Років десять-п’ятнадцять тому Харківська спілка письменників твердо асоціювалася в мене з Віктором Петровичем Тимченком. Туди, на Чернишевську, саме до нього стікалася молодь, та й старші колеги – до кімнатки на першому поверсі праворуч. І там увесь час точилося життя, там, сказати б по-модному й по-науковому, творився літпроцес. Віктор Петрович завжди знав, що й де відбуватиметься, у кого вийшла нова книга, у нього ж можна було книги взяти почитати. Ця кімнатка давала такий заряд світла, оптимізму, стабільності, відчуття, що все добре й ти на правильному шляху, що, думаю, того заряду мені вистачає й досі.
Пізніше, коли вступала до Спілки, та й зараз розумію – Харківська спілка письменників твердо асоціюється з Віктором Петровичем Тимченком. І ще – з Ольгою Степанівною Тараненко (яка – мов друга мама, без якої взагалі все було б у мене дуже-дуже по-іншому; але це тема окремої розповіді) та Віктором Степановичем Бойком. І коли хтось питає, навіщо вступила до Спілки, я, окрім звичайних слів, що, мовляв, щось же можу там зробити корисне (і не роблю), кажу: бо членами її є Тимченко, Тараненко, Бойко.
Віктор Петрович зміг сформувати, акумулювати біля себе коло людей, які – громада, незгасна сила, живе гаряче серце, основа харківської спілки. Без його вихованців годі уявити собі літературу – вдумаймося! – більш ніж півстолітнього часового відтинку. І причому як акумулювати? Якось так весело, життєлюбно, так чесно й відчайдушно! Правильно пише І. Мироненко, що не знає людини, котра б так слухала, як він. І правильно пише Р. Катаєва (цитую з пам’яті): «Он с радостью Кобзаря / По-детски в ладоши хлопает, / Когда вдруг услышит хлопчика, / Талантливого, как заря». Дійсно, Віктор Петрович як ніхто вміє радіти кожному нашому вдалому віршеві, певно, більше, ніж своєму. Але його вірші ой як міцно сидять у душі, не забуваються, не відпускають. Ходиш, буває, а в голові крутиться: «Дед поднялся, / А в небе низком всё кружились белые искры…». Або – і тут у мене виходить просто добірка уривків із улюблених поезій:
– Позичте нам хоч дрібку солі.
А тітка хмура, мовчазна,
І дітлахи неначе сонні,
Бо голодовка, бо війна.
…
– Олександро Кузьмівно! –
З-за хвіртки знов тебе щедрує дітвора.
…
Я чув тебе усе життя
І все життя хотів побачить.
…
А їжак чимдуж у двері шкрябав
Й силкувався, мабуть, закричати,
Бо хотіли їсти їжачата.
…
Лише себе на світі бачить –
То найстрашніша сліпота.
…
У нас іще нема водопроводу,
іще на вулицях колодязі.
І так жіноцтво в будь-яку погоду
іде від них, немов несе не воду,
а сонця два на райдузі-дузі.
…
А що як знову розгублюся,
і хтось вам руки полама?
Заголосіть тоді, бабусю,
що на мені хреста нема.
…
Дивна ти в мене. Лисію і сивію,
й чимось кігтистим у грудях стиска.
Ти ж молодого, красивого, сильного
водиш і водиш по зниклих стежках.
Можна продовжувати ще і ще, та слід дати слово колегам Віктора Петровича, що оприлюднили свої привітання в мережі, – гадаю, доречним буде навести їх тут:
М. Красиков: Вікторе Петровичу, доброго Вам здоровʼячка, сонечка в душі у будь-яку погоду і безлічі доторків до усього прекрасного!
Н. Супруненко: Приєднуюсь до найтепліших привітань!!! Многая літа, Вікторе Петровичу!
Н. Виноградська: Золотому поетичному голосу Слобідщини, шановному Віктору Петровичу, зичу довгих творчих літ, вдячних читачів, добра, любові, миру! Хай щастить йому і його родині! З великою повагою.
Н. Лук’яненко: Приєднуюсь до найтепліших привітань! Многії літа, Вікторе Петровичу!
В. Овод: Віктору Петровичу зичимо доброго здоров’я і щастя. «Просвіта».
І ще є десятки й десятки повідомлень у Фейсбуці.
Стало відомо також, що Л. Хворост готує інтерв’ю з В. Тимченком у наступний «Березіль».
Вікторе Петровичу, спасибі Вам за все! Слава Богу, що дозволив нам знати Вас, грітися біля Вас, навчатися у Вас! Миру, усіляких гараздів і здоров’я Вам!
Антоніна Тимченко