Наріжний камінь євроцивілізації

           

                                    Чарівність книг у тому, що вони зшиватимуть

                                                                    клаптики Всесвіту в єдине ціле.

                                                                                                           Рей Бредбері

Якщо в людини чи людської спільноти не коротка історична (вона ж національна)пам’ять, то вона дозволяє нібито давноминуле використовувати, застосовувати  в сьогоденні. Бо воно не втрачає актуальності. От цієї весни українці змушені були вкотре відстоювати й відвойовувати своє законне, може, й виключне право на прадавню історичну спадщину. Бо хто ми без неї? Або взагалі ніхто, або невід’ємна частина чогось цілого.

Навесні знову треба було знову збройним чином захищати, зокрема, й Київ. Та, власне, це треба робити й зараз, бо лише Богу відомо, коли ситуація стане безпечною. Але захист нашої одвічної й довічної столиці полягає і у відсічі спробам чужинців присвоїти собі потужний  історичний потенціал міста,  а також спробам вкоротити йому віку (як у перспективі, так і в ретроспективі).

Одним з дієвих оборонців Києва й загалом Великої України в цьому плані є історик Георгій Чорний. (Щодо назви країни – то якщо колись була Велика Скіфія, нині є Велика Британія, то хіба в нас менше величі? Будемо живі – може, й назву змінимо, не забувши при цьому Русь. Як є малий і великий герби).

Георгій Петрович у своїх історичних дослідженнях  та численних публікаціях не втомлюється наголошувати на тому, що минувшину треба аналізувати трьома паралельними, взаємодоповнюючими шляхами чи методами: археологічним, генетичним і лінгвістичним. Щодо генетичного – то хтозна, чи за іншого розвитку подій не було б спроби причепити Г. Чорному ярлик ідеолога нацизму. Бо якщо тут усі нацисти, то, мабуть, є й ідейні натхненники?

Що ж до Києва, то на тій землі люди живуть вже кілька тисяч років. А  вчений доводить шляхом поєднання трьох згаданих наук, що саме місто існувало вже за життя давньогрецького географа Птолемея (ІІ ст. н.е.) під назвою Метрополіс.(це й була перша з нині відомих писемна згадка). А нинішню свою назву воно отримало від давніх поселенців, якими були протофінські племена, предки сучасного фінського й споріднених з ним народів. Назва ж походить від слова «кіфа», тобто камінь, і означало, мабуть, кам’яні пороги на старому річищі Дніпра, нині поховані під нанесеним грунтом.

Слово набуло поширення, увійшло і в грецьку мову, що нею написане і Євангеліє від Івана, де Ісус називає свого учня Симона «Кіфою»  – каменем, на якому стоятиме церква. А загальновідоме грецьке ім’я  Петро стало синонімом.

А хіба камінь в образному розумінні не означає твердиню, оплот,  а далі логічно –й фортецю? В тім числі й фортецю духовності. 

Мабуть, розумів це й один з наших пророків – Микола Гоголь, який знав, а головне – відчував історію України краще й досконаліше від чужинців, обтяжених науковими званнями, та не обтяжених любов’ю до цієї землі. Нічого простого й однозначного, надто щодо України, в його творчій та епістолярній спадщині нема, тому її треба й далі досліджувати. Вже на зорі Незалежності, 1990р. у львівському журналі «Дзвін» №7 опубліковано статтю літературознавця Івана Сенька про повість «Страшна помста». Там  автор фактологічно переконував (мене, як читача, таки переконав), що в образах побратимів Івана і Петра  Гоголь показав головних дійових осіб європейського політичного театру початку XVIII ст. Чесний козак Іван, що згинув як жертва  віроломства—це, безперечно, наш гетьман Мазепа.  А зрадник Петро—це його опонент, московський цар-імператор, що не те що знехтував взятими на себе обов’язки сюзерена, а потоптався по них, як і по своїй лицарський честі.     

Але погляньмо на ще одну нероздільну пару гоголівських персонажів. Це  герої притчі в останній главі першого тому «Мертвих душ» —  Кифа Мокійович і  Мокій Кифович. Як і Христові притчі, цю теж не можна розглядати бездумно-прямолінійно. Але якщо Ісус змушений був сам розтлумачувати, більш того – розжовувати свої притчі слухачам, навіть учням, то в Миколи Васильовича такої змоги не було. Згадайте історію про видання «Мертвих душ», коли рукопис до останнього був під загрозою заборони цензурою. Тому Гоголь теж небезпідставно сподівався, що в його читачів на плечах не казанки, а голови. І вони розуміють більш ніж прозорий натяк: Кифа – це тогочасний Київ, а Мокій – Москва. Не як місто, а як суспільне явище.

Кифа–це тодішній малоросійський добродушний небагатий поміщик- хуторянин, яких Гоголь знав і зобразив чимало. Його характерне заняття – це філософські роздуми, здебільшого безплідні, але які й шкоди не завдали нікому. Хіба що пропадали марно творчі, інтелектуальні сили нації.

Хіба не впізнаєте типово гоголівську іронію щодо своїх земляків- сучасників? Той самий знаменитий сміх крізь сльози.

А Мокій Кифович – це син Кифи Мокийовича. Тут теж все ясно, Москва молодша за Київ і по суті є його дітищем, породженням. Для хай не фахового історика, але фахівця в історії – Гоголя – це не підлягало сумнівам.

Та в Мокія була інша вдача. Міг ненароком когось і прибити і руку зламати. Комусь у домі чи з сусідів. Та загалом, пише автор, він був чоловік доброї душі.

Ну хто б цьому мав сумніви? Ми за кілька століть у цьому пересвідчилися й далі переконуємо навіть самих себе, що це сусід непоганий, іноді, щоправда, незграбний, а часом трохи буйний. Але ж адвокати, ферштейнери були і тоді, знаходяться і зараз, і не хочуть, щоб Мокія «назвали зовсім собакою», а «битися з ним пізно». І Мокій Кифович продовжуватиме богатирські свої подвиги.

Чи змінилося щось за 180 років від появи «Мертвих душ», хай кожен вирішує для себе сам. Я ж маю додати ніби й загальновідому річ, але про неї постійно доводиться нагадувати: окрім археологічного, генетичного і лінгвістичного методів дослідження минувшини, є ще й вивчення і нове прочитання друкованих джерел. Історик Георгій Чорний почувається там як у своїй органічній стихії й ним теж активно користується. Радить і вам. І я також раджу.

                                                                                     Володимир Вакуленко

                                                                                     Сахновщина