До питання про мову

 

 

Віктор БОЙКО

До питання про мову

 

Слухаючи брутальні дискусії та спостерігаючи використання бандитських прийомів стосовно просування новітнього закону про мови, мимоволі, шукаючи своїх однодумців,  розкриваєш книгу знаного слобожанського історика Д. І. Багалія.

«Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по-свойому… бо національний ґрунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширення турбуються і піклуються діти України – усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам’ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом», – іще 1917 року писав він.

Правомірність закону, про який ідеться, ще можна було б зрозуміти хоч якось, коли б, передуючи йому, було введено положення про обов’язкове володіння державною мовою державних службовців усіх рангів – од президента і прем’єр-міністра до голови сільської ради з неодмінною атестацією їх на цей предмет перед затвердженням на посаду.

Адже в харківських владних кабінетах вже й нині, коли українська є конституційно державною мовою, її не почуєш. Хіба що відвідувачі, товплячись перед високими дверима перемовляться між собою. Але ні в якому разів ніхто з чиновницької братії не вживатиме її, навіть коли відвідувач одважиться все-таки не переходити на російську. Що ж буде тоді, коли російська здобуде статус регіональної? Чи не змусять і відвідувачів говорити нею? Замість того аби вивчити державну й без цього знання не мати права приступати до своїх обов’язків.

Виходить, що закон готувався не для «скривджених» меншин, яким важко опанувати українську, а для себе «коханих», які до пуття не знають жодної та яким ліньки потратити кілька місяців для опанування мови народу, що їх милостиво взяв на службу.

 

                                                                                       

 

 

Владимир МАЯКОВСКИЙ

ДОЛГ УКРАИНЕ

Знаете ли вы

украинскую ночь?

Нет,

вы не знаете украинской ночи!

Здесь

небо

от дыма

становится черно,

и герб

звездой пятиконечной вточен.

Где горилкой,

удалью

и кровью

Запорожская

бурлила Сечь,

проводов уздой

смирив Днепровье,

Днепр

заставят

 

на турбины течь.

И Днипро

по проволокам-усам

электричеством

течет по корпусам.

Небось, рафинада

и Гоголю надо!

 

—–

 

Мы знаем,

курит ли,

пьет ли Чаплин;

мы знаем

Италии безрукие руины;

 

мы знаем,

как Дугласа

галстух краплен…

А что мы знаем

о лице Украины?

Знаний груз

у русского

тощ –

тем, кто рядом,

почета мало.

Знают вот

украинский борщ,

знают вот

украинское сало.

И с культуры

поснимали пенку:

кроме

двух

прославленных Тарасов –

Бульбы

и известного Шевченка, –

ничего не выжмешь,

сколько ни старайся.

А если прижмут –

зардеется розой

и выдвинет

аргумент новый:

возьмет и расскажет

пару курьезов –

анекдотов

украинской мовы.

Говорю себе:

товарищ москаль,

на Украину

шуток не скаль.

Разучите

эту мову

на знаменах –

лексиконах алых,

эта мова

величава и проста:

“Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав…”

Разве может быть

затрепанней

 

да тише

слова

поистасканного

“Слышишь”?!

Я

немало слов придумал вам,

взвешивая их,

одно хочу лишь, –

чтобы стали

всех

моих

стихов слова

полновесными,

как слово “чуешь”.

 

—–

 

Трудно

людей

в одно истолочь,

собой

кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет,

мы не знаем украинской ночи.

 

[1926]