Чи можливий затишок у слові? (Серія “Третє тисячоліття: українська поезія”)

Поети Леонід Талалай (ліворуч) і Василь Герасим’юк  у різні роки бували в Харкові. Спільне фото зроблене у Чернівцях. Про втілений там літературний задум піде мова у статті, де багато слобожанських образів і асоціацій.

Якби до поетичної серії підбирався епіграф, запропонувала б слова її послідовного координатора, вимогливого редактора і головного призвідника, аби серія щороку поповнювалася новим томиком. Йдеться про рядки поета і прозаїка із Чернівців Мирослава Лазарука:  «Ми всі постали з вільної любови, /Яка у нас, у насиках, у … скрізь».

Спільний проект видавничого дому «Букрек», видавництва «Друк Арт» і міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» презентує українозацікавленому та україночитальному світу авторів народжених і знаних або, навпаки, зниклих ще в попередньому столітті. Їхні воля і любов формувалися (а для декого – вбивалися) у тому часі. У третьому тисячолітті більшості із них жилося-писалося. Про декого забувалося  чи й зовсім мало зналося у колі навкололітературному і фахово-читацькому.

Повість-спогад Мирослава Лазарука  «Забуті письмена», присвячена життю і творчості одного з авторів згаданої серії Ігоря Римарука, розкриває  буденні подробиці, як із приятельського спілкування народилася ідея саме такої бібліотеки із «нас, насиків» (більшість причетних уже римуйте зі словом «класиків»). Мирослав Лазарук пише: «Якось відпочивали в Леоніда Талалая «на острові», як ми називали його дачу серед Дніпра, стариць і невеличких озерець, що полишалися після втечі в русло великої Ріки, тобто на тій дуже скромній Леонідовій дачі, куди він переселився з центру Києва на постійне місце проживання… Після читання віршів до мене звернувся Василь Герасим’юк, і то достатньо наполегливо:

– Мирославе, а ти що, не можеш щось придумати, щоби еліта, біля якої ти інколи крутишся, видала Леонідові Миколайовичу товсту книжку поезій… 

– Тебе послухати, Василю, то я з тою елітою обідаю й вечеряю через день! Зронити десь слово чи два, звичайно, можна, але хто дасть гарантію, що так і станеться.

 – А ти спробуй простіше! Раптом щось вийде.

Мені справді вдалося переговорити з тими, хто має виходи на еліту й домовитися про вихід книжки Талалая «Безпритульна течія»… Всім, як мовиться, не допоможеш. Але прагнути треба. Тому й запропонував започаткувати серію «Третє тисячоліття: українська поезія». Погодився підтримати її морально Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000»…  Наступною стала книжка Ігоря Римарука, яку спершу хотіли назвати «Останні вірші». Саме завдяки втручанням Герасим’юка поміняли назву на «Божественний вітер».

          Окрім них, вийшли збірки таких поетів: Анатолія Кичинського «Небажаний свідок», Василя Герасим’юка «Кров і легіт», Інги Кейван «Тінь базальту. Тіло базальту», Григорія Тименка «На вулиці мертвого сонця», Світлани Кирилюк «Сад земних насолод» і Петра Свенцицького «Блакитні марення».  Київ, Херсон, Чернівці. Поки що така географія. Через 10 років існування серії  автор ідеї цієї поетичної бібліотеки  запропонував читачам і свою збірку. До того ж існує потреба пригадати й інші поетичні збірки Ярослава Ясінського «Логос» з Прикарпаття, буковинця Миколи Рачука «З уламків відбулого», чернівчанки Марини Горбарюк «Книга мовчань». 

Мирослав Лазарук «Тилинка й литаври» – одна із трьох книжок, про які говоритиму далі. Талалай, Свенцицький і Лазарук. Згадую авторів за черговістю публікацій їхніх томиків у поетичній серії. 

Чи є у них «музична спільність», якщо для Талалая чимало важить всесвітньознана і щоразу драматично-приватна скрипка, для Лазарука –  захована у горах тилинка, а для Свенцицького, що може звучати  в Донецьку, крім доступної «путани-гітари» на колінах? Бити в литаври – майже бити лихом об землю. У поетів це іноді виходить, але частіше згаданій трійці сучасників  козацькі клейноди-литаври (пригадайте, вони схожі на казани з натягнутою шкірою) поступаються непафосній чаші-кумпанії. Кожну людину, за Біблією,  можна сприймати як  «скарб у глиняній  посудині»,  тобто хоча ми   легко розбиваємося, неначе керамічні глеки,  в нас живе щось справді цінне і вище за повсякденні тілесні потреби.

І. ТИМ, ХТО ДО СЕБЕ НЕ ДОЖИВ

Леонід Талалай (1941, Савинці Харківської області   – 2012, Київ)

Леонід Талалай. Безпритульна течія: вибрані поезії. –  Чернівці:  Букрек,  2011.  –  312  с.  –  (Серія  «Третє тисячоліття: українська поезія». Випуск 1).

          З анотації: «Лауреат  Національної  премії  України  імені  Т. Шевченка, поет Леонід Талалай належить до тієї  когорти  літераторів,  які  не  розміняли  свої  таланти на тусовочні паради, тому й не знайдете їхніх збірок у  книгарнях.  Крім  того,  правдиве  слово  в  поезії нині  –  велика  рідкість.  Л.  Талалай,  зі  своїм  натурфілософським  баченням  нашої  дійсності,  один  із небагатьох,  кому  віриш  і  довіряєш  його  словові». І  по-своєму програмні для всієї серії рядки зі «Слова до читача»: «У  нашому  глобалізованому,  інформатизованому,  перевантаженому  подіями світі все менше залишається у людини затишних куточків, де вона могла би  побути  наодинці  з  собою,  відчути єднання з Богом, природою, землею. Сьогодні цей «затишок» здатна створити  поезія,  яка  вже  не  одне  тисячоліття втамовує душевні пориви людства».  Для мене вирізняється  тут головне слово, змордоване війною,  –  затишок. Його не вибачає Україні й люто знищує ворог, його втрачають ті, хто стає переселенцями, біженцями. Не до затишку в евакопоїздах, у спортзалах, які стають колективними спальнями десятків дорослих і дітей, у помешканнях, де балансують між істериками жінки з кількох родин – страшенно різні, хоча й формальні родички. Де отой стан повної довіри до світу  листя і трави, снігу й дощу, а вже потім – людей, країн, армій? Можливо, у слові поета, який народився восени трагічного 41 року на Харківщині, де квітень 2022-го страшний і гучний, бо «кров-любов» і «весна-війна» живуть не в словникові штампів або рим, а в буднях кожного, хто на своїй, Богом даній землі.

          Передмову до збірки Леоніда Талалая поет Василь Герасим’юк назвав «Скрипка і скрипаль». Це не за зразком запитання студентки до мене, тоді – декламаторки власних текстів у філологічній аудиторії університету: «Ви можете для мене порахувати, скільки разів у ваших віршах використовується образ метелика?» Не збираюся вишукувати й перераховувати «скрипку і скрипаля» у творчості Л. Талалая. На рівні інтуїції можна пояснити її присутність драматизмом світосприйняття автора, бо навіть у троїстих музик цей інструмент частіше плаче, аніж сміється.  Але хіба випадково книжку відкриває вірш «Старий скрипаль»?!

До плеча притиснулась і грає.

Хто кому з нас підставля плече?

Я не знаю, скрипко, я не знаю,

Хто до кого під вечірній дзвін

З листопадом серця і колін

Підійшов із відчуттям вини.

Ми з тобою нерозлучна пара –

Порожнеча чорного футляра

Дивиться на нас, як дві труни.

Такий пролог від «недотоптаного поета» (бо справжні поети не бувають підтоптаними). Скажи «бувай» своїй печалі, / Нехай іде під три дощі / Або стоїть, як на причалі, / Одна у сірому плащі.

     Як же старому скрипалеві згадується музика дитинства? 

«Там пісок іще гарячий / І сліди, яких не змити, / І на соняшнику скаче, / Може, я, а, може, вітер».

          Поетові у будь-якому віці (навіть у дитинстві) важливо мати хоча б мінімальний простір для самоти. Талалаю вистачало кількох сходинок рідної хати, щоби «відпочити на колінах дерев’яного порога». Можливо, той поріг був метафізично важливішим, аніж для малого коліна когось зі старших у родині. Той поріг був у нього в Савинцях, залізниця вела звідти на Донбас, а в інший бік – на Харків. Отак батьки та 15-річний Леонід переїхали до шахтарської Горлівки.  

Там тепер війна, хоча написане Талалаєм у мирні дні: «час гримить, як порожняк, / Над порожнечею Донбасу».

Тихий лірик виростав у країні фальшиво-бравурних оркестрів, мідних труб, а не тендітних скрипок. «І музика з вікна гримить на всю весну». «Гримів оркестр. І рухались колони». Потреба внутрішньої музики наштовхувалася на масу зовнішніх перешкод. На якісь миті рятувала природа: «…жевріюче яблучко висить / Над спокоєм первісного буття. / Думок немає, тільки відчуття / Тепла і світла, радості земної. / І тихо тане музика в мені, / І в небі синім ангел наді мною / Пливе, як я, у золотім човні…» Річка дитинства і  річка дорослих спогадів-зустрічей – Сіверський Донець. «В Дінці відбивається жовтий листок, / І літо, як діти, виходить з Дінця».

Селянський новачок у стаханівській бригаді виставляє свій перший могорич за перший заробіток і жахається від думки: ніщо не зміниться в його житті. Це теж переосмислення на відстані часу, а не просто спогад крізь скло гранчака давно постарілого чоловіка. Терикони, «доміно і шмурдяк. / І ніхто не говорить, що тут щось не так». Наприкінці 80-х почути шахтарські потреби намагалися й у такий спосіб: частина путівок до письменницьких будинків творчості в Коктебелі й Одесі виділялася гірнякам, які там увесь заїзд пиячили.

Про інше застілля у Талалая. «А як і скільки б написали, / коли б той час, той сон, той вік / замовить знов, як замовляли / по сто і «Пісню про рушник»?.. П’ють і вітійствують піїти, / не можуть славу поділити, / один на одного кричать. / Чого кричати? Буде літо, / а потім осінь для курчат… Ховається сонце за пругом, / дорога пірнає в пітьму. / І я, не чекаючи друга, / наповнюю чарку йому… Нам би вийти нарешті з запою / і – на поїзд, що йде напролом, / та зійшов з постаменту наш поїзд / за дві пляшки на металолом».

Самогон, випивка – тло із попереднього століття.  «…а присняться гонорари… / Похмелися і забудь». Пояснення заховане глибше, аніж банальна побутована нестриманість у дружбі з чаркою.

30-ті роки ХХ століття. П’яний поет і розстрільна «тройка».  Там зоря «благала Трійцю про відстрочку», тобто  у третьому тисячоліття   з’являється протиставлення сатанинських розстрільних трійок і  вічної християнської Трійці. Втім, у наші дні на берегах Дінця, Дніпра й морів України розквітли торгівля на вірі, запроданство і явище, незнищенне й культивоване на різних щаблях суспільних сходів – «какаяразніца». Торжище у Талалая значно ширше, аніж Бесарабка в Києві чи Барабашовський ринок у Харкові (згадалася картонка з написом чорним маркером «Керч-Барабашово» за склом автобуса в Криму початку нинішнього століття):

Шумить базар, підшитий лисом,

шумить народ, ой, темним лісом,

а в тому лісі, темнім лісі,

де хащі майже непролазні,

той пада в грязь, той лізе в князі,

той на осичині вознісся.

Так закінчувалося одне тисячоліття й починалося інше – при Золотих воротах, спроданих ключах від Софії Київської. «Стає товаром всенький світ». Бо далі у книжці – «адже на світі все те саме / і при вождях, і – торгашах».

Осіннього мінору через край. Читаєш – уже й листопад здається п’яним сусідом.  «В яблука заплакана щока». І зірка кліпає з небес так часто, що ось-ось заплаче. «І підловивши, як на слові, / на спогадах, не відпуска / чиясь сльоза, чиясь рука, / чиєсь освідчення в любові». «Я в тумані світивсь,  / і згорів у тумані, / у туманні, як ми і підленькі роки».

Книжку вибраних поезій Леоніда Талалая «Безпритульна течія» охочі зможуть знайти і прочитати в Інтернеті. Але не відмовлю собі в радості процитувати повністю посвяту тоді ще не ініціаторові серії «Третє тисячоліття: українська поезія», а просто молодшому другу-поету Мирославові Лазаруку:

Удосвіта дощ ущух.

Хтось ходить після дощу

під кронами недалечко.

Хтось ходить і ніби водить

коника за вуздечку.

Ми юшку п’ємо із кружки,

і пахне потрійна юшка

так, що вуж перед нами

облизався двома язиками.

Підсох очерету шерех

і знову жирує жерех:

ударить – і до Трипілля

махає крилом луна,

і поспішає хвиля

нянькою до човна.

Парує важкий пісок.

Завмер Вінграновський збоку,

обережно на поплавок

поклавши косинку ока,

і слухає, як недалечко,

за спиною в нього ходить

хтось, ходить і ніби водить

коника за вуздечку

ІІ. НЕДОКРІПАЧЕНИЙ СТЕП З ТЕРИКОНАМИ

Петро Свенцицький (1950 – 2006)

Петро Свенцицький. Блакитні марення /. – Чернівці: Друк Арт, 2017. – 160 с. – Серія «Третє тисячоліття: українська поезія». Випуск 8.

З анотації: «…так  і  не  діждався своєї  першої  поетичної  книжки  «Путні  вірші», яка  побачила  світ  у  Донецьку  2006  року,  коли  він одійшов у вічність. Справжній український поет просто зобов’язаний повернутися до  своїх  читачів».

          Теоретично ми могли зустрітися у Донецьку 80-х років. Тоді на Донбасі влаштовували зустрічі Донецької обласної літстудії імені Володимира Сосюри і Харківської теж обласної імені Павла Тичини. Кілька днів спільних поетичних вечорів, поїздка до Маріуполя (тодішнього Жданова). Людина такого таланту і характеру навряд чи могла бути літстудійцем  тоді ще не афішованого українофоба Борі Білаша. Вікіпедія представляє його світу: «Письменник, поет, Герой України, колаборант. Член Національної спілки письменників України». Не могли вони сидіти навіть не  поряд в одній залі, бо Свенцицький 1981 року написав: «І Ластовенко, і Білаш / Мабуть-таки поети гарні… / Їх урятовує пейзаж, / Де не побачиш буцегарні / Чи привокзальної тюрми. / На чому всі горимо ми, / Бо не уміємо хвости / По правилах розташувати – / І цісарю копійку дати, / І Богу дулю піднести». У посмертній збірці є гірке зізнання: «Я народився на землі, де вірші / Багато довші за життя, /Де звикли до брехні, неначе / Вона – щоденний хліб».

          Українською мовою на тих зібраннях більше читали й говорили студійці-харківці, хоча обидві студії розвивалися двомовно. Та й взагалі у 80-х  чи й були  міста України, де б не писали і не друкували віршів російською. Швидше  викликав у кого захоплення, у кого поблажливий  подив  учитель української мови із Маріуполя Геннадій Мороз своєю книжкою «Сині паморозки». Правда, він народився і вчився на заході України, а дебютну збірку видав 33-річним у Києві. Були вони майже ровесники – Мороз (1948 р.н.)  і Свенцицький (1950), але не перетнулися, не читали один одному щойно написаного,  не заприязнилися.  У Мороза теж могли бути свої «вчителі життя в сірому»  –  надто сумно синіли його виразні очі, навіть коли Геннадій посміхався іронічно, читаючи власні строфи: «Я відприймав порад паради”. Коли небо затуляли огрядні різнобарвні дими Азовсталі та розвівали вітри вугільну пилюку з донецьких териконів аж на густоромашкову клумбу під донецьким компартійним обкомом, то епітети у назвах книжок з’являлися «компенсаційно-романтичні» («Сині паморозки» Г. Мороза і  «Блакитні марення» Петра Свенцицького). 

        Уже в третьому тисячолітті вірші Петра включили до антології  поетів Донбасу з багатозначною назвою «Порода», бо роздивилися  нарешті «поета абсолютно самобутнього, який, на жаль, був поза будь-якими середовищами і тільки посмертно його прийняли до спілки поетів і видали маленьку збірочку».

Перевидання «Блакитних марень» у поважній серії  із передмовами Івана Дзюби та Леоніда Талалая –  нагода уявити Донбас початку третього тисячоліття.

«І як сором, як сум, як сум, як сума за плечима, / Як останні два су і Христове ім’я, / Не відступні ці дні, а за ними / –  перемерзла гірка і невдячна земля». Таку ілюстративну строфу обрав для передмови Л. Талалай. У дитинстві навіть така земля здається раєм, якщо там є книжки. Не цукерки чи футбольний м’яч – нові книжки. Прозовий автобіографічний вступ Свенцицький назвав «Прикордоння», бо річка його дитинства Кальміус колись була порубіжною між слов’янським світом та Азією. Дитячі ігри приймала   балка Хантарама (майже кримськотатарський танець Хайтарма), ховала тюркський корінь «кривий». Син сільського бібліотекаря  жив на межі між вигаданим, книжковим і реальним, духовно майже злиденним. «Справді подорож до раю – поїздка у Сталіно до бібколектора обирати книжки), прикордоння  між площиною екрану, де мучились і страждали герої, і залом, де сиділи ми, звичайні люди. І далі – між шахтою і поверхнею, між тайгою і тундрою, між польським і рідним словом… Коли людина притуляє до вуха мушлю, вона щиро вірить, що чує шум далекого прибою, шерхіт морських хвиль, завивання вітру. Насправді все простіше – мушля чудовий резонатор і, прикладаючи її до вуха, ми чуємо  посилений стукіт власного серця, шерхіт крові об стінки наших судин. Те ж саме й з віршами: вважаючи, що відображаємо світ, ми слухаємо себе, але ж не тільки себе. Те ж постійне прикордоння між собою і світом». Підпис лаконічний – П. С. Не тільки ініціали, а P. S. – післямова, яку зробили передмовою.

Порубіжжя, прикордоння не тільки  Донеччина і Харківщина, не тільки Донбас, Слобожанщина, а й на інших кордонах країни  –  Буковина, де народилася і втілюється ідея видавати серію поетичних книжок третього тисячоліття. Територія не просто драматичного вибору спільноти чи одинака, а неприйняття юрбою прав інакшого на його слова чи музику, картини чи технічне відкриття. 18-річним П. С. написав: « Бо вже на торжищах незримих /Перезапродано давно / Високих душ дубові скрині, / Замогоричене вино. / А ви не ждіть. Не буде чуда, / То відгук бійки, не боїв. / Бо я продав, новий Іуда, / Блакитні марення свої».

          Вимоглива нелюбов – з надмірної любові декларується триптихом «Батьківщині» з надривним максималізмом: «Чия кров розриває мої / Не розірвані досі жили? / Я ніколи тобі не служив, / Тобі інші, вірніші служили. / Від останків великих держав / Такий рідний, знайомий сморід… / Я ніколи тебе не знав, / Я був завжди з тобою поряд».

          Мав дві вищі освіти, але й у шахті на найважчих роботах попрацював. Розповідали донецькі, щоби шахтареві по-справжньому відмитися після забою, потрібно змилити цілий брусок мила. Чи не звідти поетова асоціація: «Ніж тривоги мимо / Проводить чорна ніч одплати / І довго будеш терти мило: / Сліди злочину відмивати».

Життя, смерть і поезія Лорки – одне  із літературних  захоплень українських поетів кінця ХХ століття. Іспанські мотиви були і в юного П. С., хоча посвяти не Лорці, а «брату по крові» поету і драматургу Мігелю Ернандесу, який  устиг побувати в Харкові та присвятити йому вірша «Місто-фабрика», а помер молодим у в’язниці: «…тремтячим пальцем / На чорних ґратах / Напишу твоє ім’я… / Ґрати візьмуться інеєм. / Вранці ґрати розтануть. / Залишиться – іній».

Метафори П. С. часто вибудовуються у складний ланцюжок. Комусь би двох образів вистачило на кілька строф, а тут – півтора рядка, але яких сконцентрованих: «…Чорна Рада / недокріпачених емоцій». Треба знати вітчизняну історію, щоби зрозуміти і навальність найвідомішої Чорної Ради 1663 року, скликаної за царським наказом для обрання гетьмана,  і небезпеку напіврабства.

Писався цей рядок через 300 з невеличким років після ніжинської Чорної ради, яка означала посилення владних повноважень царської адміністрації на Гетьманщині, збільшення військової присутності Московії в українських містах. Рядові козаки («чернь» – за московським визначенням) теж були на Раді. Довелося застосувати холодну та вогнепальну зброю, доки обрали вигідного нашим ворогам Брюховецького. Рік написання про «недокріпачені емоції» –  1969. Рік, коли відбувся перший в історії збройний конфлікт між двома соціалістичними країнами (Китаєм і СРСР)  — на острові Даманський, що на річці Уссурі. Як тоді боялася війни моя мама! Її молодший брат служив в армії на Далекому сході в ракетних військах.

Того року помер той, хто для своєї нації став  символом свободи. Юний чеський студент,  Ян Палах, активіст протестного руху проти окупації Чехословаччини військами Союзу до свого жертовного самоспалення у центрі Праги устиг з будзагоном побувати на будівництві пташника під Ленінградом. Побачив не тільки ті місця. Курник двоголового орла, затуленого п’ятикутною зіркою, поширювався і на центральну Європу. Майбутній філософ Ян не хотів миритися із перетворенням своєї країни на васальну птахофабрику. Він був майже однолітком П. С.

Того ж року помер видатний бас України Борис Гмиря. Недокріпачений випускник Харківської консерваторії. Саме у харківській лікарні його застала гітлерівська окупація. У різних містах і театрах  він продовжував співати, але наприкінці війни за німцями не поїхав. Не вибачили. Далі країн соцтабору його не пускали. В архіві митця зберігається п’ять рукописів концертних програм, які він склав для гастролей у США в 1960 р. Не судилося… Так і помер зарано,  1969 р. –  олауреачений і напівпокріпачений.

Рядки П. С. абсолютно крамольні для того часу (1971 р.): «Нас шикує полковник, отець командир. / Він міцний і задатий, напевно, хоробрий. / Нещодавно з Берліна під Прагу ходив, / За що має нові нагороди. / В світлі цих нагород безперечний герой / Має певні в квартирі достатки.  / Він у Празі розживсь на міцний геморой / І окрему подяку від Ставки». Вірш «Тема без варіацій (армійський варіант)» закінчується рядками: «Зараз кращим почне папірці роздавать, / І немає кордонів відчаю».

       Поетові міркування відносно «доцільності людського зла» по-особливому читаються під час війни в Україні 2022 року.

Але митці не кошенята,

їм гарантовані права

Мовчати, дихати, мовчати,

Мовчати, глухнути, мовчати.

Мовчати, хрипнути, мовчати,

Поки повернуть коліщата

І свіжа виросте трава.

          Мудра режисура Мирослава Лазарука (тобто редагування книжки) акцентувала увагу на посвяті П. С.  поету Леоніду Талалаю. Фінальний вірш «Побачив вогнище. На схилі, на іншім березі ріки» написаний П. С. в останній рік життя і розміщений у книжці перед перекладами з різних мов.

Ритм вірша, ніби хвилі Сіверського  Дінця, побаченого з висоти. Але ступиш у воду, пропливеш кілька тихих метрів – і почуєш, як підхоплює, затягує глибинна течія.  Отак і поезія для справжнього поета.

Ріка кудись плила поволі,

І вітер гнав останні іскри.

Нема амністії у долі – 

Мені ріки не переплисти.

ІІІ. ТИЛИНКА ДЛЯ ЯНГОЛА З ВИШНЕВИМИ КРИЛЬМИ

Мирослав Лазарук (1956)

Мирослав Лазарук. Тилинка й литаври. – Чернівці: Друк Арт, 2021. – 216 с. – Серія «Третє тисячоліття: українська поезія». Випуск 11

«Прокидайся, вже вишні не сплять»   –  так починається один із віршів Мирослава Лазарука (розділ про кохання).  Оцей рядок згадувався мені кілька ранків сучасної війни, коли треба було починати черговий день невідомості й надії, а за вікнами цвіли вишні.

З анотації: «Тилинка й литаври» – нова поетична книжка поета з Чернівців Мирослава Лазарука. Тилинка – музичний гуцульський духовий інструмент, його знавці і ті, хто його виготовляє й грає, – вважають Господнім творінням, де однаково народжуються, як сумовиті, печальні ноти, так і розважливі, веселі, який можна почути як на весіллях, інших забавах, так і під час прощань з людиною. Переважають як знані мотиви, так і окличні акорди литавр, котрі по-козацьки закликають українців на безкомпромісну боротьбу за волю та справедливість, котрі притаманні кожному нашому поколінню».

Нинішній літпроцес в Україні нагадує клювання риби на ставку. То в одному, то в іншому місці (не обов’язково – місті) то намалюється, то зникне певне коло. Можливо, і про це думалося потетові, коли писав: «Прозорі кола на воді / Лише з’являються й зникають, / Ба й не лишаючи слідів, / Ні тішать, навіть не лякають…»

Якщо говорити звичніше чи канонічніше – це чергові літературні покоління, які  від шістдесятників активно відраховують десятиліттями. Кола-покоління досить герметичні.  Старші здебільшого не знають і  часто зневажають написане й тиражоване на папері  або поширене в соцмережах. І молодші відповідають їм активним ігнором чи й презирством. Але ж в історії літератури залишаться не кошториси післяпрезентаційних фуршетів. Хоча не раз доводилося чути: «Ти чого до Спілки не приходила на вечір такого чи такої? Там такі качки (торти, домашні наливки) були!» Не книжку згадують, а застілля.

          Серія «Третє тисячоліття: українська поезія» мимоволі чи й свідомо, дякуючи авторові ідеї Мирославу Лазаруку, долає замкнутість літературних особистостей у власному колі писання-читання-ігнорування-забування. Передмову до «Тилинки й литавр» написав молодий критик  Данило Ільницький, літературознавець третього тисячоліття, молодший за автора книжки на 30 років. Вони обидва закінчили  Львівський університет імені Франка, перетинаються на багатьох літературно-інтелектуальних подіях. Процитую його далі, а спершу про витоки Лазарукового зшивання поколінь. Ще коли він був школярем на Франківщині,   учитель літератури й малювання  дав почитати йому роман «Мальви» Романа Іваничука із проханням нікому не показувати і повернути швидше. «Твір справив на мене унікальне враження, перевернувши свідомість, посіявши в душі велику недовіру до тодішнього ладу. Тоді пробував сам щось писати і в прозі, і в поезії»,  – згадував М. Лазарук.   Навчання у Львові подарувало і знайомство з Романом Іваничуком. На другому курсі Мирослава обрали головою університетської літературної студії «Франкова кузня». Він і влаштовував зустрічі з відомим прозаїком для студентів. І як же без кавування у Львові після творчого зібрання?! Це ж природне продовження.  Лазарук пише: «Досі пам’ятаю розповіді Іваничука про кумедні пригоди письменників у будинку творчості в Ірпені, де частенько любили розіграти когось зі знаменитих, то Павлові Загребельному повписують в один із його романів на робітничу тематику нісенітниць, котрі нічого спільного не мають зі змістом тексту і з цими «додатками» твір виходив у світ, то ще комусь коня заведуть до кімнати замість… пегаса. Нас, молоденьких, геть жовторотих літераторів, це дуже забавляло, здавалося, що й ми причетні до «дрібного хуліганства». Проте й самі частенько потрапляли у веселі ситуації, то з прекрасними поетом та прозаїком Романом Кудликом і Дмитром Герасимчуком, протоптали доріжку і до голови обласної спілки письменників Ростислава Братуня. Були вони в ті часи, як і Роман Іваничук, доступними для початківців, яким кортілося якомога більше почерпнути від знаних і вже маститих літераторів».

          Життя  словесне чи точніше, літературне  мало у різні часи свої розрахунки й прорахунки. Межа 70-80-х – застій відстою, перегони на катафалках вздовж кремлівської стіни. Тож Мирослав Лазарук, який їде до Чернівців працювати в молодіжній газеті та й залишається на довгі роки на Буковині, звикає до емоційно-репортажного способу відтворення буття у сповідадьних, але й метафоричних віршах.  Дискутували під вихід дебютних книжок вісімдесятників, хто з них важливіший чи вагоміший – сповідальники чи метафористи. Але якщо це поєднувалося в одній особистості, то поетичне письмо набувало такого ж звучання, як у старого музичного інструменту, що здатен оповити затишною мелодією, а ще – розважити в печалі.

«Іншого разу все буде інакше». Так назвав свій аналіз природи поетичного письма Мирослава Лазарука (тобто передмову до книжки, яку для вас уважно гортаю)  літературознавець   Данило Ільницький: «Його вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше. Інакші мотиви, інакші сенси, інакший семантичний і семіотичний набір. А відтак – рух далі, вперед… У наших руках – не підсумкова збірка, не збірка вибраного, натомість вірші конкретного періоду: ми запрошені до слухання імпровізацій у неповторному моменті. Імпровізацій творчо дозрілих, хоча й творених спонтанно, імпульсивно, як і належиться поетичним творам.

Імпровізацій  здебільша  ранкових,  імпровізацій тихого часу».

          Збірка поезій, циклів і поем «Тилинка і литаври» видана 2021 року, одна із чернівецьких презентацій була влаштована у лютому 2022, фактично  перед гарячою фазою російсько-української війни. Тихий час імпровізацій заховався під обкладинку. Зберігся, щоб і читача в лиху годину вберегти від душевного спустошення. Багато хто з молодих літераторів пише зараз, що не може читати книжок (вдома у Харкові, Києві чи  навіть після від’їзду до Варшави або Мадрида). Для мене прислухання до віртуальної тилинки у строфах Мирослава Лазарука стало по-своєму рятівним. «Як треба довго вірити й чекати, / Аби себе в собі переступить!» Різних себе, коли триває війна, до Чернівці стали другою домівкою для багатьох переселенців, зокрема, й для моїх знайомих-харківців – музикантів, науковців.

          Згадую і власний єдиний приїзд до затишного і тихого міста ще старшокласницею. Найвиразніший спогад – споруда Чернівецького університету, у літню спеку – храмова прохолода аудиторій, де колони підтримують склепіння, але деякі старі чорні столи втиснуті між тих колон. За один я навіть присіла, притулилася плечем і скронею до холодного каменю й уявила, як добре ховатися в такому місці від лектора на першій парі й читати своє або солодко куняти.

          Тепер подумала, що  Мирослав Лазарук тривалий час залишався для мене затуленим уявною колоною, яка  склалася-спрумувалася  із буденного дріб’язку. Крізь оту марноту  українського книгоНЕрозповсюдження, регіональної відстороненості пробивалися до мене його окремі публікації, повідомлення в Інтернеті. Навіть «Буковинський  журнал», де він – головним редактором, брала у знайомих почитати. Але ж «Тилинка і литаври»  –  це вже для мене аж ніяк не сидіння в зоні недосяжності Лазарукової поезії. Навпаки, читання й перечитування.

До речі,  музично-поетична харківська поїздка 2018 року Лариси Вировець (засновниці літературно-мистецького клубу «Апостроф», авторки поетичних книжок) та співачки і літераторки Люцини Хворост на Буковину мала би продовжитися гостюванням-спілкуванням буковинців на Слобожанщині, але поки що задум відкладений у часі. Відвойовувати, захищати своє, це ніби за афоризмом Лазарука,  «в`оди крізь безводдя гнати». Не на готове прийти через пустелю випробувань, а прокласти туди живий канал, виростити свій запустельний сад. Він принесе плоди вічних роздумів. «За ніч лиш яблука впадуть, / Ти й не почуєш, / О землю вдаряться: / Кого що заболить?/ У кожному плодові заночуєш, / Впадуть, немов зістаряться,/У болі перейдуть».

Давно городянин, Мирослав Лазарук залишається  не урбаністом, а  вогне-траво-вітропоклонником, осучасненим язичником. Не тільки «мама овеча із голосом вітру, води і трави». Скільки може бути поетові, невже 65, якщо так молодо пише: «А я – на серпокрильцеві, як Бог / Малих вертлявих чайок пурпурових, / Які бояться повеней до сліз».

Існує у Мирослава Лазарука роман із лаконічною й ніби надто спрощеною назвою «Ріка». Але це Ріка його дитинства, яке промайнуло у верхів’ї Пруту. «…я виразно бачу її, вигнуту шабелиною, запінену, розгарячілу, ніби хто гнався за нею, та водночас якусь усупокорену, надміру зверхню і недоступну, точнісінько таку, яку пам’ятаю з давніх-давен, коли вона ще вільно розгулювала цими зарінками-поділками, незважаючи ні на кого і ні на що». Можливо, справді кожна людина народжується зі своєю Рікою, просто у когось вона пересихає влітку, бо жабі по коліно або взагалі підземна? Ріка дитинства присутня й у «Тилинці…». За нею так само пильно стежить її хлопчак, правда, вже іронічний, хоча за вмінням відчувати і розуміти природу аж ніяк не столичний:

«Ріка уже нас слухати не хоче – / З коси в косу зухвалий бог бреде./

Він тут живе, на березі-вінці, / Ночує в жовтих квітах серед плеса,/

А з ним – стара ропуха-поетеса, / Що коси чорні миє в молоці».

          У книжці геть мало діалектизмів, але хіба обійдешся без них у посвяті Галині та Василеві Герасим’юкам?! Автор зумисне вдається до наслідування Герасим’юкового сплітання потоків давно відомих і майже так само давно забутих, але згаданих і все-одно затишних образів: міцної нитки для кептаря – волічки, свічки із тваринного жиру – лоєвої.  «І мамина пісня в святошній убері, / Вона колисала, та не заколисувала, / Бо кров таку неможливо приспати, /Бо кров – не волічка / Й не лоєва свічка, / Що на Спасові мовчки згорить…»  Матері обох поетів пережили заслання. Василь народився в Караганді, Мирослав – уже під Коломиєю.  «За Воркутою, аж під Тюкалою, в западні Сибіру…» залишилася могила Мирославового діда-вигнанця Василя.  «Останній лист від нього пожовтів, / але не втратив присмаку гіркого / і запаху їдкої самоти…» Листи, написані на папері, для покоління вісімдесятників, ще зберігають магнетизм. Є у В. Герасим’юка рядки: «Люблю мамин почерк. Слова її переловім, / їх можна читати, шептати і не відпускати. / Не жить мені більше, у світі не жить молодім, / та нинішню радість не зможе ніхто відібрати».

Якось прочитала на сторінці іншого поета  про знайдені листи відомих літераторів до нього. Приватні, молоді. Що з ними робити? – шукав поради чоловік.  Здогадайтеся, яких підказок було найбільше – опублікувати найцікавіші? Здати до літмузею? Ні! Спалити.

          Про вогонь чи про сніг написано більше у Лазарука? Він частіше спалахує чи холодно спостерігає за світом? Не полум’я нищівного, а тепла розквітлого, розбудженого саду знаходила моя душа в його віршах частіше. «Крадьми заховати до зими /Бурштинову знаджену ожину – / Янгола з вишневими крильми».

          Скочування-накочування часу можна передати ще й через графічно прописану аудіовізуальну картинку: «Тонке відлунює безкрилля… / Лишень шурхочуть, шелестять / Вітрил нерозповиті очи». Крилами – польотом у битву, а не ширянням над нею – закінчується перегук ніби непоєднуваного – тилинки й литаврів.

ІДИ НА БІЙ

Жадаєш мови негучної, як сплеску крил,

Тонкої дивної лляної, що додає живильних сил,

З якими гори перевернеш, прискориш крок,

Летить в тобі гарячий вершник, аж – до зірок.

Хмеліє слово вишньо-житнє, тече й тече,

Тендітне, начебто із шовку шите, та не пече.

          Фінал вірша нашіптаний багатьма попередніми звертаннями автора до Бога й розквітлого саду. «Допоможи мені, Всевишній, допоможи, / Зрівнятися із цвітом вишні, – мій шлях вкажи».

          Хай швидко знаходять дорогу до читачів книжки Лазарукової поетичної серії. І щороку вона розростається. 

Ірина Мироненко, Харківщина

Фото надані Мирославом Лазаруком