«Вимагає самозречень перехід із літа в осінь» (про нову книжку Ольги Тільної і міжнародну літню школу інклюзії)

Освітян і філологів найбільше серед тих, хто в Україні пише вірші та видає книжки. Щороку 1 вересня вони не просто йдуть до школи чи університету викладати (викладатися буде для багатьох точніше?) Чи найбільше такі люди встигають вкласти у власні збірки або проекти, що виходять за межі їхнього навчального закладу? Які сани готують влітку, аби їхалося-працювалося легше взимку? Про це у розмові з письменницею і науковцем, доцентом Харківської гуманітарно-педагогічної академії Ольгою Тільною.

Ірина Мироненко. Відкриває нову збірку «На житті настояні слова» вірш 2002 року, де є образ «небесні теслі». Біблійні асоціації примножуються уже сучасним штампом «небесна сотня». Як не болісно говорити про убитих у центрі української столиці, вони теж стають політичним і естетичним кліше. Незалежно від того, як позиціонують себе ті, хто говорить про Майдан.
Розділи сформовані хронологічно. Перші роки нового тисячоліття. Ще не було всеукраїнських потрясінь, але вже виникла особиста ситуація, після якої захотілося написати: «Вкотре учуся любити людей». Ви переносите небесних персонажів на землю, щоб вони могли, як і Ангел над зимовим морем, «сіро так буденно стати до письма».
Про Ангела, який ліктями розгладжує зібгану сторінку, писалося-питалося майже пророцтво у передчутті змін. Зимові вірші 2004-2005 років позначені місцем написання «Одеса». Ангел – звідти. Там не просто «грудневе море літнім йодом пахне», а від чогось? Чому – зимова Одеса?
Ольга Тільна. Мабуть, взимку до Одеси їдуть тільки із принуки, як у моєму випадку. Річ у тому, що ця книжка дійсно «настояна на житті», бо вірші, які до неї увійшли, писалися під час дуже багатьох трансформацій у моєму житті, коли був відхід від учительства до наукової діяльності, від незрячості до сліпоти, коли держава переживала трансформації. Це і помаранчева революція, і євромайдан, і війна, і дуже багато інших речей. Тому дійсно були такі моменти, коли не хотілося нести рідним і близьким оцей негатив, який панував навколо, оцю зневіру, яка супроводжує будь-які трансформації, будь-яку переоцінку цінностей твого життєвого курсу, то все воно вилилося у вірші.
І.М. Пишете Ви рідко, бо зайняті викладацькою і перекладацькою роботою?
О.Т. Хотілося б писати більше, але я особисто хочу бути корисною. Це бажання завжди забирає багато емоцій, але мені це подобається, я це люблю. А вірші, якщо вони претендують на звання поетичності, теж вимагають емоцій. І для того, щоб ця емоція була щирою, справжньою і у спілкуванні з людьми, і у віршах, то, звичайно, часом доводиться десь трошки змовчати, щоб уникнути фальші.
І.М. «Вчорашнє море прагнень і гризот тепер брудна калюжа біля хати». Чому так гірко, я вже зрозуміла. Від надмірної самокритичності. Від розчарувань. Доріг, що мали виводити до відкритого неба, а впираються у тупик чи височенний паркан брехні й байдужості. Писала Вам одразу, як прочитала книжку: «Хочеться, щоб калюжі марнот і гризот біля хати висохли, а після чорного гумору, чорного піару чорніли хіба що соковиті черешні».
Ви захищаєтеся від безладу, нахабства, брехні саме віршами?
О.Т. Так, на жаль, у нашій країні часто це єдина зброя. Коли ти розумієш, що система тебе розчавить у будь-якому випадку, бо в неї все для цього є, то залишається тільки ховатися в творчість, хай що б це було. У моєму випадку це поезія.
І.М. «Я заварю собі кави зі смутком по-харківськи». Це особистий рецепт роздумів – мовчазних, самозаглиблених? Смуток – теж харківська риса в певні моменти? Ми ж не тільки святкуємо і споглядаємо феєрверки, а й сумуємо?
О.Т. «Я заварю собі кави зі смутком по-харківськи й тихо у небо піду по небесних стежках» було написані на початку березня 2010 року. Якраз після інавгурації того гаранта, який нічого не гарантував. І якось тоді одразу всіляка погань повилазила. І була така депресія, що нічого не рятувало. То швидше це рецепт розпачу, намагання уникнути тієї реальності, яка була навколо. Я це помічала дуже в багатьох, коли вже несила терпіти і все, за що ти боровся вчора, сьогодні здавалося розчавленим брудними черевиками.
І.М. «Неправда стала правдувати» – берете епіграфом слова лірницької пісні. Епіграф до весняного вірша 2012 року. Апофеоз неправди – осінь року наступного, зима-весна 2014-го. Вірш «Сьогодні остаточно збагнула». Від його фіналу перехоплює подих. Згадайте, яким був той 2014-й у Вашому житті.
О.Т. Так, це вірш із диптиху «Страсна субота». Було його написано 22 лютого. Це був страшний для харків’ян день, коли було соромно, що в нас мав проходити з’їзд Добкіна-Кернеса. Ми не знали, що робити. Тому й закінчується вірш отак: «Що, коли хтось і від мене підступу тихо чекає».
І.М. 2014 рік – він ніби під дахом цієї збірки. У ній – і життєві особисті дороги, і дороги цілої країни. Одна з тих доріг – до Чорногорії. Вірш, написаний влітку, після поїздки – щоденник уже сучасниці війни (і за датою, і за настроєм). Мені він нагадав інтонації іншої поетеси – Олени Теліги «Жінки перед невідворотною небезпекою».
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть –
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
У Вас гойдалися хвилі, у неї кличні дзвони. Оце прагнення обійтися «без зітхань даремних» продиктоване різними трагічними часами для мене схоже. Отож – Ваша Чорногорія, її «накладання» на Україну першого року війни. Як це було?
О.Т. Цей вірш написано буквально за кілька годин до того, як було збито на сході України сумнозвісний рейс MH-17. І потім уже я думала: ми ж могли бути там, ми летіли над цією територією теж. Із відчуттям, що ти повертаєшся з одного світу до іншого, опиняєшся зовсім в іншій реальності, пишуться такі рядки: «Єдиний шлях – до зброї. Нехай вона не схибить».
І.М. «Мороз і сонце…І війна». Ваше перечитування хрестоматійного. Переінакшення, заперечення.
О.Т. «День чудесний». Пушкін писав. Але ти розумієш, що все відоме раніше мусить бути переосмислене, бо реальність зовсім не така, як про це говорять із телевізора. «Мороз і сонце, і Різдво. І віра в те, що прийде літо, хоч чашу болю не допито… Якби ж була така молитва, щоб хворі душі нам зцілила й облуди відвела від нас».
І.М. Але знову про осінь. Із вірша «Навіжена, пустотлива осінь» Ви узяли й назву збірки «На житті настояні слова». Осінь як початок душевного новоріччя?
О.Т. Так! У творчих людей осінь – сакральна пора, коли усе закінчується і все починається. І взагалі все відбувається – і чого ти хочеш, і чого не хочеш. Тому навіжена пустотлива осінь. «Зачекаю, доки зійдуть смутком на житті настояні слова». Це очевидно напівусвідомлений образ Фенікса, коли ти просто не можеш не починати все спочатку, бо любов до життя в тобі – єдина твоя справжня сутність. І що б там не було навколо. Ти живеш, ти виживеш, ти все-одно будеш жити, бо ти цього хочеш.
І.М. Дякую Вам за ці слова. Можливо, вони підтримають когось, у кого мінорний настрій. І знову Одеса 2007 року, тепер уже липнева. Ви сумлінно ставите під кожним віршем дату. Хороший орієнтир, аби зрозуміти, що саме в той час відбувалося в країні і як вплинуло на самого автора. Вірш 2007 року «Важко жити в сподіванні хоч якого-небудь дива», майже поряд у книжці серпневий 2008 року про Євпаторію, теж небесно-пташиний «Чайка квилить осіння». Чудово передає гойдання хвиль і настроїв: «Вимагає самозречень перехід із літа в осінь». Інша чайка, пісенна – «чаєчка-небога, що вивела чаєнят при битій дорозі» живе у вірші з посвятою «Марії Іванівні Тільній». І ніколи б не подумала, що тюльпани пахнуть воском, а тут, з вірша біля бабусиної могили, запахли зримо. Бабуся була Вашою читачкою і, можливо, навіть критиком?
О.Т. Мені пощастило, що бабуся перші мої книжки читала. Вона була вже старенька, підсліпувата. Вдягала окуляри, брала величезне збільшувальне скло і читала. Але вона ніколи не критикувала. Вона просто плакала і гладила мене по голові. І це було більш дієво, ніж усіляка критика.
І.М. Ви вірите в те, що нам дістаються дороги наших предків і ми їх у чомусь продовжуємо, у чомусь заперечуємо і прокладаємо свої стежки? Якими були дороги Ваших бабусі, діда?
О.Т. Так, абсолютно вірю. Вважаю, що доки ми не зробимо того, що заборгували самі собі наші бабусі, але на іншому рівні, особистісному, то ніякі наступні покоління нікуди вперед не підуть. Україна, наша історія підтверджує цю тезу.
Бабуся (татова мама) працювала муляром. Вона будувала частину харківського Будинку Проектів біля Саржиного яру. Вважаю цей будинок (і не тільки цей) пам’ятником моїй бабусі. Це було дуже важко так працювати матері трьох синів. Ще працюючи, вона опікувалася й онуками. Водила в садочки нас. Вона була дівчинкою під час війни. І її мама у фельдшерки купила за останні гроші довідку, що вона хвора на сухоти, щоб її не забрали до Німеччини.
З маминого боку дідусь закінчив три класи, але до самої його смерті мені було цікаво з ним спілкуватися. Я просила в нього поради, бо це людина, яка читала книжки до останніх днів своїх. Єдиним його бажанням уже наприкінці життя було не мучитися, не хворіти й не лежати. Щоб нікому не додавати зайвих турбот і клопотів. Кажу собі, що очевидно мій дідусь був праведником, бо це його бажання здійснилося.
І.М. Тобто у Вас слобожанське коріння?
О.Т. Так-так. Із татового боку родичі походять із Золочева, а з маминого боку – козацьке село Лиман, переселенці із Черкащини. І я досі люблю туди їздити. Там є мамина сестра. Це неперевершене джерело мови («Харківці приїхали, дощу привезли!»).
І.М. Слобожанське Хорошеве , передмістя Харкова. Розкажіть і про ці дороги.
О.Т. У Хорошевому в нас дача. Це тільки називається дача. Для мене це долина світлих мрій: там два ліси, озеро із джерельною водою. Це просто куточок раю земного, куди можна приїхати. Там не бере телефон і це чудово. І там «смородиновий кущ росте у день безмежний…Барвистий клаптик щастя у мене був і квит».
І.М. Гарний кінець цього вірша. «І квит!» Як у спогадах про Григора Тютюнника фраза: «А риба не клює і раз» (сміються).
Пані Ольго, Ви любите Карпати не тільки за цілющі джерела. Цикл про гуцульські гуки над Латорицею теж потрапив до Вашої книжки. Ви писали і в Карпатах, і вже тут, на Харківщині?
О.Т. Взагалі гори для мене – це щось знову ж таки сакральне. Поєднання води, каменю і дерев, на яких тримається небо, – це абсолютне натхнення, супроти якого не можна нічого зробити. Там ти пишеш, як дихаєш. Хоч у Шотландії, хоч у Чорногорії, хоч у наших Карпатах. Немає ніякої різниці. Я дуже люблю Карпати. Якби була така змога, я б їздила туди щороку, а ще краще – кілька разів на рік.
І.М. Звичка багато працювати з англійською поселила в один із віршів зворот ввічливості «See you then» (Побачимось пізніше).
О.Т. Це Коблево, Одещина. 2015 рік. Коли відпустка закінчується, коли ти передчуваєш повернення до міста, знову ж таки – перехід в іншу реальність, тоді й пишеться таке: «Після гамору плацкарти вийти у ранковий Харків, запилюжений і сірий, маргінальний, рідний свій».
“Літня школа інклюзії 2018: Кроки у майбутнє”
Міжнародний проект із такою назвою зібрав понад 40 учасників з регіонів України та іноземних фахівців на Прикарпатті. Одна з організаторів кількаденної події – доцент Харківської гуманітарно-педагогічної академії Ольга Тільна.

 І.М. Підназва школи – «Кроки у майбутнє». Куди крокує інклюзивна освіта? Де головні камені спотикання? Ви як модератор цієї зустрічі можете окреслити головні дискусійні теми. Що викликало різнотлумачення, емоційне обговорення у селищі Вигода Івано-Франківської області?
О.Т. Запитання дуже загальне, але я спробую його трошки звузити. За останні кілька років, як усім відомо, у нас в освіті, як і в інших галузях, відбувається дуже багато перетворень. Зокрема, в освіті ми приходимо до того, що вже давно функціонує у багатьох успішних країнах світу. До інклюзивної моделі навчання дітей, яка передбачає наявність дітей, незалежно від їхніх станів та їхніх уподобань в одному навчальному просторі. Наша українська база трошки вже до цього адаптована. Я маю на увазі базу законодавчу. Але практика абсолютно не готова. Так от ми у літній школі зібрали учителів-практиків, асистентів учителів, спеціальних педагогів, психологів, викладачів дитсадочків і всіх, хто в цьому зацікавлений, для того, щоб обговорити болючі для них питання. Адже на папері написане – це одне, є якісь інструкції, але як їх впроваджувати на практиці, ніхто не знає. Особливо це складно тим людям, які до цього не мали ніяких справ з дітьми, у яких особливі освітні потреби. Тож ми говорили і про те, які потреби можуть вважатися особливими освітніми, яка різниця між інвалідністю і особливими освітніми потребами, який супровід необхідний дітям з обдарованістю, дітям без обдарованості, дітям із розумовою відсталістю. Саме для того, щоб ніхто не страждав від такої різноманітності в класі. Як же педагогам організувати навчально-виховний процес так, щоб максимально діти отримували від нього користь.
І.М. Ви знову зустрілися з учасниками академічної програми уряду Сполучених Штатів Америки ADA Anniversary Inclusive Education Fellowship Program – педагогами, соціальними працівниками. Що, на Вашу думку, найістотніше вони встигли зробити після стажування у США, в штаті Міннесота, де побували і Ви свого часу?
О.Т. Ми не просто так їздили в Америку подивитися, але і для того, щоб зрозуміти, які ж конкретні невеличкі кроки можемо здійснити у себе на місцях, у своїх областях, міста і селах для того, щоб все ж таки освіта стала дружньою і прихильною до дітей з освітніми потребами. Я, працюючи у гуманітарно-педагогічній академії, веду курс «Інклюзивне навчання» для майбутніх педагогів корекційних, спеціальних, для майбутніх асистентів викладачів. Наші інші стажери, працюючи у себе на місцях, теж ведуть величезну просвітницьку роботу, частиною якої є і наша з вами сьогоднішня зустріч.
І.М. Літня школа інклюзії спиралася на допомогу проектних менеджерів, співдиректорів Інституту інтеграції громад та Глобального ресурсного центру інклюзивної освіти університету Міннесоти Сполучених Штатів Америки Браяна Ебері та Ренати Тихої. Торік вони побували в Харкові, гостювали і в нашій радіостудії. Які цьогорічні теми обрали американці для обговорення?

 О.Т. Власне і відбулася ця школа тільки завдяки фінансовій підтримці департаменту США та університету Міннесоти і зокрема, Браяну та Ренаті. Вони робили дві презентації, розказували дуже практичні речі. Як організувати роботу вчителеві, будь-якому вчителеві, вчителеві-предметнику. Які є універсальні методи роботи, як ділити клас на групи, як робити діагностику навчальних досягнень дітей так, щоб зосередитися на максимальному прогресі кожної дитини, щоб підхід до оцінювання був не такий формальний, як у нас зараз, – є 12 балів, є 1 бал, а між ними танцюй як хочеш. Пропонувався підхід трошки інакший. Щоб порівнювати не дитину з дитиною, а дитину вчорашню з дитиною сьогоднішньою. Тобто чого дитина не могла вчора і змогла сьогодні. Оцінювати за такими критеріями. Це було дуже цікаво, хоча важко зрозуміти, важко усвідомити вчителям, які звикли працювати у нашій парадигмі освіти. Але після багатьох дискусій, після майстер-класів ми зрозуміли, що дещо можемо взяти, дещо можемо адаптувати. А особливо у початковій школі, де у нас оцінювання як такого немає або воно не таке суворе, як у середній і старшій школі.
І.М. Приїхала на Івано-Франківщину і американська громадська діячка Крістіна Родрік, соціальний педагог, яка підтримує українських дітей. Чому вона обрала нашу країну?
О.Т. Крістін дуже цікава особистість, адже вона, маючи першу вищу освіту вчителя початкових класів, працювала з дітьми з родин емігрантів. У США є тенденція до великої кількості дітей із порушеннями аутестичного спектру. Вона є зараз і у нас, але у них набагато більше. Тож Крістін вирішила, що у цьому мусить бути її місія педагогічна. Пішла в університет на другу вищу освіту, стала спеціальним педагогом і вже багато років зосереджується на роботі саме з дітьми, які мають порушення аутестичного спектру. В Україні вона має багато друзів. І ще за тих часів, коли Крим був нашим, а не «їхнім», вона там просто відпочивала. І коли така криза, вирішила підтримати Україну і найбільш уразливі категорії. Найбільш уразливі – пенсіонери і діти. Тому вона взяла собі на опіку трьох дітей, хлопців підліткового віку, тобто складних дітей. Вона до них приїжджає двічі на рік. І з ними проводить час, возить їх подорожувати, допомагає їм матеріально. Окрім того проводить семінари, присвячені роботі із дітьми, які мають різні порушення аутестичного спектру. Зокрема, наша стажерка Марта проводила у Львові таку зустріч. Навіть другого січня, хоча це святковий такий день, 120 людей прийшло на семінар. І ми були щасливі, що Крістін як раз була в Україні, знайшла можливість і приїхала до нас на літню школу саме зі своїми підопічними. І їй було цікаво, бо вона побачила нові місця. І ми отримали дуже цікаву спікеру, яка познайомила людей із цікавими підходами. Саме ті, які вони можуть використовувати в роботі.
І.М. Ваша тема для літньої школи інклюзії – універсальний дизайн у навчанні. Який досвід узагальнювали? Були неочікувані запитання до Вас?
О.Т. Так. Тема «Універсальний дизайн», як і інклюзія, зараз на слуху, але мало хто розуміє, що це таке насправді. Поняття розвинулося з архітектурної царини. Це простір, доступний для всіх. Парадигма розуміння, коли все є зручним для всіх. Ця ідея в площині навчання означає, що навчання має багато компонентів, які мусять бути адаптованими таким чином, щоб усім учасникам було зручно. Це не просто ліфти, пандуси і туалети. Це значно більше. Передовсім – мова спілкування, техніки навчання, прийняття усіх дітей – і з малозабезпечених родин (у них особливі освітні потреби теж), і дітей із інвалідністю, і тих, які багато хворіють, і дітей переміщених батьків. Також це адаптація навчальних матеріалів, друк збільшеним шрифтом і шрифтом Брайля, відповідна кольорова палітра. Я намагалася пояснити «на пальцях», як без достатніх коштів забезпечити універсальний дизайн у наших класах і групах дитсадків, а також в університетському середовищі. Слухачі були дійсно здивовані: коли є великі капіталовкладення, це чудово, але коли їх немає, ми теж можемо багато зробити. Усе залежить від того, як ми налаштувалися, як ставимося до проблеми. Чи ми прийшли до школи тільки заради того, аби дати інформацію і виставити оцінки, чи для того, щоб збагатити дітей, розвинути їх і навчитися від них теж, щоб і їм, і нам було комфортно.
І.М. Існує дискусійна гра «Шість капелюхів». Білий, жовтий, чорний, червоний, зелений, синій – емоційне забарвлення тієї позиції, яку буде відстоювати окремий учень чи якщо клас великий – ціла команда. Головному капелюшнику – вчителю радять після Чорного капелюха (а це оцінка обраної ситуації з переліком недоліків і потенційних ризиків) вислухати Жовтий капелюх. Жовтий передбачає оптимістичний прогноз, пошук переваг. Я залишаюся в уявному Білому капелюсі (він закликає фокусуватися на інформації, фактах і оцінках того, які іще джерела потрібні). Вам пропоную уявний Жовтий, аби підбити підсумки нашого спілкування.
О.Т. Оскільки жовтий – колір сонця, мій улюблений, і я взагалі за натурою оптимістка, вважаю: що більше ми будемо говорити і проговорювати якісь моменти, більше про них думати, то більше знайдемо можливостей для поліпшення, для зрушень, більше шляхів і варіантів виходу. Тож бажаю собі і всім гарного літа й переходу в осінь. Поважати себе і поважати всіх, хто є навколо нас. Ми всі варті найкращого. З такою позицією нам буде легше жити, мені здається.

Ірина Мироненко
Фото з особистого архіву Ольги Тільної

Читати книжку Ольги Тільної «На житті настояні слова» можна тут:  Tilna_ НА ЖИТТІ НАСТОЯНІ СЛОВА 2015