Заслухаймо покази свідків

 

І приймемо їх як докази. Це пропонує нам зробити відомий в країні й за її межами науковець Георгій Чорний у своїй новій книжці «Хто ми є, українці?» (Київ, «Ярославів вал», 2020).

А свідки ці на боці нашого захисту від незчисленних «позивачів», що століттями й донині звинувачують Україну (ставлячи під сумнів доцільність і законність її існування) і українців у всіх можливих гріхах і злочинах проти сусідніх народів чи й проти людяності. Так, обставини складаються не кращим чином, тому ми змушені досі здебільшого захищатися, а не звинувачувати. А найкращими, найправдивішими свідками нашої найглибшої минувшини є наші гени, наша мова і артефакти (тобто речі, що не з’являються природним чином, а є продуктами творчої діяльності людини). Георгій Петрович  не втомлюється наголошувати на тому, що «однобокий підхід до висвітлення історичних процесів, у якому превалює археологія, має відійти в минуле». Потрібен комплексний аналіз показань усіх названих свідків із залученням до справи досягнень різних наук і методик інших галузей знань, нині тільки він може відтворити достовірну картину історичних процесів. Зверніть увагу: не процесу, а процесів. Бо їх у кожну епоху може відбуватися, тривати по кілька водночас, різноспрямованих і взаємовиключних.

Ця книжка може вважатися продовженням і розвитком теми, сконцентрованої, сконденсованої  в попередньому історичному дослідженні Г. Чорного «Київ досвітній»,  що вийшла друком 2014 р. і мало доволі непоганий, як на теперішні часи, резонанс у середовищі всесвітнього українства.

Окрім інших талантів, які Георгій Петрович протягом довгих десятиліть розвивав у собі, є й безсумнівний  літературний. Тобто його історичні дослідження  написані добротною мовою. А хіба має бути інакше? В літературних колах поширений вираз:  «пише, як колоди вергає». Тобто мова такого автора важка й громіздка, речення й словосполучення ніби падають з гуркотом, який дратує і втомлює. А ще візьміть до уваги: дуже бажано, аби написане пером (нині воно має форму комп’ютера) сприймалося на слух, і це не конче для людей з вадами зору, просто одні люди краще сприймають прочитане, а інші почуте. Це знають хороші педагоги. Хоча бажано, аби людина випрацьовувала в собі гармонію сприйняття інформації. А  я з того покоління, яке не тільки в юнацькі роки слухало зарубіжні радіостанції, а вже й на зламі історичних епох, в кінці 1980-х і початку 90-х рр. мало змогу слухати  «лекції» по Українському радіо, тобто читання розділів з праць видатних наших істориків. Так от, іноді доводилося слідкувати за текстами, незадовго до того надрукованими в тому чи іншому журналі, а подумки відзначати те, що автори радіопередач змушені були адаптувати первинні тексти для аудіоподачі. Простіше кажучи, редагувати. Бо не все могло бути адекватно сприйняте на слух.

А книжка Георгія Чорного, оприлюднена в авторській редакції, цілком надається для аудіозапису без окремої її підготовки до цього. Та все ж, для кого вона?         

В минулі часи, які в тому форматі вже не повернуться до нас, було заведено в анотаціях вказувати, для якої категорії може бути корисним те чи інше видання. Згадуються такі визначення: для фахівців і дослідників у певній галузі; для студентів та старшокласників; для широкого кола читачів (або для масового читача). Було навіть таке: для лекторів і пропагандистів (така була одна з форм компартійної роботи).

Нині ця практика вже зжила себе, а не те що безнадійно застаріла. Бо становище таке, що зараз кожного читача можна назвати науковцем. Хоча не кожен науковець (номінальний) є читачем. Парадокс? Скоріше  гіркі реалії доби олігархату. Бо перебільшення тут нема.

А Георгій Петрович зберігає воістину юнацьку закоханість у книжку, і література, яку заведено називати «красним письменством», постійно в його полі зору, і це не тривіальна втіха на дозвіллі, а засіб тримати добру інтелектуальну форму, як і вдячне джерело допомоги в фахових історичних дослідженнях, і, настільки я знаю цього чоловіка – елемент самоповаги. Бо в художніх творах давніших чи ближчих епох (зокрема, в поезії) він також знаходить підтвердження наукових гіпотез чи концепцій. А давні хроніки, які він серед іншого аналізує, іноді й писалися як літературні твори.

Нелегко викласти коротко суть наукової праці, в осяжному минулому  це робили самі автори, такий виклад мав назву резюме і розміщувався в її кінці англійською, російською чи й кількома мовами. В даному випадку було б краще, аби читач подумки (чи й на папері) коротко зробив собі таке резюме сам. Хоча деякі узагальнення в невеличкій післямові Г.Чорний таки робить.

В ту чи іншу книжку можна увійти, як у рідну домівку після розлуки; як у незнайомий храм – з трепетом і напруженістю; як на місце роботи, яку, хоч іноді неприємну, треба виконати… Охочі доповнять мене. Книжка Георгія Петровича сприймається як його затишний робочий кабінет, куди доброзичливий  господар запрошує  трохи попрацювати й зі словами «Будьте як удома» йде робити інші свої справи. Знайома ситуація?

В таких випадках людина, щоб освоїтися в новій обстановці, спиняє увагу на речах знайомих і звичних. Мені приємно було натрапити в розділі на мовну тему на розповідь про книжку «Сказання Пріска Панійського»  (це секретар візантійського посла до короля гунів Аттіли). Це видання досліджував харківський вчений, багатолітній голова обласної «Просвіти» Анатолій Кіндратенко в праці «Походження та дії гунів» поряд з твором греко-римського письменника Амміана Марцеліна. Анатолій Миколайович – професор математики й фізики, Георгій Петрович має науковий ступінь і звання лауреата Державної премії за розробки в оборонній сфері. Чому люди технічних знань беруться за дослідження, та ще й фахові, з української історії? А саме тому, що привчили себе й привчають нас до всебічного аналізу, до тривкого обґрунтування  своїх стверджень і висновків, до праці з цифрами. Хіба історія – не точна наука?

А коли довелось побачити карту (репродукцію якої подано в книжці Г.Чорного) в праці американських авторів про історію англійської мови, згадався покійний уже Сергій Петрович Плачинда і його дослідження про давню історію України «Лебедія», подароване більш 10 років тому на одному з форумів у Києві. Там теж була ця карта, що показувала давні витоки індоєвропейських мов з середньої  Наддніпрящини, тобто з прадавньої української мови. Не упереджені й не куплені науковці з різних країн завжди розуміли й показували мислячим людям ключову роль України в зародженні й поширенні сучасної цивілізації. До таких вчених належав і польський мовознавець Михайло Красуський, чия праця «Прадавність української мови», передрукована більш ніж через 100 років, на зорі відновлення Незалежності, в одному з наших часописів, не могла не привернути до себе уваги.

В тім то й лихо – і воно характерне не лише для України – що, здавалось б, істини, які б мали б бути відомими всім і давно, постійно доводиться «передвідкривати». Бо ж навіть доколумбова Америка в різні століття кілька разів була «відкрита» мореплавцями різних країн, а пізніше через агресивне невігластво, з одного боку, а з іншого – через жахливі пандемії, що спустошували цілі країни, це зникало з пам’яті, з «порядку денного» людства. Та згадайте «Казку про запопадливого начальника» (російською – ретивого)  М.Салтикова-Щедріна, де цей начальник, «истребив тысячи жителей и спалив несколько городов», «навёл порядок и тишину». А хтось з підлеглих підкинув йому ідею знову закрити Америку, де були хоч сякі-такі права і свободи.

Але ж через півтори сотні років після Салтикова-Щедріна у начальника визріла ідея закрити Україну, й чи вистачить у нього «рассуждения» спитати самого себе: «Но, кажется , сие от меня не зависит?»

Гляньмо ще раз на книжку Георгія Чорного. Для кого вона – для широкого кола читачів? Таке коло якщо й було колись, то нині воно дуже звужене, ще й сегментоване, якщо не фрагментоване. І кожен автор-дослідник має донести життєво важливу для існування нації інформацію – давню й нововідкриту – перш за все до свого сегменту. А нині стоїть завдання, за комп’ютерною аналогією, провести дефрагментацію диска, тобто читацького кола. Хіба не так чинили апостоли, що несли різним людям у різних світло Христової істини? І ким вони були –«фаховими» богословами?  Ні, але вони такими стали, бувши серед покликаних, ставши обраними.

Як і наш земляк, що до своїх історичних досліджень займався (й донині це робить) розробками в іншій, технічній формі нашого буття. А що ж таки було для нього імпульсом до того, щоб опинитися серед тих обраних (а їх справді небагато), взяти на себе цей хрест і без нарікань нести його? Георгій Петрович в подробицях оповідає про один з таких поштовхів, покликів згори до пізнання української минувшини – то було віднайдення 1973 р. на лівому березі Орелі Керносівського ідола, скульптурного зображення арійського бога з ІІІ тис. до н.е. Подібна фігура – Збруцький ідол, знайдений в середині ХІХ ст., була перевезена на етнічну територію панівної тоді в тім краю нації, тобто польської, в Краків. А в центрі Києва лише  копія, яку  довелось оглядати мені.

Керносівський ідол теж міг би опинитись на території панівної нації, тобто в Ермітажі в Ленінграді. Там очі завидющі, а руки загребущі, та згадаймо, що за рік-два до того теж на Дніпропетровщині знайдено інший безцінний артефакт – золоту скіфську пектораль, яка з легкої руки Бориса Мозолевського в наступні десятиліття стала одним з символів України в світі. Варто тут віддати належне й тодішнім компартійним керівникам УРСР П.Шелесту, В.Щербицькому, у них спрацювала чи то ситуативна мудрість, чи інтуїція, що не дозволила, аби цей скарб було вивезено за межі України.

А в розповіді про ідола Георгій Петрович згадує сестру ще одного діяча з того ж Політбюро, О.Ватченка – Горпину Федосіївну, що очолювала музей у м.Дніпро і «зуміла відстояти безцінну знахідку світового значення». Вона, як пізніше додав автор, категорично на цьому наполягла і домоглася свого – повернула статую на свою Батьківщину. Без її шаленої напористості статуя там би й залишилася, бо всі найцінніші історичні пам’ятки вивозилися з України ніби для досліджень і осідали в Росії. А скульптура, найімовірніше, була створена з брили каменя- пісковика, видобутої в давньому, ліквідованому вже кар’єрі біля його рідних Дубових Гряд і переправленої на інший берег Орелі. 

Такі моменти й визначають і людські долі, й шляхи націй. А значущість їх може й повторюватися через тисячі років. В одному з інтерв’ю, що його мені довелось готувати кілька років тому, Георгій Чорний згадував спосіб життя й господарювання своїх діда й баби, в яких він, малий напівсирота, жив у  роки нацистської окупації України, коли ніде й нічого неможливо було ні купити, ні виміняти, й по змозі все треба було робити власноруч — «від голки й ложки до мила й сірників», а ще й тканину  для одежі. Цю розповідь розширено й узагальнено в книжці. А вже в зрілому віці, вивчаючи артефакти з трипільських поселень, він зробив висновок, що напрошувався не лише з досліджень попередників, а з власного життєвого досвіду: все було так, як і в трипільців – тобто через сотні поколінь і тисячі років навички предків передавались нащадкам. Не тільки гени й мова. А сім’я може бути моделлю суспільства. Події 2020-21 рр., пов’язані з пандемією COVID, можуть бути початком кінця глобалізації. А країні, як сім’ї, бажано обходитися своїм, аби не бути залежною від критичного імпорту й нічого не позичати, якщо віддавати нема чим, як діду Карпові Душку. І те, що бачив 4-річний Георгій, за подальші роки сформувало в нього систему життєвих поглядів і цінностей, яка полягає, серед іншого, в тому, що існування суспільства на основі споживацтва й марнотратності не лише огидне, а й згубне, бо призвело до того, що людство опинилося на моральному й реальному несанкціонованих звалищах відходів.

А один з виявів марнотратності – в тому, щоб свою історію віддавати сусідам. Бо війна триває не лише на лінії розмежування, про неї не раз нагадує автор, проводячи прямі аналогії давньої минувшини з сьогоденням – війна йде  й за історію, й тому її «справді треба переосмислити і переписати, врахувавши новітні наукові відкриття й викинувши міфи колонізаторів, не підтверджені фактами». А цей виклад історії України в його виконанні піддається порівнянню з вічною вишуканою мелодією, трагічною, але й життєлюбною в суперсучасному аранжуванні нашого маестро.      

Володимир Вакуленко