ЦВІТУТЬ ПЕТРОВІ БАТОГИ

У Мартове, де народився хлібороб і письменник Петро Василенко завітали гості. Маститі літератори, професори харківських вишів, друзі, керівники господарств, серед яких і Герой України. Звісно ж були там і сільські жіночки з букетами польових і лугових квітів, які любив Петро. «Отак буває,– дивувалася одна з них,– є письменники, які домагаються чинів, вигинаються перед владою… При житті їх славословлять, а помруть, так ніхто про них і не  згадає. А Петра слава наздоганяє вже після його смерті».

ДРУГИЙ ПЕТРО

Помирав Петро Василенко у Чугуївській лікарні  самотнім, бідним, але мав душу, наповнену духовними скарбами. Тими, що лише їх можна взяти з собою, коли йдеш в інший світ. Мабуть, взяв він у вічну дорогу, найперше, цикорій, який в Україні називають петровими батогами і який заповідав посадити разом з калиною на своїй могилі. Напевне він любив її так тому, що назва цієї скромної синьокої квітки не лише була співзвучна його імені, у ній звучала ціла епоха, яка шмагала його, як батогом.

Петро Василенко, який народився жорстокого  1937 року був вже другим Петром у колгоспній родині. Його старший брат, на честь якого назвали хлопця, помер у «чоні жнива» тридцять третього, які в Україні тоді зібрали мільйони людських життів. Потім війна, на якій загинув батько, повоєнні голодні роки, навчання в сільгоспінституті, праця в колгоспах та радгоспах Донеччини й Харківщини.

Коли після смерті Петра пориються в його шухлядах, то знайдуть рукописи в яких Петро підбив підсумок свого життя: « Я жив у «найпередовішій країні світу», у «найсправедливішому суспільстві», належав до «прогресивного людства», «авангарду радянського народу», був у «перших лавах будівничих комунізму»,  обіймав «найпочеснішу посаду на землі», був «озброєний найпередовішим вченням», думав «про родіну, а вже потім — про себе».

Тридцять років — од серпня 1950 по вересень 1990 – як один день я «піднімав сільське господарство СРСР» разом з такими ж, як сам, марновірцями, рабами або ж лакеями колгоспних ланів і ферм аж поки не підірвався, і не став інвалідом.

… Гірко, прикро думати, що за 30 літ тяжкої праці в «ім’я світлого майбутнього» я не нажив нічого, крім болячок і доган, які віхами залишилися на моїм трудовім шляху».

Так можуть сказати більшість ровесників письменика, хто сьорбнув колгоспоної долі.

ПОЛЕ БОЛЮ

За життя Петра Василенка знали більше як поета, краєзнавця, кореспондента районки, тепер-от відкриваємо його як прозаїка. Доктор філології Харківського національного універсиитету, літературний критик, дослідник творчості письменника Ігор Михайлин вважає, що романи «Калина гордовина» і «Поле болю» в українській літературі стоять в ряду кращих творів про село.

• Не пам’ятаю, хто сказав: «Там, де поставив крапку Михайло Коцюбинський», там почався Анддрій Головко»,- говорить Михайлин.– Потім випливли Кость Гордієнко, Григорій Тютюнник з «Виром», Михайло Стельмах… Але всі вони писали про довоєнне село. А от повоєнний період, хрущовську добу, брежнєвський застій, – я не знаю творів в українській літературі, які б так потужно й правдиво відтворили цей час. Вони справді заслуговують Національної премії України імені Т. Г. Шевченка.

У романі «Калина гордовина» перед нами постає образ  людини аристократичної за духом, яка опиняється серед масового колгоспного виробництва, в середовищі, яке її не розуміє — на рівні керівництва, людей з якими він безпосередньо спілкується.  Герой роману Іван Запорожець, намагається зберегти в цих умовах дорогоцінну духовність, людяність.

Іван Прокопович — не виссаний з пальця персонаж, а однокурсник Петра Василенка по сільгоспінституту, агроном, товариш по життю. Він і нині мешкає в селі Оскіл Ізюмського райлну й зберігає пам’ять про письменника й товариша. Листи, які вони писали одне одному, й лягли в основу роману. Закінчується цей  твір такою картиною: їдуть воли,  тягнуть гарбу, а на неї застрибують і застрибують бевзі, чиновники, інші трутні. Потім воли зупиняються й рогами скидають цей непотріб з воза. Чи не образ це Помаранчевої революції й «Револююції гідності», під час яких люди намагалися скинути з себе цю наволоч?

«Поле болю» – твір автобіографічний, в ньому головний герой сам автор. Інші персоонажі — також люди реальні, виступають під власними іменами. Можливо, це стало причиною того, що роман, написаний у вісімдесяті роки минулого століття Петро Василенко за життя не зміг надрукувати, адже ці персонажі знаходилися при владі. Навіть звернення до прокурора не допомогло. Та й зараз якщо не вони то їхні нащадки керують у владних кабінетах.

А МИ ТУЮ СЛАВУ

Справді, слава наздоганяє Петра Василенка вже після смерті. У Печенігах письменникові встановили погруддя, на школі  в Мартовому, де він навчався, прикріпили меморіальну дошку, в музеї йому присвятили експозицію. У 2013 році стараннями письменника, підприємця, караєзнаця Миколи Шакіна започаткована Всеукраїнська літературно-мистецька й краєзнавча премія імені Петра Василенка, а з 2002 року на його честь проходить етнофестиваль «Печенізьке поле», який він устиг заснувати. А головне, стараннями його  друзів хоча й невеликими накладами, але видано літературну спадщину письменника, зокрема і ромарн «Поле болю».

Є там такий епізод. Лежить письменни у лікарні, де лікується й хлопчик. На запитання чому його село називається Тернова, що це за дерево терен, як він росте, цвіте, хлопчик каже одне «не знаю». Виникає закономірне запитання: що виросте з такої дитини, яка нічого не знає про свю землю, своє село, свій рід?

Хоча віддповідь на нього є. Неприємна вона, коли бачиш  майже повсюдно, їдучи на Мартове через Печеніги, вивіски переважно російською на магазинах, приватних закладах. А містечко це до мозку кісток було українським.  А  водосховище, яке колись затопило українські села й квітучі луки, а нині його береги обсіли крутьки зі своїми палацами, базами відпочинку, ресторанами, бухтами для катерів і яхт. Уже й до берега не пройдеш. І скрізь «Золотые рыбки», «Уюты»… А от вже один повідомляє, що він продає ділянку з лісом, якого не садив. Хіба за це боровся Петро Василенко, хіба не ця земля йому боліла?

«Для мене найглобальнішою подією за час мого життя є не початок космічної ери, а початок Незалежності України,– пише він.– Цим я жив усе своє свідоме й усвідомлене життя. Я перш за все хотів бути Українцем, а вже потім якимось там «человєком».

Леонід ЛОГВИНЕНКО

На фото автора: вшанування Петра Василенка з нагоди 80-річчя.