Сказання Пріска Панійського»  (це секретар візантійського посла до короля гунів Аттіли). Це видання досліджував харківський вчений, багатолітній голова обласної «Просвіти» Анатолій Кіндратенко в праці «Походження та дії гунів» поряд з твором греко-римського письменника Амміана Марцеліна. Анатолій Миколайович – професор математики й фізики, Георгій Петрович має науковий ступінь і звання лауреата Державної премії за розробки в оборонній сфері. Чому люди технічних знань беруться за дослідження, та ще й фахові, з української історії? А саме тому, що привчили себе й привчають нас до всебічного аналізу, до тривкого обґрунтування  своїх стверджень і висновків, до праці з цифрами. Хіба історія – не точна наука?

А коли довелось побачити карту (репродукцію якої подано в книжці Г.Чорного) в праці американських авторів про історію англійської мови, згадався покійний уже Сергій Петрович Плачинда і його дослідження про давню історію України «Лебедія», подароване більш 10 років тому на одному з форумів у Києві. Там теж була ця карта, що показувала давні витоки індоєвропейських мов з середньої  Наддніпрящини, тобто з прадавньої української мови. Не упереджені й не куплені науковці з різних країн завжди розуміли й показували мислячим людям ключову роль України в зародженні й поширенні сучасної цивілізації. До таких вчених належав і польський мовознавець Михайло Красуський, чия праця «Прадавність української мови», передрукована більш ніж через 100 років, на зорі відновлення Незалежності, в одному з наших часописів, не могла не привернути до себе уваги.

В тім то й лихо – і воно характерне не лише для України – що, здавалось б, істини, які б мали б бути відомими всім і давно, постійно доводиться «передвідкривати». Бо ж навіть доколумбова Америка в різні століття кілька разів була «відкрита» мореплавцями різних країн, а пізніше через агресивне невігластво, з одного боку, а з іншого – через жахливі пандемії, що спустошували цілі країни, це зникало з пам’яті, з «порядку денного» людства. Та згадайте «Казку про запопадливого начальника» (російською – ретивого)  М.Салтикова-Щедріна, де цей начальник, «истребив тысячи жителей и спалив несколько городов», «навёл порядок и тишину». А хтось з підлеглих підкинув йому ідею знову закрити Америку, де були хоч сякі-такі права і свободи.

Але ж через півтори сотні років після Салтикова-Щедріна у начальника визріла ідея закрити Україну, й чи вистачить у нього «рассуждения» спитати самого себе: «Но, кажется , сие от меня не зависит?»

Гляньмо ще раз на книжку Георгія Чорного. Для кого вона – для широкого кола читачів? Таке коло якщо й було колись, то нині воно дуже звужене, ще й сегментоване, якщо не фрагментоване. І кожен автор-дослідник має донести життєво важливу для існування нації інформацію – давню й нововідкриту – перш за все до свого сегменту. А нині стоїть завдання, за комп’ютерною аналогією, провести дефрагментацію диска, тобто читацького кола. Хіба не так чинили апостоли, що несли різним людям у різних світло Христової істини? І ким вони були –«фаховими» богословами?  Ні, але вони такими стали, бувши серед покликаних, ставши обраними.

Як і наш земляк, що до своїх історичних досліджень займався (й донині це робить) розробками в іншій, технічній формі нашого буття. А що ж таки було для нього імпульсом до того, щоб опинитися серед тих обраних (а їх справді небагато), взяти на себе цей хрест і без нарікань нести його? Георгій Петрович в подробицях оповідає про один з таких поштовхів, покликів згори до пізнання української минувшини – то було віднайдення 1973 р. на лівому березі Орелі Керносівського ідола, скульптурного зображення арійського бога з ІІІ тис. до н.е. Подібна фігура – Збруцький ідол, знайдений в середині ХІХ ст., була перевезена на етнічну територію панівної тоді в тім краю нації, тобто польської, в Краків. А в центрі Києва лише  копія, яку  довелось оглядати мені.

Керносівський ідол теж міг би опинитись на території панівної нації, тобто в Ермітажі в Ленінграді. Там очі завидющі, а руки загребущі, та згадаймо, що за рік-два до того теж на Дніпропетровщині знайдено інший безцінний артефакт – золоту скіфську пектораль, яка з легкої руки Бориса Мозолевського в наступні десятиліття стала одним з символів України в світі. Варто тут віддати належне й тодішнім компартійним керівникам УРСР П.Шелесту, В.Щербицькому, у них спрацювала чи то ситуативна мудрість, чи інтуїція, що не дозволила, аби цей скарб було вивезено за межі України.

А в розповіді про ідола Георгій Петрович згадує сестру ще одного діяча з того ж Політбюро, О.Ватченка – Горпину Федосіївну, що очолювала музей у м.Дніпро і «зуміла відстояти безцінну знахідку світового значення». Вона, як пізніше додав автор, категорично на цьому наполягла і домоглася свого – повернула статую на свою Батьківщину. Без її шаленої напористості статуя там би й залишилася, бо всі найцінніші історичні пам’ятки вивозилися з України ніби для досліджень і осідали в Росії. А скульптура, найімовірніше, була створена з брили каменя- пісковика, видобутої в давньому, ліквідованому вже кар’єрі біля його рідних Дубових Гряд і переправленої на інший берег Орелі. 

Такі моменти й визначають і людські долі, й шляхи націй. А значущість їх може й повторюватися через тисячі років. В одному з інтерв’ю, що його мені довелось готувати кілька років тому, Георгій Чорний згадував спосіб життя й господарювання своїх діда й баби, в яких він, малий напівсирота, жив у  роки нацистської окупації України, коли ніде й нічого неможливо було ні купити, ні виміняти, й по змозі все треба було робити власноруч — «від голки й ложки до мила й сірників», а ще й тканину  для одежі. Цю розповідь розширено й узагальнено в книжці. А вже в зрілому віці, вивчаючи артефакти з трипільських поселень, він зробив висновок, що напрошувався не лише з досліджень попередників, а з власного життєвого досвіду: все було так, як і в трипільців – тобто через сотні поколінь і тисячі років навички предків передавались нащадкам. Не тільки гени й мова. А сім’я може бути моделлю суспільства. Події 2020-21 рр., пов’язані з пандемією COVID, можуть бути початком кінця глобалізації. А країні, як сім’ї, бажано обходитися своїм, аби не бути залежною від критичного імпорту й нічого не позичати, якщо віддавати нема чим, як діду Карпові Душку. І те, що бачив 4-річний Георгій, за подальші роки сформувало в нього систему життєвих поглядів і цінностей, яка полягає, серед іншого, в тому, що існування суспільства на основі споживацтва й марнотратності не лише огидне, а й згубне, бо призвело до того, що людство опинилося на моральному й реальному несанкціонованих звалищах відходів.

А один з виявів марнотратності – в тому, щоб свою історію віддавати сусідам. Бо війна триває не лише на лінії розмежування, про неї не раз нагадує автор, проводячи прямі аналогії давньої минувшини з сьогоденням – війна йде  й за історію, й тому її «справді треба переосмислити і переписати, врахувавши новітні наукові відкриття й викинувши міфи колонізаторів, не підтверджені фактами». А цей виклад історії України в його виконанні піддається порівнянню з вічною вишуканою мелодією, трагічною, але й життєлюбною в суперсучасному аранжуванні нашого маестро.      

Володимир Вакуленко

Г. Чорний

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі
  • Папір від ректора…

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк