Вікторові Тимченку до дня народження

Років десять-п’ятнадцять тому Харківська спілка письменників твердо асоціювалася в мене з Віктором Петровичем Тимченком. Туди, на Чернишевську, саме до нього стікалася молодь, та й старші колеги – до кімнатки на першому поверсі праворуч. І там увесь час точилося життя, там, сказати б по-модному й по-науковому, творився літпроцес. Віктор Петрович завжди знав, що й де відбуватиметься, у кого вийшла нова книга, у нього ж можна було книги взяти почитати. Ця кімнатка давала такий заряд світла, оптимізму, стабільності, відчуття, що все добре й ти на правильному шляху, що, думаю, того заряду мені вистачає й досі.

Пізніше, коли вступала до Спілки, та й зараз розумію – Харківська спілка письменників твердо асоціюється з Віктором Петровичем Тимченком. І ще – з Ольгою Степанівною Тараненко (яка – мов друга мама, без якої взагалі все було б у мене дуже-дуже по-іншому; але це тема окремої розповіді) та Віктором Степановичем Бойком. І коли хтось питає, навіщо вступила до Спілки, я, окрім звичайних слів, що, мовляв, щось же можу там зробити корисне (і не роблю), кажу: бо членами її є Тимченко, Тараненко, Бойко.

Віктор Петрович зміг сформувати, акумулювати біля себе коло людей, які – громада, незгасна сила, живе гаряче серце, основа харківської спілки. Без його вихованців годі уявити собі літературу – вдумаймося! – більш ніж півстолітнього часового відтинку. І причому як акумулювати? Якось так весело, життєлюбно, так чесно й відчайдушно! Правильно пише І. Мироненко, що не знає людини, котра б так слухала, як він. І правильно пише Р. Катаєва (цитую з пам’яті): «Он с радостью Кобзаря / По-детски в ладоши хлопает, / Когда вдруг услышит хлопчика, / Талантливого, как заря». Дійсно, Віктор Петрович як ніхто вміє радіти кожному нашому вдалому віршеві, певно, більше, ніж своєму. Але його вірші ой як міцно сидять у душі, не забуваються, не відпускають. Ходиш, буває, а в голові крутиться: «Дед поднялся, / А в небе низком всё кружились белые искры…». Або – і тут у мене виходить просто добірка уривків із улюблених поезій:

 

– Позичте нам хоч дрібку солі.

А тітка хмура, мовчазна,

І дітлахи неначе сонні,

Бо голодовка, бо війна.

 

…

 

– Олександро Кузьмівно! –

З-за хвіртки знов тебе щедрує дітвора.

 

…

 

Я чув тебе усе життя

І все життя хотів побачить.

 

…

 

А їжак чимдуж у двері шкрябав

Й силкувався, мабуть, закричати,

Бо хотіли їсти їжачата.

 

…

 

Лише себе на світі бачить –

То найстрашніша сліпота.

 

…

 

У нас іще нема водопроводу,

іще на вулицях колодязі.

І так жіноцтво в будь-яку погоду

іде від них, немов несе не воду,

а сонця два на райдузі-дузі.

 

…

 

А що як знову розгублюся,

і хтось вам руки полама?

Заголосіть тоді, бабусю,

що на мені хреста нема.

 

…

 

Дивна ти в мене. Лисію і сивію,

й чимось кігтистим у грудях стиска.

Ти ж молодого, красивого, сильного

водиш і водиш по зниклих стежках.

 

Можна продовжувати ще і ще, та слід дати слово колегам Віктора Петровича, що оприлюднили свої привітання в мережі, – гадаю, доречним буде навести їх тут:

М. Красиков: Вікторе Петровичу, доброго Вам здоровʼячка, сонечка в душі у будь-яку погоду і безлічі доторків до усього прекрасного!

Н. Супруненко: Приєднуюсь до найтепліших привітань!!! Многая літа, Вікторе Петровичу!

Н. Виноградська: Золотому поетичному голосу Слобідщини, шановному Віктору Петровичу, зичу довгих творчих літ, вдячних читачів, добра, любові, миру! Хай щастить йому і його родині! З великою повагою.

Н. Лук’яненко: Приєднуюсь до найтепліших привітань! Многії літа, Вікторе Петровичу!

В. Овод: Віктору Петровичу зичимо доброго здоров’я і щастя. «Просвіта».

І ще є десятки й десятки повідомлень у Фейсбуці.

Стало відомо також, що Л. Хворост готує інтерв’ю з В. Тимченком у наступний «Березіль».

 

Вікторе Петровичу, спасибі Вам за все! Слава Богу, що дозволив нам знати Вас, грітися біля Вас, навчатися у Вас! Миру, усіляких гараздів і здоров’я Вам!

 

Антоніна Тимченко