«ТЕАТР НА РОЗДОРІЖЖІ»

Якщо  говорити  про сучасний український театр, то він існує і розвивається. Але цей процес, як і політико-економічна домінанта, “різновекторний”. Щось схоже відбувається зараз на провідних біржах світу – процеси формуються “різнонаправлено”. Щодо економіки і політики зрозуміло – світова криза, переоцінка цінностей, зміна геополітичних напрямів і, нарешті,як підсумок, формування нової геополітичної моделі всепланетного розитку. Як долучається до цього всього українська держава ми відчуваємо усіма фібрами наших сколошканих душ і глибокими зморшками порожніх гаманців та безвихіддю заморожених депозитів.

Не випадково розмова про український театр починається з такої преамбули, про це вже було сказано вище. Театрознавець, голова Конфедерації драматургів україни Надія Мірошниченко у статті “ Сучасна українська драматургія: деструкція міфів та пошук нових територій” звертає увагу на той факт, що радянську систему підтримки автора-драматурга зруйновано, а натомість нічого нового не створено. Спеціальні видання (журнали, книжкові серії,збірники анотацій), інтернет-сайти, освітні програми, семінари, конкурси, сценічні читання, агентства із захисту авторських прав і популяризації – все це поки не стало звичною нормою у розвиту драматургічної творчості. І хоча ситуація почала змінюватись на краще – почали виходити авторські збірники драматургів, побачила світ низка антологій і грунтовних наукових праць з проблем театру. І все ж “химерність” нашого театрального процесу породжує мутантних химер, які стають ознакою театрів, що колись визначали мистецьке лице українського театру. Це, зокрема, Харківський український академічний театр імені Т.Г.Шевченка, що має почесне означення “національний”, знаменитий у минулому курбасівський “Березіль”, який на сьогодні перебуває у стані глибокої стагнації. “Широкоформатні” експерименти відомого в Україні режисера Андрія Жолдака, який сміливо епатував глядача,так само сміливо скорочував до мінімуму тексти Шекспіра та інших класиків театру, на жал,принесли “різнонаправлені” результати. З одного боку харківський театр об”їздив кілька європейських країн, брав участь у театральних конкурсах і здобув навіть у них призові місця. Хоча рейтинг учасників і престижність конкурсів не розголошувалась широкій публіці.

Але епатаж і експерименти, які на Заході вже мають солідну “бороду” почали вичерпуватись, а натомість виявилась зяюча прірва замість мистецької театральної школи. Імпульсивний маестро послав під три чорти “невдячний Харків” і продовжує свою діяльність на інших теренах.

Щодо експерименту – то це вічна потреба мистецтва, що вічно розвивається. Однак ще Станіславський зазначав, що є есперимент удосконалення і розвитку, який витікає із добре сформульованої традиції, а є  “експеримент для експерименту” – бездушне конструювання. Слід сказати, що в наші час, коли знято всякі цензурні заборони, свобода експериментування часто нагадує гру у дитячий конструктор, коли форма немає жодної дотичності до змісту. Вже пройдені на Заході етапи абсурдизму, розчинення театру в магічних вправах видаються за новітні досягнення. В той же час новаторські традиції курбасівського “Березоля” наочно показують плідний шлях новітнього театру з його творчими лабораторіями, пошуками нового стилю, ритму, мелодики і пластики, і разом з тим плідного використання потужних можливостей класичного театру з його рельєфним ліпленням характерів, орієнтацією на народний мелос, уважним, до побожності, ставленням до психологічної інтивідуалізації.

Андрій Жолдак, без сумніву, “будитель” застійності нашого театру, але одна справа “театр Жолдака”, як індивідуальна творча лабораторія, і академічний театр імені Шевченка –“Березіль” з його усталеною школою, акторами,що вийшли з цієї школи і найвиразніші з них самі по собі ціла школа акторської майстерності і певної мистецької позиції.

На зміну Жолдаку прийшов молодий актор і режисер Степан Пасічник, але ситуація тільки погіршилась і дійшла до точки кипіння. Зовсім недавно провідні актори театру виступили на кількох телевізійних каналах, апелюючи до “вищих інстанцій” з приводу катастрофічного стану театру. Різкі звинувачення пролунали на адресу харківського керівництва в особі обласної ради, якій, за словами акторів, “український театр непотрібен”. Колись би така історія стала б детонатором до вибуху громадської думки, але куди подінешся – криза…

Та, як справедливо зауважив класик, – хіба криза зруйнувала плідну мистецьку традицію Харківського театру імені Шевченка – “Березоля”? Хіба криза дозволила очолити театр тим, хто дбає, очевидно. тільки про свої інтереси (нехай і мистецькі) ? Хіба криза перетворила обласних депутатів і акторів театру в ворогуючі табори?

Очевидно справа не в цьому. Що говорити – методологія і філософія українського театру сьогодні ще не “опустилась” до практичного сценічного досвіду, а з іншого – вони не піднялись на ту висоту з якої видно перспективи і обшири майбутнього.

Час змінюється у геометричній прогресії і арифметика нашого повсякдення постійно відстає. Потреба у самовираженні ніколи не проявлялась з такою наполегливістю, як зараз. Саме цим пояснюються іронічні випади з приводу безсилля форми, безжалісне насилля над формою, як однак сприяє її розкріпаченню. Барви звільнюються  від рабської приналежності до предметів, лінії набувають права на суверенне існування, слова вивільнюються з полону мертвих понять, вони набувають мелодійності літання, музика стає безпосереднім виразником внутрішніх порухів душі.

Саме такі думки викликає  музично-пластична екзистенція буття “Таїнство творіння”. Дією першою цієї музично-пластичної вистави, чи якщо хочете театрального дійства, стали знамениті “Пори року” Антоніо Вівальді. Ідею Олександра Сурженка втілив режисер Ігор Борис. Ця складна дотичність до найяскравішого виразника італійської венеційської музичної школи не випадкова. Як відомо,у Венеції, де народився і творив великий скрипаль, диригент і композитор поряд з демократичним театром Гольдоні, геніальними драматургічними експериментами Карло Гоцці і чудовим декоративним живописом (Тьєполо) діяла музична школа – авангард італійського мистецького прогресу. Maestro de concerti незвичайно збагатив інструментально-темброву сферу, його образи виразні, відчуттєві, а мелодика імпульсивна, темпераментна, з різко окресленими контуром і виразними фігуративними варіантами. Саме ці властивості музики Вівальді творці музично-пластичної вистави втілили у одвічний Трикутник Буття – творення, руйнація, відродження. Фігураційні рішення мелодики Вівальді балетмейстер Лариса Невєрова підкреслила імпульсивною зміною ритму, експресією танцю. Музика і танець творять начебто  два умовних кола: автономний, особистісний, який уособлює танець і гетерономний, загальний, що співвідноситься з навколишнім світом. Його представляє музика. Справа в тому, що тілу притаманний інший ритм, ніж музиці. Тіло не може передавати всі тактові нюанси, воно творить автономний ритм. У музичній пластиці “Таїнства творення” здійснюється інтерполяція музичних елементів у пластиці. А завдання, поставлене творцями вистави заявлене ними ж – відтворити миттєвості всього живого, як частки вічності буття. І тут, безумовно, вони мають пряму дотичність до філософської основи, базису, на якому відтворюється видовище-екзистенція.

Сутність музичного твору Вівальді можна визначити уже за першою темою. Це як зліпок поруху душі, стиснути пружина, яка прагне розпрямитись. Поряд з першою темою виникає інша, нерухома, стійка (відносно більш просторова) субстанція – друга тема. Сплітаючись між собою, вони утворюють єдність більш висого порядку. Твір образний, поліфонічний, звичайно ж викликає безліч асоціацій, глядач “додумує” його тематичні і метафоричні пласти. Таким чином відбувається нове народження твору, як ознака його мистецької і естетичної вартості.

НОВИЙ ПРОСТІР

Запорізький академічний український музично-драматичний театр імені В.Г.Магара перебуває в тих же мистецько-організаційних рамках, що й Харківський театр імені Шевченка (національний!). Тут теж були проблеми з режисерами. До того ж ми добре знаємо, що український театр на відміну від Росії,Прибалтики,Польщі ще і не думав реформуватися. Парадоксальна ситуація – “Титанік – Радянський Союз” з відповідною ідеологією у трюмах давно поринув у міфологічні глибини історії. Уніфікована система театрального керівництва, у той же час, залишилась “на плаву”. Мінкульт України кидає рятувальні круги національним театрам і з олімпійським спокоєм вдивляється в порожніючий океанський простір. Отож бюджетні витрати великі, а зарплати в театрах мізерні, немає можливості підтримати національну драматургію, здійснити необхідний фінансовий маневр, визначити магістральний напрямок роботи театрального колективу.

І тим  не менше, запоріжці протягом останніх двох років здійснюють сміливий і амбітний проект – створення ландшафтних вистав-видовищ “Тарас Бульба” і “Козак Мамай”. Легендарний острів Хортиця стає сценічним майданчиком на якому розвивається сценічне дійство ( до речі, вперше у радянському і пострадянському просторі!). Запорізький театр рушив до глядачів, не чекаючи сприятливих умов для такого поступу. Як і в кожній великій справі тут був певний ризик (але ризик виправданий!), і це добре усвідомив директор театру, заслужений діяч культури України Валентин Слонов, який став ініціатором плідного і перспективного проекту. Успіх не прийшов сам собою. Перед цим Запорізький театр “зарезервував” для себе ціле гроно випускників Харківської академії мистецтв.Саме новобранець харківського резерву Андрій Попудренко, син відомого співака і народного артиста Запорізького муздрамтеатру Владилена Попудренка чудово виконав роль Андрія у “Тарасі Бульбі” і Козака Мамая у однойменній виставі. Ця ладшафтна вистава К.Карпенка, поставлена режисером Євгеном Головатюком – продовження героїко-романтичної теми, яка завжди була відмітною рисою Запорізького театру. Творці вистави не пішли шляхом повторення образу-символу Козака Мамая, який має всі ознаки запорозького характерника, “сонячного стрільця”, що сидить під деревом у позі “напівлотос” і має арійське коріння. Вони творять живу картину буття українського народу того часу з реалістично окресленими образами і колізіями. Добре прочитується сюжетна канва. Режисерові і актором вдалося вловити “широкоформатність” розгортання театральної дії на великому просторі, де все підпорядковано одному – зосередити увагу глядача на контрапунктних точках дійства. І знаменно,що “Козак Мамай” продовжує заявлену у “Тарасі Бульбі” тему товариства і зради, адже брат Козака Мамая служить бусурманам.

В ОБІЙМАХ ДВОХ “НОЧЕЙ”

“Чи знаєте ви українську ніч?” – запитав безсмертний чарівник слова Микола Гоголь і створив дві свої неповторні повісті – “Ніч перед Різдвом” і “Майську ніч”. У них – тихі води української ментальності іясні зорі українського національного характеру. “Ніч,така ніч” Запорізького театру – це сповнений різдвяної казковості яскравий кольоровий вертеп, де побутові реалії поступаються місцем вертепному дійству з його щемливим наївом і дитячою безпосередністю, яка корениться у безмежній вірі у торжество добра.

У цьому ж плані постала на сцені запоріжців у 2008 році і “Майська ніч” – апофеоз поетичного сприйняття світу, коли він ще не розчленований на екзистенційні “острови”, а цілісний, з ясною основою буття. Оригільна сценографія, де світло відіграє образотворчу роль, багатство музики і пластики, де поєднані різні стилі, але не еклектично, а в органічному розвитку – все це дає змогу донести гоголівську філософію і естетику.

Ще недавно ми думали – світ вивчений. Глибина його зникла з горизонту. Простягалась велика площина. Не стало вічних цінностей, які відкривали перспективи. Але знову запрагло серце вічних істин. І коли заглиблюєшся у атмосферу гоголівського світу, що постає на сцені, то розумієш, що не події минулого хвилюють наше серце, а символи. Музика ідеально виражає символ. Перевал від побутового реалізму до осонценого символізму неминуче супроводжується пробудженням духу музики. Дух музики – показник перевалу свідомості. Згадаємо Ніцше: “ Увінчайте плющем чоло ваше, візьміть у руки тирси і не дивуйтесь, якщо тигри і пантери, які ляжуть біля ваших ніг… ви повинні супроводжувати діонісійську урочисту ходу від Інду”. Саме цей діонісійський осонцений дух панує у спектаклі.

Гоголівська тематика добре освоєна запоріжцями, це одна із складових магістрального напрямку театру, який передбачає історичну героїчну романтику, музичний авангардний експеримент і ефективну роботу “малої сцени”, де успішно випробовують свої сили молоді режисери, драматурги і актори.  Яскраво і оригінально поставили у Запорізькому театрі “Ревізора”М.В.Гоголя (режисер-постановник А.Денисенко). Стилістика спектаклю веде нас до першооснови. До первісної гоголівської редакції твору, а музичність, пластика і поліфонія виражальних засобів дозволяють віднайти “золоту середину” між історичною достовірністю і сучасним прочитанням.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Немає сумніву, що академічний театр у нинішньому вигляді має зазнати реформування. І початки такого реформування ми бачимо у діяльності Запорізького академічного українського музично-драматичного театру імені В.Г.Магара. Це, по-перше, створення цілком нового жанру – ландшафтних вистав, “театру на повітрі”, де героїко- романтична традиція театру отримала нову якість і естетику. “Тарас Бульба” і “Козак Мамай” стали віхами для усього українського театру. По-друге, театр знаходить у собі сили освоювати авагардне мелодико-пластичне дійство, це особливо яскраво проявилось у “Таїнстві творіння”. По- третє, Запорізький театр, який започаткував всеукраїнський фестиваль академічних театрів прагне розірвати застійне коло самоізоляції, освоїти нові організаційні форми театрального процесу. Театр прагне бути посередником між глибинним розумінням небагатьох і плоским розумінням більшості. Зміни способу вираження мистецтва здійснюються не відразу.

Непросто перейти перевал і звільнити від нашарувань дух театру, відтворити на сцені його ірраціональний шал. Але саме в цьому надзавдання мистецтва.