З-під ясних зірок земля летить

Рецензія на книгу: Леонід Тома. Небо на землі зникає: Повісті, оповідання. Харків, Майдан, 2012. – 276 с.

Відкриваючи нову книжку свого побратима Леоніда Томи, чомусь згадалися мені наші колишні зустрічі в обласній письменницькій студії імені Павла Тичини. Тоді, наприкінці сімдесятих, білявий юнак у великих окулярах читав нам, таким же молодим тільки-но написану поему. Хоч минуло вже багато років, але пам’ять зберегла:

І стояли мовчки тихі молодята,

І земля летіла з-під ясних зірок.

І стояла вічна перед ними мати,

Сива, ніби яблуня, в сяйві пелюсток.

Літстудійці тоді довго сперечалися з приводу того, як може з-під отих зірок летіти земля, були й інші зауваження. Льоня ніяковіло захищався од дошкульних причіпок опонентів, хоча таки невдовзі поема трохи в скороченому вигляді з’явилася на шпальті молодіжної газети.  Дійсно, тим, хто не бачив війни, важко зрозуміти звідки летить земля, коли рвуться бомби чи снаряди. Про ті страшні часи Леоніду розповідав батько: «війна, німці запалили пшеницю і з неї почали вириватись наші обгорілі солдати… Далі десятки тисяч людей у степу обнесені колючим дротом. Глуха ніч, холоди…»

Дуже скоро вийшла перша поетична збірка «Ранок», на сьогодні в творчому доробку Леоніда Томи більше десятка поетичних книг. Він також драматург. Його п’єси «Тарас Бульба», «Нестор Махно», «Собор» входять в репертуар багатьох театрів України та отримували вищі театральні нагороди.

Стиль його письма особливий, у ньому завжди присутня модерність, фантасмагорія, про  це  свідчить його книжка прози «Небо на землі зникає». До  книги увійшли оповідання та повісті, які розкривають глибокий історичний та сучасний розрізи України, конаючої од олігархічної влади. У першій повісті, де події розвиваються за радянської доби, видно яка величезна прірва проходить між «золотою» молоддю – членами таємничого гуртка «Голубая лошадь» (синків високопоставлених чиновників) та їхніми ровесниками – студентськими селюками і такими ж сільськими хлопцями та дівчатами, котрі до сьомого поту вдихають робітничий пил на заводських гігантах. Доля останніх така ж, як усього покоління повідлигового періоду: відраховували з інститутів, брали на важкі роботи кочегарами, вантажниками, робітниками в шкідливі цехи.

«Я ніколи не бачив Станіслава таким.

–         Чого прийшов? Не чув. Виганяють мене з бурси. Знов чіпляють націоналізм… Я, бачите, читаю Ніцше і Винниченка…»

А скільки їх таких було – молодих, талановитих? Їм би ще жити та жити…

«Володьку, пам’ятаєш? Які були вірші: щось скажу, як море з місяцем говорить і цілує сонно босі береги.

А Володька недавно помер. Снився мені вчора, що шукає ключі од своєї квартири, яку заробив, підірвавши здоров’я у сталь-цеху тракторного заводу».

Тільки в селі ще поважають традиції своїх батьків. Там ще й зараз вітаються з незнайомими людьми, а односельці завжди в скруту прийдуть на поміч. Самі персонажі твору говорять про себе так:

«Бо ми хоч і дурні, нас багато. Понасипали діди й прадіди рідного чорнозему в халяви, от і пече він нам».

Герої цієї повісті, як і всі молоді, закохані в життя, мріяли про світле майбутнє, хоч за своєю наївністю погано розуміли, що світ, як і природа, не змінюється, змінюється лише його оболонка, а людські вади: фальш, брехня, зрада – на жаль, залишаються.

У наступній повісті «Бронзовий келих і голова Гоголя» Леонід Тома перекидає місток від радянської дійсності до дня сьогоднішнього, який не кращий: ті ж самі чиновники, що з парткабінетів та навчальних кафедр перебазувалися в зручні офіси з молоденькими секретаршами та роз’їжджають на дорогих іномарках. «Все скорочували, реформували, перекидали з місця на місце, перейменовували. Вражена публіка, витріщивши очі. Дивилась на сучасних факірів, як на алхіміків, що здатні добувати золото з каменю. Минав час, поодинокі голоси почали обурюватися:

–         Так це звичайне шахрайство!

Але наелектролизована маса засикала на них:

–         Як можна! Вони розпочинають нову еру, досить нам комунізму!»

«… Десь там, на запльованих тротуарах, покотом лежали книжки класиків і вірші Єсеніна можна було купити за кухоль пива. Відставні кагебісти організовували охоронні бюро, конструктори стратегічних ракет майстрували тракторці для фермерів, сатаніти з комсомольським минулим організовували фінансові піраміди, а партійний секретар на посаді президента грав на гітарі шансон і пив горілку уже не криючись ні від кого».

Чому так сталося? – хочеться запитати не лише в автора, а й усіх людей. Україна з розвиненою промисловістю, з такими чорноземами, а народ жебракує… У чому причина? Адже українці роботяща нація… За двадцять років так не зуміли розбудувати державу. Стоїмо над прірвою. Чому?

Деякі краплинки істини знаходимо в текстах цієї повісті:

«Німці вважили, що в українського народу є нічим і ніким не прикрита ахілесова п’ята. А саме, що українці абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я високих інтересів. У них немає державного інстинкту… Ворогу немає потреби їх (українців – В.П.) знищувати. Якщо ворог розумний, вони самі знищать один одного…»

Як це актуально звучить сьогодні! А чи ж є порятунок?

Автор за допомогою метафоричних засобів наводить на думку, що треба оберігати той скарб, який нам у спадок залишили наші далекі предки – мову, культуру, тощо.

У текстах Леоніда Томи той скарб виражений у формі такої символічної речі – бронзового келиха, з якого можливо пив напої сам Олександр Македонський. Зображення на ньому із червоного золота, «де якийсь розумний чоловік замалював ящірку і весь келих брунатного кольору, що імітував стару потемнілу бронзу». Замалював, щоб ласим до чужого не хотілося б ними скористуватися. Символом ящірки ще скіфи застерігали потомків ні перед ким не плазувати.

Проводиться ця тема і в наступній повісті «Золотий скарб» через образи сивого лірника та хлопчика-поводиря.

В оповіданнях Леоніда Томи яскраві образи вселяють у читача надію на майбутнє. От один із його героїв каже: « – Вірша хочу закінчити так: зірки посклили хвилі на ставку…» А героїня впевнена, що може літати. «Так і є – лечу, протинаю бурханні крутогори хмар, матіолові місячні долини, піді мною світлі мурашники міст. …Він наростає, і срібні прочерки зливаються в суцільний широкий сяючий шлях».

…На жаль, таких, що можуть літати в нинішньому суспільстві обмаль. Чому так? Чи не через те, що так багато залишилося ненароджених од репресованих батьків чи померлих од голоду в тридцять третім? Чи не тому, що декотрі залишенці знаходять істину в вині та розпусті?

У короткій рецензії була змога простежити тільки деякі аспекти прозової книги, залишилось тільки зазначити про художні якості творчості: майстерно виписані образи, в історичній повісті автор вдало оперує документальними фактами, змальовує епоху, у якій діють самі персонажі літературних творів. І головне, що Леонід Тома своїм письмом вміє захопити читача од першої до останньої сторінки, зацікавити чимось новим, ще ніким не сказаним.

Віктор Полянецький