Олексій Аулов. «Тарас між нас. Сатирична поема»

          …Все більше Олексій Аулов відчуває свою принадлежність до справжньої поезії,

що має під собою традицію, все менше він підкоряється свавіллю обставин, все глибше

хоче зрозуміти суть світобудови. Все ясніше відчуває він, що справжній поет має життя невіддільне від власної творчості.Ось так він приходить до Шевченка, життя якого — повне злиття поезії з долею поета.

«…Він («Тарас між нас») ледве дихати не перестав, побачивши нічний сучасний Харків.»

Що ж він є — отой сучасний Харків? Невже слобожанська культура під коростою неоміщанства приречена, невже ми сьогодні можемо запропонувати Шевченкові тільки

місце «козачка» у гармидері охлократичної колотнечі?

«…Зайшов Тарас у виборчком, так, подивитись… — Поллимона гони, старик! И всё пучком. И настоящим казачком ты будешь выглядеть у трона!»

Поет глибоко відчуває прірву між Тарасом, який «покинув п`єдестал» і новітніми

інквізиторами від культури і політики, Їм потрібний не Тарас, як творче начало, а його «бренд» для осягнення своїх мерзенних планів.

     Творчість Олексія Аулова спрямована проти сліпої догматичної віри, яка вже скалічила не одне покоління наших людей.  Він тривожиться також з приводу ейфоричного ставлення до волі.

«Дійшли б їх розум, їхні руки, що є в них Україна вільна, від волі трохи божевільна…»

      На жаль, божевілля в нашому суспільстві спостерігається не тільки від волі, а й від страху перед нею, коріння його — в тоталітарному минулому. Нелегко розпізнати привід минулого, ще важче — не створити нових. Саме в цьому контексті поезія Олексія Аулова, вся його творчість і творча діяльність спрямовані на вихід у зону соціального оптимізму, через очищення сміхом, через сприйняття справжності вічного, нехай і мінливого світу.

                                            Леонід Тома

Олексій Аулов

ТАРАС МІЖ НАС

Сатирична поема

 

Вночі Тарас покинув п’єдестал

Й пішов гуляти по алеях парку.

Із постаменту знятий, як з хреста,

Він ледве дихати не перестав,

Побачивши нічний сучасний Харків.

Його не помічали, мов пусте,

Оті, що йшли, сиділи чи лежали.

Лише живе: зелене і густе,

І зоряне, і місячне на те

Дивилося, мовчало, сподівалось…

Каразін із Тарасом не пішов.

Всміхнувся Гоголь:  «Лучше буду с носом!»

Згаркавив вождь: «Вы, батенька, смешон,

Переворот не тот произошел.

Я здесь на новый собираю взносы»*.

…Світилися реклами і пупки…

У Катерин —  не коси, а покоси.

Поголені гуляють парубки,

Без оселедців, бо не козаки,

Всі круглі, як нулі, головобосі…

 

*Каразін, Гоголь, вождь (Ленін) — маються на увазі пам`ятники цих осіб, котрі теж ожили.

Кричать з кущів: «Целуй меня везде!

Я — взрослая…»; «Я — ласковый мерзавец…»;

«Ай лав ю, Бэби! Ты меня раздень.

Я залетела! Где-где?!..В по-езде!

Был больно сладок  шоколадний заяц»…

… «Та де ж це я? Це Ріо? Чи це Рим?

Чи карнавальна ніч? Чи корвалонна?

Горять Стожари… «Шокають» вітри…

Та ні, це — Харків, лях мене дери!

А де ж це українці?..нові?.. вольні?..»

…Узвіз Бурсацький. Ринок. Ось вокзал.

«Большинства» — мало, а «меньшинств» — по  вінця.

Неначе біс отут розперезавсь:

Річки — залізо, люди — рогоза,

І ні води живої, ні ослінця.

Якийсь москаль  побігти «за чайком»

Схотів…  «Замри!» —  Сказав якийсь величкий.

І він завмер, стоїть із чайником,

Чекає дозволу начальника

На крок вперед і на ковток водички*

…Схотілося Тарасові в «МЕЖО»**.

А там на три на літери й до вітру

Послав «червоногривенний піжон»***.

Не стримався, заїхав «між рожон»…

Тут, як на гріх, —  оті, що сліз не витруть:****

— Хвамилия?

— Шевченко.

— Звать?

— Тарас.

— По отчеству?

— Григорович.

— Родился?..

Когда-когда?! Ты равных среди нас

Себе не сыщешь! Нетути. Абзац.

Бомжуй. Пшел вон, пока не разозлился!

Сержант, поддай под зад и — за порог!

Что взять с убогого… Одна морока…

Давай-ка тех, кто пьянство за порок

Не принимает. С этих будет прок,

Спонсирующий бдительное око».

… Тарас ходив до ранку між людей.

Якісь вони йому здались ніякі.

Лиш дехто з них очима поведе,

Зупиниться, здивується та йде

Собі. І все. Ні злості, ні подяки.

*Мається на увазі скульптура отця Федора , героя роману Ільфа і Петрова «12 стільців»,

яка встановлена на платформі Харківського Південного вокзалу.

** «МЕЖО» — туалет.

*** Червоногривенний піжон —  касир у платному туалеті.

**** Ті, що сліз не витруть — міліція

… Він в електричку до Змійова сів

Й стояв, як водорості у болоті.

До Криму їздять в «Мерсах», а по сіль

Уже не треба: сиплять звідусіль

Сусід — сусіду, вдома, на роботі,

В трамваях, в електричках і в метро,

А солонцюють тільки одиниці,

Де нас немає, бо у них — добро

І на периферії, і в столиці.

— Послушай, дед,  сидел бы на печи…

—  Нехай стоїть, він на Шевченка схожий.

—  И правда, блин!

—  Петро, не деренчи!

— Григорьич, на-ко горло промочи…

— Автопробегом — да по бездорожью!..

 

… Безлюдівка*. Лісок. Пісок. Кар’єр.

Одна доріжка —  поламаєш ніжки.

Все розвалилось, як СРСР.

Один був «конюх», та і той помер.

Тріщать чуби, коли сіпнути віжки.

Ростуть «гриби» котеджів. Як церкви,

Високочолі, декотрі — з хрестами.

Бо треба ж, відірвавшись від Москви,

Самим ціліть, ховати голови —

Народ не зітне їх під образами.

Гуляє молодь, оковиту п’є.

Батьки тренують спини  на городах.

Було все наше, зараз — нічиє,

А нічиє нічого не дає

І не давало з роду-недороду.

Тепер і Енгельгардт би не продав

Раба свого, бо нікому продати.

Малюй собі, а що намалював,

Пиши собі, а  що ти написав —

Не засвербить нік?му запитати.

 

…А на майдані, біля церкви, вир.**

Йде передвиборна… Хто ж стане президентом?

—  За комуністів, люди!

—  Миру — мир!

—  Та вже коли ми станемо людьми?!

—  Мені хоч став від чорта претендента!

—  Хай буде Ющенко! Він наведе мости

Зі Штатами!

—  Ми кращого не маєм,

Ніж Янукович!

—  Ваню підожди,

Хай буде Кучма, я цього хоч знаю.

 

*Безлюдівка — селище на південь від Харкова, піщаний кар`єр котрого використовує майже вся Україна.

** Адміністративний і культурний центр селища.

Накрав, то мо’  подумає й про нас.

Новий коли ще натовче калитку…

—  Нехай Кравчук! Це наш старий карась.

Ти пам’ятаєшь, як за віжки взявсь?!

«Ні краплі крові» —  це його молитва.

—  Степане, ти назви хоч одного,

Хто був за нас за ці тринадцять волі.

Назвав би, то навчили б ми його

По-нашому балакать аж бігом

І не були б, як пуголовки, голі!

 

… Гуде майдан, як та давнішня Січ…

Та під «ШАФЕ», не під вітрила «чайок»*

Говорять між собою Ясь Кузьмич

І Лейба, доконавши могорич:

—  Грамульку —  і голосувать кінчаєм.

Петро — Миколі:

—  Що мені робить?

Не хоче жінка другої дитини.

Кричить: «Опасно, Петя, без судьбы

Судьбу давать ребенку. Если бы

Была надёжной наша Украина!»

 

Ось першосамозванний атаман

Іван Деркач (При Радах — Ваня Палкин):

— Я не пацан, панове, не пацан!

Я — українець,  не якийсь кацап!…

Йому з юрби: —  Ванько,  тепер? чи змалку?

Іван Грицютин:

—  Я іще не вмер,

Живу іще, як наша Україна!..

 

… Живуть усі! а особливо — мер,

А ще міністр  і  міліціонер,

Бандит, лихвар, банкір і бракон’єр,

Вони ж права скачали із людини.

 

…Із дитсадка гуськують малюки,

Ідуть щасливі, модні і веселі.

А чи когось не вкрадуть в мамлюки?

Або в гарем? За довгії віки

Ремонтували нами виродки

Свої і силу, й розум, і оселю.

 

…Зайшов Тарас у виборчком.

Так, подивитись…

— Пол-лимона

Гони, старик! И все — пучком.

 

*«Чайка» — козацький човен.

И настоящим казачком

Ты будешь выглядеть у трона!

 

— Хоч в козачках я і бував,

Та не навчивсь лимонів гнати.

А от пучок цибулі дати

Я можу, тільки щоб зжував

Його без хліба і без солі,

Щоб знав,

Якими правда й воля.

Є для кріпака,

Чия порепана рука

Тримає неба парасолю!

 

— Фуфло, дедуля, твой базар.

Полмиллиона гривень надо,

Чтоб лишь взглянули на товар.

А чтобы получить навар,

Необходимы миллиарды.

Ты президентом хочешь стать,

Хотя по фейсу и прикиду

Тебе солому скирдовать

Иль у метро колядовать,

Чтоб накопить на панихиду.

А хочешь позвоню в «ноль три»?

Подъедет скорая карета.

Сойдешь за кобзаря-поэта.

На Украине кобзари,

А заодно поводыри, —

Давно уже посмертно святы,

Но — единицы. Стерты даты.

Да что с тобою говорить!

Слыхал про горе от ума?

Оно — по желтым по домам,

А гениальность — по палатам.

В палатах — Пушкины, Дидро,

Наполеоны, Демокриты…

«КЭГЭ» — полтинник, пять — ведро

И тыща — ежели со свитой».

 

— Заївся, жити сито звик,

В люстерко бачиш черевика

І залишок від чоловіка,

А від людини — все… гаплик!..

Я президентом може б став,

Якби громада попросила,

Аби змести нечисту силу

Усю: і в селах, і в містах!

—  Я вижу — дед ты не простой…

—  Прості, і то не всі, лиш блазні.

Зігнати б вас усіх у лазню

І мить до совісти кісток!

 

… До церкви підійшов Тарас.

Схотілося поставить свічку.

Забув, що церква —  теж крамничка.

Без гривні свічка — не про нас.

Про них —  дебілих, молодих,

На ланцюгах на золотих,

З Христом червінним на хресті…

Не наші хлопці —  золоті.

 

Бо, бачте, зараз стало модно

Своє душевне принародно

Вип’ячувати напоказ.

Це все — до них, це не до нас.

 

… Якась стара  двугривенну дала:

—  Вернись, Тарас. Живих Месій немає.

Тебе ще Україна не знайшла,

Не доросла іще, не доросла…

Та доросте. Живого ж — не впізнає.

 

… Стоїть Тарас на п’єдесталі.

І нам до нього, як до Бога,

І високо, і дуже довго.

Із маминих повиростали

Щасливих теплих сорочок.

Все є — і скрипка, і смичок,

Та скрипаля замордували.

А скільки ж отого сміття

Без совісті, без каяття?!.

Без пам’яті беликі гурти

По місту швендяють — манкурти..

А ті, хто мислив пупа вище, —

На папертях і кладовищах…

Та є в них діти, є онуки.

Дійшли б їх розум, їхні руки,

Що є в них Україна вільна,

Від волі трохи божевільна…

Але…

ПО ВОЛІ ВИРОСТЕ МАЛЕ.