Галина Бабак. Декілька слів про магнітне поле сучасної поезії

Література кожного покоління має свій часопростір, тож, бажаючи того чи ні, автори постійно знаходяться у просторовому і часовому діалозі між собою і той, хто хоче зрозуміти їхню “розмову”, не може уникнути звернення до корпусу текстів, створених попередніми поколіннями. Говорячи про поезію двотисячників, не можливо не враховувати контекст попередніх, принаймні 20-30 років, аби зрозуміти, звідки у сучасної літератури “ростуть ноги” і чи справедливо авторів, що почали активно входити до української літератури у 2000-х роках, деякі критики вважають епігонами, “піджаданниками” й взагалі ставлять під сумнів і якість їхніх текстів, і легітимність покоління в цілому[1].

Під час спроби проаналізувати й систематизувати стан сучасної української поезії перше, що впадає в око навіть не спокушеному читачеві, – це різноплановість авторських стратегій, розмаїття літературних угрупувань, фестивалів, організацій, видавництв тощо. Зрозуміло, що в такому котлі, де варяться всі і вся, досить непросто орієнтуватися, а тим паче “чіпляти налички”, особливо, коли йдеться про молодих авторів, які тільки-но починають означувати своє місце на літературній мапі. Тому будь-яка спроба говорити про сучасність заздалегідь провокує подальші дискусії та варіативність поглядів.

Ця стаття є спробою зробити короткий нарис сучасної української поезії в контексті попередніх років розвитку української літератури, що здебільшого зводиться до означування літературного (переважно, поетичного) життя, творцями якого є автори-представники різних поколінь, традицій, естетичних чи позаестетичних принципів.

Перш за все, зроблю певні ремарки щодо вживаної термінології. В українському літературознавстві традиційним є поділ української літератури за поколіннєвим принципом, хоча багатьом дослідникам такий підхід видається умовним та неаргументованим.[2]

Майже кожна спроба літкритиків чи популярних видань зробити огляд сучасної літератури зіштовхується з бажанням назвати “головного автора чи авторів” країни, основного журналу чи то провідний стиль доби (принаймні, декілька найбільш виразних), замість того, щоб замислитися над унікальністю кожного з явищ.

Так, нещодавно журнал “Шо” підготував рейтинг провідних українських письменників 2013 року. За версією 77 експертів кращими поетами сучасності є Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк[3]. Подібні рейтинги періодично публікують журнал “Фокус”, “Книжка року” – щорічний книжковий рейтинг, заснований Центром рейтингових досліджень «Еліт-профі» у 2000 році.[4]

Очевидна тенденція до узагальнення апелює до “осьового”, класицистичного принципу структуризації, сутність якого полягає в чіткому виділенні центру та периферійному розташуванні інших компонентів. Такий самий принцип лежав в основі радянської літератури, яка іманентно була наділена функцією виховання та “лікування” суспільства.

Із розпадом Радянського Союзу та появою на геополітичній мапі незалежної України ця функція літератури була автоматично знята, принаймні її перестали так активно педалювати згори. Українська література стала літературою достовірно національною. У 90-ті відбувається активізація літературного життя: письменники відчули “мало не запаморочення від свободи, від зняття донедавна могутніх заборон і табу”, як справедливо зауважує Віра Агеєва[5].

Що виходить, якщо дивитися на проблему ретроспективно?

XX століття знаменувалося невіданим перед тим примноженням і розростанням різних дискурсивних практик та естетичних парадигм. Літературний простір ускладнювався і розширювався зі швидкістю світла. Множинність співіснуючих естетичних систем давала авторам більшу свободу: наприклад, легко побачити, як поети могли одночасно бути заангажованими до різних (часом, зовсім протилежних) літературних угрупувань, а кількість індивідуальних поетик збільшувалася зі зростанням кількості течій і напрямів (від символізму до кверо-, панфутуризму, конструктивізму, сюрреалізму тощо). У той самий час це розмаїття художніх систем унеможливлювало абсолютизацію або домінування одного методу чи стилю: “Передусім, у культурній свідомості того часу закладалась ідея різнобічності літературного процесу, що не зводиться до певної школи”, – зауважує Т. Гундорова[6].

Цей процес, до певної міри суголосний і взаємопов’язаний з розвитком західних літератур, був майже на півстоліття перерваний радянською диктатурою з її “прокрустовим ложем” соцреалістичного методу, але з кінця 50-х років відновився з новою силою (правда, більшою мірою в непідцензурній літературі, яка формувалася за принципом літературних шкіл та університетських літературних осередків)[7]. Логічним продовженням такого процесу стали 90-ті роки ХХ століття і прихід епохи постмодерну (дискусію щодо теоретичного підґрунтя та кореляції модернізм versus постмодернізм залишимо поза межами цієї статті).

Розгортання філософської та художньої площини постмодернізму на терені незалежної України знаменувало переосмислення та ревізію традиційних культурних цінностей, культури та історії в цілому, а також зацікавлення розпочатими у західній критиці 60-х років дискурсами —  феміністичним, гендерним, сексуальним, політичним, національним, соціолінгвістичним, постколоніальним тощо. Означений процес триває і дотепер.

Зокрема, проблему сексуальності та гендеру досліджують у своїх творах такі письменники, як Жадан, Андрухович, Забужко, Покальчук, Винничук, Шевчук, Пашковський, Тарнавський, фемінологічна проза представлена передусім Забужко[8], Кононенко, Йовенко, Касьяновою, Пономаренко, Пагутяк. В. Агеєва доречно відзначає, що “кожна спроба модернізації пов’язувалася з увагою до проблем гендерної ідентифікації”[9].

І до цього часу триває перегляд соцреалістичного канону української літератури разом із ревізією усталених поглядів на класиків літератури, реабілітацією і поверненням імен письменників Розстріляного відродження і творів, що через ідеологічні міркування не могли бути надруковані за радянських часів (зокрема, проект видавництва “Смолоскип”, серія “Розстріляне відродження”[10]).

До української літератури 90-х років входять досі заборонені теми, сюжети, колізії (Голодомор, Чорнобиль, сексуальність, гомосексуалізм, девіантна поведінка, наркотики, суїцид тощо), авторів визначає різноманітність стилістичних прийомів, змішання жанрів, епатажність, іронія, уживання нецензурної лексики, суржику, арго.

А головне, змінюється погляд на літературу, текст та постать автора, позбавленого відтепер будь-якого цензора, крім себе самого. Звичайно, така авторська позиція наразилася на шквал обурення авторів-представників “старої” школи та читачів, вихованих за радянських часів.

Але якщо звернемося до контексту ширшого, ніж національний, побачимо, що українська література 80-90-х років, з її духом протесту проти традиційних цінностей та усталених, “мертвих” форм культури, емансипацією автора і тексту, цілковито знаходиться в рецептивній парадигмі неформального руху бітництва, який розпочався ще в повоєнні роки в Америці[11] та вплинув на формування іншого типу свідомості, іншої літератури як американської, так і європейської другої половині ХХ століття.

Бітницька поезія є звільненою від будь-яких культурних табу чи заборон, поетичні тексти пройняті еротичною свободою, критикою соціальних норм, анархічними настроями та суб’єктивізмом, поети говорять від імені простої людини мовою простої людини.

Власне, й самі українські поети 90-х постійно апелюють до бітницького контексту, наприклад, цитований далі фрагмент вірша “Некомерційне кіно” С. Жадана взято з його поетичної збірки “історія культури початку століття”[12], що має три розділи, до кожного з яких подана цитата з Чарлза Буковскі, Томаса Вейтса та Вільяма С. Берроуз:

“Цікаво, я зараз згадую той час і думаю — якою кашею
були набиті наші мізки! Всі ці інтелігентські заморочки з 70-х,
якісь розповіді про біт і ліву професуру, про свободу сумління
і новий джаз, який мають реанімувати білі, інша лажа,
тепер ось минуло п’ятнадцять років і можеш збирати лише
випадкові свідчення великих потрясінь, і невідомі тобі
однолітки, розкидані по материках, якщо вони не померли від
комунізму і сифілісу, тепер тримають за горло історію своєї країни,
не бажаючи пробачити їй її ганебну капітуляцію…”

2006 року український читач зміг ознайомитися з поезією бітників в антології “День смерті пані День: Американська поезія 1950-60-х років у перекладах Юрія Андруховича”.[13] Мета антології викладена в передмові: “Провести паралель між їхніми 1950-ми (звільнення від традицій британської літератури в США) й нашими 90-ми (ослаблення впливу російської поезії в Україні)”[14].

Попри те, що цензурний тиск на українських письменників в незалежній Україні практично зник, були випадки, коли офіційні установи намагалися втрутитися в літературний процес. 2009 року роман Олеся Ульяненка “Жінка його мрії” за висновком Національної експертної комісії з питань моралі було визнано продукцією порнографічною (через присутність чималої кількості еротичних сцен), поширення якої в Україні заборонено. Відповідно до цього рішення усі друковані книги, що надійшли в обіг, були вилучені та продаж було повністю зупинено[15]. У відповідь письменник подав позов у суд проти Нацкомісії з питань моралі та попросив з’ясувати кваліфікацію експертів, які визнали роман порнографічним. Врешті, судова справа О. Ульяненком була виграна й роман повернувся на полиці книжкових магазинів.

У цьому контексті згадаймо судові процеси над романом У. Берроуза “Голий сніданок” (1959 р.) та поемою А. Гінзберга “Крик” (1956 р.) – творів, які  вважаються днем народження нової американської поезії та поворотом в історії розвитку світової літератури[16].

Усіх  авторів, що входять до літературі в проміжку між 1980-х-2000-х, об’єднує відхід від класичного римованого чи метричного вірша та інтенсивне звернення до форми верлібру, що ще донедавна сприймалося в Україні як ознака західних культурних впливів. За неканонічним визначенням В. Єшкілєва верлібр – це “система віршованих рядків, ритмічна єдність яких ґрунтується лише на інтонаційній гармонії тексту”[17].

До верлібру активно зверталися поети-бітники, вважаючи, що це найбільш демократична форма “розмови” з аудиторією. Верлібр у їхньому виконанні передбачав голосне та експресивне декламування, обривистий ритм, через що бітницьку поезію порівнювали з “джазом друкарської машинки” (англ. Typewriter-jazz).

До слова, логічним продовженням традиції емоційного прочитання текстів, яка прийнялася на літературному ґрунті 90-х років, стали слем-турніри (англ. Slam — ляскати дверима) українських поетів-двотисячників: 2000-2010 рр. – найактивнійший період захоплення слем-змаганнями. Серед активних учасників-організаторів слемів Сергій Жадан, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Артем Полежака, Ілля Стронговський, Павло Коробчук, Карина Тумаєва, Олена Степаненко, Світлана Поваляєва, Григорій Семенчук тощо.

 Поезія молодого покоління набуває “спортивного значення”, а поетичний текст переходить зі сфери інтимної, образної, сповідальної до мистецтва шоу, поп-арту, акціонізму. На популярність чи пак імідж автора більшою мірою починають впливати позатекстові чинники: режисура тексту, уміння триматися на сцені й вести діалог з аудиторією, дотепність, жонглювання темами чи лексикою, від якої “червоніють виховані дівчатка”: “Слем… поетичний метод, що орієнтується на подібну тактику. Ефективну і ефектну, розраховану на жваву реакцію аудиторії… Виявляється, що зміст віршів у цьому контексті вже не є чимось надто важливим. Йдеться про сценарій і, відповідно, режисуру кожного окремого авторського вечора”[18].

Так, важливою рисою літературного процесу останніх десятиліть, стало руйнування логоцентричності та нівелювання усталеної ієрархії жанрів у рамках постмодерністської традиції, жанрова та стильова дифузія дала змогу говорити про “перехідні” літературні форми й поставила під сумнів чіткі межі між поезією та прозою, зводячи все до поняття тексту: прикладом можуть бути представлена в цьому номері поезія в прозі  (поетична проза?) двотисячників Катерини Негребецької та Галини Бабак.

Ще одним важливим моментом є те, що майже всі поети сучасності пробують свої сили як в поезії, так і в прозі: починаючи від Ю. Андруховича й закінчуючи І. Зарудко, харків’янина, у якого нещодавно вийшла прозаїчна книга “Матадор”.

Помітним явищем в українській літературі кінця ХХ століття стало літературне об’єднання «Бу-Ба-Бу» (“Бурлеск-Балаган-Буфонада”), засноване 1985 року у Львові. Його ідеологами та творцями стали Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокурор) та Олександр Ірванець (Підскарбій), згодом навколо угрупування почали згуртовуватися письменники-постмодерністи (принаймні ті, які не відмежовувалися від постмодерністських тенденцій в літературі) Юрко Іздрик, Тарас Прохасько, Галина Петросаняк, Марія Микицей, Олег Гуцуляк тощо. Засновники літоб’єднання запровадили “академічну” премію “Бу-Ба-Бу”, яка присуджували поетові за найкращий вірш року.

Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу припав на 1985-1996 роки. У своїй творчості автори-бубабуісти спрямовано займалися деконструкцією усталених міфів про українську літературу та роль письменника в ній, беручи за основу карнавальну-сміхову традицію бароко (сміх як терапія та реакція на суспільну апатію та відчай), авангардні дискурсивні практики 20-х років та постмодерністську тезу про неможливість авторського висловлювання та “нового” в мистецтві.

 “Присутність Ю. Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. “станіславського феномену” та формування місцевої мистецької еліти”.[19]

За роки активної діяльності бубабуісти зробили чимало цікавих (почасти, шокуючих) проектів на межі різних видів мистецтва – літератури, музики, театру, кіно (відеопоезія, текст-гепненінг, мистецтво кітчу). Зокрема, презентація постановки поезоопери “Крайслер Імперіал” (режисер С. Проскурня) на львівському фестивалі “Вивих”, 1992 року, літературно-музичний проект Ю. Андруховича з польським джаз-гуртом «Карбідо», спільно з яким було створено компакт-диск «Самогон. Цинамон.Абсент»[20], літературно-мистецький журнал “Четвер”[21].

Але, можливо, чи не найважливішим з проектів стало створення антології “Мала українська енциклопедія актуальної літератури” (МУЕАЛ), яка вийшла друком як додаткове видання “часопису філософії візуального та текстового мистецтв»  “Плерома” за 1998 рік в межах проекту “Повернення деміургів”[22]. Керівник проекту Володимир Єшкілєв разом із  упорядником хрестоматійної частини Юрієм Андруховичем зробили спробу рефлексії літературного процесу 1980-х і 1990-х років. МУЕАЛ складається з передмов Володимира Єшкілєва «Повернення деміургів» та Юрія Андруховича «Повернення літератури», глосарійного корпусу та хрестоматійного додатку, де представлені твори різних авторів та літературних угрупувань 90-х років.

Структура хрестоматійного додатку (від “підпільних сімдесятників” до “одинаків і самітників”) відображає поліфонійність літературного процесу кінця 90-х та належність авторів до різних літературних шкіл, поколінь, естетичних систем.

Окрім представників “Бу-Ба-Бу”, до антології увійшли автори різних літературних об’єднань, зокрема, Костянтин Москалець, Володимир Цибулько (“Бахмацька школа”, м. Бахмач, Чернігівщина, також до числа входять Микола Туз, Андрій Деркач), Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський (“ЛуГоСад”, м. Львів), Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь (“Пропала грамота”, м. Київ), Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Степан Процюк (“Нова дегенерація”, м. Івано-Франківськ),  Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська (МЮНА Туга, м. Львів), Сергій Жадан (“Червона фіра”, м. Харків, представники Ростислав Мельників та Ігор Пилипчук).[23]

Серед альтернативних проектів, які об’єднували не тільки літераторів, але й художників, культурологів, філософів, було організоване товариство “ОЧІ” (Орден чину ідіотів) та “Творчу асоціація “500” (ТА) – “об’єднання авторів та літдіячів, поколіннєво приналежних до 90-х” (м. Київ, 1993 р.). Активними учасниками асоціації були М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інші.[24]

До “одноразових” проектів можна залучити літературну майстерню “Пси святого Юра”, яка “поєднала непоєднуваних” сім авторів: Ю. Покальчука, Ю. Андруховича, І. Римарука, В. Герасим’юка, В. Медвідя, В. Неборака, Т. Федюка, твори яких увійшли до альманаху “Пси святого Юра” (Львів, 1997 р.)[25].

Певною мірою відсторонено (“не в тренді”) сучасного літпроцесу знаходяться так звані “позадесятники”, які означили себе з виходом антологій “Позадесятники”(1999) і “Позадесятники-2”(2000). До антології увійшли тексти І. Бондара-Терещенка, П. Вольвача, С. Процюка. В. Слапчука, І. Павлюка, які декламували свою опозиційність щодо “провідних конвенцій сучасної української літератури”[26].

Наскільки можна побачити, поява різних антологій є важливим показником самоусвідомлення та самопрезентаціїї покоління.

З “поколіннєвих” антологій також можна згадати: “Вісімдесятники. Антологія нової української поезії”, “Дев’ятдесятники”, “Іменник”(Антологія дев’яностих: збірник поезій, прози, критичних есеїв “дев’яносників”), “Два міста: Антологія харківської поезії”, “Антологія альтернативної української поезії. Зміни епох: Друга половина 80-х — початок 90-х років”, “ Цех поетів: Антологія віршів”, “Харків Forever: Антологія молодої поезії”, “Літературне Тернопілля 1984-2007: антологія” тощо.

Кульмінацією бурхливого розвитку літературного життя 90-х років стало утворення у 1997 році Асоціації українських письменників (АУП) у результаті протесту незалежних письменників проти застарілих (“совєцьких”) принципів Національної спілки письменників України (після розпаду СРСР НСПУ залишилася як найголовніша літературна інституція незалежної України, яка діє і сьогодні). Низка авторів подала заяву про вихід зі Спілки письменників. Метою діяльності Асоціації є “структуризація створеного нею в Україні нового літературного, видавничого, культурологічного простору”[27].

У 2001 році АУП разом з видавництвом “Кальварія” (м. Львів) видала двомовну антологію (українсько-англійську) молодої української поезії “Протизначення”[28], до якої увійшли поезії А. Бондаря. С. Жадана, В. Коваля, Г. Крук, Р. Мельникова, С. Пантюка, Г. Петросаняк, Р. Скиби, Н. Федорака.

Двомовна антологія є виразним показником того, що з кінця 90-х років українською поезією починають все більше цікавитися й перекладати до різних світових мов, а українські автори стають мобільнішими й відкритішими європейським тенденціям в літературі.

У цілому, сучасну українську поезію найбільше перекладають польською, німецькою, російською, англійською, чеською мовами. Існують спеціальні грантові програми на підтримку іноземних перекладачів у їхній праці над поширенням української літератури, зокрема, програма благодійного фонду “Відкрий Україну”[29], стипендіальна програма від поетичного фестивалю Meridian Czernowitz для роботи іноземних перекладачів у Чернівцях, з 2010 року в межах Форуму видавців у Львові запроваджено Міжнародний перекладацький фестиваль TRANSLIT.

Від 2004 року Наукове товариство імені Шевченка в Торонто видає журнал “Ukrainian Literature in translations”. 2010 року вийшов спеціальний випуск журналу “International Poetry Review” під назвою “Двадцять п’ять років української поезії (1985-2010)”. Російськомовні літературні журнали “Новий світ” (Новий мир) та “Воздух” постійно публікують переклади української поезії, рецензії чи оглядові статті, присвячені сучасній українській літературі.

Серед інших європейських здобутків української літератури можна назвати вихід  збірки лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки»)  у 2011 році в американському видавництві «Great space», тексти збірки представлені трьома мовами: українською, англійською та російською. Книгу «Catching Gossamers» взяла на реалізацію найбільша світова роздрібна книготорговельна мережа «Barnes & Noble”[30].  До антології європейської літератури «European writer Introduction»[31] (США, 2011 р.) потрапили тексти двох українських письменників Андрія Куркова та Ігоря Павлюка. Прозаїчні твори Сергія Жадана і Тані Малярчук були вміщені до збірників кращої європейської белетристики «Best European Fiction» 2012 та 2013 років відповідно. Два українські романи стали лауреатами літературної нагороди Центрально-Європи Angelus [32](засновник м. Вроцлав): “Дванадцять обручів” Юрія Андруховича в 2006 р. та “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко в 2013 р.  У 2007 році Польським інститутом у Києві була заснована літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського[33], лауреатами якої в різні роки ставали Тарас Прохасько (2007), Сергій Жадан (2009), Наталка Сняданко (2011), Таня Малярчук (2013). Український поет Ігор Павлюк уперше в історії української літератури став лауреатом премії британського ПЕН-клубу в 2013 році.

В Україні існує близько трьохсот літературних премій та конкурсів[34]. Серед державних центральне місце посідає Національна премія України ім. Тараса Шевченка. Лауреатами премії різних років ставали відомі письменники (Іван Багряний, Роман Іваничук, Ліна Костенко, Марія Матіос, Євген Сверстюк, Василь Шкляр та ін.). У 2011 році премія мала великий резонанс, оскільки письменник Василь Шкляр, нагороджений за роман “Чорний Ворон”, відмовився прийняти премію від міністра культури «українофоба Дмитра Табачника».

Ще одна державна щорічна премія Президента України «Українська книжка року» була заснована 2009 року. Премія привернула до себе увагу, коли минулого року від неї відмовилися письменниця Леся Воронина і художниця Катерина Штанко з поясненням: «Від нинішньої влади премію прийняти не можемо».

Серед недержавних літературних конкурсів один з найвідоміших — “Коронація слова”, заснований 1999 року. До участі залучені романи, кіносценарії, п’єси, пісенна лірика і твори для дітей. Найбільшу винагороду отримує автор найкращого роману — 20 тисяч грн.

У 2005 році була заснована премія «Книга року ВВС». Засновником виступила Британська телерадіомовна корпорація ВВС, віднедавна партнером став Європейський банк реконструкції та розвитку. Переможці «Книги року ВВС» отримують 1000 британських фунтів.

Інтернет-портал “ЛітАкцент” нагороджує премією “ЛітАкцент року” у номінаціях «Художня література», «Літературознавство» і «Золота булька» (антипремія). Минулого року перемогли Олег Лишега та Віра Агеєва, антипремія дісталася Любкові Дерешу.

Меншою популярністю користується Міжнародна премія Спілки письменників за найкращі твори молодих українських літераторів «Гранослов». Серед лауреатів «Гранослова» — Василь Кожелянко, Сергій Жадан, Анатолій Дністровий , Роман Скиба, Галина Крук та інші.

Також існує ціла низка іменних премій: імені Сковороди, Винниченка, Сосюри, Стефаника, Стуса, Гончара, Антонича, Багряного, Лукаша, Мисика, Рильського, Ульяненка і т.д.

У межах книжкових фестивалів були запроваджені літературні конкурси: «Найкраща книга Форуму видавців» у Львові та «Ukrainian Best Book Award» «Книжкового арсеналу» в Києві.

Сучасні автори також активно публікуються в українських періодичних виданнях, найвідоміші з них такі: щомісячний журнал іноземної літератури “Всесвіт”, всеукраїнський часопис літературно-критичної думки “Критика”, літературний журнал “Кур’єр Кривбасу”,  всеукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал “Перевал”, незалежний літературно-мистецький альманах “Кальміус”, щомісячні літературно-критичні журнали “Березіль”, “Слово і час”, “Сучасність”, “Літературна газета” Спілки письменників України, “Газета по-українськи” тощо.

Характерно рисою сучасного літпроцесу є природній білінгвізм авторів переважно східної та центральної України, так, приміром, Дмитро Лазуткін пише української та російською мовами, Ілля Стронговський свої україномовні твори сам перекладає  російською. Автори беруть активну участь у фестивалях та читаннях, організованих російськомовними поетами в Україні (наприклад, фестиваль “Київські лаври”) та поза її межами.

Також важливим моментом є те, що сучасні письменники користуються двома правописними системами, т. зв. “Харківським правописом” до Скрипниківської реформи 1937 р. й академічним українським правописом. Тож, можна помітити, що мова галичанина Т. Прохаська відрізняється від мови харків’янина С. Жадана.

Питання жанрово-стилістичної диференціації творчості сучасних поетів залишається в межах постійних дискусій.

Наприклад, Володимир Єшклієв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури визначив у літературному процесі тестаментально-рустикальний (“просвітницько-народницький”), неомодерний та постмодерний дискурси.

На мою думку, таке узагальнення є певною умовністю, адже чимало спільних рис можна знайти в поетиці, на перший погляд, зовсім протилежних авторів, без огляду на їхню географію, наприклад, змістовно-образну кореляцію зауважуємо у творчості харків’янки Антоніни Тимченко, киянки Тетяни Винник та львів’янина Ігора Павлюка.

Так само не обґрунтованою виглядає спроба літературних критиків зарахувати сучасних авторів до різних “літературних шкіл”, що передбачає існування окремих ідейно-стильових парадигм, які б об’єднували авторів за “схожістю” поетик, тобто тексти яких можна вписати до певних стратегічних модусів (наприклад, вживання/не вживання нецензурної лексики, метафоричність/відсутність метафори, акцент на змістову/формальну домінанту, співвідношення традиції/новаторства тощо). В українській літературознавчій традиції в основі умовного поділу на “школи” більшою мірою лежить географічна приналежність авторів і час входження до літератури. Суголосною тому є думка Г. Крук: “По-перше, література – це не колективна гра, тут усе в індивідуальному заліку. І це бажання повкидати в один казан абсолютно різних авторів і вивести з цього якісь літературознавчі висновки мене, м’яко кажучи, дивує”[35].

Тим не менш, у ретроспективі останніх десятиліть ХХ ст., говорять про Київську, Харківську (чи східно-українську, за І.-Б. Терещенко), Галицьку (чи пак Галицько-Станіславську) школи поезії, а також Житомирську та Київську прозаїчні школи, але для сучасного покоління авторів така заангажованість вже не є “їжею для роздумів”.

У цілому, поети-двотисячники — це покоління індивідуалістів, які дуже стримано ставляться до різного ґатунку об’єднань чи інституцій. Скоріше, сучасна література набуває значення певного культурного простору для витворення спільних ідей-проектів-перфомансів, де першорядне значення має т.зв. “тусівка”. Зокрема, літературно-мистецьке коло авторів з активною громадською позицією згуртувало навколо себе українське незалежне видавництво “Смолоскип”[36], яке від 1994 року проводить семінари творчої молоді в Ірпені у форматі літературних читань та круглих столів, до яких разом із молоддю запрошують письменників, літературознавців, критиків, видавців тощо. Також був заснований Міжнародний благодійний фонд “Смолоскип”, який запровадив щорічні стипендії для студентів, що беруть активну участь у суспільно-культурному житті України.

З 1993 року  «Смолоскип» проводить конкурс українських літераторів та молодих науковців в окремих номінаціях (поезія, проза, дитяча книжка та дослідження). Твори лауреатів І і II премій виходять окремими книжками, а твори лауреатів III і IV (заохочувальної) премій та кращі ненагороджені твори можуть з’явитися друком в антологіях і збірниках «Смолоскипа». Зокрема, нещодавно вийшов новий номер часопису “смолоскипівців” “Знак”[37].

Лауреатами різних років у номінації “Поезія” ставали: Сергій Жадан, Роман Скиба, Анатолій Дністровий, Олена Степаненко, Роман Трифонов, Ганна Яновська, А. Тимченко, Олег Коцарев, Олег Романенко, Ярослав Гадзінський, Павло Коробчук, Богдана Матіаш, Дмитро Лазуткін, Анна Малігон, Юлія Стахівська, Лесь Белей, Ірина Шувалова, Мирослав Лаюк, Роман Романюк, Карина Тумаєва, Христя Венгринюк тощо. Майже всі вони (за вийнятком С. Жадана, Р. Скиби, А. Дністрового) дебютували в 2000-х роках.

Поетичне покоління двотисячників саме себе ідентифікувало у 2007 році, з виходом антології “Дві тонни найкращої молодої поезії” (упоряд. Б.-О. Горобчук, О. Романенко), до якої увійшли “вільні, нічим не скуті” тексти 32 українських молодих поетів. Автор післямови – Ростислав Семків, у загальних рисах означив нове покоління так: “Зникли багато питань, котрі дев’яностникам видавалися гострими: писати чи не писати громадянську лірику, чи не є аморальним у нашій римованій традиції складати верлібри, чи це злочин вживати нецензурщину і сленг? Сучасних поетів та письменників ці питання не турбують, суперечності знято, а психологічні проблеми попереднього мистецького покоління виглядають анахронічно і навіть дико”.

Якщо для авторів 90-х років література була певною логотерапією, в розумінні проживання, переосмислення набутих культурно-історичних травм (що Т. Гундорова пов’язує із культурними табу, розривом діалогу між поколіннями, розривом соціального і персонально несвідомого,спробою ідентифікувати себе в національному, культурному, історичному контекстах), то для покоління двотисячників (до яких ці “болісні місця” більшою мірою були проговорені)[38], пріоритетним став пошук нових орієнтирів та форм самовираження, діалогу. Цілком логічним видається вплив поетики авторів 90-х років на формування молодого покоління, яке і зараз знаходиться в прямому діалозі з “живими класиками” Жаданом, Андруховичем, Ірванцем, Мідянкою, Герасим’юком, Забужко та іншими. Можна говорити про певну долю епігонства серед молодих авторів, але я б, скоріше, означила цей процес як учнівство і пошук свого власного голосу. Інша річ, коли автор з часом не знаходить своєї індивідуальної манери.

Загалом, усі дискусії довкола сучасної поезії та множинності існування авторських стратегій можна звести до одного фундаментального запитання: чи є авторський текст самодостатнім? У сучасній критиці говорять про принаймні два погляди на проблематику тексту. З одного боку, на текст можна дивитися як на такий, що наділений власними іманентними властивостями, які визначають його якість безвідносно щодо автора, літературного угрупування, напряму (в такому випадку ці критерії мають вже другорядне значення). З іншого боку, текст є невід’ємним від автора, і саме його творча індивідуальність робить текст важливим і цікавим. Іншими словами, без автора текст втрачає свою сутність й не викликає зацікавлення. Якщо піти далі, можна побачити, що перший підхід знаходиться в межах модерністичного дискурсу, а другий — продовжує традицію авангардну (розмивання меж між мистецтвом та життям, поетизація жесту, шокування публіки (наприклад, слем-турніри як один із можливих інваріантів такого прояву). Наголошую на певній умовності такого поділу, який не виключає можливості співіснування різних підходів в межах однієї поетики.

Так, тексти О. Коцарева побудовані за принципом розгортання центральної метафори, інтимізації, привласнення простору, перенесення мови звичайно побудованої до поетичної площини:

 “Збирач диких груш не помічає рибалку”

набережною йду я – юний збирач диких груш

і не можу повірити що теж тобі подобаюся

не можу повірити що це буде

а біля води просто собі стою

я – старий рибалка

й не можу повірити що це було

Тексти ж іншого автора, Іллі Стронговського, поки що не переросли “підліткового” інфантилізму, автор знаходить в прямій рецепції тематичного корпусу, опрацьованого попереднім поколінням.

“монолог про начитаність”

пам’ятаю

полізли з пацанами в гуртожиток

«баб їбати»

вікна перших трьох поверхів

були заґратовані

від розмаїтих малолітніх йобарів

тобто нас…

Цікавими є експерименти Вано Крюгера, який працює на межі різностильових та різноідеологічних дискурсів.

Баснь объ тôмъ, какъ мудрый джмêль изôрвалъ квѣтку мотылька

(Подражанїе Александерови Духновичёви)

Метелик-шахід, терорист сексуальний,

Метелик-поет, донжуан-підривник.

Від квітки до квітки – від ліжка до ліжка

Триває його тріюмфальний політ.

Міфопоетичність, образність, густа метафорика, тяжіння до метафізичного узагальнення, інтуїтивний пошук відрізняють тексти Тетяни Винник, Богдани Матіаш, Галини Бабак, Ірини Шувалової, Анни Малігон.

Наприклад, цікавим є вірш Анни Малігон, образна тканина якого створена з переплетіння язичницьких та біблійних образів:

“нехрещене море зелена потреба душі

а мій некоханий ворожить мене над водою

хотіла втекти і хотіла хрестити дощі

прозорого краю де збудливо пахне тобою…”

Або, наприклад, фрагмент вірша Ірини Шувалової, динамічне розгортання образів якого нагадують заклинання:

“твоя червона земля

торкає мене травою

гілками дерева ловлять

мене за спітнілі руки

і надто багато неба

над стомленою головою

і кроять птахи нам кроять

тонкі сорочки розлуки..”

У цілому, в літературному процесі останнього двадцятиріччя спостерігається поступовий перехід від деконструкції (як очищення від набутого, але чужорідного національній традиції) до конструювання нового образу сучасності, відтворення віртуальної реальності, намагання “склеїти” простір як спроба подолати кризу духовності — зайвий доказ тому  – синтетичність та міждисциплінарність сучасного мистецтва, яке одночасно апелює і до поетичного тексту, і до музики, і до живопису тощо (не вдаючись до теорії постпостмодернізму як спроби ревізії постмодерного мистецтва).

Найбільш розповсюдженою формою презентації сучасної поезії стали літературно-музичні перфоманси — як ідея розширення текстового простору за допомогою музичного супроводу та відеоряду. Наприклад, згадуваний вже проект Ю. Ангруховича з гуртом “Карбідо”, Сергія Жадана та ска-гурту «Собаки в космосі», Галини Крук та Юрка Іздрика «Пісні країни OS», мультимедійний проект «Співіснування», який поєднав поезію Галини Крук, візуалізацію Олексія Хорошка, вокал Ольги Коломієць та музичні імпровізації Романа Бардуна, сумісні виступи Люби Якимчук та Марка Токаря (контрабас), проект Юрка Іздрика та Григорія Семенчука «DrumТиАтр», проект Ірени Карпи з гуртом Quarpa, відеопоезія Катерини Бабкіної тощо.

Сучасні українські автори беруть активну участь у різноманітних літературно-мистецьких фестивалях, як регіональних, так і всеукраїнських та міжнародних, особливістю таких заходів є синтетичний формат.

 Визначною щорічною подією для літературної України є книжковий ярмарок “Форум видавців у Львові”[39], який проводять починаючи з 1994 року. З 1997 року у межах Форуму був запроваджений міжнародний літературний фестиваль, найважливішою акцією якого є «Ніч поезії та музики non-stop». Традиційно програма Форуму передбачає презентації книжок і видавництв, літературні читання, автограф-сесії, дискусії, воркшопи, перфоманси і т.п. Почесними гостями Форуму різних років були Паоло Коельо, Оксана Забужко, Іван Дзюба, Петер Вайдгаас, Роман Віктюк, Юстейн Ґордер, Януш Леон Вишневськи, Ерленд Лу,  ДіБіСі П’єр,  Зиґмунт Бауман.

Не менш визначною та масштабною за розмахом проведення подією є щорічний поетичний міжнародний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ[40], який відбувається у Чернівцях, починаючи з 2010 року. Протягом 2013-2014 років учасниками фестивалю стали поети, письменники, музиканти, перекладачі, літературознавці, культуртрегери багатьох країн світу. Окрім поетичних читань та дискусій, програма фестивалю передбачає презентацію альтернативних проектів, створених на межі поезії-відео-музики-театру-фото: виставки фотопоезії та скульптур, пов’язаних із поезією, театральні та музичні перфоманси, відеопоезія, поезія в мультиплікації, ска-панк та джаз-рок поезія, електропоезія тощо.

Отже, мультидисциплінарність є спільною рисою більшості фестивалів, організованих в Україні протягом останнього десятиліття. Ще одним прикладом може бути міжнародний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, заснований в 2007 році режисером та керівником Центру сучасного мистецтва «Дах»[41] Владиславом Троїцьким. ГОГОЛЬFEST[42] відбувається під Києвом, у місті Видобучі, на території заводу “ЕМЗ”, що стала арт-простором для реалізації проектів у декількох напрямах сучасного мистецтва: театр, музика, кіно, сценографія, живопис, дизайн, література та аудіовізуальне мистецтво. У межах фестивалю діє літературно-мистецький проект «Генезис», який організовує “серії майстер-класів і дискусій, присвячених новим віянням сучасної української літератури і гуманітаристики”[43].

Переважно літературного формату дотримується міжнародний фестиваль сучасної поезії “Київські лаври”, який з 2007 року відбувається в Києві. Засновником, організатором та головним спонсором фестивалю є журнал про сучасну культуру “ШО”[44] (ред. — Олександр Кабанов). За роки проведення фестивалю у ньому взяли учать більше, ніж 300 поетів з України, Білорусі, Росії, США, Канади, країн Прибалтики, Узбекистану, Казахстану. Серед них – Сергій Гандлевський, Дмитро О. Прігов, Тарас Федюк, Ігор Римарук, Олексій Цвєтков, Сергій Жадан, Василь Герасим’юк, Бахит Кенжеєв, Ілля Кормільцев, Володимир Гандельсман, Світлана Кекова, Борис Херсонський, Анатолій Кичинський, Михайло Айзенберг та інші[45].

Щовесни у Ніжині (місто, де народився письменник М. Гоголь, Чернігівська область), починаючи з 2008 року проводиться всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль “Гоголівка-перезавантаження”, метою якого є “упровадження українського літературного слова в широку аудиторію та підтримка, відновлення українських традицій та пропаганда здорового способу життя”[46]. Гаслом фестивалю є “Від чистих джерел”.

У 2013 році в Харкові вже втретє відбувся Міжнародний літературно-мистецький захід “Йогансен-fest”[47] на честь видатного письменника початку 20 століття Майка Йогансена, одного із засновників ВАПЛІТЕ, який народився в Харкові. Одним із організаторів та ідейних натхненників фестивалю став поет, літературознавець, критик Ростислав Мельників, автор монографії “Майк Йогансен: ландшафти трансформацій” (Смолоскип, 2000 р.), модератор заходу – поетеса Олена Рибка. Серед співорганізаторів є Харківська філія НСПУ. Своєрідною метафорою фестивалю став більярдний поєдинок між Володимиром Маяковським та Майком Йогансеном, який відбувся майже 100 років тому. Йогансен переміг свого суперника, а Маяковський за умовами поєдинку мусив пролізти під більярдним столом і тричі кукурікнути[48].

Активними сучасними літературними середовищами в Україні є  львівське мистецьке об’єднання “Дзига” [49]та літературний клуб “Маруся”[50], який є організатором Центру літературної освіти.

Не менш активну роботу з молоддю проводить Спілка письменників України: так, кожного року проходить спілчанський семінар творчої молоді в Ірпені, який складається з воркшопу (роботи над поетичними рукописами запрошених авторів) та постійних читань, дискусій, знайомств з письменниками, поетами, критиками. Подібні акції відбуваються й у регіональних відділеннях СПУ, наприклад, щовесни в Харкові проходить семінар творчої молоді «Молода Слобожанщина»: який складається з робочої частини (обговорення рукописів учасників за секціями) та урочистої — нагородження лауреатів[51].

Неперервною пропагандою сучасного українського урбаністичного мистецтва займається мистецьке об’єднання “ОsтаNNя Барикада”[52], засноване у 2006 році, але неофіційна історія якого починалася з однойменного арт-кафе у Києві (2001-2003 рр.). Засновник і голова проекту Олесь Доній, відомий громадський діяч. За роки існування “ОsтаNNя Барикада” втілила у життя безліч проектів, починаючи від організації фестивалів та літературно-музичних проектів й закінчуючи виданням альманахів та музичних збірок. Серед найвідоміших проектів МО «Остання барикада» можна назвати: музично-літературний андеграундовий фестиваль «День Незалежності з Махном», Всеукраїнський фестиваль вертепів «Карпатія», фестиваль повстанської та патріотичної пісні «ГАЙДАМАКА.UA», літературний фестиваль «Луцька барикада», міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Харківська барикада», літературний фестиваль ім. Юрка Покальчука (Пако) “Київська барикада”, мистецька акція “Барикада на балконі” та інші. Промовисто звучить девіз організації: “Українська культура може бути або агресивною, або мертвою! До зустрічі на барикадах!”.

Починаючи з 2010 року, з приходом до влади “Партії регіонів” на чолі з президентом В. Януковичем, українська культура, мова і література зазнає чималих утисків з боку проросійсько орієнтованої влади. Зокрема, “Партія регіонів” в особі В. Колесніченка намагалася перешкодити проведенню фестивалю повстансько-патріотичної пісні “Гайдамаки” у 2010 році, музиканти якого начебто “сіють ксенофобські настрої у суспільстві”[53].

Бурхливу реакцію українців спровокував закон «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова), прийнятий Верховною радою України 5 червня 2012 року, який істотно розширює використання регіональних мов[54]. У цілому, за час правління В. Януковича на українських письменників, журналістів, громадських діячів, опозиційних політиків посилився тиск з боку влади. Зокрема, в 2010 році були відкриті карні справи проти Юлії Тимошенко та її соратників, у  2011 році співробітники МВС обшукали квартиру письменників Марини Брацило і Юрія Ноги, підозрюючи їх у причетності до підриву пам’ятника Йосипу Сталіну в Запоріжжі[55]. Апофеозом політики, провадженої владою останні чотири роки, стало рішення Кабінету Міністрів від 21 листопада 2013 року про зупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом[56]. Подальші події, спровоковані силовим розгоном мирної демонстрації, перевернули ситуацію в країні з ніг на голову.[57]

Такі сучасні українські реалії змушують багатьох письменників та поетів бути активними учасниками мирних акцій протесту й знаходитися в постійній опозиції до чинної влади, що не може не відображатися у створюваних ними текстах.

Можливо, саме завдяки тому, що український простір — складний і де в чому досить суперечливий, сучасна українська поезія  – різнобічна й багатопланова. У творчості молодих авторів можемо помітити чітку тенденцію до розривання меж тексту, поетичного, фіксованого на папері, спробу вийти за межі інтимного простору й створити масову аудиторію читачів-глядачів. Тому помітним є тяжіння до перформації, дієвості, що проявляється у спробі зробити синтезу різних видів мистецтв. З іншого боку є автори, які продовжують традицію поетичного тексту, який апелює до складного й вдумливого прочитання. Авжеж, можна означити певні проблемні кола сучасного процесу: як  питання професійних редакторів і критиків, які б виховували уважних читачів, так і питання професійних коректорів. У цілому ж, сучасна українська література останніх десятиліть розвивається за логічним для неї сценарієм: плекаючи свою поетичну традицію, одночасно знаходячись в тісному контакті з літературними тенденціями світу: молоді автори “і чужому навчаються і свого не цураються”. Сподіваємося, наступне покоління (яке вже почало розправляти крила) буде не менш талановитим і плідним.

---