Природна як природа. Присвята Ліні Костенко

Із дозволу члена НСПУ, літературознавця, доктора наук Елеонори Соловей друкуємо на сайті ХОО НСПУ її матеріал, присвячений ювілею Ліни Василівни Костенко.

Цим давнім (Виступ на Вченій раді з нагоди 75-ліття Ліни Костенко), як бачите, але ніде не публікованим текстом вітаю улюблену поетку зі славним дев’яностоліттям. Підписуюся й нині під кожним словом.

Пригадалося, як під час Конгресу україністів у Чернівцях Ліну Костенко увінчували почесним доктором Чернівецького університету. У якому вона колись вчилася, тільки дуже недовго, так що майже забулося це, майже пішло в непам’ять, а тоді згадали. Напевно пам’ятають ті, хто були на тій церемонії – і мантія та була їй якась куца, і шапочка замала, і головне, що виглядало це невипадково й символічно: саме тому, що така вона велика, і надто багато з того, що відбувається, їй не по мірці! І правду кажучи, я не бачу ще когось поряд із нею, не думаю, що ми можемо на сьогодні вибудовувати якийсь ряд – Ліна Костенко і ще хтось, хто може врівень стати поряд із нею.
Важко й дуже відповідально щось говорити про цю людину, навіть якщо вона тебе супроводжує ціле життя, навіть якщо з її ім’ям стільки пов’язано – щось своє, дуже особисте теж ніби підверстувати і співміряти з цим іменем. Але так сталося, що мені відомо: стаття Андруховича в „Дзеркалі тижня”, саме така, дуже особиста й лірична, була втішила Ліну Василівну, припала їй до душі, – це дещо підбадьорює на аналогічний ліричний експромт.
Оті перші, давні збірочки Ліни Костенко, раритети домашньої бібліотеки, – як початок дороги, цього пізнання її поезії, зараз уже набувають якогось символічного сенсу. Мені згадується, наприклад, як ще молода Михайлина Коцюбинська відвідала наш науковий гурток у Чернівецькому університеті, і потім ми з однокурсницею її проводжали. Рейс відкладався через погану погоду, і вона нам читала вірші із „Зоряного інтегралу”, з тієї збірки, що так і не вийшла друком. І ну направду – ті вірші западали в душу і пам’яталися все життя – певно тому, що так напрочуд вчасно це було.
Я думаю, що найдивовижніше в цій поетесі – якась її максимальна природність в усьому. Пам’ятаю, в одній статті про жіночу лірику я цитувала її кілька разів… а час був такий, що мені сказали: „Цитати хай уже залишаться, а ім’я не можна”. Ну, так воно й вийшло друком, і закінчувалося оцими рядками Ліни Костенко: „Але поет природний як природа: од фальшу в нього слово заболить”. В неї багато таких афоризмів: це кредо, це те, що вона підтвердила, а не просто ствердила, – всім своїм життям, всією своєю поставою, кожним учинком. Я застала в Літературному інституті, де вчилася в аспірантурі, а це вже минув певний час після того, як вона там була, – легенду про неї. Тобто – ще від тих часів, ще від початків своїх у літературі – мала вона здатність залишати по собі невитравний слід – і щось від легенди. Випало бути свідком суперечки двох старших уже викладачів, які її добре пам’ятали. Один – Юрій Васильович Пухов, який перед тим викладав у Польщі, а це тоді траплялося нечасто, ще такі випадки поодинокі були, але він так уже ревно проповідував там соцреалізм, що поляки посеред навчального року розірвали з ним контракт, – так от він казав: „да националистка она, вот и все”. А другий, проректор Павло Васильович Таран-Зайченко, якось від того нітився й щулився, але все ж твердо заперечував: ”нет, сударь, она просто настоящий поэт”.
А вже в Україні тривало на той час оте півторадесятилітнє мовчання Ліни Костенко. Воно засвідчило всім, яким значущим може бути дискурс мовчання, і що є ще й такий вихід, коли виходу нема. Оте кредо Володимира Свідзінського: „Три радості у мене неодіймані: самотність, труд, мовчання” – це і її кредо. Її трагічний стоїцизм, який, може, найповніше втілився в романі „Маруся Чурай” – власне тому так повно втілився, що це особисто пережите, що це із власного досвіду (була не пам’ятаю чия епіграма, що закінчувалася так: „Де Ліна Чурай? Де Маруся Костенко?”). Справді, вона великою мірою висловила й себе в тому образі. Але ті заборони, те табу на ім’я та на професію – звичайно, таке не може не накласти свій карб на людину. Часом нарікають, що складно з нею спілкуватися – як після всього може це бути інакше? Вона ж усіх нас бачить наскрізь і пам’ятає, що ми думали й говорили і двадцять, і тридцять років тому. Я пригадую, в театральному інституті часто зверталися викладачі сценічної мови: підкажіть хороших поетів, кого треба давати студентам. Ну, я звичайно казала серед найперших Ліну Костенко. І дуже добре пам’ятаю таку мізансцену: одна моя співрозмовниця здригнулася, друга відсахнулася, а третя потім наодинці мені порадила: „Більше нікому такого не кажіть”.
А потім, як уже стало можна, ну то вони залюбки ті тексти брали. Але я завжди студентам її читала, мені раз-по-раз у лекційному курсі (російської, між іншим, літератури!) ставали в нагоді ті вірші. Якраз вийшла збірка „Неповторність”, а треба було за якихось чотири години все про давню літературу розказати, то я читала студентам „Ікси історії”, і це був дивовижний ефект, тому що це справді давало „на доторк” історію людям, які її дістали в дикій перверсії. Це давало ті образи страшенно далекі, „згорнуті” й „замкнені” в літопису, які раптом ставало можна збагнути: це давало ключ до тієї літератури, дуже відмінної та своєрідної. І нарешті це давало протиотруту від тієї нехіті, майже ненависті до віршів, яку бідолашні діти виносили зі школи. Історія в поезії Ліни Костенко поставала власне як оскарження всіх перверсій, поставала і як певний код, і як езопівська мова, як спілкування поверх голів цензури і всіх, хто пильнував; як послання втаємниченим і тим, хто схоче почути й зрозуміти. „Я Альта, я Альта, я Альта!” – тонесенько плаче ріка”… Хтось знатиме, про що це. Бо коли вірші з такою надією і такою безнадією, от як пляшку з листом в океан, пущено, то вони й відповідний відгук віднаходили. Повертаючись до „Марусі Чурай” і взагалі до отого висловлення себе в своїх героїнях… Адже це, звичайно, і її Жанна д’Арк із дивовижного вірша „Руан”:
Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.
Згорю, одмучусь і воскресну я.
Та тільки буде пахнути горілим,
Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!
Це і ромська поетеса Папуша з поеми „Циганська муза”, котра крізь усю неможливість реалізувати себе в цій якості, крізь усі заборони – до себе самої пробилася, котра так любила свій народ і так хотіла це ви-словити, – а він її за те катував.
…Але ж, але ж, але ж! – Народ не вибирають.
І сам ти тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають, –
Ох, не тому, що він найкращий на землі!
„Маруся Чурай” на якийсь час стала книжкою, яку читали всі. Це була для багатьох спасенна література, тому що це була справжня література в часи, коли від такої нічого не лишилося. І як спогад про ті часи був уже недавно такий випадок. Ювілейний концерт Марії Стеф’юк, у філармонії, – коли раптом – вимкнулося світло. Ну, замішання, зрозуміло, хоч яка шляхетна публіка. І вийшла Ніла Крюкова в повній темряві, і запропонувала, що вона читатиме „Марусю Чурай”. І попри те, що всі розуміли, яка для співачки це прикра неприємність, як то негаразд сталося, але моментально виник настрій, і от аж поки принесли свічки, а потім і світло ввімкнулося, – стільки тривало те читання за повного і вдячного сприйняття.
А нам тоді пригадалося читання „Марусі Чурай” на Прип’яті, там, де потім настала зона, – коли по наметах стукав дощ… І коли діти найменші щось трошки вовтузилися, то пес Брут на них тихенько гарчав, тому що він розумів, що дуже важливе щось діється і це має бути в повній тиші.
Ліна Костенко давала якісь дивовижні шифри якихось екзистенційно важливих речей, – скажімо, рання її поема про дівчину, яка з одного боку мала лице вродливе, а з другого потворне: в пору однозначності всього, абсолютно чорно-білого розподілу на позитиви й негативи – вона нагадувала, що не може так бути й насправді не так усе просто. Вона рятувала теми, спаплюжені офіціозом; такою є і поема „Фото у далекий вирій” – про юнака, що мав хист дружити з малечею, а потім загинув на фронті.
…Твій вирій тут. Тут сонце тобі гріє.
Тут наше небо зорями густе.
Миколо, здрастуй! Ось тобі надгріб’я.
Крізь плити строф безсмертник проросте.
І це була реабілітація теми, – попри ті казенно-одноманітні еталонні пам’ятники, попри замулювання офіціозом усіх святощів.
І є ще одна грань, до якої може нескоро ще доберуться дослідники, яка свідчить про щедрість і багатомірність цієї творчості. Це її абсолютно чарівні дитячі вірші. Вони не стоять окремо, осторонь: адже у „Скіфській одіссеї” ми любили щось своє, доросле, а діти своє, і так гарно було читати її разом! Але збірочка „Бузиновий цар”… – то така книжка, що от просто щасливе те дитинство, де вона присутня. І заразом вона нагадування про те, що поет не лише завжди аутсайдер, а ще й завжди дитина, вразлива й незахищена, але й здатна сказати, що король – голий.

Елеонора Соловей