«И чудо летящей строки» (до дня народження Світлани Зайцевої)

               Це – два фото, в яких уся вона – Світлана. Перша – юність на порозі життя дорослого, самостійного: Світлана з другом (трохи пізніше зі своїм чоловіком) Михайлом. Сонце юності, молодості, кохання засліплює, але вони вишукують очима під дашками долонь дорогу. Вони задивлені в далину. Кого чи що там десь хочуть угледіти?

          Світлана й Михайло дуже характерні, кожен сам по собі, але дорога у них є і спільна, де найцінніші скарби – людяність, людська гідність, де пошукам глобальних і разових істин немає кінця. Пафосно? Хіба що дещо. Варто поглянути на друге фото: Олена (Голуб) Пушкар, Ольга Тараненко, Світлана (Зайцева) Глибицька у видимому ряду. Але я точно знаю, що у другому і третьому , і , певно, четвертому ряду болючою раною всі ті, до кого Світлана поспішала на допомогу і була думками й серцем поряд: учителі – філософи й письменники Григорій Померанц та Зінаїда Міркіна, Любов Боровикова, поетеси Світлана Озерська й Тетяна Селіванчик, Майя Львович та Наталія Балановська, поет Сергій Грибов, а ще в іншому ряду бард Володимир Фоменко і друзі Таня Гарніц, Ірина Пузанова, відомий культуролог, викладач, фольклорист, поет Михайло Красиков, поетеса Ірина-Марія Тураєва-Рижова, викладач і письменник Ігор Оржицький, люди, з якими Світлана якось пов’язана через інших людей – Рома Воловицький, Юлія Копичко, Лідія Доценко, Віктор Петрович Тимченко, Інна та Євген Захарови, Ірина Воловицька та Віолетта Сліж і ще багато інших, про яких і не здогадуюсь, але які не уявляють себе без голосу й уважного доторку до їхніх зболених душ Світлани Зайцевої.

І знаю, що вона ніколи б не взялась підраховувати своєї причетності до доль інших, адже не це важливо, а душевна рівновага, яка досягається завдяки щирій співучасті. А я про це говорю, бо тоді краще розумієш вагу життя Світлани, її часу та поетичної наповненості у книгах «Всезнание сгоревшего листа» (сборник стихов и прозы. Харьков, 1997), «Искры в ночи» (одноактне пьесы и рассказы. Харьков. 2000), «Сколок: стихи» (Киев: «Українське видавництво», 2003 ), «Звенящий свет: стихи» (Харьков: Слово с нами (В.Слиж), 2005).

Однак найкраще про поетів говорять їхні вірші:

***

Сквозь зелень бьется звездочками солнце,

целуя и кору, и комара,

и по лучу прозрачному несется

белесый, как раздумье, дым костра.

 

В нем – зримей луч. И тишина слышней,

когда гуляет птичий посвист в чаще.

И я сама проявленнее в ней,

как луч,

как тишь,

как этот миг летящий.

 

***

Я успела прирасти.

Ну зачем же я у спела?

Так душа врастает в тело:

только смертью отскрести.

Чья-то горечь, чья-то боль

проняла и оглушила,

искорёженной судьбой

из меня мотая жилы.

Смяла в огненной горсти

и взасос поцеловала.

Я успела прирасти

к этой боли небывалой.

Опьяняющим глотком

я успела так обжечься…

Я нужна ей целиком,

этой боли сумасшедшей.

Чтоб себя в других избыть,

ей годится каждый встречный.

Но есть свыше знак Судьбы:

боль не сеять бесконечно.

Не пеняю, не корю –

но вбираю боль глазами.

Оттого я и горю,

что она рождает пламя.

Вместо горького вина

напою её собой.

Пусть допьёт меня до дна –

пламенем загасит боль.

 

***

Мой Бог Огонь, веди меня, веди!

Прожег мне жилы раскаленной нитью.

Не разумом иду, а по наитью

огнем, что разливается в груди.

 

Мой Бог Огонь, на все твои права!

Не пощади рабы своей незрячей.

Пусть отливается слезой горячей

Та слабость, что во мне еще жива.

 

А час придет – по-царски одари

Своею негасимою любовью.

В твоих объятьях мне не будет больно:

Ведь я всю жизнь ношу тебя внутри.

 

***

Любовь не проходит. Она словно песня жива.

Она, как Вселенная, длиться, и длится, и длится.

Питает пространство, где вечность на время дробится,

и только над нею не властны её жернова.

Питает пространство и небо связует с землёй,

живящим настоем распахнутой нежности дышит –

как будто девчонка – от стрижки до самых лодыжек –

несётся и плещет распахнутостью самой.

Как эта девчонка, как майская эта заря,

как эта бесчисленность раз повторенная тайна.

Любовь не проходит. Она мотыльком облетает

цветки наших душ, плодоносную силу даря.

Как жаль, что недолго на свете живут мотыльки.

Но силу они отдают беззаветно и щедро.

И силою этой и дети восходят, и кедры,

И звёзды, и судьбы, и чудо летящей строки.

 

***

Не пролистать, а вслушаться в слова.

Не перечесть, а насладиться чтеньем.

И то, что было понято едва,

открытьем станет. Станет откровеньем.

 

Читать взахлёб, без пауз, всё подряд –

и вдруг очнуться в бешеном цейтноте.

И побояться втиснуть в книжный ряд

живое сердце в мягком переплёте.

 

Стаття Ольги Тараненко