Олену Голуб знають як поетесу більше на Заході України, ніж на її рідній Харківщині. Сини її народилися у Тернополі, молодша донька – на сході, у Малій Данилівці. Олена вчителювала, для часопису «Слово між нами» перекладала тексти.
У січні 2019 р. радіопрограма «Муравський шлях» розповідала про її трагічну загибель на трасі у передмісті Харкова. Тоді друзі й рідні збирали матеріали й кошти, щоб побачила світ «Пелюстка з Божого саду». І ось ця книжка на студійному столі.
До роботи над чернетками, а тепер до коментарів і спогадів долучилися поетеси Світлана Глибицька і Ольга Тараненко. Останні рядки збірки: «Мої подруги милосердні своїми руками перебирають мене як букет квітів і ставлять у воду, щоби розквітла». Світлана Глибицька коментує.
– Це було в рукописі. Вибудовувала композицію Оля, вона поставила рядки на фінал. Вважаю, що це про попередні книжки, про колег-подруг із журналу «Слово між нами». Їм вдавалося випестувати її душу та Олі, яка дружила з Оленою ще зі школи, з Дергачівської літстудії.
– Коли ви були студентами, якою була Олена?
– Дуже світлою. Посміхалася. Ямочки на щічках. Тепла людина.
– Домашня дівчинка, яка жила в оточенні образів класичної літератури, вчительська донька, обирає за розподілом Тернопіль. Чому?
– Там жили її родичі, а їй хотілося змінити оточення. Побачити нове. Там вона зустріла батька своїх дітей. Причому багато хто руку й серце їй пропонував, але вона обрала Ігоря, ідейну людину. Народилися сини. Через багато років вона повернулася на Харківщину, під батьківський дах. Тут народилася Олеся, її донька. Вона вже англомовний філолог. Мамі Олени – 91 рік. Пережила і арешт свого батька, і смерть доньки. Машину, яка її збила, так і не знайшли. Син Тарас докладав багато зусиль, але тільки марку авто встановили. Люди продовжують переходити трасу з ризиком для життя. Чоловік Олени піднімав земляків, щоб вимагати спорудження підземного переходу або встановлення світлофору, бо діти там ідуть до школи. Зробили на відстані від місця трагедії «зебру». І все.
– Який би вірш Ви обрали, щоб сказати про нього?
– «Чорна троянда». Якраз тоді Тарас Пушкар був на майдані в Києві, коли почали гинути люди. Потім середній син Антон пішов в АТО. Матір Божа рятує її дітей, а сама цілує мертвого Христа «устами, ніби чорної троянди».
«Я повинна залишити цьому світу свою любов. У житті не вийшло, але можна віршем». Так написала мама трьох дорослих дітей, у яких уже свої дороги.
Телефонувала я до дітей Олени Голуб(Пушкар). Згадували маму і її рядки кандидат біологічних наук, ентомолог Тарас Пушкар і його молодша сестра Олеся, співробітниця ІT-компанії. Середній син, Антон, пройшов АТО, працює ветлікарем.
Тарас розповів: Спогади про маму – найкращі спогади дитинства. Це тепло, добро, любов, але насправді через призму всіх подій трагічних, невблаганних складно згадувати якісь моменти щастя. Усім бажаю: поки у вас є мама, старайтеся з нею спілкуватися і частіше бути поруч.
– Мама вплинула на вибір Вашої професії?
– Вона сприяла моїм дитячим мріям. Є мами, які вирішують за дітей наперед, ким вони будуть. Мені давали можливість розвиватися так, як я хотів. Мав книжки, я хотів читати. Мрією в дитинстві була Ілюстрована енциклопедія. Мама знайшла можливість придбати цю досить дорогу тоді книгу. Усе дитинство природа і ця книга давали можливість краще осягнути і зрозуміти світ. Як називаються які комахи і тварини, що живуть поряд? Це стало поштовхом до сучасної професії. Я працюю в Інституті зоології НАНУ. Тематика – прямокрилі комахи (сарана, коники, цвіркуни). Звичайно, подорожі – це невід’ємна частина досліджень. З мамою і моїми сестрою й братом іноді їздили разом. Я тоді займався біологічною частиною, вони відпочивали. Іноді я занадто перетягував ковдру на себе, в тому плані, що порядок денний змінювався залежно від тих чи інших досліджень. У три з половиною роки була перша спільна поїздка – сплав по Дністру разом із батьками.
– Тримаю книжку Вашої мами, розкриту на розділі «Вічності прозорі стільники». Про вічність і скороминущість, дороги і любов будемо говорити з Вашою сестрою Олесею.
Олеся Пушкар – теж про дитячі спогади:
– Пригадую як відпускала мене, зовсім маленьку, погуляти з друзями. Потім розповідала мені, як їй було важко відпустити мене кудись саму, навіть за двір. Але вона знала, що мені це потрібно, так я росту. Вона стримувала себе. Була мені найближчою людиною.
– Можете згадати її рядки?
– Вірш написаний, коли я народилася. «О, крик дитини в темряві кімнати. Цілунком я спішу усе владнати».
– Спасибі, що Ви теж працювали над цією книжкою, зберегли її чернетки і рукописи. Як вона писала?
– Вона завжди писала на якихось клаптиках старих паперів. Архів не був упорядкований, важко було розібратися. Були і деякі файли на комп’ютері.
Багато років дружила з Оленою поетеса Ольга Тараненко. Є посвята їй «На вихід збірки «Причастя»». Це дебютна книжка Олени Голуб. «І я відчула силу твого крила, що в дужім леті розпрямилась. І ти мене у леті піднесла. Ту, що барилась». Так написала подрузі Олена. Чи справді вона барилася від самовимогливості – запитала Ольгу Тараненко.
– Вона була поетом. Але сприймала це як щось природне.
– Тому й писала «Осінь в мені виспалась», «Мої два сині обрії – сини».
– З юних літ вона дуже любила мандрувати. Перші паростки поезії, перше зацікавлення релігією відбулося саме тоді. Просто вона набула сили своєї пізніше. «Причастя», «Хліб насущний» – це її попередні книжки. Її поезія не релігійна, а духовна. Її персональних творчих вечорів не було, але вона на західних землях України часто ходила на прощу. Там її краще знають як поета, ніж у нас. Там вона читала, ділилася. Це були мандрівки, пов’язані із соборами, храмами.
– У цій збірці є рядки «Я в юності була старенька. І тільки зараз навчилася радіти і бути юною». Чому?
– Мені здається, що це хлюпнуло справжнє почуття любові. Коли її не стало, ми полізли в її «схрони» – зошити, зшитки, чернетки. Вона була вимогливою до себе, бо виховувалася на високих зразках літератури. Побачили ми ціле море написаного. «Віршами атакуємо темряву. Найперше свою». Світлана Зайцева, з якою Олена разом вчилася на філфаці, каталогізувала усе те. Бо Світлана – головний бібліограф ЦНБ Каразінського університету. Тоді було вже легше вилучити з усього цього моря саму Олену. У мене був один такий день, коли я розклала усі вірші, систематизовані за алфавітом. Усе, на чому можна було покласти аркуші, була зайняте віршами. Вся кімната. Ступити вже було ніде. Відчинився балкон, і туди теж пішла дорога з віршів. І тоді в мене було таке відчуття, що ми разом із нею ходили й вибирали із варіантів цю збірку. Дуже легко прийшла назва і збірки, і розділів. Вони всі живі й про життя.
Ірина Мироненко