ВТОМИЛОСЬ СТРЕМЕНО. ДОМАШНЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ (в гостях у Володимира Стального і його збірки “Тобі, єдиній !..” )

     Бувають життєві ситуації, коли не автор поспішає до своїх читачів із книжкою-новинкою, а вони самі везуть йому з видавництва свіжі пахучі примірники, щоб побути разом, почути не в телефоні голос друга, його нові рядки,  відчути “приязнь рук”, “одкровення потиску руки”,  згадати, як у спільній юності “колосилось вогнище іскристо”, “як смеркаються сади”. Цитую нову збірку Володимира Стального “Тобі, єдиній!..”,  на садибі якого у Балаклії, за сотню кілометрів від залів-клубів Харкова влаштували домашню презентацію його друзі-літератори.
Володимир Стальний (сидить у центрі) з рідними і  друзями-поетами (від лівого краю): В’ячеслав Романовський, Анатолій Перерва, син Орест Стальний, онука Дарина, дружина Галина, Леонід Тома.

     Книжка лірики вийшла у харківському видавництві “Майдан”. Збірка має посвяту “Дружині Галі, яка буває різною, але завжди єдина і необхідна”. Відкриває  цю книжку картина безсоння (“Так глухоманно…”), але це ще й очікування, що після того, як “попіл сіяли перестороги,.. завишневіє у світі”.
У Тараса Шевченка є рядки: “Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався. Та недосвіт перед світом в садочок укрався. Потоптав веселі квіти, побив, поморозив”.  Недосвітом (із приморозками й передсвітанковою темрявою здебільшого навесні чи ранньої осені)  буває душевний стан,  але на ньому не  збирається концентруватися В.Стальний. Навпаки, дістає  з давніх рукописів молоде й весняне “Котила далеч збурену ріку”, щоб знову подумки попросити весну: “Це ж бо уперше, ти не обмани”.
Вірш пам’ятаю ще з 80-х, коли центральна студія імені Павла Тичини на чолі з Віктором Петровичем Тимченком, працюючи при Харківській організації Спілки письменників, не тільки активно і прискіпливо  обговорювала нові добірки чи вже видані книжки, а й навіть мандрувала до таких же студійців в інші області України. На Донеччину, пригадую, їздили Рима Катаєва, Ольга Тараненко, Наталка Матюх (потім розігрувала в готелі дівчат-харків’янок, імітуючи голос чоловіка: “Я бачив Вас щойно в буфеті, захоплений! Чи не могли б ми зустрітися?”), В’ячеслав Романовський, Леонід Курохта (вночі на “слабо” нарвав букет великих ромашок на клумбі під Донецьким обкомом партії). Ще дорогою в одне купе набивалися щільненько — не стільки їсти-пити, як поговорити. Гумориста Леоніда Курохту (хай йому легко згадається в далекому закордонні!) майже вмазали у вагонну стінку, щоб сісти вп’ятьох на одну полицю. До нього притиснули Риму Катаєву. Рима Олександрівна попросила сусідів не так давити і докинула як лікар термін латиною: “Бо в Льоні такий габітус! Мені вже боляче!” І під регіт просвітила збуджену компанію: “Це ж те саме, що конституція людини, її статура, зовнішній вигляд!..”
Коли вже  знайомилися в Донецьку з тамтешніми літстудійцями, одна з місцевих поетес не могла приховати зверхності й пихи в голосі: “Меня сам Євтушенко замєтіл, і прєдісловіє к сборнику обещал написать”. Хтось із поетів-харків’ян (чи не  Володимир Стальний?) голосно прошепотів: “Льоню, а ти покажи їй свій габітус!” Ми вдавилися сміхом, а панна більше на зібрання не приходила, обурена, що  хтось посмів так реагувати на неї та Євтушенка.
Виступати доводилося в різних аудиторіях Донецька і тодішнього Жданова (Маріуполь). Безпрограшно звучав вірш В. Стального про весну кохання з фіналом, на якому його степовий голос ніби аж захрипав “Це ж бо уперше, ти не обмани”. Жіноча частина зачудовано задивлялася на приїжджого поета. Після гостювання у робітників потужного металургійного комбінату заїхали на кілька годин на берег моря. Донеччани знайшли досить глибоченьке місце, де у воду треба було спускатися з бетонних плит металевою драбиною з поручнями і відразу пливти, бо шубовснеш з головою.  Наплавалися всі охочі, останньою потихеньку гребу теплу морську воду і я. На бетонній плиті вже сидить Володимир Стальний і весело гукає: “Гляньте, як Ірина пливе! Ніби вірша пише.”
У збірці любовної лірики “Тобі, єдиній !..” багато руху, співу, дихання. Не застигле замилування коханою чи й просто дівчиною-перехожою з білим наливом колін, а спостереження: “Ідем — два щастя із печаллю”.

В.Стальний, як і його земляк-слобожанин Леонід Талалай, уміє вплітати у сповідальний вірш народний дотеп, продовжити його філософським роздумом: “Я, мов циган той на торзі, що без вини та вторгував біду”. Або з відомого фольклорного образу створювали власний, трагічний (“Я вже знав, що є розрив-трава, а тепер, що є й розрив-дорога”).

Купальські вінки з квітів і трав плетуть зараз усі охочі, прикрашають голівки майбутніх наречених, які ще тільки ходити навчилися. Або поспішають сфотографуватися з квітами на голові ті, про кого приказка “згадала баба, як дівкою була”. Здавна вінки були частиною передвесільного ворожіння.

Мережилося, трепетом росло,
незнане щось веселками вершилось,
буяло і, нарешті, зворожилось,
як в цьому світі досі не було (Із вірша В. Стального  “Втомилось чи схитрило стремено”).
Колись давно Володимир і Галина, у яких тепер уже й онука бігає на побачення, познайомилися в редакції балаклійської районної газети, де працювала літературна студія. Бували тоді на студійних зібраннях і В’ячеслав Романовський, Анатолій Перерва. Чи не про ті роки — рядки Володимира Стального, який працював у тій газеті?

А все здається, що забули,
здається, що забули все.
Ти не кепкуй ото, минуле,
бо нас, буває, по-не-се!..
Ой на Івана на Купала
мов хтось до мрії відрядив.
Ой там зірки
та прямо впали
усі в долонечки слідів.
І зупинилася розмова,
і говорили вже серця,
і прагла тиша їх соснова
обох дослухать до кінця.
Ми знов прощалися востаннє
і не могли відвести віч,
і простували у світання,
і ніби повертали ніч.

У Балаклійському районі протікає аж 12 річок, найбільша з них Сіверський Донець. Та й сама назва райцентру походить від річки Балаклійки, що з тюркської означає “рибне місце”.
Балаклійське купальське свято —  з традиційними обрядами, конкурсами: на кращий  вінок, фігуру з піску. В афіші 2017 року було заявлене й вогняне дійство, по-модному іменоване “файєр-шоу”.
Ось тут дозвольте нагадаю, що зовсім поряд — вогні війни, яка сама собою не закінчиться. І Книга пам’яті загиблих за Україну, на жаль, поповнюється майже щодня. Від 2014-го року. Списки полеглих  у боях, померлих від ран і від зупинки серця під шквальним обстрілом сформовані  за місцем народження солдата чи командира.  Якщо читати про Харківщину, найбільше таких земляків  —   із обласного центру, далі — Дергачівський, Харківський,   Куп’янський  і Лозівський райони. З Лозової —  Герой України капітан Олександр Лавренко, який разом з екіпажем свого підбитого танка загинув, але не здався в полон. З Панютиного Лозівського району —  дід п’ятьох онуків, солдат Сергій Гуров, також нагороджений посмертно, але вже орденом “За мужність”. Танкісту Олександру був 31 рік,  стрільцеві — помічникові гранатометника Сергію — 56.
У Балаклійському районі  народилося п’ятеро загиблих у сучасній війні на сході   України. Одному із них за віком годилося б стрибати  через багаття на Івана Купала. Майже купальської липневої пори  на Луганщині в селі з лиховісною назвою Провалля розвідник-кулеметник Станіслав Майсеєв був смертельно поранений  під час мінометного обстрілу. Солдату полку спецпризначення виповнився тільки  21 рік. Уже увійшла в пору ворожіння на віночках осиротіла донька старшого лейтенанта, заступника командира роти з озброєння  Дмитра Чигринова. Він теж загинув влітку 2014-го, але вже  поблизу Вуглегірська на Донеччині. Літо 2016-го стало останнім для 29-річного молодшого сержанта Романа Лугового із села Пришиб все того ж Балаклійського району.
У шкільних музеях Харківщині колись були популярні саморобні карти із позначками міст, у яких чи поблизу яких загинули на Другій світовій війні односельці. Червоні стрілки тяглися і до Берліна, й на Далекий  Схід.  У наші дні така б топографія  концентрувалася  на Донбасі.
Уродженець Балаклії командир батареї, майор  Олексій Гуртов потрапив у засідку на так званому “дебальцевському виступі”.  Похований на Закарпатті. Залишилися дружина і двоє дітей. Гусарівка Балаклійського району — рідне село старшини Олександра Старова. Його життя також урвалося під Дебальцевим.  Похований на Київщині. Вдома на нього чекали син і дружина.
Усім вдовам міг би бути присвячений вірш Володимира Стального.
***
Русява жінка. Зорі прибережні.
Довкола сплески губить синь-трава.
Щось висловить хотіли обережно,
та не насмілились ніяк слова.
Русява жінка, мабуть, і не вдасться…
Все, що минає, не мине суціль:
спізнилось каяття на ціле щастя,
на цілу долю випередив біль.
Русява жінка, ми в плавбі відколи —
неподоланна зостається близь.
З-під шурхоту весла
одні лиш кола,
одні лиш кола темно розійшлись.

Декорації  ліричного щоденника В. Стального — це те, що здебільшого залишається поза часом,  — садок, річка, степ. Ознаки іншої реальності — електричка, транзистор. І знову — стежка, гречка, вино, спориші. Про все вже писали, а він — інакше. Серед довершених нічних ідилій — опис передосіннього багаття на двох, печеної картоплі. “Цей шелест річки. Це спокійне небо. Ще вересень не зваживсь підійти. А більше й нічогісінько не треба, адже зі мною, розумієш,  — Ти!”   В українській літературі можна легко назбирати грубезну антологію зізнань про сивину — ознаку не стільки мудрості, як смутку. Але посмішка ховається десь у куточку пошерхлих вуст: “Відтанув зажурений чуб”, “Сивокосе моє восьме березня”.
Таке мовчання накочується з роками, що червневої ночі вже чути: “сміється в спогадах роса”. Сад, як пізнє щастя. У ньому не знайдеш власної молодості, але все ще хочеться вірити солов’ю. Ось такою думкою закінчується збірка В.Стального  “Тобі, єдиній!..”   Редагував її по-дружньому, але й вимогливо В’ячеслав Романовський. Мав уже досвід компонування книжки про кохання. Збірка вибраної інтимної  лірики “Ласкавка” видана В‘ячеславом 2013 року. Надія Гаврилюк  у статті “Поетичне суцвіття Слобожанщини” (журнал “Слово і час”,  2016 рік) цитує цей образ: “Ласкавко, зглянься на замерзлу душу”. Які ж слова знаходить оглядач у збірках, написаних чоловіками-слобожанами, які дієслова підбирає для їхньої характеристики: “прохає”, “зізнається”, “тужить”, “дослухається”, “озивається”, “радість поетом плекається”.  Звична канва для рецензії-вишивки.  Переглянула свої нотатки і не знайшла цих дієслів. І перечитала заключну мініатюру збірки В.Стального.

Зайшов у сад, як в пізнє щастя.
Та не знайшов там молодість свою.
Але іду до квіту на причастя.
І все ще хочу вірить солов’ю.

На яких дієсловах-цвяхах тримається строфа?  “Зайшов”, “не знайшов”, “іду”, “хочу вірить”.   Поет може гірко посміхнутися: “Втомилось стремено…” Але ж не душа. Хай шукається кожному своє в саду цієї збірки.

Читати книжку:   Stalnyi_2016

Ірина Мироненко

Фото з особистого архіву В’ячеслава Романовського